Похвала інакшості. Незалежність як освітній проект

2937
13 вересня 2016

"Смієтеся? Що за незалежність? Що вона вам дала? Хліб з маслом дала?" – питав мене старший дядько в дорозі до Криму п’ять років тому і махав рукою.

У самому лише сприйнятті усіх атрибутів незалежності завжди вимірювалося досить багато.

Коли на Майдані голодували студенти і починалася Революція на граніті, мама водила мене гуляти туди. Коли в Україні вже запроваджували справжню валюту на заміну карбованцям, я вже ходив до школи.

Київська школа №82, що носить ім’я Тараса Шевченка, тоді переживала не найкращі свої часи: невдалі освітні реформи й зміна керівництва швидко перетворили школу з однієї з найкращих у місті на одну з найвідсталіших. Учителів з багатьох предметів просто не було роками.

Відсутність освіти відшкодовувалася колективною освітою і, як це заведено у таких випадках, – більшість учила меншість. У класі, в якому було досить багато переселенців, відчутна меншість розмовляла українською, і я також потрапив саме до такої групи, що досить швидко розсипалася і розчинилася.

"Ти шо, селюк?" – говорили мої однокласники, і це була одна з найстрашніших форм образи того часу. Бути селюком не хотів ніхто, тому швидко вивчалася розмовна російська – лише розмовна, бо письмову тоді часто заміняли уроками праці або фізкультури, цих вчителів ніколи не бракувало школі.

Фото: igorgolovniov/Depositphotos

Значно пізніше, у 2003-му, вперше вийшла автобіографічна повість "Ґнуй" Войцеха Кучока, що отримала безліч нагород. У ній у деталях описане дитинство 1970-х у польській школі, що стала справжньою школою виживання для польського письменника.

Усвідомлення жаху шкільної освіти відбулося тоді, коли я перечитував "Ґнуй" і думав про те, скільки смачних деталей можна було б додати з моєї української школи до його польської.

Коли представник меншості йшов з класу і залишав рюкзак – його часто буцали ногами і запльовували. Я приходив в клас і майже плакав, утім, я не був єдиним представником меншості, адже мовна різноманітність була лише однією з багатьох. Скажімо, в нас був ще один єврей, у одного хлопця була лише одна рука, якась дівчина була занадто висока, інша – надто закрита.

Дівчатам діставалося менше, щодня за школою вони долучалися виключно в ролі глядачів, ми ж, хлопці, проходили майстер-класи бойової підготовки. Там, між гаражами і нашою альма-матер, ми влаштовували бої до першої крові, що дуже рідко закінчувалися лише першою кров’ю.

Ми нічого не знали про Чака Паланіка і його "Бійцівській клуб", що саме в ті роки вперше вийшов, як і він нічого не знав про наш клуб без назви. Мені вдалося зберегти кістки цілими за роки навчання і це було рідкістю.

Найприкріша бійка була тією, що не мала правил, приміром, затоптаний рюкзак. Я повертався в клас, збирав розкидані з рюкзака зошити і підручники назад, сідав і намагався не ловити задоволені погляди однокласників.

Згодом я перейшов на російську, хоча навіть сам не пам’ятаю, як це сталося. Російську я теж знав з дитинства, навколо безліч людей розмовляло саме російською. Тоді я дуже хотів бути як всі та якнайменше виділятися. Мене кривляли вчителі, що краще володіли російською. Я приходив додому і майже ніколи цього не розповідав мамі, мені було соромно за те, що я такий слабкий.

У нашій школі Шевченківського району імені Тараса Шевченка, що ще й спеціалізувалась на англійській мові, ми вчили також і німецьку. Англійську, як і всі інші українські школярі, за 10 років навчання ніхто не вивчив. З німецької запам’яталося хіба що те, як ми домальовували усім в підручнику вусики, як у Гітлера, що був серед нас досить популярним персонажем. Кілька однокласників по закінченні школи знайшли себе у молодіжних праворадикальних рухах.

Фото: ju.serdiuk/Depositphotos

За 7–10 років вивчення англійської в усіх школах України ця мова мала б стати другою державною, якби її справді вивчали. У нашій спеціалізованій школі ситуація з мовами взагалі була складною: одна учілка залетіла, інша – забухала.

Учілки, як ми засвоїли зі школи, – це, здебільшого, невдахи, а часто ще й психічно хворі люди. Викладати було нікому. Ми розмовляли російською, яку знали хіба трішки краще, ніж англійську, писали українською як єдиною мовою, якою вміли писати. На цьому наше мовне різноманіття закінчувалося.

Збиралися педради, що обговорювали моє виключення зі школи, відсторонення від граніту освіти та переведення до ще гіршої школи. Чи міг я собі тоді уявити, що може бути гірше? Це було по-справжньому складно.

Зі школи, де регулярно на голову плювали з поверхів вище, де ставили підніжки перед сходами дівчатам, де з гіпсами та фінгалами хоча б кілька разів ходили усі без винятку. Школі, де старші втрьох-учотирьох ловили молодших, били, підпалювали одяг, псували книжки і зошити, слабко уявлялася будь-яка альтернатива.

