Як воює батальйон медиків

13
2 квітня 2015

Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова – явище непересічне і єдине у своєму роді. ПДМШ не подібний до жодного з добровольчих чи державних медичних об'єднань – ані за статусом, ані філософією, ані за настроєм.

Парамедик – ще одне слово з лексикону нової доби, що в буквальному перекладі означає "наближений до медицини". Сюди приймають добровольцями як професійних медиків, так і людей без відповідної освіти. Проте з усіма підписують угоду на ротацію тривалістю в місяць, а за потреби оформлюють офіційне відрядження тим, хто мусить залишати роботу.

Перш ніж потрапити на фронт, усі, навіть професійні лікарі, проходять навчання. Адже робота цивільного медика в теплому стерильному кабінеті, у злагодженій роками команді асистентів, – суттєво різниться від того, які задачі постають перед медиком військовим. Окрім надання першої допомоги, добровольців навчають правилам безпеки у випадку обстрілів з "Градів", мінометів, танків; люди пробують "випадати" із машини у випадку тривоги, залягати на землю, транспортувати пораненого лежачи в разі вогневої небезпеки.

Геннадій Друзенко, голова наглядової ради Першого добровольчого мобільного шпиталю ім.Пирогова, один з ініціаторів проекту, розповідає про історію та особливості свого "дітища".

Медики в підпіллі

Сам я є юристом, і взагалі, до Майдану був переконаний, що від медиків треба тікати. До них потрапити як до юристів – витратиш усі гроші, і будеш вічним пацієнтом.

Сам я все життя був правником. Моє "залучення" до медицини стартувало 1 грудня 2013 року, коли в повітрі "запахло смаженим", і я зрозумів, що не завадить організувати медиків. Інтуїція мене не підвела, і 1 грудня на мій пост у фейсбуці відгукнулося лікарі, і ті, хто давно працює в медицині, зокрема, Євген Найштетик.

Ми зорганізувати перші мобільні медичні бригади, які й прийняли на себе перший удар на Банковій. Група, якою я безпосередньо опікувався, надавала допомогу в холі одного з комітетів Верховної Ради, найближче до лінії зіткнення.

Удруге мене понесло в медицину вже в січні-лютому 2014 року, коли в приймальних покоях київських шпиталів і лікарень "Беркут" почав забирати поранених. Ми, знову ж таки з Євгеном, почали робити так звані "громадські", а по суті, підпільні шпиталі. Їх було два в Києві – на Межигірській і на Чеслава Бєлінського. Через них пройшло понад 150 пацієнтів.

Обираючи місце, ми спеціально уходили подалі від лінії зіткнення, при цьому лишаючись у межах досяжності від центру.

Те, що відбулося у будинку Профспілок, ще раз підкреслило правоту нашого підходу. Наші шпиталі за задумом мали бути недалеко від центру, але безпосередньо поза зоною конфлікту.

Утретє ПДМШ почався з жахливої статистики в Іловайську – коли вперше речники Міноборони озвучили цифри, з яких випливало, що кожен третій поранений боєць загинув.

Щоб зрозуміти, наскільки це неприйнятно, скажу, що під час Другої Світової було співвідношення один до п'яти, тобто кожен п'ятий, 20%. А натівський стандарт – кожен 33-й, тобто ми в десять разів перевищуємо натівський стандарт.

 Бійці медичного батальйону імені Миколи Пирогова

Ми вирішили, що треба щось робити. Проаналізували ситуацію, де вузьке місце, чому помирають. Бо на той час, а зараз особливо, стаціонарні шпиталі – Мечникова в Дніпропетровську, Харківський шпиталь, Запорізький шпиталь, навіть станція швидкої допомоги в Маріуполі, перероблена під військовий шпиталь – загалом працюють добре, іноді навіть дуже добре.

Виявилось, що проблема в тому, що "плече" між полем бою й гарними лікарями надто велике. 200 кілометрів із гаком по цьому бездоріжжю, нерідко в "таблетці" замість сучасного реанімобіля – добивають бійця.

"Вище мистецтво"

Ідея ПДМШ полягає в тому, щоб наблизити якісну (підкреслюю – якісну!) медичну допомогу настільки близько до зони конфлікту, наскільки можна.

Ми веземо не пораненого в глибокий тил – ми веземо лікарів до пораненого.

Причому не парамедиків – які, безумовно, герої, як, скажімо, наші друзі "Госпітальєри", Хоттабич та інші, – а кваліфікованих медиків, які можуть, приміром, замінити судину на протез і врятувати ногу, чи нейрохірургів, які можуть зарадити при пораненні хребта, тощо.

Бійця на передовій поранило – його товариші мають зупинити кров, перев'язати ногу, руку, і віднести чи відвезти до наших евакуаційних бригад, які мають доставити в лікарню – і там ПДМШ уже стабілізує його три-п'ять днів, поки пораненого можна буде безпечно доправити в той самий шпиталь у Харкові, у Дніпропетровську, у Києві, у Запоріжжі.У Курахово, в Артемівську, і наступна місія в Попасній, за кілометр від останнього українського блокпосту – і буде зоною локації ПДМШ. Це дозволить зробити проміжну ланку в рази ефективнішою, ніж вона є зазвичай.

Тобто, ми – перші кваліфіковані лікарі, які стоять після парамедиків.

Парамедик має зробити найпростіші маніпуляції й доставити пораненого бійця до медиків.

Тим не менше, наші парамедики, які брали активну участь у евакуації бійців із Дебальцевого, засвідчили, що працюють ефективно. Вони надавали допомогу й в екіпажах із професійними медиками, навіть кілька життів за нашими оцінками врятували, роблячи іноді неочікувані речі – скажімо, застосовуючи "Целокс" не в той спосіб, у який навчають це робити. Але саме через це врятували бійця.

Наша "фішка", наша особливість – це системність і спроба побудувати завершений цикл на певному етапі.

Зустріч в "оранжевій" зоні, вивіз до бази, причому вже з наданням первинної медичної допомоги й під час евакуації. Операція, так звана "друга черга медицини катастроф", де пацієнта приймають, оперують, стабілізують стан, і потім відправка в глибокий тил у великі стаціонарні шпиталі.

Умовно кажучи, на полі бою нас ще немає – бо за всіма правилами тактичної медицини цим мають займатися не професійний медик, а колега-боєць. І нас уже немає у великих шпиталях – бо, слава Богу, у них вистачає кадрів і можливостей.

Наприклад, із самого Дебальцевого бійці виходили самі. Але вже в районі Луганського їх зустрічав, зокрема, і наш евакуаційний транспорт – "Швидкі", котрі забирали десятки поранених із того транспорту, на чому виходили бійці. Іноді вони виходили пішки – їх садили в евакуаційний транспорт і везли в Артемівськ.

Це якраз був "піковий" день, коли здійснили понад сотню операцій. Тоді оперували навіть у нашій мобільній операційній, яку поставили просто у дворі центральної районної лікарні, і робили операції там – бо операційних столів у місцевій лікарні не вистачало.

Працювало дві команди: команда парамедиків, яка займалася евакуацією й підтриманням стану пораненого на ці кілька десятків кілометрів від Луганського до Артемівська, ну й кваліфіковані хірурги, які тут рятували життя й здоров'я.

Зокрема, завдяки нашим хірургам Владиславу Горбовцю й Степану Королько, кілька бійців залишились з ногами – бо лікарів такої кваліфікації на той час в Артемівську не було (думаю, що й зараз немає), які могли б вставити, скажімо, протези судин. Це не просто судинні хірурги, а саме фахівці, що роблять протезування судин – це рятувало ноги, у противному випадку це були би інваліди. А так – будемо сподіватися, що згодом вони знову будуть ходити на своїх двох.

Це є яскравим прикладом того, коли вища кваліфікація, вище вміння, вище мистецтво дають прямі результати й ставлять перед вибором: з ногою чи без?

Особливий статус

Статус ПДМШ абсолютно унікальний. Філософськи ми намагаємось поєднати гнучкість, ефективність і ентузіазм волонтерського руху – із системністю, які мають демонструвати державні інституції: Медична служба ЗСУ, медичні структури Нацгвардії, і місцева медицина, яка підпорядкована МОЗ.

Із точки зору цивільної медицини, ПДМШ це зведений загін медицини катастроф Міністерства охорони здоров'я.

З точки зору фандрайзингу і юридичної відповідальності – це проект Всеукраїнської Ради захисту прав і безпеки пацієнтів, яка є неурядовою благодійною організацією, і яка протягом останніх п'яти років була єдиним серед українських НДО партнером Ради Європи в сфері охорони здоров'я. Із цієї точки зору, це є проект однієї з неурядових організацій.

 Юрист Геннадій Друзенко - один з тих, завдяки кому з'явився Перший добровільний мобільний госпіталь імені Пирогова

З точки зору військової медицини, у нас є меморандум із Міністерством оборони. Ми фактично є медротою на посилення військових медиків. Тому ми з Генштабом, зокрема, погоджуємо нашу наступну локацію, і це дає нам юридичне право оперувати й надавати медичну допомогу військовим.

І з точки зору Антитерористичного центру, як говорить закон про боротьбу з тероризмом, ми є однією із сил та засобів, які залучені для проведення АТО. Статус, звичайно, дуже складний – але в цій ситуації, яку ми маємо, це один з оптимальних статусів для того, аби бути й волонтерами, і частиною системи водночас. Поки нам це вдається поєднувати ефективно.

Я б не хотів, щоб наш Шпиталь перетворився на, скажімо, медроту Нацгвардії, ЗСУ чи МВС. Який гарний, висококваліфікований медик піде на "чисту" зарплату нацгвардійця працювати?!

Нашим же медикам вдається поєднувати звичну для них роботу в комфортних умовах провідних лікарень України, і на місяць виїжджати сюди, на передову, куди їх кличе серце, совість, патріотизм.

Знову ж таки, поки українські Збройні сили, МВС, Нацгвардія не зможуть хоча б віддалено нагадувати збройні сили цивілізованих країн – соціальний статус, забезпечення та просто гідна оплата праці – годі сподіватися, що медслужба ЗСУ зможе конкурувати з висококваліфікованими цивільними лікарями. 

На початку нас плутали з медротою ім. Миколи Пирогова Нацгвардії. І ми, і вони опинилися в Артемівську. Але доволі швидко навчились відрізняти.

Знову ж таки, достатньо подивитися на наш автопарк. Попри те, що Збройні сили мають фантастичний бюджет проти нашого шпиталю та незрівняні можливості в сфері міжнародної технічної допомоги – тим не менш, можна поїхати в Краматорськ, у штаб АТО й подивитися, скажімо, на наші реанімаційні автомобілі й ті так звані "таблетки" (санітарні УАЗи), які є в них.

Із придбанням транспорту, звісно ж, нам допомогли волонтери. Щось нам подарували з-за кордону – наприклад, реанімобіль "Renault" та Volkswagen-5. А операційну "Ангел" на базі "Уралу" ми робили самі – наша перша машина!

Збирали з миру по нитці: довіра спочатку до ініціаторів проекту, а потім і до проекту як такого, дозволила на сьогодні мати близько десяти автомобілів, включаючи унікальний операційний автобус "Неоплан". Він буквально на днях приїхав в Артемівськ, і я вірю, врятує ще багато життів.

Для забезпечення безпеки ми знайшли порозуміння з Міністерством внутрішніх справ, і переконали полк "Днепр-1", з яким першим перетнулись в зоні проведення АТО, узяти на себе забезпечення безпеки наших медиків. Опинившись на одній із ними локації, подружилися, а потім легалізували нашу співпрацю.

Тепер медики займаються медициною, а професійні бійці з легальною зброєю працюють над безпекою наших медиків. Хоча при виїзді на передову парамедикам зброя іноді видається, коли в цьому є реальна потреба.

Третя місія

Господь дуже любить ПДМШ.

Перша ротація була дуже м'якою, умовно кажучи. Був більш-менш мирний час перед Новим Роком, ми були в Курахово – це найбільш західна точка з тих, де ми перебували, – не було великих наступів, не було напливу, і більшість поранених були або "самостріли", або підривалися на гранатах, або просто хвороби, не пов'язані напряму з бойовими травмами.

Друга – ми були в Артемівську, і ми зустріли цей "вал" поранених із Дебальцеве. Це була гарна база, велике місто, співпрацювали із кваліфікованими місцевими лікарями – центральна районна лікарня тут непогана, і з військовими медиками.

І третій етап – ми будемо основною медициною в Попасній, у цілому місті, яке входить у першу лінію оборони, і від нашої лікарні до останнього українського блокпосту лише близько кілометра. Тобто, ми на себе візьмемо місто, у якому за останнім переписом жило 22 тисячі мешканців, хоча не знаю, хто там зараз залишився.

 Тренування парамедиків

У Попасній центральну районну лікарню розбомбили, лікарі розбіглися. І сьогодні єдина лікарня, яка діє – це залізнична лікарня, у якій на сьогодні чотири лікаря й три медсестри.

Коли місто активно обстрілювали – досі можна побачити будинки із пробоїнами від снарядів, – то більшість медичного персоналу евакуювалася й не повернулася на сьогодні. А якогось там, скажімо, мобільно-військового шпиталю Міністерства оборони чи інших одиниць, немісцевих – там просто немає.

Із кваліфікованої медицини ми будемо найближчі до лінії зіткнення, і забезпечуватимемо повний цикл операції та евакуації в стаціонарні шпиталі Сєвєродонецька чи навіть Харкова.

Але якщо досі ми були, умовно кажучи, "в приймах" у лікарнях, де був головний лікар, де домінував місцевий персонал, який залучав нас як посилення, як допомогу в "годину пік" чи коли їхньої кваліфікації бракувало – то в Попасній, повторююся, ми будемо основним медичним загоном.

Це говорить і про довіру, і про потребу, і про високу ефективність проекту.

Бесіду записала Олена Максименко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua