Психолог Лариса Дідковська: Усі діти народжуються вільними і гідними. A потім ми їх виховуємо

868
2 квітня 2013

Лариса Дідковська – кандидат психологічних наук, очолює Асоціацію гештальт-терапії в Україні та секцію гештальт-терапії Української спілки психотерапевтів. Є автором підручника "Основи психосоматики", а також трьох книжок серії "Азбука психологічних знань" львівського видавництва Ліга-Прес.

Загалом у психотерапії пані Лариса 28 років. Освіту психолога здобувала в радянські часи, коли на весь Союз було лише два факультети та півтора десятка відділень психології.

Психотерапія, як і психологія, тоді не були затребуваними і розповсюдженими професіями. В кінці 90-х отримала другу освіту психотерапевта у проекті Європейської Асоціації Психотерапії.

Практикувала, як психотерапевт, ще й в Торонто, оскільки, з 2007 року є членом Онтарійської асоціації консультантів, психотерапевтів та психометристів. Працюючи з українськими емігрантами в Канаді,вирішила написати книгу "Психологія еміграції", яка має вийти в наступному році.

Зараз пані Лариса мешкає у Львові, викладає в національному універститеті ім. Івана Франка. Про психотерапію з нею можна говорити довго майже на будь-які теми: про політику, економічну кризу,освіту,стосунки, виховання дітей.

"Українська правда. Життя" спілкувалася з психологом саме про дітей, їхній світ і життя у нинішній непростий час перемін.

- Ларисо, чи відрізняються діти доби Радянського Союзу і незалежної України?

- Звичайно, тому що це – дві соціально різні системи зі своїм цінностям, способам взаємодії, приорітетами, суспільними нормами, ідеологіями. І, оскільки людина - істота соціальна, то вона є носієм того часу, в якому живе.

Якщо раніше, за часів Радянського Союзу чи інших державних устроїв, між генераціями був виражений, здебільшого, конфлікт поколінь, то в наш час це не лише конфлікт поколінь, але й конфлікт систем, тому що діти є представникам незалежної держави з іншим політичним та економічним устроєм, а батьки є носіями тієї ментальності, засад, світобачення, в якому вони росли.

А росли вони у Радянському Союзі.

Лариса Дідковська: "Інтенсивність життя, яким живе сучасний світ, нелегко переноситься нашою психікою. Бо вона формувалася тисячоліттями, в умовах більшої стабільності, розміреності, сповільнення психічного навантаження" 

- Чи є точки дотику між батьками і дітьми при цьому?

- Може бути більше напруги, і це треба розуміти. Прогрес людства означає більшу толерантність, прийняття інакшості. Якщо раніше, на нижчому рівні розвитку, цивілізації воювали між собою, стверджуючи свою незалежність і автономію, то в наш час, що таке ЄС? Шенгенська зона? Це – різні країни, які співіснують разом.

Що означає ресурс командного рішення, демократичної системи: коли ми домовляємося з іншою людиною, колективом, народом про конструктивне співіснування.

Це саме стосується стосунків між поколіннями. Можна знецінювати одне одного і збільшувати дистанцію, бути войовничим. А можна розуміти цю інакшість, не особливо її загострювати, настоюючи лише на своїй правді, а власне, шукати цінності, точки пересікання, які є однаково важливим для обох генерацій.

Якщо ми кажемо про засади стосунків між людьми, то ми маємо давніші інтроекти, які називаються біблійні заповіді. Змінювалися тисячоліття, еволюціонували соціальні системи, а біблійні заповіді існували завжди, їх не заперечила і не відкинуло жодна з систем, ідеологій. Те саме стосується стосунків між поколіннями. Їх може об’єднати те, що вони роблять однаково.

- Можна почути, що сучасні діти більш проблематичні, складніші. З ними складно в дитячому садку, школі. Чи це так і чому?

- Я думаю, що тут йдеться не тільки про дітей. У китайців є прокляття: якщо вони хочуть комусь побажати біди, кажуть: "Щоб вам жити в часи перемін". І все це не означає якоїсь однозначності. Тому що друга частина прокляття звучить: "Але, не дай вам Бог, не скористатися можливостями цих часів". Ми зараз переживаємо зміну соціальних систем, економічного ладу, ідеологій, цінностей, переконань. І це означає, що, з одного боку, наші діти є носіями цього нового, а з іншого, ми є носіями чогось іншого, як я вже казала.

