Видавець Владислав Кириченко: Якщо людина виростає на Сході українською, то з неї можна робити цвяхи

56
21 березня 2013

Ім’я Владислава Кириченка для більшості українців зовсім незнайоме. Заснувавши в Росії компанію комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології, він повернувся в Україну, щоб видавати українську музику та літературу.

Кириченко -  не тільки видавець, засновник мистецької агенції "Наш формат", серед інших його, дивних на пересічний погляд проектів, – фундація Українського Наукового Клубу, перше в Україні scientific cafe, союзівка "Хмелева" (щось на кшталт гібриду закритого клубу хороших людей) та Кузня "Уніж" - середовище, де кожен, хто ідентифікує себе як "форматну" по-українськи людину, зможе знайти шаленців, схожих на нього.

Народився Кириченко у місті Горлівка Донецької області, проте своєю діяльністю руйнує всі стереотипи про "донецьких". 

"Не розумію стереотипів про "східняків". Є багато прикладів особистостей зі Сходу, які у своєму патріотизмі, а головне – в справах на благо України – не поступаються жителям Центральної та Західної України. Наприклад, Євген Чикаленко, Василь Стус, Володимир Сосюра, Дмитро Білий і так далі", - каже Кириченко.  

Він вважає, що якщо людина виростає на Сході українською, то з неї можна робити цвяхи.

"Бути українцем в Галичині набагато більш логічно і зрозуміло. Я не просто "донецький", я в п’ятому поколінні донецький. Мої баби говорили повноцінною українською і мене дратувало, коли вони приїжджали в місто і з наругою над собою намагалися говорити "людською" мовою – російською", - розповідає Кириченко.

"Мене з дитинства цікавили долі індіанців Америки, шотландців, басків та інших народів, що героїчно боролися за свої права, і мені було дивно та незрозуміло чому ми, українці, вивчаємо українську мову в школі, а при цьому стан речей такий, що це крім глузування нічого більше не викликало", - вважає видавець.

Вперше крім села, живу українську мову він почув вже в Москві. На той час в Московському університету, де він навчався на біологічому факультеті, кожний шостий був з України, для кожного двадцятого українська була рідною.

"До армії в мене була проблема самоідентифікації, дивне роздвоєння особистості – хто я в першу чергу: активний комсомолець, радянська людина, що будує світле комуністичне майбутнє, чи український націоналіст, що переймається проблемами зникнення свого народу в плавильному котлі соціалістичних націй. Я бачив, що є якась незбіжність – з одного боку є політика партії з покращення життя радянського народу та декларування розвитку національних культур, а з іншого боку - політика партії зі знищення всього українського", - говорить Кириченко.

Фото Таміли Ташевої

"Для росіян ми завжди були меншими братами. Фантомні болі російської імперії щодо України нікуди не зникають – вони були, є і будуть", - розповідає він.

За словами Владислава, поки він ще жив у Москві, то підтримував фінансово там майже всі українські "збіговиська", які тоді існували.

"Бізнесом я почав займатися одночасно з закінченням університету. Початок мого бізнесу був побудований навколо виробництва обладнання для науки - я з паяльником в руках, біля станка робив прилади, організовував виробництво реагентів. В Радянському Союзі навчилися виробляти більш-менш конкурентні танки та ракети, при цьому майже все наукове обладнання в галузі біології або імпортувалося, або збиралося на "на колінці" в інститутських майстернях. Розвал планової економіки дав шанс кулібіним з руками та головою робити щось конкурентне в галузі виробництва. Потім моє "захоплення" це переросло у найбільшу в Росії компанію, яка працює на ринку комплексного оснащення лабораторій для молекулярної біології", - каже Кириченко.

Родину з Москви в Україну він перевіз у 2008 році.

"Перебиратися в Київ почав після революції - це було піднесення, ми вірили, що у нас буде "супердержава", ми покажемо всьому світові, що ми чогось варті. Не тільки я тоді переїхав - сотні людей так зробили", - вважає він.

За словами Кириченка,  остаточним поштовхом до "термінової депортації дітей" в Україну було те, що одного разу його дочка прийшла зі школи і "сказала, що їй розповіли, що Віктор Ющенко поїхав до Саакашвілі, там вони вигадали Голодомор, а потім напали на Росію". 

"Я не знав свій народ, який зовсім не потерпає від відсутності глянцевих часописів та кіно українською", - Кириченко про заснування "Нашого формату"

Ідея створення компанії "Наш Формат", яка зараз займається записом аудіокниги, тиражуванням української музики та видавництвом книг, виникла у 2006 році. Нині - це мистецька агенція, яка займається виробництвом та дистрибуцією українського культурного продукту.

Основними напрямками діяльності є запис аудіокниг, виробництво одягу з національною символікою, розробка інтернет-проектів, а також видання книг, аудіо- та відеопродукції.

