Підтримай армію: зігрій солдата в АТО

14
5 лютого 2015

Весною буде рік, як Ганна Сандалова, Ірина Онікієнко та їхні колеги допомагають Збройним Силам України. Ініціатива маленької групи людей переросла у всеукраїнський благодійний фонд "Підтримай армію України", який вже допоміг більше ніж двом сотням військових підрозділів.

Восени фонд почав всеукраїнську акцію "Зігрій солдата в АТО", для участі в якій потрібно було зібрати "теплу" посилку з дев'яти компонентів (шапка, шкарпетки, термобілизна тощо).

Зараз потреби в таких посилках уже менші, тому фонд розпочав нову ініціативу – "Словом і ділом". Написати кілька добрих слів воякові на передовій або перерахувати кільканадцять гривень на потреби армії можна за допомогою сайту, який також на волонтерських засадах створили українські рекламісти.

За перші вісім місяців існування волонтерської спільноти на Фейсбуку, з якої й виріс фонд, до неї долучилося близько 20 тисяч людей з України й з-за кордону. 11 мільйонів гривень – така сума зібраної допомоги вказана на сайті. Проте фактично обсяги допомоги зростають щодня. Запити від військових частин надходять теж щодня.

Наприклад, ось запис від 2 лютого: "Найактуальніші потреби на цей місяць: відновлення та ремонт техніки, усього що має бути "на ходу" і що можна відремонтувати, закупівля автівок та бусів – таких важливих "ніг" для наших воїнів".

Проте на фронті потребують не лише техніки. І активісти завжди просять не забувати "про народно-душевну-вітамінно-творчу підтримку" – адже листів із мирного життя хлопці на передовій чекають не менше.

Незважаючи на те що основна команда фонду невелика (усього п'ятеро активістів), їм вдається задовольняти дуже вагомі армійські потреби. В одну з останніх поїздок у зону АТО волонтери доставили машину швидкої допомоги, три пускозарядних пристрої для танків, потужну оптику, бензопилки, запчастини для фронтових автомобілів. І, звичайно ж, теплі речі, взуття, наколінники та налокітники, ліки, новорічні подарунки.

Для неодружених хлопців дівчата збирають "Посилки для холостяка" – у такому пакунку, окрім традиційної термобілизни, рукавичок та інших необхідних речей обов'язково є лист, фотографія дівчини, яка зібрала посилку, та її контакти для зв'язку. Часто воїни пишуть не про власні потреби, а про найнеобхідніші речі для тих людей, які не змогли виїхати із зони бойових дій. Дитячі суміші, підгузки, харчі – списки бувають дуже різні.

"Так, ми втягнулися й кожні два тижні доправляємо по автівці нашим воїнам. Так, хочемо доправити ще одну наступного тижня", – той самий статус у Facebook.

З огляду на енергію, з якою працюють Анна, Іра та всі волонтери фонду, немає навіть сумнівів, що все так і буде.

Ганна Сандалова з бійцями і колегами-волонтерами

– Ганно, ви – PR-фахівець із багатим досвідом. Чи допоміг вам досвід роботи в рекламі та PR, коли ви почали волонтерську діяльність?

Ганна: Ніяк не допоміг (сміється). Насправді ж, більше згодився менеджерський досвід – під час вирішення оперативних завдань, у координації процесів. Навпаки, я вважаю, що в мене цілковите фіаско в частині піару, тому що я спеціально цим взагалі не займаюся. Це смішно, звичайно – адже про нас пише New York Times і показує фільм Аль-Джазіра.

Мабуть, у цьому вся суть хорошого паблісіті: ти не займаєшся піаром спеціально, а просто робиш свою справу, і про тебе вже говорять інші люди.

Те, що в нас виходить швидко вирішувати нагальні питання, знаходити якісь неймовірні суми грошей – для мене це досі загадка. І в нас просто немає права зупинятися. Навпаки, є якийсь внутрішній обов'язок.

– Ролик "Зігрій солдата в АТО" на Youtube має під чверть мільйона переглядів. Чи допоміг він вам досягти поставленої мети?

Ірина: На початку акції ми створили сторінку на Facebook, але вона майже не працювала. Тому фактичним початком акції можна вважати кінець вересня – це час виходу ролика в ефір. Він, по суті, запустив нашу акцію. А ідею для відео запропонував Саша Смірнов, креативний директор Tabasco.

– Якою, на ваш погляд, має бути ефективна соціальна реклама? Які прийоми й підходи сьогодні працюють, а які вже неактуальні?

Ганна: На мою думку, будь-яка соціальна реклама зараз повинна доносити заклики, які будять твою відповідальність і твою свідомість. Зараз такий час, коли в людях прокидається відповідальність не те, що за свій під'їзд – за країну в цілому. І за дітей цієї країни, і за пенсіонерів Донбасу, і за військових у Криму.

Мені здається, що в цьому напрямку й треба зараз рухатися – давати людям більше приводів замислитися про власну відповідальність.

Насправді, це й відрізняє волонтерів, активістів від тієї основної маси людей, яка перебуває при владі. У владі сьогодні люди бояться в принципі відповідати за щось чи когось.

Дівчинка-волонтер, яка живе на стипендію, каже: "Я беру на себе відповідальність за цей взвод, і зроблю все що завгодно, аби в хлопців голови були накриті касками", – і вона це робить. Вона бере на себе набагато більше відповідальності, ніж полковник чи генерал у міністерстві, який взагалі нічого не може. Він не може сказати: "Я забезпечу взуттям десять тисяч солдат", або "Я взую сто солдатів, а ви забезпечте ще п'ятсот".