Ми мали стабільний світ, - за часів Союзу змінювалися лише номери п’ятирічок та партійних з’їздів. Зараз треба брати до уваги інтенсивність сучасного світу. Кілька років назад вперше за історію в класифікації захворювань ВООЗ у першій трійці лідерів на другому місці з’явилася депресія, причому по всьому світу. Цьому є пояснення.

- Яке?

- Інтенсивність життя, яким живе сучасний світ, нелегко переноситься нашою психікою. Бо вона формувалася тисячоліттями, в умовах більшої стабільності, розміреності, сповільнення психічного навантаження.

Колись ми писали листи один одному, спілкувалися безпосередньо, тобто їздячи чи ходячи в гості. Зараз весь світ літає літаками, контактує в скайпах, е-мейлах, сидить в Інтернеті, зараз багато віртуальних комунікацій. І та психіка, яка формувалася тисячоліттями, згідно біологічного життя на планеті, іноді не витримує такого темпу.

Ми хочемо отримати відповіді на сотні питань вже й відразу, з’ясувати ситуації теж відразу. Чи буде це відображатися на дитячій психіці? Так.

Коли ми говоримо про дитячу гру, то раніше вона передбачала участь самої дитини, раніше вона була розтягнута в часі. Підготовка до Нового року означала, що діти сиділи з батьками й фарбували ланцюжки, потім їх клеїли. Ще щось вирізали, і все це тривало доволі довго.

"Раніше шкільні програми передбачали, що півроку діти вивчали лише алфавіт, у школі була каліграфія. Зараз все це повинно бути засвоєно швидко, стрімко". Фото zoomi.com.ua 

Діти шили одяг з батьками, наприклад, новорічні костюми, щось стругали, пиляли тощо. І це було символічною ініціацією, бо, коли дитина має певну потребу, вона може спробувати задовольнити її власними ресурсами відповідно до свого віку. Самостійні гуляння в дворах, з котрими росли усі покоління дітей, - це був поступовий процес соціалізації.

Він не був надто напруженим та інтенсивним, а доволі адекватним, відповідно до віку дитини. Вона освоювала навички самообслуговування, контактування, ще чогось, і таким чином поетапно усім цим оволодівала.

- А що є зараз?

- Зараз ми маємо інтенсивне вивчення мови, інтенсивну підготовку до школи, вступу до вузу тощо. І це, звичайно, означає більший рівень напруги. Бо природне вивчення чогось має свої межі, зумовлені реальними можливостями організму.

Навіть шкільні програми передбачали, що півроку діти вивчали лише алфавіт, у школі була каліграфія. І це все займало певний час. Якщо казали вивчити таблицю множення, то її задавали на літо, тобто на три місяці. Зараз все це повинно бути засвоєно швидко, стрімко і це є зворотна сторона тривоги. Тому кількість гіперактивних, гіпертривожних, аутизованих дітей зростає.

- Як з цим бути? Бо, батьки, виходить, є заложниками цієї ситуації... У школі їм можуть сказати: якщо дитина не встигає, займайтеся з репетитором.

- Це зараз стало масовим явищем, бо кілька десятків років тому діти робили уроки самі. У кожному класі було два-три відмінника максимум, така ж кількість двієчників, решта – учні, які вчилися добре або задовільно. Зараз чи не кожна дитина повинна вчитися на відмінно.

Делегування відповідальності, адекватної віку дитини, збільшує її можливості. Якщо щось роблять за неї, її власні можливості це зробити, зменшуються. Якщо у старших класах ми іноді займалися з дідусями, мамами-татами, то зараз - з репититорами.

І навіть не в старших класах, а починаючи з початкової школи. Це теж – ціна за інтенсивність, якою живе сучасний світ. І, напевне, рішення має знайтися, бо ми живемо в часи перемін, це нелегко, але це також означає нові можливості.

Лариса Дідковська: "Сучасний світ є конкурентнішим, ніж у радянські часи. Тоді усі жили більш-менш однаково, не було класового розшарування, крім певних категорій населення, але їх було небагато. Наразі ми маємо конкурентний світ із різними соціальними можливостями, і ця конкуренція стосується батьків та їх нащадків" 

- Чи може бути виходом з цієї ситуації не вимагати від дитини бути суперрозумною, відмінницею, а розвивати її природні здібності?

- Для цього батькам треба мати свідомість, критичність і готовність не демонструвати свої власні здобутки у вигляді здобутків власних нащадків. Сучасний світ є конкурентнішим, ніж у радянські часи. Тоді усі жили більш-менш однаково, не було класового розшарування, крім певних категорій населення, але їх було небагато. Наразі ми маємо конкурентний світ із різними соціальними можливостями, і ця конкуренція стосується батьків та їх нащадків.

