Брати Капранови: "Аби не розсваритись, ми обрали дружин на ю-зе-фа"

466
13 грудня 2016

У новому спецпроекті "Подвійний зв’язок" УП.Життя разом з Київстар розповість про життя відомих українських близнюків. Зв'язок для них - як повітря. Чому? Відповідь у наших публікаціях, стежте!

По життю Дмитро і Віталій дотримуються психології тандему велосипедистів, коли два спортсмени керують одним велосипедом.

Той, хто попереду, виконує складнішу роботу, рулює і спрямовує ровер, іншому - легше, бо він лише підтримує керманича, тож вони постійно міняються ролями, але один ніколи не зрушить з місця без допомоги іншого.

Зазвичай в парі є лідер, який бере на себе активність і відповідальність. Однак Віталій і Дмитро, подібно до велосипедистів,  щораз обмінюються посадами і повноваженнями, а роль лідера постійно переходить від одного до іншого. У зв’язку з цим трансформуються і їхні характери і поведінка. 

"Ми переконані, що разом ми значно сильніші, ніж поодинці. Нам скоро по 50 років, а ми ще не відучилися мінятися. Тому в людини, яка з нами зустрічається раз на три роки, може виникнути відчуття, що в нас дійсно помінялися характери", - розповідають Капранови.

Щоб розрізняти хлопців, в дитячому садку їх мастили зеленкою. Та коли одного разу вони вирішили помінятися іменами, з’ясувати, хто насправді Віталій, а хто - Дмитро стало взагалі неможливо.  "Мама нас в дитинстві питала: "Ти хто?", - сміються.

Навіть зараз є мало людей, які впевнено розрізняють Капранових. "Це напевно дуже серйозний чинник, який нас об’єднує. Можливо ми десь переплуталися і досі не розділилися". Спогади з дитинства в братів теж поплутані. Вони часто не можуть пригадати, з ким точно відбулась та чи інша пригода, хто що робив і говорив.

 

Батьки свідомо культивували схожість хлопців. Та й самі вони ніколи не прагнули відрізнятися. Якось хлопцям купили нові сандалі, однак в магазині залишилася лише одна пара червоних, і одна - зелених. Капранови на відріз відмовилися взувати їх, бо різного носити не хотіли. "Скінчилося все тим, що ми вирішили носити по одному зеленому, і по одному червоному. - пригадують письменники. -  Для нас то був якийсь принцип. Та ми й зараз однаково одягаємося".

"Мама завжди казала, щоб ми ніколи не роз’єднувалися, бо життя по одному нас поламає. Також вона говорила, що єдиний, хто може нас розсварити, - жінки. Вона знала, що каже, бо сама жінка", - згадують письменники. Щоб цієї небезпеки уникнути, Капранови вирішили, що одружаться тільки з близнючками.  Так і сталося. В юності хлопцям завжди подобалася одна й та ж дівчина, тож щоб уникнути конкуренції, право залицяння до неї вони розігрували на пальцях.

Своїх дружин Віталій і Дмитро теж кинули "на ю-зе-фа", щоб не переплутати, хто з якою будуватиме стосунки. Кажуть, чесно зізналися їм в цьому, але ті спочатку не повірили.  "Тепер це така сімейна легенда", - розповідають Капранови. Та, напевно, те "ю-зе-фа" таки було доленосним. Зрештою, вийшло, що старший зійшовся зі старшою сестрою, а молодший - з молодшою, і зараз кожен має по двоє дітей.

Брати Капранови з дитинства професійно займалися спортом, стали майстрами спорту з греко-римської боротьби, закінчили музичну школу, захоплювалися танцями, добре навчалися, тому предметний інтерес до дівчат виник досить пізно.

Романів пляжних не крутили, дівчатами не мінялися, голови їм не морочили, бо виховані були зовсім по-іншому. І навіть в навчальному процесі чесно зізнавалися, де хто.

"Коли я зламав руку в інституті, Віталій за мене складав іспити з креслення, але виключно з дозволу викладача.  А коли його забрали з апендицитом, диференційні рівняння я теж складав за двох. За нашу чесність, нам дозволяли отримувати оцінку на двох, бо знали, що готувалися ми завжди вдвох", - розповідає Дмитро.

 

Багато читачів цікавляться, яким чином проходить творчий процес в тандемі, і як Капрановим взагалі вдається писати романи разом, бо ж письменництво - річ доволі індивідуальна. Те, як насправді проходить процес писання, брати самі не розуміли, допоки не закінчили свій останній роман "Забудь-річка". Відкрити істину їм допомогла звичайна функція  запам’ятовування всіх змін і редакцій в word-івських документах.

Проаналізувавши 28 файлів, з яких складається роман, вони раптом зрозуміли свою методику: "Ми обговорюємо творчий задум, героїв, роман, фабулу, композицію, а  коли глобальні питання вирішено, - розділяємося.

Кожен пише фрагмент і віддає на редакцію іншому, і на цьому все. Так ми думали. Та виявилося, що кожен файл був редагований в середньому 54 рази: 27 разів редагував один, і 27 - другий". За таку кількість редакцій всі спірні монети устаканюються.  "Виходить настільки спільний продукт, що в старих романах ми навіть не пам’ятаємо, хто що первинно писав".

