Віра Агеєва: Сьогодні "я – феміністка" може сказати лише інтелектуалка

192
8 березня 2013

Віра Агеєва - літературознавка, доктор філологічних наук, професорка Києво-Могилянської академії, лауреатка Шевченківської премії 1996 року.

Віра Агеєва в своїх працях чимало тем чи не вперше піднімає в публічний контекст. Наприклад, саме вона є однією зі співзасновниць Київського інституту гендерних досліджень.

Зовсім нещодавно Віра Агеєва говорила про становище мисткинь в українському каноні (). "Українська правда. Життя" вирішила продовжити цю розмову.

Як завжди, "жіноче питання" привело до ширшого кола тем - тут і освіта, і ЗНО, і ціннісний хаос, і "тюремні" іграшки для 4-річних дітей...

Про постфемінізм
Ми живемо в добу тотального "пост". Відбувся постмодернізм, і ніхто не знає, що далі за ним. Ніби відбувся фемінізм, але є так звана національна специфіка. За моїми спостереженнями, українці дуже люблять з тією специфікою мучитися.

Можна говорити про постфемінізм у Франції чи у США, хоча американська модель справляє на мене гірше враження – там релігійні особливості багато що спотворили.

100 років лунали дебати, нові жінки з’явилися на початку 20 віку. Зрештою, ніяка революція не повинна бути безкінечною. Француженкам чи шведкам, може, більше не потрібно боротися за своє місце в культурі.

Змінилася структура зайнятості – на користь жінок. М’язова фізична сила, якою могли перемагати чоловіки, важить менше. Натомість жінки більш потрібні як психологи, медичні чи педагогічні працівниці.

Це, до речі, видно і на структурі нашої трудової еміграції. Все це галицьке чоловіцтво, яке зосталося самотнім, покинутим своїми жінками, котрі поїхали до Італії, Польщі, Чехії. Це проблема, якої ми намагаємося не бачити. Але є розбиті сім’ї, покинуті діти.

Про який постфемінізм можна говорити, якщо в нас не так і багато було фемінізму? Було обговорення фемінізму, було в 1990-ті роки, але далі не пішло.

Чому ідеї фемінізму не дійшли до широкого загалу – це питання до засобів масової інформації, до того, як взагалі циркулює інформація.

Український "недофемінізм"

 

Нам в Україні замість постфемінізму можна говорити про "недофемінізм", перепрошую за незграбний неологізм. Це національна специфіка. Що у нас відбулося?

На початку 20 століття в нас є дві потужні жінки в класичному каноні. Леся Українка та Ольга Кобилянська – обидві були феміністками і багато в чому вплинули на весь подальший розвиток.

Потім у нас був галицький досвід "Союзу українок". Це не просто візія чи іграшка Мілени Рудницької чи Наталі Кобринської. Їхні осередки були чи не в кожному селі, Рудницьку обирали послом до австрійського парламенту. Це була школа демократії, де жінки грали помітну роль.

Справді, радянська маскулінізація жінки може бути такою незграбною пародією на фемінізм. В СРСР було виборче право для жінок, дуже демократична конституція Сталіна, де проголошено рівність чоловіків і жінок… Але ми не можемо знати, що насправді відбувалося, бо ЗМІ того часу масово брешуть.

Також були "женсоветы". Наприклад, коли якийсь просунутий швед приїздить до України, і йому починають розказувати про біди з положенням жінки, він щиро дивується: "Як? У вас же були женсоветы".

Єдине джерело інформації про той час – сімейні історії. Можна поговорити з бабунею, що таке була всезагальна зайнятість всіх жінок – за відсутності спеціального дитячого харчування, садків, засобів догляду за дитиною тощо. Як виростали ці діти? Добре, якщо їх хтось доглядав. Але часто їх просто мотузкою прив’язували до столу, щоб дитина взагалі жива лишилася, поки мама з бабусею бігли будувати комунізм.

Прецікава тема – це жінка в романах соціалістичного реалізму. Все це описують Олександр Копиленко, Іван Ле, Гордій Коцюба. Цікаво дивитися, як в романах працюють стереотипи.

Наприклад, є безліч романів про Дніпрогес. В них завжди є нова жінка, жінка-трудівниця. Вона пов’язана червоною косинкою, носить робу… це вчорашня селянка, що втекла з села від звинувачень в куркульстві та примари голоду.

У романі "Народжується місто" Копиленка є гарний епізод про те, як на будівництві нового міста в голому степу бригада жінок вирішила перемогти бригаду чоловіків в перемішуванні бетону. Ідеться про те, щоб у кар’єрі в далеко не спекотну погоду босими ногами місити той бетон. І коли дівчата перемішали швидше, вони були неймовірно горді. З одного боку, це пародія, а з іншого – знаний здавна спосіб принизити чоловіків, використавши жінок. Наші політики досі цим люблять скористатися.

Про "жіноче питання" в політиці
Паразитування слова "берегиня" в сучасному дискурсі може бути предметом чудового дослідження. Тобто і далі апеляція до партріархальних, старосвітських цінностей.

Я не чула, щоб котрась із жінок-політиків відверто назвала би себе феміністкою та почала говорити про ситуацію жінки, жіночі права тощо.
Перед виборами в Україні переважно витворюють якусь одноденну партію типу "Жінки за майбутнє", вибирають одноденну лідерку… Цікаво, що вони маніпулюють саме жіночим рухом.

На моїй пам’яті був тільки один успішний жіночий політичний рух, але він ішов знизу. Це Комітет солдатських матерів. Вони багато зробили для розвалу СРСР.

Сьогодні про себе "я – феміністка" може сказати лише інтелектуалка. Для політика це радше шлях в нікуди, бо вони не розуміють ні цієї ідеології, ні потреб жінок-виборців.

Чому так сталося – це питання до журналістів. Фемінізм в Україні відбувся як інтелектуальне явище – в нас в культурі є цей спадок. Але на ширший загал це не пішло, бо не було широко проговорене.

Наприклад, щороку перед 8 березня про моє існування раптом згадують журналісти. Вони хочуть інтерв’ю, бо треба щось сказати про жінок – але це лише раз на рік, 8 березня. Я не бачу, щоб цим хтось цікавився протягом року.

Хоча ідеться не тільки про фемінізм. Ідеться про рівні права, зарплату, право на робоче місце. Сьогодні в Україні роботодавець впевнено не бере на роботу жінку, що може піти в декрет, бо збирається народжувати дитину. Подібних прикладів дискримінації можна навести багато.
Дискримінація жінки є. Тому про фемінізм треба говорити у контексті розвитку демократії.

 

Капіталізація жінкою самої себе
Я виросла на вулицях, де не було рекламних щитів з красивими жінками в дорогих шубах і з діамантами. Зараз щось змінилося. Реклама – це нечесний спосіб зваблювання.

Добре, сьогодні тобі тато забезпечує дорогу шубу та прикраси, а що робити, коли ти завтра закохаєшся в молодого бідного генія?

Я не проти діамантів і шуб, якщо ти собі на них заробила сама. Якщо хтось повинен тебе обвішувати, як різдвяну ялинку, то я не заздрю – за це теж треба платити. Все, що дістається, як бонус, і не є результатом твоєї власної праці, довго не триває і вимагає певної "розплати".

До речі, навіть в моїх мізках працює традиція: я десь можу зрозуміти обвішану діамантами жінку, але мені зовсім смішно, коли я бачу чоловіка, котрий на лівій руці носить годинник вартістю щонайменше в трикімнатну квартиру. Це точно комплекс неповноцінності.

Ціннісний хаос

Ми живемо в епоху ціннісного хаосу. Цінності формуються в сім’ї, в школі, в церкві.

Поділюся своєю свіжою травмою. Моєму онуку зараз 4 роки, і я шукала йому подарунок на день народження. Зайшла в "Ашан" і попросила показати мені конструктори для відповідної вікової групи. Мені показали 5 моделей – будинок, літак, пожежна машина, поліцейська машина і машина для перевезення в’язнів.

Остання модель вразила мене так, що я ледь вийшла з магазину. В мене стався потужний культурний шок. Я усвідомила, що живу не в тому суспільстві, в якому думала, що живу. 

Ніхто – ані президент, ані Верховна рада – не примушували цей магазин і цього менеджера пропонувати своїм покупцям машину для перевезення в’язнів. Це їхня власна ініціатива.

