916 днів моєї Незалежності України

2376
29 серпня 2016

Є слова, які рік у рік трансформуються і, врешті-решт, стають зовсім новими словами. "Незалежність" для мене – одне з них. "Емансипація" – ще одне.

Я досі не дала собі відповіді на запитання, які завжди мене мучили: що таке "Незалежність"?

Що таке Незалежність моєї країни? Що я можу для неї зробити? Для неї – це для неї та її Незалежності.

У червні 1938 року Вірджинія Вулф написала, що війни – справа рук чоловіків. А Незалежність? Та Незалежність, якою вона була досі. І та, якою вона може стати в майбутньому. Перефразовуючи Вірджинію Вулф, що може знати про Незалежність освічена й емансипована громадянка України? І що вона знає насправді?

Або ще інакше: нехай освіченій емансипованій громадянці України (зі Львова, Києва, Одеси чи Харкова, не обов’язково етнічній українці) у серпні 2016, власне, виповнилося 25 років. Що вона знає про Незалежність, окрім того, що в Києві є Майдан Незалежності, властиво – Майдан? Якщо вона сама не стояла на Майдані взимку 2013-14 років – що вона знає про Незалежність України? І що знає, якщо стояла?

Наскільки її досвід, що стосується Незалежності, інший, ніж мій? Незалежна Україна – її ровесниця, то може, це більше її Україна, ніж моя? Відповідно, якщо Україна хоч трохи моя – то більше чи менше моя, ніж тих, хто 1991 року вийшов на абсолютно радянську, по суті, пенсію?

Студентське голодування під час мітингу на площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності) в підтримку Незалежності України в Києві в жовтні 1991 року. Фото: УНІАН

Пам’ятаю так звану Революцію на граніті, студентське голодування. Мене там не було, в жовтні 1990-го я щойно починала вчитися в Львівському університеті імені Івана Франка. До мене тої осені долинув лише "лункий відгомін" цих подій, а потім – спогади про них багатьох різних людей.

Уперше багато розказав мені про ці 16 днів студентського протесту поет Ігор Римарук, я говорила з численними іншими учасниками голодування й очевидцями. Але тільки письменниця Оксана Луцишина, яка цього року брала інтерв’ю в безпосередніх учасниць голодування, звернула увагу на нібито непримітний факт: її респондентки, тодішні дівчата, а нині зрілі жінки, розказали їй, що відігравали тоді зовсім іншу роль, ніж хлопці й чоловіки.

Революцію на граніті, "перший Майдан", боротьбу за Незалежність у жовтні 1990 року суспільство, навіть найемансипованіші його представники, вважало "чоловічою" справою. Дівчатам-учасницям протесту дарували квіти, їх усіляко підтримували, але тільки дуже небагато дівчат брали участь у "справжньому" голодуванні. Не тому, що не хотіли чи не могли.

Оксана Луцишина каже, що учасники та учасниці Революції на граніті підкреслювали: дівчата не голодували, щоби не завдати організмові непоправної шкоди. З іншого боку – суспільство не готове було прийняти їхню боротьбу за Незалежність на рівних із чоловіками, не готове було з належною повагою поставитися до рішення і вибору кожної з них. 

Чоловіки хотіли бути лицарями і подбати про дівчат – і, таким чином, парадоксально, вони їх дискримінували. На більшості "важливих" фото з мітингів 1989-1991 років у кадрі – переважно чоловіки.

Експозиція виставки "Жінки Майдану" (квітень 2014). Фото: Таісія Стеценко

Третій Майдан, властиво – Євромайдан, який починали "ровесники Незалежності", – був у цьому сенсі докорінно іншим. І це, як на мене, надзвичайно важливо.

 Народженим 1991 року, можливо, навіть і на думку не спаде, що жінок, які так чи так брали участь у боротьбі за Незалежність, на фотознімках із подій так мало не тому, що їх було небагато на мітингах. На більшості фото їх мало тому, що автори фотознімків традиційно намагалися фотографувати чоловіків. І це те, що докорінно змінилося.

Це те, що зазнало трансформації завдяки – зокрема чи навіть насамперед – жінкам мого покоління. Я не про фото, звичайно. Я – про життя.

