Мама, яка самостійно створила для особливих дітей інклюзивний табір

90
28 березня 2013

Яна Шевеленко, мама дитини з інвалідністю, довгий час марно намагалася влаштувати сина у звичайну київську школу.

Спілкування з ровесниками, організоване дозвілля, яке б приносило користь, ігри для розвитку - все це залишилося недосяжною мрією для хлопчика. Яна на своєму досвіді переконалася: в Україні діти з особливими потребами практично не мають шансів вчитися разом зі здоровими дітьми.

Однак жінка не зупинилася. Вона самостійно створила інклюзивний табір, де діти з інвалідністю навчаються разом зі звичайними дітьми. Так народився проект "Світла садиба", в рамках якого вже пройшло сім таких виїздів.

 

Ми зустрілися з Яною Шевеленко в обідню перерву. У жінки обмаль часу: вдень вона працює, аби мати можливість оплатити синові приватне навчання; після роботи поспішає додому, де на неї чекає Микита. У хлопчика діагноз – затримка розумового розвитку.

Щоб влаштувати його до школи, Яні довелось оббити пороги десятка київських шкіл. Там відмови пояснювали відсутністю відповідних спеціалістів, браком фінансування, у деяких – просто не хотіли розмовляти.

За словами жінки, остання надія була на загальноосвітню школу №168 на Оболоні – вона почула, що в цей заклад беруть навчатися дітей з інвалідністю. Але й похід туди виявився невтішним: у школі хоч і навчається 84 дитини з інвалідністю, але зі збереженим інтелектом. Дитині з розумовою відсталістю порадили звернутись до інтернату.

Три місяці в інтернаті не дали результатів: Микиті там було відверто нудно, і він більше навчався бешкетувати, ніж вчився потрібних дисциплін.

Зрештою Яні таки вдалось знайти школу, у якій сину оформили індивідуальне навчання.

"Вже три роки поспіль до нас приходить вчитель, і Микитка навчається вдома – це найефективніший спосіб засвоєння матеріалу. Проте з’явилась проблема спілкування, адже дитина цілими днями сидить удома", – розповідає жінка.

Невдовзі в Яни Шевеленко з’явилася ідея організувати виїзні дитячі табори. Перший експеримент відбувся у жовтні позаминулого року і тривав всього один день.

"До формування програми долучила знайомих, які згодились допомогти. Хтось майстер-класи проводив, хтось навчав верхової їзди", – пригадує Яна.

 

Вже перший виїзний табір показав ефективність такого проекту – і для звичайних дітей, що набули практичних навичок, і для дітей з особливими потребами, які корисно провели час разом зі своїми ровесниками.

За минулий рік пройшло сім таких виїздів – у Коломию, під Переяслав-Хмельницький, у Черкаську область тощо.

З кожним новим табором до програми додавались нові форми роботи з дітьми – малювання, рукоділля, театральні постановки, екскурсії, прогулянки, спортивні ігри тощо. Якщо у таборі було більше особливої малечі, то акценти ставилися на реабілітацію, іпотерапію, арттерапію. Тож бажаючих взяти участь ставало все більше.

"Це був єдиний шанс нашій дитині розпочати якусь соціальну інтеграцію, навчитися бути соціально активною, – розповідає Оксана Калагурська, у доньки якої подібний діагноз, як і в сина Шевеленко. – Це стало можливо завдяки ентузіазмові батьків, за власні кошти, бо від держави немає жодної підтримки".

Не обійшлось без труднощів. "Найскладніше у тому, що звичайні діти не завжди хочуть сприймати особливих. Їм незрозуміла часом неадекватна поведінка, сміх без причини, дивна міміка, – пояснює Яна Шевеленко. – Коли я набираю нових учасників табору, то роблю батьківські збори, прошу батьків поговорити зі своїми синами й доньками, пояснити, що, окрім звичайних, у таборі будуть незвичайні діти".

У таких ситуаціях дуже важлива роль психолога, який пояснює звичайним дітям особливості дітей з інвалідністю, те, що потрібно поважати кожну людину, якою б вона не була.