Незабаром і до моїх батьків прийшло розуміння того, що час щось змінювати, і мені вдалося перейти до школи на лівому березі. За рік навчання без крові, агресії та насильства дуже швидко саме собою прийшло рішення повернутися до української.

У тому класі теж було досить багато переселенців. Зі мною вчилися кілька хлопців із Донецька, які цього геть не зрозуміли: "Ви чьо, ще й на перервах тепер будете хохляцькою говорити?" Але на здивуванні це й закінчилося – рівень нашої освіти, терпимості та толерантності був у рази вищий за школу-бійцівський-клуб.

Ще довго після закінчення середньої освіти для мене гостро стояло питання мови або навіть мовної помсти. Червоно-чорний прапор, залученість у праві організації, Помаранчева революція.

Це тепер у мене п’ять іноземних мов, відкритих для спілкування, і мовного питання для мене давно не існує. Але думками я повертаюся до школи і думаю, чи можна було б якось убезпечити тих, хто тільки йде здобувати освіту.

Фото: ju.serdiuk/Depositphotos

Чи можна їх врятувати від бійцівського клубу і підкорення більшості? Адже йдеться зовсім не про мову, йдеться про будь-яку інакшість. Мовної проблеми ніколи не буде, якщо не буде страху і ненависті до всього іншого. Цей принцип має бути базовим в усій системі освіти. Любов до ближнього, повага до інакшого.

За кілька років проведених у Сінгапурі, Індонезії та Малайзії я побачив зовсім інших школярів, які зовсім інакше граються. Вони не штовхаються і не ставлять підніжки. Вони надзвичайно поважають особистий простір одне одного і я ніколи, повірте, ніколи не бачив жодної агресії, бійки чи навіть сварки. Я ділив двір із сім’ями з дітьми різних віків.

Я багато подорожував і спостерігав. У них в Індонезії дуже низькоякісна освіта, і надзвичайно добра – в Сінгапурі та Малайзії. Але в усіх трьох країнах важко уявити, як діти будуть топтати на мітингу прапор, а вчительки цим дітям плескати, як це сталося в Донецьку. Навіть прапор сусідньої або якоїсь далекої країни, не кажучи вже про власну.

Джерелом застою, відсталості, найбільшим гальмом і стоп-краном розвитку будь-якого села, вулиці, мікрорайону, домашнього господарства є самі люди. Які б сценарії не розверталися на кожній вулиці, якою б поганою не була держава, президент, уряд, генсек НАТО.

Це все ми: прості люди, хороші люди, наші люди. Люди, що не хочуть рухатися, люди, що не хочуть учитися, люди, що не хочуть виділятися і не люблять тих, хто виділяється.

Замість плавно розвиватися і тягнути на собі розвиток своєї вулиці, свого міста, країни, – люди буксують і чинять опір, заздрять тим, кому вдається, руйнують збудоване, грабують себе ж, перекладають вину за власний неуспіх на когось, бажано на якусь біґ фіш: мер-прем'єр підійде.

Прихильність бажано теж перекласти на Савченко, Семенченко, Саакашвіліченко. Відповідальність на себе за це брати не треба. Зняти лайк так само легко, як поставити. Язичництво й оккультизм.

А раз на десять років, ті ж самі, ми ж самі, заганяючи себе вже у безпросвітну безвихідь, об'єднуємося, гуртуємося, створюємо волонтерські сотні, щоб потім знову повернутися до точки неповернення.

Фото: Radiokafka/Depositphotos

Натомість, якщо років десять тому було відчуття, що інакше вже й не буде, тепер зміни стають помітними, процеси пришвидшуються, усе помітно йде на краще, бо найбільшим джерелом розвитку, двигуном і локомотивом прогресу, будівництва і розбудови – теж є люди.

Люди та їхня освіта. Спеціалізована, неспеціалізована, профільна, широкопрофільна, самоосвіта. Домашня, інституційна, соціальна. У людей, що займаються освітою та розуміють її практичне значення, не залишається часу на буксування, хоча, на жаль, часто бракує сил на буксирування.

[L]Що вона вам дала, ця незалежність? Хліб з маслом? Я добре знаю, що дала незалежність. Вона дала право вибору, яке кожен все ще виборює у своїх умовах.

Право бути іншим, навіть якщо ця інакшість може звучати абсурдно – україномовним в українській школі в столиці України, або ж носієм ромської культури на Закарпатті чи греком на узбережжі Приазов’я. Для кожного з нас наша незалежність дала право відстояти самого себе, але далеко не кожен усвідомив це своє право.

Богдан Логвиненко, спеціально для УП.Культура

Незалежність’25 є спільним проектом Української правди.Культура та Форуму видавців у Львові. Це 10 історій від українських письменників, філософів, художників і музикантів про те, якою є для них незалежність країни через 25 років, і що змінилось у нас, українських громадянах.

Партнер проекту – туристична компанія Аккорд-тур.

powered by lun.ua

Головне на сайті