"Після революції були плани і бажання робити щось на українському фронті, але не було розуміння, до чого, і як підступитися. Я ще не знав, чим буду займатися. Тоді Сашко Лірник сказав, що пише аудіоказки, але ніхто їх не видає. Я чув їх по "Радіо Ера", казки сподобалися моїм дітям, друзям. Це був перший мій видавничий проект, після старту якого стало зрозуміло, що мережі розповсюдження українського продукту не існує, а основним гравцям роздрібного ринку, по "цимбалах" український контент", - розповідає Кириченко.

Фото Юрія Шушкевича

"Це був 2006 рік. Я не знав свій народ, який зовсім не потерпає від відсутності глянцевих часописів та кіно українською, наївно вважав, що якості та потреб тих теоретичних 10% популяції, що формують в нормальному суспільстві науку-культуру-прокуратуру, достатньо для існування повноцінного ринку виробництва національного культурного продукту", - говорить видавець.

Ще одним поштовхом для створення "Нашого формату" були близько 200 аудіокнижок російською мовою, які Владислав побачив у старшої дочки Дарини. У дівчини не було жодної україномовної - їх просто не існувало.

"В Києві я купив аудіовидавництво "Книга вголос", яке на той час видало 15 аудіокнижок. Довів число проектів майже до 200. І не шкодую, що цим займаюся. І буду далі це видавати, бо це має бути. Хоча грошей не приносило і не принесе, так само як і перша україномовна газета, яку Чикаленко видавав в Києві сто років тому. Чому так? Бо у нас немає ринку. Наклад аудіокниги - це 10% від паперового, паперові наклади – мізерні через відсутність попиту, до того ж на сьогодні 90-95% аудіокниги просто закачується з торентів", - каже Кириченко.  

За його словами, в українців ставлення до приватної власності набагато цинічніше, ніж в більшості християнських народів - "питання вкрасти-не вкрасти регламентується тільки невідворотністю покарання".

"В українському суспільстві абсолютно відсутній драйв від того, що ти ЗАРОБИВ і КУПИВ, можеш собі дозволити – замість того, щоб вкрасти. І не важливо - завод ти вкрав, кукурудзу у сусіда фермера, чи книжку в Інтернеті", - каже видавець.

"Це виклик для цивілізації - що взагалі будуть робити письменники, якщо остаточно переможе вільний доступ і Торенти? Музиканти ще хоча б можуть співати на концертах, а актори які озвучували аудіокниги? А Андрухович, який пише книжки? Чи у нас тільки мільйонери будуть писати книжки, які собі можуть дозволити і не жити з цього?" - запитує видавець.

Особисто Кириченко мало кого може читати з сучасних українських письменників. "Я - людина, яка "зіпсована" worldwide літературою", - жартує він.  

"У мене була прекрасна ідея, що ми зробимо контору, яка буде: а) задовольняти нормальний попит; б) формувати нормальний попит", - розповідає Кириченко.

Видавець каже, що цього року в "Нашому форматі" точно відбудуться зміни.

"Я хочу перекладати українською світоглядні книжки, а не тільки видавати історії про наше трагічне минуле – трохи набридло. Деякі книжки перекладені на 120 мов світу, а українською немає. Хіба це нормально?" - обурюється Кириченко.

Серед втілених в життя ідей Кириченка і його однодумців - проект Кузня "УНІЖ".

Зараз "УНІЖ" - це територія колишнього колгоспу із залишками господарських споруд, серед яких волонтери спільними зусиллями будують бібліотеку, спортивний зал, кампус, ферму.

За задумом ідейних натхненників Кузні, серед яких і Кириченко, впродовж року там мають відбуватись вишкільні табори, навчальні семінари, відпочинково-трудові волонтерські заїзди. Все це має робитись руками волонтерів і коштами гіпотетичного Українського фонду.

Волонтерів та цікавих заходів з кожним роком потроху більшає, ферма, город та сад дають їм постійний фронт роботи та хліб насущний, зі створенням фонду – перспективи не дуже райдужні - "українській ментальности філантропія не притаманна".

Кириченко з музикантом Юрієм Журавлем та учасниками молодіжного табору-джамборі в Унежі. Фото Володимира Шостака

"Ми збудуємо в "Унежі" Місто Сонця, де в тому числі діти будуть разом з фізичними вправами та цікавим дозвіллям через роботу з тваринами та городом привчатися цінувати плоди власної та чужої роботи", - каже Кириченко.

Уніж - це маленьке село в Івано-Франківській області, дворів 60, глухомань. До Дністра 400 метрів. Навкруги – чудовий краєвид на Дністровський каньйон. Туди цілий рік з'їжджаються громадські діячі, журналісти, науковці, музиканти, письменники, які власними руками будують свого роду "простір" для втілення своїх ідей та ідей однодумців.

Зараз в "Унежі" зустрічаються люди, які вже сьогодні здатні докласти своїх професійних здібностей, ідей чи фінансів, щоб, об'єднавшись, втілювати в життя потужні українські проекти.

"Якщо людина не може ефективно організувати себе та ідеологічно близьких людей для вирішення простої практичної задачі – наприклад, вирити траншею для водогону, або розчистити сад, то вона навряд чи досягне чогось в  позитивній суспільній діяльності", - вважає Кириченко.

Він і його однодумці намагаються створити в "Унежі" місце для своєрідного середовища людей - людей "українського формату". Починаючи з 2008 року там уже неодноразово відбувалися різні українські фестивалі, молодіжні табори, семінари, конференції, спортивні заходи. І все це оплачується не грошима, а власною працею. Тобто це виглядає приблизно так: ви робите якийсь свій вклад у розбудову "Унежу", а натомість отримуєте можливість, наприклад, провести там свій захід.

"Відсутність патріотизму ще призведе у нас час до занепаду і Заходу, і Сходу"

"Схід через "тотальний рагулізм і хуторянство", а Захід через лібералізм рухається до однакового результату - занепаду. Я вважаю, що має бути свобода, але свобода має бути в компромісі з соціальною відповідальністю", - каже Кириченко.

За його словами, Захід і Схід до занепаду держави рухаються різними шляхами.

Кириченко з Сашком Положинським на акції по захисту української мови. Фото Володимира Кухара

"Не розумію того, що зараз особиста свобода, яка винесена в ранг абсолютною цінності, існує без компромісу з соціальною доцільністю. Якщо нація не хоче утримувати власних двірників, то виходить, що приїжджають турки... Небажання служити в армії призводить до того, що набираються гастарбайтери, які отримують громадянство за службу в армії. Небажання ставати за станки призводить до того, що економіка золотого мільярду стає віртуальною, китайці й індуси все виробляють. Тобто зневажливе ставлення до людей, які вміють робити і роблять щось руками, призводить до занепаду держави", - вважає він.

"Майже кожен селянин мріє про те, що їхня дитина вивчиться, влаштується в податкову і там буде красти, а потім стане олігархом", - каже Кириченко.

За його словами, в Україні шлях може бути тільки один - має відбутися зміна парадигми. Реальні цінності мають стати і справді реальними. "У нас суспільство імітаційне: імітують одні цінності, а живуть зовсім за іншими. У нас бути нормальною людиною - це подвиг", - каже видавець.

Фото Вадима Ількова

"У мене є знайомий водій Валєра з Західної України. Я його питаю: "Валєра, ти за кого голосував?". А він мені каже, що голосував за Віктора Федоровича. Питаю чому. А він мені каже, що от "я подумав, що усі вони балакуни, а він людина реальна. Відсидів два рази, у нього досвід є". І що йому сказати? В суспільстві соціальний ліфт працює не для нормальних людей. Тобто чим гірше ти вчився, чим більше ти нехтував соціальними цінностями - тим більше в тебе перспектив", - каже він.

Кириченко переконаний, що в Україні практично ніяка компанія не дасть можливості заробити як в аналогічній галузі в Португалії, Польщі чи Москві.

"Це серйозна проблема для економіки. Мільйони найкращих спеціалістів виїхали назавжди, а решта, що хоч щось вміють, мають можливість на два-три місяці поїхати в Москву чи Прагу, там заробити дві-три тисячі доларів і знову весь рік нічого не робити, ніж за 300 доларів на місяць весь рік працювати в колгоспі", - говорить Кириченко.

"...суспільна робота не винагороджується перепустками в Рай"

За словами Кириченка, будь-який занепад майже завжди дає поштовх до радикальних  змін на краще.

"Більшості все-одно потрібен якийсь традиційний регламент для самолегітимізації, наприклад - релігія. Вони знають, що є якийсь дядько, який за ними спостерігає, в нього на службі є ксьондз, який бере гроші з пастви і з ним ділиться, і через ксьондза за гроші можна отримати довідку-перестку у Рай", - каже він.

За його словами, найвища форма свідомості - це надрелігійна, тобто коли людина робить щось добре і не має з цього прагматичної надії уникнути гіпотетичних екзекуцій.

"Суспільна робота не винагороджується перепустками в рай. Я не виключаю можливість існування Бога в якійсь формі, але навряд чи в тій, якій його уявляють. Я думаю, що кожен народ собі вибрав, або придумав, вигадав якісь різні іпостасії. Не може бути, щоб всі буддисти , сінтоісти, сунніти та греко-католики потрапили в пекло, а от тільки прихожани московської православної церкви потрапили в рай", - переконаний він.

Кириченко вважає, що якщо людина порядна, - не важливо чи вона японський синтоїст, чи американський протестант - всі будуть в одному місці.

"А якщо Бог вважає на такі розбіжності, як правильне трактування Нового завіту, то це, як мінімум, викликає дивування", - вважає він.

powered by lun.ua