"Діти з обмеженими можливостями у нашому суспільстві досить відокремлені, ми стараємося взагалі їх не помічати, не звертати уваги на проблеми їх і їхніх батьків, – вважає Тетяна Сотнікова, мама звичайної дівчинки, яка вже двічі відвідувала табори. – Після спілкування з особливою дитиною, моя донька сказала, що стільки всього може робити такого, чого інші не можуть. Вона по-іншому почала сприймати прості речі, над якими ще вчора не задумувалась".

Чим менші діти, тим вони швидше звикають до особливих ровесників, спілкуються з ними, граються, допомагають. Вирісши, вони не уникатимуть людей із інвалідністю, а сприйматимуть їх як повноцінних членів суспільства.

Проте найбільше користі такі інклюзивні табори приносять саме малечі з особливими потребами. За словами батьків, діти отримують настільки сильні враження, що першими їхніми словами нерідко стають імена друзів із табору.

"Ми намагаємось інтегрувати їх у програму, наскільки вони можуть. Звісно, ми не даємо їм головних ролей, але найважливіше – вони беруть участь разом з усіма", – розповідає Яна Шевеленко.

 

Для того, щоб провести один такий табір, Яна бере відпустку на роботі, нерідко за власний рахунок, збирає гроші, домовляється за приміщення, розробляє програму. Жінка продовжує шукати підтримку для цього проекту, який власними зусиллями й коштами організовувати непросто.

"Батьки з радістю віддають своїх дітей до таборів під час канікул, але не завжди є гроші, щоб усе оплатити. З нами їздив хлопчик, у якого є тільки бабуся і дідусь, і вони із задоволенням віддавали його раніше. Дідусь давно на пенсії, а бабуся нещодавно залишила роботу, і рідні сказали, що далі не мають змоги оплачувати перебування внука у таборі. Якби нам вдалося знайти кошти хоча б на цільові направлення для окремих дітей – було б значно легше", – ділиться організаторка.

Коментарі експертів

Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД), учасниця Коаліції з протидії дискримінації:

Дослідження фокус-групи, проведені УНЦПД в рамках проекту "Суспільство та проблеми захисту від дискримінації: експертний погляд", продемонстрували проблему нерівності прав, існування упереджень в освітній сфері щодо дітей з особливими потребами.

Зокрема, учасники фокус-груп у різних регіонах наводили приклади випадків відвертого цькування батьків особливих дітей, коли вони з’являлися у звичайному класі. Багатьом відмовляли у вступі до молодших та середніх навчальних закладів через медичний статус дітей. Учасники вказували на нерозуміння їхніх проблем суспільством, відсутність терпимості батьків, брак належних умов для дітей з особливими потребами для здобуття освіти та соціальної інтеграції.

Наголошували також на нестачі програм інклюзивної освіти, що фактично призводить до сегрегації дітей з особливими потребами.

Часто-густо такі явища не сприймаються суспільством як прояви дискримінації. Тут діє тотальне нерозуміння, брак толерантності та стійке упередження.

 

Лариса Шевчук, заступник директора з навчально-виховної роботи середньої загальноосвітньої школи №168м. Києва:

На мою думку, більше шансів навчатись в одному класі зі звичайними дітьми у дітей з інтелектом "норма". Аутистів, із синдромом Дауна, з ментальними проблемами набагато складніше адаптувати. Глухих та сліпих дітей майже неможливо навчати в загальноосвітній школі, їм потрібні спеціальні асистенти.

У нашій школі навчаються діти з інтелектом "норма", тому що у нас загальноосвітня школа і програма навчання для всіх дітей одна. Якщо приходять батьки, у яких діти мають ментальні проблеми, то ми пропонуємо звернутись в районне управління освіти до відділу інклюзивної освіти. Там порадять, де краще навчати дитину.

Ще в Україні існують психолого-медико-педагогічні служби. Їхні фахівці визначають, який навчальний заклад надасть більш кваліфіковану допомогу в навчанні дитини, та видають направлення. 

Батьків потрібно готувати до того, що в класі з їхньою дитиною буде навчатись особлива дитина. Це клопітка підготовка. Є батьки, які не готові до цього, їм пропонуємо навчати дитину в звичайному класі.

Але в цілому батьки вже краще реагують на присутність особливих дітей поруч зі здоровими дітьми.