За словами Братів Капранових, писати вдвох - це особлива категорія творчості. Численні редакції приводять до первинної якості тексту. Це відкрита техніка,подібна до того, як знімається кіно. На майданчику ніхто не варить в собі ідеї. Розмовляючи, висловлюючи свої думки, Капрановим часто вдається вирішити ті питання, які одиночка-письменник не зможе з’ясувати.

Спільний життєвий досвід допомагає Капрановим розуміти один одного з півслова. "Ми підхоплюємо, продовжуємо один одного. Для нас думання вголос - це звичний процес, але люди , які це бачать і чують, часто нас не розуміють", - сміються брати.

 

Брати Капранови - україномовні письменники. І хоча в школі вони української мови не вчили, знали її завжди. В домі Капранових постійно була велика українська бібліотека. До того ж, бабуся, яка вчилася в Інституті шляхетних дівчат в Одесі, й знала не тільки українську, а й німецьку, французьку, англійську, постійно влаштовувала домашнім дні мов.

Старший брат Капранових взагалі з дитинства був поліглотом, тож сімейна обстановка тільки сприяла росту освіченості і розвитку творчості. "Знали ми мову набагато краще, ніж діти, які її вивчали в школі.

Про твори Шевченка, Лесі Українки, Котляревського нам розповідала бабуся, зубрити ніхто не примушував, тільки заохочували. Тож ми з дитинства були дуже лояльними до української мови і літератури ", - розповідають брати. - А коли в 90-му році гостро стало питання національної приналежності, вся родина перейшла на українську в один день, і до сьогодні без належної потреби російською не говоримо".

Окрім письменництва, Віталій і Дмитро чудово вправляються в музиці. Зокрема, вони є зачинателями нового незвичного стилю "кобза-реп", з яким сьогодні виступають по всій Україні. Музичний дует братів склався ще з часів музичної школи і домашніх концертів. У дитинстві в сім’ї Капранових постійно діяв домашній театр, де режисером була бабуся, а Віталій і Дмитро зі старшим братом - акторами. Запрошували  друзів, ставили Котляревського, Гоголя.

"Ще у нас був домашній дитячий вокально-інструментальний ансамбль.  Гітара, піаніно,  дід зробив барабан зі справжньої козячої шкіри", - згадують брати. - А в класі шостому ми випустили альманах домашньої творчості в двох примірниках. Туди ввійшла творчість бабусі, мами, старшого брата і, звісно, наша. Він був розфарбований вручну і надрукований на друкарській машинці українським шрифтом".

 

Про неймовірний зв’язок між близнюками письменники знають не з чуток,  адже стовідсотковість його існування їм підтвердили їхні дружини-близнючки. В той час  Капранови ще жили в Москві (щоправда на вулиці Івана Франка). Віталій залишився з вагітною дружиною, яка мала от-от народжувати вдома, а Дмитро зі своєю сім’єю поїхав в Очаків відпочивати.

Прокинувшись одного дня, Дмитро виявив, що його кохана не може підвестися з ліжка. Ні знайомий лікар, ні швидка не могли зрозуміти, що відбувається з жінкою, адже всі показники були в нормі. Виявилося, що в  цей час в Москві народжувала інша сестра-близнючка. "Півтори тисячі кілометрів - це не жарти. Вони народжували разом, і коли одна народила, - іншу "попустило".

Капранови живуть в одному великому будинку, збудованому спеціально під дві родини. Один поверх дитячий, інший - батьківський, а на першому спільному поверсі висить корабельна ринда, дзвоном якої всіх скликають на вечерю чи сімейне зібрання. "Діти нас в множині називають: батьки і мамки", - розповідають брати. Якось неординарність сімейства Капранових стала причиною досить смішного випадку.

Коли син Дмитра ще навчався в ліцеї і його попросили намалювати родину, той зобразив в альбомі двох мам і тат і всіх рідних і двоюрідних братів. Можна тільки уявити реакцію нового шкільного психолога, який терміново запросив батьків хлопця на розмову. "А у нас так і є - авторитет братерсько-батьківський дуже міцний. Діти слухають обох".

 

Ініціатива жити в одному домі належала Дмитру і Віталію, і була для дружин умовою - або разом, або ніяк. Уявити життя порізно вони просто не могли, бо ж постійний зв’язок і контакт для них життєво необхідні. За словами братів, єдиний раз, коли їм довелося пережити період тривалої розлуки, був справжнім кошмаром. Коли вони вирішити переїжджати з Москви до Києва, Дмитро поїхав в столицю провідати обстановку, а Віталій залишився з родиною вдома закривати робочі питання.

Більше року вони жили порізно. "Це був справжній жах. Крім того, що ми дзвонили цілий день один одному, ми ще й мало не щотижня їздили один до одного. Бути на зв’язку - кисень, яким ми живемо. І коли нас питають, як ми можемо постійно бути разом, ми питаємо, а як вони можуть бути постійно самі", - кажуть брати.  

Будьте ближче, незважаючи на кордони. Спілкуйтесь з друзями та рідними по всьому світу з вигідними тарифами від Київстар.

powered by lun.ua

Головне на сайті