Історія України, яку треба навчитися любити

11046
17 серпня 2016

Есей Сергія Жадана – перший текст-роздум із серії Незалежність’25, спільного проекту УП.Культура та Форуму видавців у Львові. Письменник розмірковує, чим для нього є незалежність 25 років по тому і як за цей час змінилися громадяни України.

1

Ми з ним разом закінчували школу, двадцять п’ять років тому. Наші батьки були комуністами. Нам було по 16–17. Відповідно, комунізм викликав у нас недовіру, як і все, пов’язане з батьками.

Себто, національно-визвольні змагання почалися як ніколи вчасно. Синьо-жовті значки, "Брати Гадюкіни", самвидав – інтерес і схвалення викликало все, що можна було протиставити шкільній програмі. В шкільній програмі натомість був Павка Корчагін.

Пам’ятаю, з якою підкресленою зловтіхою наша вчителька літератури читала вголос уривок про вчинений петлюрівцями погром. Заперечити щось було важко – Бабеля ми ще не читали. Ми на той час узагалі мало що читали. Підручник із "Історії України", скажімо, читали. Але не вірили.

Так ось – він теж, як і всі, говорив про політику, сперечався з педагогами, ненавидів усе, пов’язане з дорослим світом, що рушився на очах, ламаючи й без того хисткі й ненадійні містки, якими можна було переходити над усе очевиднішими розламами й проваллями.

Зрештою, містки таки завалилися, а разом із ними завалився і весь батьківський комунізм, вірніше те, що вони ним називали. Національно-визвольні змагання так само закінчились. Можна було читати все, що хотілось. Щоправда, грошей на книги вже не було.

В 1991-му я вступив на філфак, а він опинився у війську. Служив у Харкові. Кілька разів ми з ним перетиналися: він – у запраній військовій формі, я – теж у якомусь дранті. Так гартувалась сталь, одне слово.

Фото: e.kryzhanivsky/Depositphotos

Про батьків не говорили, про політику так само. Батьки були далеко, політика викликала відразу, країна не так розбудовувалась, як розкладалася.

Я, провідуючи його у військовій частині й розглядаючи голодний солдатський побут, слабко собі уявляв, від кого ця армія може в разі чого захистити. І чи буде вона воювати взагалі. Що їм було захищати? І ким вони себе відчували?

Довкола них лежало велике місто, в якому відмирали заводи й фабрики, ніби внутрішні органи, лежала країна, яка щойно зробила серйозний вибір, обравши незалежність, і тепер ось намагалася зрозуміти – що з цього всього вийде.

Виходили поки що дідівщина й рекет. Друга мого у війську сильно пресували. Опинився в лікарні. Потім якось по-тихому його відпустили додому, за станом здоров’я, так би мовити.

Кілька років ми з ним не перетинались. Перетнулись випадково, на зупинці. Його важко було впізнати – нагадував свого батька десять років перед тим: та сама запеклість у погляді, та сама рішучість у ставленні до дійсності, те саме незадоволення, яке, втім, дивовижним чином поєднувалось із безтурботністю та оптимізмом. Мав кількох дітей. Від кількох дружин. Мав проблеми з законом. Здаватися не збирався. Говорити особливо не було про що.

Потому кілька разів щось про нього чув. У принципі, те саме – дружини, діти, закон. Він став дорослим. У нього померли батьки. Це загалом печально – дізнаватися від друзів про смерть їхніх батьків. Але, чого було чекати – від часу, коли ми пішли зі школи, виросло нове покоління. Відповідно, старе покоління так чи інакше мусило відійти.

Фото: baranovsp89/Depositphotos

Ось воно й відходило весь цей час. Просто на наших очах. Відходило, як згадка про ту країну, в яку вони вросли і з якої їх неможливо було вирвати. Десь у ній вони й залишились. Новому поколінню належало визначатись самому – і з минулим, якого тут, у наших місцях, завжди було забагато, і з майбутнім, яке мало чим різнилося від минулого.

Дивна річ – час ніби зупинився, але смерть цього ніби й не помічала.

Два роки тому, в 2014-му, після серпневих подій, він пішов добровольцем. Залишивши всіх своїх дружин і дітей. Чим здивував усіх, хто його знав.

2

Здивував тією мірою, якою останнім часом дивують тисячі громадян ось цієї дивної країни, нашої країни. Країни, що якимось чином зуміла проіснувати без системи захисту й планів розвитку, якою керували зрадники, яких, своєю чергою, ненавиділи ті, хто їх обирав.

І ось, коли постало питання про подальше існування (вірніше – неіснування) цієї країни, тисячі її громадян раптом згадали про своє громадянство. Згадали про необхідність захищатися, про необхідність зберегти цю країну. Скажімо, для того, аби в майбутньому зробити її трішки кращою.

Ну і зі зрадниками теж щось зробити. Оскільки менше їх не стало.

Сумніваюсь, щоби він до війни цікавився політикою. Сумніваюсь навіть, щоби ходив на вибори. Його навіть україномовним українцем не назвеш: так – слово російською, слово українською. А ось, виявляється, це навіть не головне.

Фото: igorgolovniov/Depositphotos

Політика – не головне, і вибори – не головне. Головним є щось інше. І патріотизм, виявляється, постає з чогось іншого. Що б ми не розуміли під словом патріотизм.