Вони намагаються зробити дітей конкурентно-спроможними, збільшити кількість їхніх талантів, можливостей, знань, але чимось вони за це платять. Бо не усі діти мають однакові таланти. Завжди були фізики і лірики, математики, гуманітарії, технарі.

Якщо насильно оволодівати якимось видом знань, то може вийти як з музикою, на яку раніше примушували ходити дітей, а ті потім, коли виростали, не брали в руки скрипку чи не сідали за фортепіано ніколи.

Поки діти є залежними від батьків і не мають вибору, вони змушені приймати в цьому примусі участь, але чи стане це їхнім ресурсом? Гадаю, підстав для цього немає, вони можуть не злюбити це заняття більше, аніж, якби обирали ту музику самі.

- Дітей з дуже раннього віку намагаються всесторонньо розвивати. Я бачила оголошення про навчання дітей англійської мови з трьох місяців. Чи добре це?

- Так, як з будь-яким новим товаром на ринку, на нього знайдеться покупець. Але це не означає, що усі ним будуть користуватися, і слава Богу. Якщо в родині розмовляють двома мовами, це означає, що дитина отримає більше інформації, і це зафіксує одразу її мозок. І нічого поганого в цьому немає. Але це стосується віку, коли дитина освоює мовлення.

Чи треба це робити з 3-х місяців за допомогою фахівців? Напевно, це б виглядало кумедно. З іншого боку, в колишні часи дітей із заможних родин гувернанти теж навчали різним іноземним мовам, тобто це не є винахід 21 століття. Але чи треба це робити спеціально, навмисно, платити за це гроші?

Якщо ви маєте якийсь власний запас іноземної мови, говоріть з нею, щоб дитина чула її мелодію. Або дивилась іноземні мультики, адаптовані до сприйняття мови дитиною.

- В останньому своєму інтерв’ю ви сказали, що діти, це – симптом сім’ї. Невже дитина відображає усе, що робиться в родині?

- Не лише сім’ю, звичайно, бо є її різні соціальні оточення: садок, школа, друзі. Усе це може бути як конструктивним, так і навпаки, більш адаптованим, менш адаптованим до дитини. Тому дитина засвоює не тільки те, що є в рамках її сім’ї. Якщо йдеться про якісь порушення в поведінці, розвитку чи стосунках дитини, швидше за все, йдеться про ті відносини, які склалися в родині.

Якщо там є конфлікти, непорозуміння, зневага, то дитина, звісно, буде за це платити своїми особистими проблемами.

- Яким має бути виховання дитини, щоб вона була психологічно здоровою?

"Реальність, у якій ми живемо, не завжди є приємною або легкою, а діти вміють сприймати її іноді правильніше". Фото zoomi.com.ua

- У мене є улюблений вираз на цю тему: усі діти народжуються вільними та гідними, а потім ми їх виховуємо. Для того, щоб дитина була благополучною, її базисні потреби повинні бути задоволені. Оскільки дитина росте, вони змінюються.

Найактуальнішими на початку життя є потреби в любові, захисті, підтримці. Немовля не може самостійно їх задовольнити, для цього потрібен дорослий. Коли дитина підростає, актуальними стають інші потреби – пізнання світу, свобода. На третьому році життя дитина ідентифікується зі своєю статтю, - актуальними стають потреби у визнанні: як дівчинки, так і хлопчика.

Якщо ми кажемо про дошкільний вік, тут актуальною є потреба у пізнанні, у шкільному віці – інформативно-комунікативна. Тому, якщо ці потреби задоволені, особливих проблем з дитиною бути не повинно.

- А якщо батьки задовольняють ці потреби, але стосунки між ними не є хорошими?

- Як будь-який стрес, як будь-яка психотравма, дитині з цим важко, бо вона любить обох батьків. Між тим, вони є для неї "богами", - в малому віці. Тому, те, що вони з нею та з собою роблять, є для неї зразком. Але це не означає, що стосунки між батьками мають бути напівпошепки. Адже дитина адаптовується до реального життя. Коли вона виросте і зіткнеться з образами, кривдами, конфліктами, які доведеться переживати, тоді це може бути як "щеплення", яке допомагає виробити імунітет.

Це не означає, що діти в деструктивних сім’ях почувають себе щасливими. Бо норма - в дозі.

Непорозуміння завжди будуть між близькими, але можна сваритися, умовно кажучи, конструктивно, і безпечно, а можна робити це так, що жах буде охоплювати усіх. Бо це може бути і рукоприкладство, і крик, через який з’являється у дитини паралізуючий страх і вона не знатиме, де від нього заховатися.

Немає гарантії, що повна сім’я, яка є деструктивною, є умовою дитячого благополуччя, а неповна – навпаки. На благополучні та неблагополучні сім’ї діляться по тому, як вони свої проблеми вирішують. Тому, якщо батьки сваряться, але при цьому дитина не відчуває якоїсь реальної загрози чи небезпеки, тоді вона буде переживати це менш тривожно.

Але, якщо це дуже руйнівні конфлікти, тоді, дитина, не маючи засобів, втрутитися у цей процес, буде в кращому випадку невротичною, в гіршому – з більш серйозними наслідками. Ще краще, якщо ваші конфлікти відбуваються не за присутності дитини. Тоді для неї це руйнуванням моделі світу не стане.

- Ви сказали про вікові кризи. Яка криза дитячого віку найважча?

- Розвиток дитини – не лінійний процес, він проходить через кризи, і вирішує їх дитина або власними ресурсами, або за допомогою підтримуючих осіб. Кожна криза є по-своєму складною.

Криза означає, що якийсь етап свого життя дитина освоїла, і переростає його, щоб опинитися у наступному віці. Якщо ми кажемо про кризу трьох років, яку американські так і називають "terrible three", це – період негативізму, першої свідомої сепарації дитини.

Бо перетинання пуповини теж сепарація. У цей період дитина на все відповідає: "ні". Будеш їсти? – ні, гратися – ні… Це не означає, що вона дійсно цього не хоче, але робить так, щоб від’єднатися від дорослих, батьків.

А для цього потрібно заперечити, пред’явити свою власну думку. Тому дитина стає вередливою, протестуючою, вразливою, збудливою, агресивною. Але це не означає, що дитина погана. Це означає, що їй не дуже добре. Бо з однієї ролі вона вже виходить, - залежної, безпорадної (багато речей вона вже вміє робити сама), а до нової ще не дуже призвичаїлася. Те саме є з кризою, коли дитина йде до школи, підлітковим віком.

- Які ще є кризи?

- Особистісні, рольові, коли жінка стає мамою. Є кризи сімейні, тобто кризи життєвого циклу сім’ї. Це період, коли збільшується рівень тривоги, фрустрації. В цей час людина або сім’я переходять на якийсь наступний рівень свого розвитку.

- В наш час частина жінок не сидять в декреті усі три роки. Це – продовження радянської традиції, коли декрет тривав рік, чи причина в іншому?

- Я думаю, що тут немає однозначної відповіді. Бо в кожної матері є свій мотив. Якщо це – емансипована жінка, яка планувала собі кар’єру, соціальне визнання і т.п., тоді це її мотивація. Якщо це, на жаль, безвихідь, сім’я не достатньо фінансово незалежна при працюючому татові, то мама йде з декрету не тому, що вона цього хоче, а тому що треба.

Якщо це ситуація, коли жінка може дозволити собі сидіти в декреті, але не хоче цього з особистих мотивів, тоді це дійсно буде про її персональні потреби. Якщо ми говоримо про нинішніх молодих мамів, то вони Радянський Союз особливо не пам’ятають, а їхні мами з татами не обов’язково мусять бути авторитетами в прийнятті рішення про виховання дитини.

- Яким повинен бути тілесний контакт з дитиною? Можна почути від батьків: від народження ми не брали дитину на руки, щоб не розпестити. Або інший приклад: з шести місяців дитина спить в окремій кімнаті.

- Тут є різні погляди. Якщо з 6 місяців спить дитина окремо, то це – сучасна тенденція американських педіатрів. Вони пояснюють, що так дитина навчиться вирішувати свої проблеми, розраховувати лише на себе. Традиційна психологія, в тому числі, вікова, так не вважає. Бо рівень безпорадності дитини у цьому віці все ще значний.

Так, вона перестане плакати, коли на неї не звертатимуть уваги, але які переживання при цьому вона зажене всередину, які емоції не відреагує, про це потім будуть довідуватись її психотерапевти.

Експерименти М.М. Ладигіної-Котс у зоопсихології щодо маленьких мавпенят показали: у віці 3-4 років мавпеня починає хворіти, відставати в розвитку, втрачати у вазі, а часом – гинути, коли мама знаходиться не поруч. Недалеко, тобто мавпенята її бачать, але доторкнутися до неї не може. Важливість тілесного контакту у 80-і роки довели ті ж американці давши йому назву "каліфорнійський стандарт".

- Що це?

