Славой Жижек: Єдиним розвʼязком для Європи є піти на ризик і розбити закляття

Розмова словенського філософа та соціолога Славоя Жижека, одного з найвідоміших сучасних лівих мислителів, та Славоміра Сєраковського – засновника та головного редактора часопису і видавництва "Krytyka Polityczna", голови незалежного польського культурного центру та think tank "Nowy Wspaniały Świat".

Це інтерв'ю також вийшло у виданнях "Le Nouvel Observateur", "Gazecie Wyborczej", "L'Espresso", "Der Standard" і на сторінці ukraine.politicalcritique.org

(Переклад - Мирослави Лузіної для "Критики")

- У своїй статті у "New Statesman" Ви висловили солідарність із "Charlie Ebdo". Чи Ви вважаєте, що реакція світу на те, що сталося, була адекватною?

- Подумайте про пафос універсальної солідарності, яка вибухнула в дні після паризьких убивств і досягла кульмінації 11 січня у недільному видовищі рукотримання визначних політичних осіб з усього світу, від Кемерона до Лаврова, від Нетаньягу до Абаса: якщо колись існував образ лицемірного фальшу, це був він.

Жестом у дусі "Charlie Ebdo" було би опублікувати на першій сторінці велику карикатуру, яка брутально і без смаку висміювала би цю подію, з малюнками Нетаньягу й Абаса, Лаврова і Кемерона, а також інших пар, які пристрасно обіймаються і цілуються, водночас за своїми спинами заточуючи ножі.

- Ви зауважили дуже цікаву річ: що терористи-мусульмани є дивним різновидом фундаменталістів, бо вони мусять дивитися на себе у соціальне люстро Заходу. Справжні фундаменталісти на кшталт Емішів просто зіґнорували би західних гедоністів і їхні дурнуваті карикатури. То що ж насправді стоїть за цими терористами, якщо не фундаменталізм?

Чи Ви вважаєте, що це відчайдушна потреба у трансцендентній справі життя, якої так бракує у цьому постідеологічному світі?

- Речі насправді набагато двозначніші. Якщо спитати російського антикомуніста, яку традицію звинувачути за жахи сталінізму, отримаєш дві протилежні відповіді.

Дехто бачить у сталінізмі (і у більшовизмі загалом) розділ у довгій історії західної модернізації Росії – традиції, яка розпочалася з Петра Великого (якщо іще не з Івана Ґрозного), а інші покладають провину на російську відсталість, на довгу традицію східного деспотизму, яка панувала там.

Тож тоді як для першої групи західні модернізатори брутально порушили природний плин життя традиційної Росії, замінивши його державним терором, для другої групи трагедія Росії полягає в тому, що соціалістична революція відбулася в неправильний час і в неправильному місці, у відсталій країні, де не було демократичної традиції.

Чи не подібно це до мусульманського фундаменталізму, який знайшов свій (досі) крайній вираз в ІДІЛ?

- А справді, що це за феномен? Західні держави, здається, були ним заскочені.

- Тепер стало загальним місцем висловлення, що зростання ІДІЛ є останнім розділом у довгій історії антиколоніального відродження (довільно проведені після Першої світової війни кордони перемальовуються) і водночас розділом у боротьбі проти того, як глобальний капітал підриває владу національних держав.

Але що спричиняє такий страх і стривоженість, це інша риса режиму ІДІЛ: публічні заяви структур ІДІЛ дають виразно зрозуміти, що головне завдання державної влади – не реґулювання добробуту свого населення (здоровʼя, подолання голоду); справжнє значення має релігійне життя, турбота про те, аби все суспільне життя підпорядковувалося релігійним законам.

Ось чому ІДІЛ є більш-менш байдужою до гуманітарних катастроф на території, яку вона контролює; їхнім гаслом є: "Потурбуйся про релігію, а добробут влаштується якось сам по собі".

У цьому відмінність від ідеї влади, яку практикує ІДІЛ, від сучасної західної ідеї так званої "біовлади", яка реґулює життя: халіфат ІДІЛ повністю відкидає ідею біовлади.

Фото izvestia.ru

- Чи робить це з ІДІЛ домодерну, відчайдушну спробу повернути годинник історичного поступу навспак?

- Опір глобальному капіталізмові не повинен покладатися на домодерні традиції, на захист їхніх конкретних форм життя з тієї простої причини, що таке повернення до домодерних традицій неможливе, бо глобалізація вже впливає на форму опору їй: ті, хто чинить глобалізації опір від імені традицій, яким вона загрожує, роблять це у формі, що вже є модерною, вони вже розмовляють мовою сучасності. Їхній зміст може бути прадавнім, але їхня форма ультра-модерна.

Отже, замість бачити в ІДІЛ випадок крайнього опору модернізації, її слід розуміти радше як випадок збоченої модернізації і бачити її місце серед низки консервативних модернізацій, які розпочалися з реставрації Мейдзі в Японії (стрімка промислова модернізація набула ідеологічної форми "реставрації", повернення до повної влади імператора).