Кожного року в серпні я спостерігаю те саме. Надто багато всього в публічному просторі говориться цілком бездумно. І про Незалежність також. Ця бездумність, просякла натхненним моралізаторством, перетворює українські серпневі публічні розмови про "Україну та її волю" на трясовину, хоч на перший погляд це сонячна галявина, поросла яскраво-зеленою, свіжою, густою травою.

Та розмову про Незалежність, мабуть, варто почати з дефініцій. Відтак було і є ключове: що таке Незалежність України в 1991 році? І що – в 2016? А ще мені страшенно хочеться думати про Незалежність у категоріях емансипації. І етики. Означуючи – явище, поняття, уявлення.

На початку 1990-х я, як і всі, з головою поринула в постмодернізм. Це було важко: імітувати постмодернізм, не до кінця розуміючи, що це. Зараз я думаю, що тодішня Незалежність теж багато в чому імітувала сама себе: закон про декомунізацію було ухвалено лише через чверть століття, тобто зараз. Ті перші роки Незалежності, вже навіть зараз нами напівзабуті, можна осмислювати дуже по-різному, але перше, що мені згадується, – западання в глибоку етичну прірву.

Звільнення жінки з роботи замість декрету і заміна вивісок "вулиця Леніна" на нові – "вулиця Леніна", але вже із жовтим тризубом на синьому тлі, – не здавалися мені тоді чомусь аномаліями одного порядку, хоча вони такими були.

Експозиція виставки "Жінки Майдану". Фото: Таісія Стеценко

Тільки зараз, коли завдяки війні різко означилися добро і зло, я починаю розуміти: Незалежність невіддільна від розрізнення добра і зла плюс емансипація цілої країни.

У середу 24 серпня 2016 року о 7 годині 15 хвилин мені – 42 роки 9 місяців і 7 днів, це мій 15 621 день життя. Неоголошена війна Росії з Україною почалася 916 днів тому. Особисто для мене одна з точок відліку Незалежності України – з 1 березня 2014.

До того Україна мала лише зовнішні ознаки Незалежності, атрибути влади засвідчували легітимність цієї влади. З легітимністю все було майже добре, з державницькою ідеєю – набагато гірше, майже як із правами жінок.

Неповага до Незалежності – у політичному сенсі – парадоксальним чином корелює з неповагою до жінки. 916 днів тому, чи, можливо, трохи раніше, в Україні усе докорінно змінилося. Перемога Джамали (жінки, мусульманки, представниці кримськотатарського народу) на Євробаченні є своєрідною квінтесенцією цих змін.

І якщо ми говоримо про кілька Майданів – Перший, Другий і Третій, то 1 березня 2014 року для мене – ще один день Незалежності України (четвертий буде, коли ми нарешті у цій війні здобудемо перемогу).

Третій Майдан змінив значно більше, ніж можна собі уявити – з перспективи майже рівно тисячі днів. Незалежність України раптом отримала певний метафізичний вимір. Україна почала впливати на темп і конкретні формули європейських змін.

Джамала. Фото: Дмитро Ларін

До слова, про зміни. Коли я говорю про емансипацію та Незалежність, то маю на увазі емансипацію в її широкому розумінні. У грудні 2013 року, коли на "майданах" по всій Україні стояли в основному самі лише студенти, мене вразила справжня емансипованість цих учорашніх дітей.

Вразила їхня готовність приймати рішення і брати на себе повну відповідальність за наслідки – о, як же це контрастувало з повсякчасною, вже звичною патологічною інфантильністю майже п’ятдесятирічних "молодих письменників" – практично моїх однолітків, усього на декілька років старших.

У жовтневі дні Революції на граніті мені минав 16-й рік, я почувалася зовсім дитиною, і хоча навчалася на першому курсі української філології, не мала жодного уявлення про життя і його виклики. Таким був цілий усе ще радянський уклад 1990-х: одружені, а потім розлучені молоді жінки аж до власної пенсії жили при своїх матерях, а ті – при своїх. Шістдесятирічні пестунчики-одинаки, зненацька осиротівши, спивалися у спустілих, хоч і захаращених, однокімнатних квартирах.

Цей уклад також значною мірою змінився – і також тільки останнім часом: тепер молоді незаміжні жінки, неодружені чоловіки воліють жити не з матерями, не з батьками в принципі, тому що емансипація та Незалежність частково збігаються також і в своїй дефініції: "відмова від різноманітних залежностей, припинення дії обмежень, набуття адекватних прав і обов’язків" тощо. І це важливо.

За моєї пам’яті ставлення до України декілька разів радикально змінювалося. У приблизно п’ятому класі був момент, коли для молодших школярів Україна зводилася до шкільних підручників ("Українська мова", "Українська література"), до "діда Панаса" з "Вечірньої казки" та репертуару ансамблю бандуристок у музичній школі.

Ми спілкувалися, звісно, українською. Але України ніде поблизу не було. Коли мені хотілося України, я бігла поговорити з дідусем про козаків-запорожців або бралася читати книжки Романа Іваничука, Павла Загребельного, Валерія Шевчука, Володимира Малика. У старших класах мало не напам’ять знала "Марусю Чурай" Ліни Костенко – і ця пошарпана книжка в м’якій обкладинці для мене теж була умовною "Україною", приблизно до вступу в університет.

Коли я вступала на українську філологію 1990 року, то зробила свідомий вибір не на користь кар’єри, бо для кар’єри треба було вступати на російську філологію чи на журналістику. Українська філологія влітку 1990 року означала в перспективі працю вчителькою десь на селі чи коректором у газеті. Однак я йшла на українську філологію, бо Україна поза літературою в ті роки для мене майже не існувала.

Національний День Прапора, Одеса. Фото: anpet2000/Depositphotos

Батьки мої на переломі 1980–1990-х років брали участь в діяльності Народного Руху України і "Просвіти". Те, що вони робили, теж здавалося мені "Україною", але ми з ними розмовляли насправді нечасто, до того ж я завжди уникала того, що в Україні прийнято називати "політикою", уникаю і досі.

Моїм способом боротьби на Незалежність стало робити добрі українські книжки (у цьому я завжди йшла і йтиму за поглядами Арістотеля, який визначає державу (πόλις) як спілкування (κοινωνία), що організоване заради спільного блага). Нота бене: держава як спілкування, організоване заради спільного блага. Нота бене: добрі українські книжки – інструмент пізнання і міжлюдської взаємодії, невід’ємний атрибут вільної держави, ключовий інструмент досягнення емансипації і Незалежності.

Незалежність та емансипація – справа рук тих, хто виховує дітей.

Моїх ровесників, а також трохи старших і трохи молодших переконали, що 24 серпня всі ми святкуємо День Незалежності – бо вона у нас є. Але освічені емансиповані громадяни України (зі Львова, Києва, Одеси чи Харкова, не обов’язково етнічні українці), яким у серпні 2016 виповнюється по 25 років, забажали пересвідчитися в цьому у листопаді 2013-го.

У них не було тої настороженості й недовіри до держави, як у тих, хто прожив своє щасливе дитинство в УРСР. У них не було того скептичного ставлення і тої поблажливості. Вони поставилися до Української Держави прагматично, бо хочуть мати в Україні майбутнє. Ці освічені емансиповані громадяни України (зі Львова, Києва, Одеси чи Харкова, не обов’язково етнічні українці) – люблять Україну зовсім, мабуть, інакше, ніж покоління моїх батьків.

[L]Ці вчорашні студенти знають іноземні мови, проходять стажування за кордоном – але щоразу повертаються. Вони знають про Незалежність України дещо таке, про що я все ще тільки здогадуюся: Незалежність – справа рук кожного. Всюди: у Парижі, Лондоні, Римі, Торонто, Варшаві, Празі... Кожного дня.

Майже рівно тисячу днів тому почався Майдан. Щойно була офіційна двадцять п’ята річниця Незалежності України. А вони, нині 25-річні, вільні, добрі, розумні, красиві – вчаться, працюють, захищають рідну землю, іноді ціною власного життя, мріють і стають батьками. Вони – емансипуються і емансипують. Можливо, набагато більше, ніж я, люблять і вірять. Пишуть вірші й музику. Багато спілкуються (і це також – один із уроків Майдану). Бо держава – це спілкування, організоване заради спільного блага.

Маріанна Кіяновська, письменниця, спеціально для УП.Культура

Незалежність’25 є спільним проектом Української правди.Культура та Форуму видавців у Львові. Це 10 історій від українських письменників, філософів, художників і музикантів про те, якою є для них незалежність країни через 25 років, і що змінилось у нас, українських громадянах.

Партнер проекту – туристична компанія Аккорд-тур.

powered by lun.ua