Капсула пам’яті. Як Меморіальний комплекс Бухенвальд переосмислив минуле

3667
16 листопада 2017

У 2021 році, до 80-річчя масових розстрілів у Бабиному Яру на місці трагедії в Києві відкриється Меморіальний центр Голокосту "Бабин Яр", що буде включати освітню та дослідницьку платформи, присвячений трагічним подіям вересня 1941 року, та водночас підтримувати ідею демократичного та стійкого суспільства на основі опрацьованої та інклюзивної історичної картини.

Амбітний задум посприяє появі справжнього місця пам’яті про Бабин Яр – місця, якого досі не мала столиця.

А поки готується концепція меморіального центру, "Українська правда. Життя" досліджує, як влаштовані заклади пам’яті про Голокост у світі.

Навмисне оминаючи широко відомі музеї на кшталт Яд Ва-шем в Ізраїлі чи Аушвіцу в Польщі, ми зосередилися на тому, як по-різному пам’ятають про найбільш резонансну трагедію масового знищення людей ХХ століття в різних країнах – від Німеччини до Японії.

У першому тексті ми розповідали про музей-архів "Топографія терору" в Берліні, у цьому – про Меморіальний комплекс Бухенвальд.

Табір Бухенвальд, що на сході Німеччини. Фото датоване квітнем 1945 року.
Фото US Air Reconnaissance National Archives Washington

Коли 11 квітня 1945 року танки американської армії досягли концентраційного табору Бухенвальд, що на сході Німеччини, то побачили жахливу картину. Тут жили близько 21 тисяч виснажених роботою, хворобами та недоїданням в’язнів.

Есесівці втекли, однак залишили по собі сліди кількарічної експлуатації та масового вбивства людей.

– Ніщо й ніколи не шокувало мене так сильно, як побачене там, – сказав потім Дуайт Ейзенхауер, головнокомандувач сил Антигітлерівської коаліції.

Він побував у цьому концтаборі, одному з найбільших на території країни, через день після звільнення.

Після нього подивитися на свіжі докази злочинів проти людяності приїжджали сотні політиків і журналістів із різних країн Європи.

По гарячих слідах тут зібрали й видали книжкою свідчення близько 150 тих, хто вижив.

Для жителів розташованого неподалік міста Веймар, прославленого колись поетами Гете і Шиллером, новий мер влаштував обов’язкову екскурсію територією Бухенвальду. Хоча про функціонування концтабору на горі Еттерсбург в околицях Веймара містяни знали й до того.

Від 1937-го до 1945-го вагони із опонентами режиму, кримінальними злочинцями, Свідками Єгови, геями, ромами, євреями, безхатьками – словом, представниками безлічі "чужих" для нацистської держави спільнот прибували залізницею на вокзал міста. Його економіка великою мірою залежала від робочої сили в’язнів.

Доки на табірній площі не збудували крематорій, есесівці використовували той, що працював у Веймарі.

Крематорій у Бухенвальді

Значно пізніше дослідники з’ясували, якими ж насправді були масштаби роботи концтабору Бухенвальд і що відбувалося там у бараках, за ґратами в'язниць і в кабінетах лікарів-експериментаторів.

За вісім років від моменту заснування до ліквідації в’язнями концтабору стали 250 тисяч людей. 56 тисяч – загинули.

Інтер’єр крематорію

Від середини 1950-х на його території працюють меморіальні установи. За часів Німецької демократичної республіки облаштований тут комплекс фокусувався на історії комуністичного руху опору в таборі.

У 1990-х експозицію оновили, щоб оповідь про Бухенвальд стала менш однобокою.

Від 2016-го меморіальний комплекс пропонує абсолютно нову постійну експозицію. Її творці кажуть: осучаснили виставку, бо популярність правих рухів нагадує про крихкість демократій і стрімкі злети тоталітаризмів.

Не випадково опис концепції оновленого проекту починається словами зі щоденника Віктора Клемперера, німецького дослідника і письменника. 1933 року, коментуючи утвердження при владі Адольфа Гітлера, той написав:

– Просто неймовірно, як легко все руйнується.

ОДНЕ МІСЦЕ – ДВА ТАБОРИ

Перші 149 в’язнів прибули до Бехунвальду 15 липня 1937-го. В архівах зберіглась фотографія, датована цим днем. На ній видно, як члени загону СС у легкому одязі – дехто навіть без сорочки – будують дерев’яний барак у таборі. Це востаннє есесівці виконували тут фізичну роботу.

Ув’язнені Бухенвальду, світлина 1939 року

Відтоді і до звільнення концтабору його поневолених жителів примушували до найважчих завдань. І встановлювали при цьому найкоротші терміни виконання.

Ось, скажімо, ділянка залізничних колій від Веймара до Бухенвальду. Її довжина 10 км, і прокласти її треба було протягом трьох місяців 1943 року.

Неподалік – 5-кілометрова пішохідна дорога з бетону, що мала з’єднати ті самі пункти. В’язні охрестили її "кривавою".

Нині пам’ять про ці інфраструктурні об’єкти бережуть меморіальні таблиці.

Спорудження шляху Веймар – Бухенвальд. На світлині весна 1943.
Фото Thüringisches Hauptstaatsarchiv Weimar

Крім будівництва і ремонту в’язні працювали на розташованих поруч вапнякових кар’єрах, а ще виготовляли зброю для гітлерівської армії.

Зокрема, робітники концтабору Дора-Міттельбау, однієї із майже 140 філій Бухенвальду, обслуговували найбільшу підземну фабрику із виробництва крилатих ракет і турбореактивних двигунів.

Від моменту заснування концтабір був також своєрідним хабом: сюди звозили величезну кількість військовополонених і мирних жителів із Центральної та Східної Європи. Звідси ж їх кількість розподіляли до інших таборів.

Щороку кількість ув’язнених зростала. Найбільш людно тут було на початку 1945-го.

У Бухенвальді регулярно спалахували епідемії. Кожен десятий його мешканець страждав на відкриту форму туберкульозу.

Від моменту заснування концтабір був також своєрідним хабом.
На фото єврейські чоловіки, які були заарештовані після 9 листопада 1938 року

При цьому в’язні регулярно ставали піддослідними для німецьких фармацевтів. Ті навмисне заражали їх хворобами, аби випробувати новітні вакцини. Насправді ж чимало таких ін’єкцій ставали смертельними.

Після звільнення табір простояв бездіяльно лише кілька місяців. У серпні 1945-го радянські спецслужби почали використовувати його як в’язницю для членів донедавна керівної Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Потрапляли сюди переважно без суду, жили ізольовано і без права контактувати з родичами.

До 1950 року через цей Спеціальний табір №2 пройшли більше 28 тисяч в’язнів. Із них 7 тисяч загинули через голод і хвороби.

ЧЕРНЕТКИ ПАМ’ЯТІ

Спеціальний табір №2 ще працював, коли радянська військова адміністрація в Німеччині рекомендувала перетворити територію Бухенвальду на меморіальний комплекс. Він мав стати місцем пам’яті.

Утім, досить специфічної.

Політбюро щойно створеної НДР прагнуло передусім увіковічнити історію комуністичного спротиву та інтернаціональної солідарності в’язнів концтабору.

На території Бухенвальду. Світлина 1952 року

Аби задовольнити таку інтерпретацію минулого Бухенвальду, автори проекту, серед яких були й колишні в’язні, прирекли на знесення преважну більшість тутешніх будівель.

Недоторканними мали лишитися хіба сумнозвісні вхідні ворота із написом "Кожному своє", кілька караульних веж і крематорій.

Останній не чіпали, адже саме там спалили тіло Ернста Тельмана – лідера німецьких комуністів і відомого опонента Гітлера.

Сутність концтабору Бухенвальд не в бараках і камінні, – автори проекту Вальтер Бартел і Роберт Зіверт пояснювали згодом задум. – Його суть у міцній дружбі та взаємодопомозі, зміцнених боротьбою проти фашистського терору.

Тож частина території табору перетворилася на пустку. На південному схилі гори Еттерсбург 1958 року відкрили Національний меморіал Бухенвальд. Новий комплекс мав утілити в архітектурі ідею "тріумфу через смерть і боротьбу".

Недоторканними лишилися сумнозвісні вхідні ворота із написом "Кожному своє".
Фото Katharina Brand

Маршрут відвідувача пролягав через "дорогу стел" із зображеннями сцен табірного життя, що приводила до братських могил, а відтак до "вулиці націй". Кожен із 18 її монументів увічнював одну з націй, що боролися в таборі за свободу. На фінішній прямій мандрівника чекали велична скульптурна композиція і дзвіниця.

Такий помпезний комплекс відповідав духу та ідеям нової влади, однак оминав кілька важливих сторінок минулого концтабору.

По-перше, тут не говорилося про численних загиблих євреїв, ромів та представників багатьох інших меншин.

По-друге, проекту бракувало людських історій.

По-третє, у новому комплексі на знайшлося місця для розмови про Спеціальний табір №2 та його в’язнів.

За радянської військової адміністрації прирекли на знесення преважну більшість
будівель Бухенвальду

Тож на початку 1990-х концепцію комплексу почали відчищати від пропагандистських нашарувань.

Зміни відбувалися поступово.

Спочатку знайшли і позначили пам’ятними знаками місця поховань тих, хто загинув у таборі за часів правління радянськими спецслужбами.

Місця поховань знайшли і позначили пам’ятними знаками

Згодом відкрили молодіжний центр, завдяки якому будь-хто міг долучитися до роботи із вивчення та збереження пам’яті про минуле Бухенвальду.

Проклали нові екскурсійні маршрути та зробили тимчасові виставки, присвячені доти викресленим із історії концтабору темам.

1993-го відкрили єврейський меморіал, встановлений на місці колишнього єврейського блоку №22.

Урешті-решт до 50-ї річниці звільнення концтабору від нацистів у приміщенні колишнього речового складу відкрили нову виставку, що допомагала усвідомити справжні масштаби трагедії Бухенвальду.

Відновлений дерев’яний барак в Бухенвальді

АКТУАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ

Нині територія Меморіального комплексу Бухенвальд – це чотири постійні виставки, тимчасові проекти та численні місця пам’яті у Веймарі та його околицях. А ще, звісно, насичена просвітницька програма.

Одна із чотирьох постійних експозицій – мистецька. Вона розмістилася у колишньому дезінфекційному корпусі концтабору й об’єднали малюнки, фотографії, скульптуру та колажі.

Одна із чотирьох постійних експозицій – мистецька

Деякі з них створені в’язнями протягом 1937-1945-го. Інші робили ті, хто вижив, або ті, кого вразили історії Бухенвальду. Найновіші роботи датовані кінцем ХХ ст.

Інша виставка присвячена радянському Спеціальному табору №2. Для нього спорудили окрему будівлю – низьку і сіру. Похмурий вигляд, відповідно до задуму архітектора, символізує атмосферу ізоляції та пригніченості, що панувала в таборі.

Серед експонатів – численні відео та артефакти часу, а ще – Книга мертвих. У ній зафіксовано всі ідентифіковані імена загиблих.

Ще одна експозиція розповідає історію меморіалу.

Утім, центральним проектом комплексу є все ж масштабна виставка "Бухенвальд. Остракізм і насилля від 1937 до 1945-го". Вона працює у будівлі колишнього складу табору від квітня 2016-го.

У будівлі колишнього складу табору найголовніша та наймасштабніша виставка

Коли працівники комплексу розробляли концепцію проекту спільно з архітектурним бюро Holzer Kobler Architekturen, то мали на меті відповісти на ключове питання: "Як таке могло трапитися". Виставка мала не розповідати історію окремого концтабору, а досліджувати стан цілого суспільства, частиною якого став Бухенвальд.

Творці проекту вирішили, що виставка не має сприйматися лише як оповідь про віддалене минуле, свідків якого вже майже не лишилося серед живих.

Крім того врахували, що до комплексу приходять відвідувачі різного походження та досвіду.

Так виник багатошаровий дизайн експозиції, що має три наскрізні лінії.

Перша – історія самого концтабору, розказана через свідчення, особисті речі, документи і фотографії.

Частково історія самого концтабору, розказана через свідчення, особисті речі,
документи і фотографії

Друга – голоси в’язнів, які можна послухати на шести спеціальних станціях. Тут вперше зібрано приклади історій усіх 85 типів людей, що їх "відбраковували" есесівці.

Прослуховування оповідей про їхні життя допомагає зрозуміти, як пояснювали тоді їхнє відчуження від суспільства і хто брав участь у реалізації такої політики.

Третя провідна лінія експозиція – три кімнати артефактів, що розповідають виключно історії жертв. При цьому чимало об’єктів навмисно зробили доступними і близькими для відвідувачів, не розміщували їх за склом музейних вітрин.

Крім того для відвідувачів обладнали два інтерактивні тематичні модулі. Вони розширюють контекст сприйняття історії Бухенвальду. Один присвячено 139 філіям концтабору. Інший – тим містам, тюрмам й іншим таборам Європи, звідки в’язнів доправляли в Бухенвальд.

Усі ці складові, згідно із задумом творців сучасного вигляду меморіального комплексу, мають без надмірного моралізаторства та емоційного тиску розповісти про те, як швидко й нібито непомітно визрівають подібні трагедії.

На підтвердження цитують австрійського письменника Роберта Музіля, який 1933-го року написав:

– Свобода преси, вираження, свобода совісті, особиста гідність, свобода духу – усі фундаментальні ліберальні права усунуто, і ні в кого це не викликає цілковитого обурення.

Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Життя

Фото, які не титровані авторством, з сайту buchenwald.de

powered by lun.ua

Головне на сайті