Це те, що відрізняє нас від них. І це те, що буде кардинально змінювати наше суспільство в майбутньому.

Соціальна реклама повинна нам нагадувати, що все в наших руках. Чому так змінилися відносини волонтерів та Міноборони? Тому що ми з ними зараз на рівних. Тому що волонтери вимагають від Міноборони якихось рішень, заяв, дій – тому що самі діють. Це ланцюгова реакція.

 

– Як взагалі виникла ідея теплих посилок?

Ірина: Ми почали волонтерську діяльність ще навесні, тому могли спостерігати за настроями тих, хто жертвує на допомогу армії.

В якийсь момент ми зрозуміли, що волонтерські організації втратили довіру. Наші волонтери, які стояли в гіпермаркетах, розповідали: якщо спочатку люди жертвували гроші із задоволенням, то із часом настрої змінилися: "Чому ми маємо робити все за державу? Звертайтесь краще до президента".

Ми зрозуміли, що людям важко віддавати гроші. А от коли вони купують специфічні речі, які потрібні на фронті, то є впевненість, що допомога дійде адресатам. До того ж, така акція дозволяє залучити в благодійність усю родину – бабуся сплете шкарпетки, дитина намалює малюнок, син купить балаклаву.

Збір посилки в якомусь сенсі схожий на квест, і багато людей охоче розшукували речі, які найважче дістати – плащ-палатку, наприклад.

 

– Як ви оцінюєте результати акції?

Ірина: За кілька місяців ми сформували близько 700 посилок. Кожна посилка – це мінімум 800 гривень, але вартість набору могла доходити й до 1.500 грн. Тож, виходить, що Міністерству оборони ми зекономили десь 700 тисяч гривень.

– До речі, як зараз складається співпраця фонду із чиновниками?

Ірина: У нас є представники від фонду, які постійно спілкуються з Міноборони. Адже для того, щоб довезти допомогу на фронт, нам потрібно розуміти, де чиї блокпости, під чиїм контролем. Це надзвичайно важливо, бо якщо волонтер із допомогою для української армії потрапляє на блокпост сепаратистів, його беруть у полон.

Я не підтримую заяви про те, що волонтерам не потрібна співпраця з державою, із чиновниками. Ми тримаємо зв'язок, але ми їм не підпорядковані.

Тепер наша робота побудована таким чином: ми збираємо допомогу за конкретними заявками від військових частин, і все придбане ставиться на баланс цих частин.

 

– Хто в основному допомагав фонду під час акції – окремі люди, компанії?

Ірина: Нам допомагали й допомагають і звичайні люди, і організації, і список їх чималий.

Ми хотіли цією акцією не тільки допомогти фактично, а ще й показати солдатам, що про них думають багато українців. Що допомога для них надходить від конкретних людей, а не від мільйонерів чи якихось фондів олігархів. Що люди в Україні про них думають, дбають і чекають додому з перемогою.

Коли до нас приносили посилки, ми їх обов'язково перевіряли, докладали те, чого не вистачало. І в кожній посилці був лист або дитячий малюнок.

Ми передавали також наш номер телефону, щоб отримати зворотній зв'язок. І в нас є купа смс-ок із вдячністю від солдатів із дуже різних місць, до яких ми навіть не доїжджали. Виявилося, наші посилки хлопці часто самі відправляли товаришам на передову.

– Ви постійно спілкуєтеся з тими, хто допомагає й жертвує. Як думаєте, чи надовго вистачить цієї готовності допомагати в звичайних українців, чи не зменшується потік бажаючих допомогти?

Ірина: Якщо відверто, то зараз кількість волонтерів знизилась. Одна із причин – можливо, те, що люди втомились перебувати в режимі постійної допомоги й самовіддачі. Багато хто просто сподівається, що все це скоро закінчиться, і масштабна війна омине Україну.

Тому, дійсно, усе важче й важче залучати нових волонтерів для допомоги.

– А чи доводилося відмовляти волонтерам, які до вас приходили?

Ірина: Так, ми спілкуємося з усіма потенційними волонтерами, і можемо комусь відмовляти, тому що саме від волонтерів залежить наша репутація.

Є ще й емоційна складова. Коли ми збирали допомогу в гіпермаркетах, до нас волонтерами приходили жінки, сини яких були в АТО. Можете уявити собі їхню емоційну напругу – вони просто не витримували, плакали. Це важко й для них, і для тих, хто жертвує. Тому доводилось відмовляти.

– Чи спілкуєтеся ви з вашими колегами – іншими благодійними фондами, волонтерськими організаціями?

Ірина: Так, ми спілкуємося практично з усіма колегами. Давід Браун зараз постійно організовує зустрічі із представниками волонтерських організацій, і наш представник Тарас тримає з ними зв'язок. Навіть наші волонтери вже створюють філіали фонду у віддалених районах Києва.

Єдине, що ми для себе вирішили не практикувати – це обмінюватися з іншими фондами "по бартеру". Це призводить до того, що допомога ззовні зменшується, якщо так "варитися у власному соку".

Робота фонду має бути спрямована на тих людей, які ще не залучені в допомогу.

А конкуренції ніякої між нами немає, мі ж усі робимо одну важливу справу.

Ірина Онікієнко

Долучайтеся до спільноти фонду в мережі Facebook – https://www.facebook.com/zigriy.armiyu

Реквізити та можливі шляхи допомоги перераховані на сайті фонду – http://ukrarmy.org/about-fund/.

Речі та пожертви на підтримку армії України привозьте на склад фонду – вул. Васильківська, 1, офіс 118.

Бесіду записала Олександра Кочубей, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua