Оксана Забужко: Донецьк міг би стати чудовим місцем для всесвітнього бієнале з кітчу

19
22 листопада 2011

18-19 листопада вперше за все своє літературне життя Оксана Забужко відвідала Донбас. Зустріч письменниці зі східним регіоном розпочалась зі Святогірської Лаври, а 19-го листопада вона поспілкувалась з читачами у Донецьку. Організатори заходу кажуть, що такої кількості людей їхня актова зала ще не бачила.

Для того, щоб побачити письменницю, люди приїхали із різних куточків області. Для Донецька це більше ніж звичайна літературна подія, адже такі культурні заходи тут відбуваються не часто.

Утім, вони корисні не тільки місту та його мешканцям, але й митцям безпосередньо. Які враження від східного регіону України має українська письменниця? Що для неї місто Донецьк, привид у культурній карті країни?

"В нас немає інформаційного обміну"

Я ніколи в своєму дорослому житті не була в Донецьку. Колись, в дитинстві, ми їхали на море і я невиразно пам’ятаю вокзал із червоними квітами. А від 1996-го року, яким можна вважати початок моєї загальноукраїнської слави, не було жодної нагоди відвідати це місто.

Певною мірою і через те, що Донецьк все-таки залишається на маргіналіях культурної карти України, не під’єднаний і не включений у загальну інфраструктуру.

 

Якась реальна культурна присутність, тобто те, чим він реально є в людському гуманітарному вимірі, за межами Донбасу, принаймні з Києва, не проглядається. І, відповідно, подорож до Донецька - це більша екзотика, ніж у Париж чи у Відень, чи в Берлін. Тому що до Донецька "метро не ходит, в такси не содются". А виявилось, що тут і метро не має.

Для міста-мільйонника це достатньо дивна річ, як на мене. І коли я збиралась у породож, то фактично усі, з ким я говорила, спочатку були у культурному шоці, а потім казали: "Ой, приїдете – розкажете". І оце "приїдете-розкажете" характеризує загальний стан – немає того інформаційного обміну, принаймні між Донецьком і Києвом.

На превеликий жаль, репрезентацію Донецька і Донбасу наразі репрезентує донецька влада, але я завжди підозрювала, що це не найкраща і ненайадекватніша репрезентація Донбасу. Тому з величезною цікавістю та вдячністю прийняла це запрошення (від організаторів зустрічі – Фонду "Ізоляція.Платформа культурних ініціатив"). За ці два дні я зібрала купу вражень, які належить осмислити, про які, певно, потім писатиму.

"Місцева романтика виражена віршами Жадана"

От виходить книжка, а це означає, що є дистрибутивна вісь: Харків-Київ-Львів, потім Дніпротетровськ, Одеса, Івано-Франківськ, Черкаси і так далі. Донбасу на цій мапі немає, він випадає із неї. Те саме стосується і Південної України, зокрема Криму.

У Берліні, наприклад, кожного дня відбувається близько 30-ти літературних зустрічей. Київ можна порівняти із Берліном за кількістю населення, але в Києві не проходить 30 літературних імпрез щодня. Їх у рази менше: 3-5. Виникає питання: скільки в Донецьку відбувається літературних заходів щодня, щонеділі, щомісяця?

Я не є культурним журналістом, я є тим об’єктом, який повинен цікавити. Я не є директором ярмарку. Я є корова, яку продають на цьому самому ярмарку системи функціонування культури. Донбас випадає з цього ярмарку.

І лише Жадан, який і є родом зі Старобільська Луганської області, ніби взяв на себе функцію рупора в сучасній українській культурі, рупора субкультури робітничих селищ, кілометрів шахтарських міст та селищ, покоління 90-х, що виросло в цих самих містах.

І тут є своя романтика. Вона трошки "приблатньонна", вона на межі, на грані фолу, але вона має в собі елемент пронизливої роздираючої щирості. Насамперед, у віршах. Для мене Жадан у цьому сенсі більше донбаський, аніж харківський.

"Святогірський монастир – одне з чудес України"

Були у Святогірську, підіймалися на лису гору до геніального "термінатора" (пам’ятник Артему біля Святогірської лаври).

Направду, Кавалерідзе великий скульптор і ця колосальна монументальна статуя належить до надбань світового момументального авангарду. Можна як завгодно ставитися до ідеологічної складової, яка спровокувала цей пам’ятник. Але ж сам по собі пам’ятник вартий того, щоб усі європейські любителі авангарду і мистецтва з’їжджалися сюди і роздивлялися його.

Святогірський монастир – одне з чудес України 

З одного боку, це - велика крейдяна скеля, з іншого – білий мармуровий пам’ятник. Воно не контрастує, все досить гармонійно вписано у ландшафт. Безперечно, сам Святогірський монастир – одне з чудес України. Утім, екскурсію нам проводили не професійні гіди, а вдягнені в рясу православної церкви московського патріархату люди, які доволі агресивно зачитували із методички тексти.

Розповіді стосуються історії московського патріархату, при тому, що про монастир згадується з 1624-го року, коли українські козаки приходили рятуватися. Жодної згадки про це немає. Таке враження, що історія цього монастиря починається з 1850-х років, з "олександрійської доби".

Це, щонайменше дивно і неправильно. Коли культурна пам’ятка загальнонаціонального масштабу віддається на спокуту одній церковній інституції. Тим більше, що церква все-таки в нас відокремлена від держави.

"Все тут міфологізовано, поетизовано"

Але, якщо продовжувати розповідь про враження, то було і неприємне. Це ставлення до мене у церкві. Якщо уявити сотні тисяч дончан, мешканців цього регіону, які проходять через цю "идеологическую кузницу кадров", які не фільтрують, які вірять у ту похідну від сакральної інституції, з якою не сперечаються і не дискутують, тоді це все приймається як належне, як таке, що має бути.

А це ще більша лоботомізація ніж та, що йде через телевізор.

І, може, навіть сильніша і дієвіша за своїм ефектом. І я перепрошую, але вона відбувається за наш з вами кошт, податки українських громадян. І за цією символікою цей донбаський дискурс відрізняється від того, що бачиш у решті частини України. На під’їзді до міста на парапеті обмотано стрічкою і написано: "Не садиться!".

Всі ці "положить на место!", "не садиться!" із знаками оклику (Стоять! Лежать! Бояться!) - це та мова, спілкуючись якою, влада виступає власником території чи церковної інституції. Це мова, якою влада спілкується із громадянами: "Проходите, проходите, не оглядывайтесь. Шаг вправо, шаг влево карается расстрелом".

Тобто це дуже радянський дискурс. Я була достатньо молодою, аби запам’ятати всі ці знаки оклику і так далі. І потім уже за останні 20 років, коли я стала виїздна і часто відвідувала закордонні міста із професійної необхідності оцінила, що є мова авторитаризму, де з’являється оця символіка на рівні "тащить і не пущать". Там дуже і дуже неблагополучно.

 

Ось ця неблагополучність в роки останньої каденції Буша-молодшого (американські виборці-інтелектуали обурювалися і називали ледь не нащадком Гітлера): в аеропорту Кенеді, побачила на скрінінгу табличку із написом "Жартувати над тероризмом і бомбами загрожує вам юридичною або кримінальною відповідальністю".

От саме в такій формі це "різонуло". Тоді я сказала, що це є soviet-style. Меседж зрозумілий, але у той самий час у аеропорті Хітроу у Великобританії зовсім інший надпис – "Дякуємо за те, що з повагою ставитесь до почуттів наших службовців". Тобто те саме, але зовсім не те саме.

Саме такі речі більше свідчать про регіон та про країну, ніж ті, до яких ми звикли, тих, які притерлися.

Депресивно виглядають численні кілометри міст-супутників. Але тут же і прекрасний степ, заряджений потужною енергетикою. Хто тут цілими тисячоліттями не пробігав: скіфи, сармати, козаки. Все воно міфологізовано і поетизовано.

Проте цієї міфологізації та урбанізації не видно безпосередньо у ландшафті Донецька. Хіба що терикони. Вони дійсно грандіозно виглядають, вони є ніби таким естетичним акцентом. Коли їдеш машиною повз міста Артемівськ, Горлівка і повз вікна пропливають довгі гони напіврозвалених парканів і покинутих будинків, радієш тому, що де-не-де блимає вогник, радієш: люди тут все ж таки живуть.

Індустріальний пейзаж теж може бути цікавою знахідкою. Він дає свій контекст і свою естетику, які відповідають нервові сучасності.

"Донецьк міг би стати центром з європейського кітчу"

Ще одне враження від Донецька – монументальний кітч, яким позначене місто. Ось ця суміш пам’ятників. Я дитина опери, і я з тих дітей, яких тато із мамою щонеділі водили в оперу. Для мене Донецьк, в другу чергу після Стуса (є завжди певні маячки в кожному місті), є містом Солов’яненка.

Це дійсно один з найкращих тенорів століття. Це земляк, яким варто пишатись. І ось цей жахливий золотий пам’ятник у ботфордах і з плащем, який за своєю стилістикою, найбільше схожий на живі фігури, що розгулюють ярмарками великих міст. Кітч у чистому вигляді. Яскравий, пронизливий, шокуючий.

Донецьк міг би стати чудовим місцем для всесвітнього бієнале з кітчу 

Безпосередньо на алеї кованих скульптур, я отримала найбільшу кількість здорового сміху. Це щось абсолютно несамовите за сюрреалістичною естетикою. Але в принципі, Донецьк міг би стати чудовим місцем для всесвітнього бієнале з кітчу. І в цьому немає нічого поганого. Це можна зробити добрим лейблом міста, якщо цього не соромитися і сприймати як місцеву інновацію.

Байдуже, що воно пішло від дурості місцевої влади. Само по собі воно настільки потворне, що ця потворність десь уже стає стилем. Мова йде про вульгарність, коли вона стає стилем.

І той індустріальний пейзаж, який довкола, може стати доволі органічним урбанним тлом для вищезгаданого кітчу. Це по-своєму цікаво. Це один із перспективних шляхів вписатися у культурну мапу не лише України, але й Європи також.

Самі собою донеччани мають почуття гумору і ставляться до цього зі здоровим глуздом. Вони готові дати всьому цьому здорову оцінку та іронічне обрамлення. Люди, які тут мешкають, мені здається, мають більше щирості, ніж в інших містах. Це помітно і в сервісі, і в стосунках.

Я не звикла ідентифікувати Донбас (майже 7 мільйонів моїх співвітчизників) із тим злочинним угрупуванням, котре вийшло з Донбасу і котре окупувало український політичний Олімп. Я розумію, що для цього повинна бути якась поетизована культура чи поетизація криміналу. Щось таке мало б бути для того, щоб ці люди відчували себе господарями Донбасу… Хоча господарями України вони почувають себе досить непевно.

Ще це пов’язано з браком інформації. Це проблема країни в цілому, коли в кожному регіоні існує своя преса. Кожен регіон зациклений на собі. Саме тому якась звихнена пассіонарність, яка посіяла цей прошарок, що вийшов із буремних 90-тих і який злився зі старою радянською нуменклатурою, і стала правлячим класом.

Як казала одна старенька російська актриса: "Режиссеры приходят и уходят, а Малый Театр остается". Тобто які б не були обличчя в телевізорі, а Україна існувала, існує і буде існувати, незважаючи на них.

 

"Культурі потрібна пам’ять..."

Культурі потрібна пам’ять. А без пам’яті буде отой золочений Елвіс Преслі, який стоятиме перед театром. Я дуже любила покійного Солов’яненка. В Києві його похорон у 1997-ому році став культурною подією. Коли його труну виносили з опери, київські схили були заповнені людьми, які прийшли попрощатися із улюбленим артистом.

І коли винесли труну, десятки тисяч людей, які вкривали київські схили, вибухнули овацією – остання презентація артиста. А тут приїздиш до його рідного міста, а воно виглядає по-шариковськи. Це результат його відсутності в свідомості людей, відсутність пам’яті. А коли немає культури, тоді немає і демократії.

Демократія може бути інструментом на побутовому рівні тільки тоді, коли вона базується на культурному рівні суспільства, уявленні країною себе як суб’єкта історії.

Записала Катерина Яковленко. Спеціально для УП Життя

Фото sez.hiblogger.net, stejka.com, sumno.com, ПЛ

powered by lun.ua