Раїса Панасик, ініціатор програми "Крок на зустріч" на Вінниччині:

У Вінниці та у Вінницькій області є школи, де в одному класі разом навчаються діти з обмеженими фізичними можливостями та інші. І це сприяє згуртованості дітей, розвитку їх чуйності, толерантності й відповідальності.

До впровадження інклюзії активно підключаються громадські організації. Зокрема, Вінницька громадська організація молоді з обмеженими фізичними можливостями розробила та проводить тренінги, семінари "Уроки особливого етикету". Вони відпрацьовують навички спілкування з дітьми, які мають проблеми з зором, слухом, пересуваються на візках, мають інтелектуальні обмеження тощо.

Проводимо спільно з департаментом освіти зустрічі з батьками, у яких діти з особливими потребами. Тому що батьки часто бояться віддавати дітей до школи ("щоб не образили"). Але ж школа – це міні-соціум, у якому дитина вчиться комунікації, сприйняттю себе та інших, здобуває власний досвід поразок та перемог тощо.

Щоб перетворити школу на доступну для всіх, потрібне бажання директора, педагогічного колективу. А всі інші нормативи: будівельні, психологічні, педагогічні – можна знайти.

Ми вже 6 років впроваджуємо програму "Крок на зустріч", у рамках якої проводимо з учнями зустрічі, розповідаємо про успішних людей з інвалідністю, проводимо анкетування школярів різного віку для вивчення сприйняття людей з обмеженими фізичними можливостями, їхньої готовності до спільних дій. І дійшли висновку, що діти дуже лояльно сприймають інакшість однокласників.

 

Ірина Сухініна, менеджер проекту Британської Ради в Україні у партнерстві з Національною асамблеєю інвалідів України:

На відміну від західних країн, в Україні люди з обмеженими можливостями не беруть повноцінної участі у житті суспільства. Вони мають дуже обмежений вплив на політику, яка формується для задоволення їхніх потреб. І саме через це державна політика часто не відображає реальні потреби людей з інвалідністю. Крім того, потребує змін ставлення громадськості до людей з інвалідністю – вони повинні сприйматись як рівноправні члени суспільства, а їхня інтеграція у суспільне життя є метою роботи нашого нового проекту.

 

Юлія Найда, програмний директор Всеукраїнської програми "Крок за кроком", представник Канадського агентства з міжнародного розвитку в Україні:

Незважаючи на зростаючу обізнаність прав дитини з інвалідністю та їхніх батьків, вигоди інклюзивної освіти, все ще немає розуміння моделей інвалідності, їхнього впливу на політику та практику.

Багато практиків все ще розмірковують над тим, "кого включати", а не над тим "як включити дитину з інвалідністю". Напруга між спеціальною освітою та системою звичайної освіти на системному, інституційному, професійному та індивідуальному рівнях продовжує бути головною перешкодою на шляху доступності до якісної освіти.

За більше, ніж чотири роки діяльності нашого проекту, ми провели навчальні модулі "Вступ до інвалідності", "Розвиток соціальної політики", "Доступність та універсальний дизайн", "Консультативна політика" для 170 представників державних структур з міністерств та представників регіональної влади; підготували й видали кілька ознайомчих книг, зокрема посібники "Навчальні модулі", "Інвалідність та суспільство".

Важливе досягнення – це поступове впровадження спеціальних курсів для майбутніх педагогів, зокрема "Основи інклюзивної освіти". А в Київському університеті ім. Б. Грінченка разом із канадськими спеціалістами розробили першу магістерську програму з інклюзивної освіти з особливим акцентом на питаннях лідерства і професійного співробітництва.

Завдяки активним зусиллям проекту у Кабміні була затверджена постанова "Порядок та організація інклюзивної освіти в загальноосвітніх школах в Україні".

 
 
 

Оксана Хмельовська, Тетяна Печончик, Центр інформації про права людини, для УП.. Життя

P.S. Якщо Ви хочете допомогти Яні Шевеленко і підтримати інклюзивні дитячі табори "Світла садиба", долучитись, поділитись досвідом – пишіть на yana_shef@ukr.net

powered by lun.ua