А головне, їх же справді тисячі таких – тих, хто ніби прокинувся два роки тому, хто раптом почав шукати відповіді на питання, яких всі ці двадцять із чимось років їм ніхто не ставив. Тих, хто раптом відчув, що державний кордон – не просто лінія на карті, що він справді щось окреслює, і ось те, що він окреслює, належить саме тобі. Ти маєш нести відповідальність – і за кордони, і за їхню відсутність.

І зрозуміло ж, що тепер для них усіх все буде інакше, вірніше – ніколи не буде так, як раніше. І навіть якщо країна не змінюється, змінюються вони. Змінюються настільки докорінно, що доведеться мінятись і країні, хоче вона того чи не хоче. Оскільки надто вже вони одне одному не пасують – сьогоднішня країна й громадяни, які її захищають.

3

Зрештою, чому дивуватись? Нас ніхто не вчив любити цю нашу країну. Нас учили зовсім іншим речам.

Загалом, мені здається, єдине корисне, що ми змогли вивчити з ним у школі – це таблиця множення. Вона, принаймні, могла знадобитися в реальному житті. Всі інші знання про світ, космос і батьківщину потрібно було отримувати в польових умовах. А умови не надто сприяли любові й ніжності.

Що він міг винести, скажімо, з українських дев’яностих? Чи з українських двотисячних. Розчарування, втому, озлобленість. Якщо й любов, то хіба що до всіх своїх дітей та жінок. Та й то навряд чи – була б любов, він би їх так часто не міняв. Натомість батьківщина в її державно-офіційному вираженні навряд чи могла викликати теплі почуття.

З іншого боку, він же й воювати пішов не за державне вираження, не за адміністрацію президента. Воювати він пішов, скоріше, саме за своїх жінок. А для того, щоби навчитися їх любити, жодна школа не потрібна, потрібні саме польові умови. Тому все логічно, жодних питань.

Проблема лише в тому, щоби навчитися відрізняти картинку з політичних ток-шоу від пейзажів за вікном. І співвідносити батьківщину саме з пейзажами, а не з ток-шоу. Оскільки шоу – річ постановочна, а ось те, що ти бачиш, виходячи з дому – просто так не вимкнеш, не переключиш на інший канал.

Україно-російський кордон. Фото: e.kryzhanivsky/Depositphotos

Складно любити ту Україну, яку показують в телевізорі. Тим більше, що там і показують переважно не Україну. Вона там якщо й з’являється, то хіба що у вигляді політичних новин чи кримінальної хроніки, що часто є одним і тим самим.

Складно любити механізм, заточений на обкрадання й дезінформацію населення, складно переконати себе в тому, що країна, в якій ти живеш (більше того – в якій ти хочеш жити далі), може й мусить бути інакшою, та й переконавши себе, складно почати щось робити для того, аби це сталось. Складно, але можна. Було би бажання.

Батьківщину не можна навчитись любити, але можна спробувати її відчути. Тоді багато речей виявляться куди очевиднішими. Хоча легше від цього, можливо, й не буде.

4

Що зазвичай згадують під час державних свят та ювілеїв? Досягнення, звершення, визначні події, карколомні перемоги. Щось таке, чим можна пишатись, на що не соромно посилатись. Очевидно, що й цьогоріч буде щось подібне – певна спроба підбити підсумки, прописати нову історію, окреслити її.

Натомість я б говорив про інше – про те, що сталося з усіма нами – тими, хто ще пам’ятає, як цієї країни не було, пам’ятає, як вона з’явилася, як вона виростала, як змінювалась.

Фото:DenysKuvaiev/Depositphotos

Як із нею змінювалися ми, що було з нашою вірою й нашими розчаруваннями.

Досягнення – це чудово, але куди цікавіше зрозуміти, що говорили й про що думали люди, які ходили всі ці двадцять п’ять років вулицями міст, як вони вживалися в цю країну, або навпаки – як вона їх виштовхувала із себе.

Адже все це відбувалося саме з ними – ці двадцять п’ять років історії. Це їхнє життя, великий його відтинок, те, що вони будуть згадувати колись – хто з ностальгією, а хто і з відразою. Добре було б зрозуміти, як вони взагалі ставляться до своєї країни, чого в їхньому ставленні більше – любові чи байдужості.

За великим рахунком, країна з цього й складається – з любові й байдужості. З цього потім виникають електоральні настрої й розклад політичних сил. І виходячи з того, хто постійно опинявся при владі весь цей час, – байдужості було трішки більше.

Цікаво – що він робитиме, коли повернеться зі своєї війни? Піде в політику, стане громадським активістом? Чи нічого не робитиме, далі виховуватиме дітей? І як він їх буде виховувати? Розповідатиме їм про війну? Розповідатиме, про те, як вона почалася? Розповідатиме про країну, яку він пам’ятає від самого її народження?

Фото: / foto200/Depositphotos

Про те, якою вона була, про те, як вона змінювалась, і головне – про те, якою він бачить її в майбутньому. Краще, звісно, щоби розповідав, краще такі речі – головні, істотні – проговорювати з дитинства.

Принаймні, щоби потім діти не ненавиділи батьків за отриману від них байдужість, щоби потім, коли вони всі виростуть, їм не потрібно було вчитися любові, щоби вони вміли любити – і одне одного, і свою країну, і її історію.     

Сергій Жадан, письменник, спеціально для УП.Культура

Незалежність’25 є спільним проектом Української правди.Культура та Форуму видавців у Львові. Це 10 історій від українських письменників, філософів, художників і музикантів про те, якою є для них незалежність країни через 25 років, і що змінилось у нас, українських громадянах.

Партнер проекту – туристична компанія Аккорд-тур.

powered by lun.ua

Головне на сайті