Якими мають вирости діти, котрі в 4 роки граються в машину для перевезення в’язнів?

Хто купує цей конструктор? Чому він продається?

Кожен робить вибір між добром і злом. Невже той менеджер, та продавчиня не думає, що таким чином вона примножує зло на цьому світі?
Так само в школі, наприклад, відбуваються жахливі історії. Ми за якийсь час будемо пожинати дуже гіркі плоди того, що зараз відбувається в школі.

Наприклад, у радянській ієрархії вчитель був шанованою людиною з непоганим заробітком і достатньою самоповагою. Для мене була непомисленною ситуація, щоб моя вчителька чи викладач в університеті взяв хабар.

Натомість сьогодні в школах вчительки не соромляться казати дітям, що їм принести на день народження. І не йдеться про якусь красиву ручку – ідеться про пральну машинку та інші дорогі подарунки. Діти не можуть формувати ціннісні установки, і саме тут починаються майбутнє бажання брати кредит на шубу, переважання "мати" над "бути".

Церква так само цінностей зараз не формує – з різних причин.

І тому я повернуся до звинувачення журналістів. Дуже легко критикувати телевізор, але медіа повинні думати про майбутнє. Вони ретранслятори цієї ситуації.

На телебаченні немає програм про культуру – крім ТВі і, може, Першого національного. В усіх новинах розказують про кримінал, дрібне побутове хуліганство, і роблять з того медіа-подію. Я не пам’ятаю каналів, крім ТВі чи П’ятого каналу, де б медіа-подією стала театральна прем’єра чи презентація нової книжки.

Тобто в Україні не все так погано, але ширший загал про це не здогадується. І це, можливо, причина того, чому в магазині мені пропонують купити машину для перевезення в’язнів.

Про ЗНО

 

Зовнішнє незалежне тестування справді багато чого змінило на краще в нашій освіті і не має альтернативи. Корумпована система вступних іспитів відійшла в минуле. То інша справа, що тестування потребує поліпшення.

У багатьох навчальних закладах студенти стали кращими. Я знаю зворушливі історії про талановитих сільських дітей, які стали студентами престижних університетів – річ практично неможлива донедавна.

Але у Києво-Могилянській Академії рівень студентів погіршився, тому що наш вступний тест був непорівнянно складніший, аніж незалежне тестування. Думаю, могилянський досвід – найкраща традиція, яка в цьому контексті була в Україні. І його треба використати сьогодні. Тест мають готувати фахівці високого класу.

Коли з літератури дітей питають, яке справжнє прізвище Панаса Мирного, то тим самим дають шанс дітям поінформованим, а не талановитим. І такі прості питання збільшують елемент випадковості. Набагато складніше (але можливо!) перевірити знання теорії літератури, уміння аналізувати текст, відрізняти метафору від метонімії, вловлювати ознаки того чи іншого стилю.

Тобто моя претензія – до якості тестів. І друга вже не претензія, а швидше роздум. Можливо, Національні університети – їх у нас не так багато – повинні мати право на якийсь додатковий тест зі спеціальності, хай його проводять і незалежні якісь структури. Або може бути два рівні складності тестів. Справді, тест з мови для майбутніх ветеринарів, спортсменів і філологів не мав би бути однаковим.

Усе це несистемні роздуми, тут треба виробити концепцію тестування. Я свідома того, що мої пропозиції роблять тестування дорожчим. Але тоді ми не будемо втрачати обдарованих дітей.

Про вищу освіту
Як на мене, велика проблема в тому, що міністерство освіти намагається регламентувати надто багато речей.

То вимога заповнювати професорам журнал відвідування (тобто був на роботі чи не був !), то – остання новація, про яку чула, - писати для дипломників бібліографію.

Воно, може, спокусливо чиновникам змушувати викладачів більше працювати за державну зарплату, але ж як тоді студенти навчаться формувати бібліографію, що є базовим умінням для науковця? І просто питання: хто краще за професора знає, як навчити студентів?

Усе впирається в автономію університету. Якби університет мав право присуджувати ступені, тоді академічна спільнота визначала б статус науковця. Немає іншого способу змусити людину вдосконалюватися і ставати розумнішою, аніж відповідне професійне оточення. І ніякий чиновник не змусить викладача читати наукові новинки з його галузі, коли самому дослідникові не цікаво це робити.