Тут символічним є добре відоме фото Баґдаді, лідера ІДІЛ, який має на руці вишуканий швайцарський годинник: ІДІЛ є добре організованою у питаннях інтернет-пропаґанди, фінансових оборудок тощо, хоча ці ультра-модерні практики використовують для пропаґування і насильного втілення ідеологічно-політичної візії, яка є не так консервативною, як відчайдушною спробою зафіксувати чіткі ієрархічні делімітації, головними серед яких є ті, що реґулюють релігію, освіту і сексуальність (суворо асиметричне реґулювання статевих відмінностей, заборона світської освіти...).

- Якщо відсутність світської лівиці пояснює зростання мусульманського радикалізму, що має зробити Захід, аби розвʼязати проблему глобального тероризму?

- Це достеменно те, про що я кажу: ми не можемо завдати йому поразки, якщо залишатимемося в межах ліберально-демократичної системи координат. Лише нова радикальна лівиця може це зробити.

Пригадайте це давнє осяяння Вальтера Беньяміна щодо того, що "кожне піднесення фашизму свідчить про революцію, яка зазнала поразки"; піднесення фашизму – це провал лівиці, але водночас і доказ того, що був революційний потенціал, незадоволення, якого лівиця не змогла мобілізувати.

Чи те ж саме не стосується і сьогоднішнього так званого "ісламофашизму"?

Чи піднесення радикального ісламізму достоту не корелює зі зникненням світської лівиці у мусульманських країнах? Коли ще навесні 2009 року Талібан захопив долину Сват у Пакистані, "New York Times" повідомляла, що вони сконструювали "класовий бунт, який експлуатує глибокі розбіжності між маленькою групою багатих землевласників і їхніми безземельними орендарями".

Однак, якщо, "скориставшись" жахливим становищем селян, Талібан подає "тривожний сиґнал щодо ризиків, що їх він створює для Пакистану, який є здебільшого феодальним", що заважає ліберальним демократам і в Пакистані, і у США в подібний спосіб "скористатися" цим жахливим становищем і спробувати допомогти безземельним селянам?

Із цього факту, хоч як це прикро, випливає, що феодальні сили у Пакистані є "природним союзником" ліберальної демократії...

- То як щодо центральних цінностей лібералізму: свободи, рівності тощо?

- Парадокс у тому, що лібералізм сам по собі недосить сильний, аби врятувати їх від фундаменталістської навали. Фундаменталізм є реакцією – звичайно, хибною і такою, яка замулює погляд на речі, – проти реально наявної в лібералізмі вади, і ось чому лібералізм знову й знов її ґенерує. Якщо залишити лібералізм наодинці із собою, він повільно підточить сам себе, і єдине, що може врятувати його центральні цінності, – це відновлена лівиця. Аби цей ключовий спадок вижив, лібералізм потребує братньої допомоги радикальної лівиці.

ЦЕ – єдиний спосіб завдати поразки фундаменталізмові, вибити землю йому з-під ніг. Належно мислити у відповідь на паризькі вбивства – означає полишити самовдоволеність ліберала, схильного дозволяти все, і прийняти те, що конфлікт між ліберальною вседозволеністю і фундаменталізмом зрештою є несправжнім конфліктом – зачарованим колом двох полюсів, які ґенерують і зумовлюють один одного.

Те, що Макс Горкгаймер сказав про фашизм і капіталізм вже у 1930-х роках – що ті, хто не хоче критично говорити про капіталізм, мають мовчати і про фашизм, – слід застосувати й до сьогоднішнього фундаменталізму: ті, хто не хоче критично говорити про ліберальну демократію, мають мовчати і про релігійний фундаменталізм.

- Чи бачите Ви щось спільне між собою та Мішелем Уельбеком із його критикою західних ліберальних суспільств у комбінації з відсутністю виправдань реакційних альтернатив на кшталт ісламістської або російської?

- Так, безумовно. Хоч би як божевільно це звучало, я дуже поважаю чесних ліберальних консерваторів на кшталт Уельбека, Фінкелькро або Слотердайка у Німеччині.

В них можна навчитися значно більшого, ніж від проґресивних лібералів на кшталт Габермаса: чесні консерватори не бояться визнати, в якому глухому куті ми опинилися.

"Елементарні частки" Уельбека для мене – найспустошливіший портрет сексуальної революції 1960-х. Він показує, як уседозволювальний гедонізм перетворюється на непристойний супереґо-Всесвіт обовʼязку насолоджуватися.

Навіть його антиісламізм вишуканіший, аніж може здаватися: він цілком свідомий того, що справжньою проблемою є не мусульманська загроза іззовні, а наше власне декадентство.

Дуже давно Фридрих Ніцше бачив, як західна цивілізація рухається в напрямку Останньої Людини – апатичного створіння, яке не знає великих пристрастей і не вміє бути відданим чомусь. Нездатне мріяти, втомлене від життя, воно не йде на ризики, шукаючи лише комфорту і безпеки, втілюючи толерантність одне до одного: "Трохи отрути час від часу: від цього бувають приємні сни. І багато отрути наостанок, аби смерть була приємною. Вони мають свої маленькі задоволення для денного часу і свої маленькі задоволення для ночі, але також зважають на здоровʼя. "Ми знайшли щастя", – кажуть Останні Люди і кліпають очима".