Загрозлива зараз ситуація з публікацією серйозних наукових монографій. Я не розумію, чому від викладачів вимагають підготовку посібників, і чому методика викладання така важлива для міністерства. Освіта визначається не прочитаними підручниками, а першоджерелами.

Про науку
Фінансування наукових досліджень мало би відбуватися на конкурсній основі. Тоді перестає бути потрібною величезна й неповоротка Академія наук у такому вигляді, як вона зраз існує. Академію було створено в двадцяті роки минулого століття, аби замінити "буржуазні", з точки зору нової більшовицької влади, університети.

Мені найпростіше говорити на прикладі гуманітарних академічних інститутів. Що насправді треба? Група вчених подає проект, який на конкурсній основі відбирає справді фахова комісія, до якої входять найавторитетніші спеціалісти.

Критерієм відбору міг би бути, скажімо, індекс цитування, кількість монографій, якесь анонімне опитування тощо. І от виграний проект фінансується: гонорари, закупівля потрібних книжок чи техніки,  оплата публікації.

Це непорівнянно дешевше, аніж утримання кількох сотень співробітників Інституту літератури чи історії. До того ж їхня зарплата не залежить від того, чи написані ними книжки продаються.

Крім того, я чомусь взагалі не дуже вірю в так звану чисту науку. Потрібне ще й живе спілкування зі студентами. Так що класичний університет на сьогодні таки найоптимальніший науковий центр. І так в усьому світі. Для реформи Академії наук потрібна політична воля.

 

Про книжковий ринок
Наш книжковий ринок впав. Скільки в нас книгарень? Може, варто створити більше книгарень, щоб потім довелося будувати менше тюрем?
А що з накладами? В мене враження, що найкращі книжки виходять накладом у 500 примірників.

Інша проблема – ціна на книжки, особливо недорога дитяча книжка. Наприклад, не кожна українська сім’я може дозволити собі купувати книжки "А-ба-ба-га-ла-ма-ги". Але де ті дешеві дитячі книжки?

А бібліотеки не можуть купувати нові українські книжки – хоча мала би існувати державна програма закупівлі. Але такої програми нема.
Програма "Українська книга" повинна підтримувати некомерційні видання. Наприклад, книжки до ювілею Шевченка мали б виходити попри волю видавця. І так ясно, що на таких книжках не дуже багато заробиш, менше, аніж на детективах..

Я знаю, що живе слово зараз добре сприймається. Є потреба і аудиторія для лекцій, для книжкових презентацій – згадайте хоча б львівський Форум видавців. Міф про те, що культурне життя нікому не цікаве, потрібен тим, кому він вигідний.

Про Шевченківську премію
Цьогорічна Шевченківська премія мене засмутила.

В Україні всі знають письменників Андруховича, Винничука, Жадана, Забужко, Прохаська. І ніхто з них Шевченківської премії не отримав. Тому постає питання про критерії відбору. Хто висував Леоніда Горлача? Хто вваажє його поезію здобутком вітчизняного письменства? Які авторитетні критики, видання, журнали його підтримали? Процес висування, відбору має бути прозорим, з якнайширшим обговоренням.

Про сучасну літературу

 

Вже чверть століття існування сучасної літератури минуло. Їх треба аналізувати – це вже нова класика. Але це ніде аналізувати.

Якщо рецензію ще можна надрукувати, то більшу статтю просто ніхто не бере. Зараз немає форуму, де можна поговорити про літературу. Навіть інтернет-видання з такою спеціалізацією немає.

Я щиро співчуваю тим, хто сьогодні приходять в українську літературу. Кожен, хто приходить в літературу, думає, що йому дано більше, ніж іншим, хтось думає, що до нього в літературі нічого не було. Це не страшно.

Страшно інше – молодим письменникам ніде друкуватися. Де ці майбутні генії мають почати друкуватися?

Молоді письменники знають традицію. Взагалі сьогоднішні 20-25-літні значно освіченіші, ніж покоління радянських письменників. Минули часи "від верстату до літератури" - ударників виробництва в літературу більше не вербують.

powered by lun.ua