- Будь-якій, навіть дорослій, людині щоб чутися безпечно, комфортно, треба мінімум вісім обіймів на день. Йдеться не про еротику, а про докази приязні, дружби, підтримки, захисту. Ми часто бачимо, як люди обіймаються при зустрічах, тиснуть руки, цілуються. Це теж тілесний стосунок. Ми, дорослі, розраховуємо в житті на себе, але цей тілесний контакт дає нам підтримку і захищеність.

- Продовжуючи тему про тілесний контакт. Бити чи не бити дитину?

Фото lesechko.files.wordpress.com

- Мені подобається думка американського педіатра Бенджаміна Спока, який на питання "Чи можна бити дітей?", відповів дуже хорошою фразою: "Ні, дітей бити не можна. Але, якщо не можна не бити, треба бити".

Є ситуації, які означають адекватність покарання. Бити дитину за будь-яку провину це – безглуздя. Але дозволяти все, що хоче дитина, теж не можна. Як дитина довідається про рамки? Що можна робити, а що – ні?

Апелювати до рівня її свідомості завчасно, бо маленька дитина немає сформованого категорійного апарату, моральних засад, вона попросту досліджує світ і контактує з ним. І цей контакт може бути небезпечним навіть для неї. А також для інших. Наприклад, якщо дитина захоче пізнати гостроту ножа на вашому чолі. Вона не знає, що ніж ріже. Або, якщо дитині дати молоток, вона може зробити біду собі або іншим.

- Як організувати дитині безпеку в такому випадку?

- Можна користуватися різними санкціями. Але дитина повинна розуміти, за що її карають, інакше це буде сприйматися травматично. Також дитину треба попередити і пояснити, чому те чи інше робити не можна. Бо дитина щось перевернула або розбила не тому, що погана, а тому що досліджує світ.

Тобто мають бути дві умови: пояснення, за що покарана дитина, і покарання має бути рівнозначне непослуху. Бо і в Кримінальному кодексі за крадіжку – один строк, а за тілесні ушкодження – інший. Але бити дитину, зганяючи на ній злість, це – саме останнє, що можна зробити дорослим.

- Що є у нашому стилі виховання такого, що наші діти залежні, інертні?

- Раніше діти соціалізувалися з іншими дітьми на подвір’ях, в садочку, школі. Вони багато часу гралися з іншими. Автономія, самостійність дитини була об’єктивно вихованою, набутою, бо їй доводилося якось собі радити. По мірі того, як вона ставала дорослою, вона освоювала інші навички: самообслуговування, взаємодії з іншими, годування, одягання.

Зараз побачити, як маленькі діти самі бавляться на подвір’ї, без батьків, майже не можливо у містах. Це питання до часу і соціальних норм. До школи раніше водили за руку дідусі, баби, мами, тати? Ні, здебільшого. Як тільки дитині виповнилося 7 років, їй показали, де її школа, і навчання ставало її обов’язком.

Мами з татами були на роботі, бо в 9 ранку дорослі починали працювати, а у 18 в кращому випадку повертались додому, діти ж в цей час самі верталися зі школи, робили уроки, брали їжу, опікувались молодшими братами чи сестрами і т.п. І тому вони були менш залежні, більш автономні та відповідальні.

Зовнішній контроль перетворювався у внутрішній та засвоювався, як достатня автономія. Натомість зараз до якого віку дітей водять до школи? Правильно, майже до підліткового. До якого часу з ними роблять уроки?

- Теж до підліткового.

- От вам і відповідь на ваше запитання. Дитині не делегують те, що вона вже може і повинна робити сама, це за неї роблять інші. Тому зовнішіній контроль внутрішнім не стає, він супроводжує її далі.

"Хайтек" не передбачає традиційних чоловічих і жіночих обов’язків. Варити три рази їжу на день – зараз цього не робить, напевно, жодна сім’я. Це саме стосується чоловічих обов’язків, - чоловіча фізична сила не перевага сучасного світу.

Тому ініціація дітей це – їхні компютерні ігри, фейсбуки, контакти, тобто, віртуальний світ, який не дуже стосується реального життя. Іноді сучасні діти, які можуть більше дорослих у віртуальному світі, не вміють собі яєшню засмажити.

- До речі, про реальний світ. Приклад з життя, правда у США. Дівчинка з 2-річного віку працює моделлю. Як ви до цього ставитеся?

- Світ дітей і дорослих це – різні світи. Сучасний світ - конкуретний, нарцисичний, амбітний. Тому чи було це бажанням самої цієї 2-річної дитини, чи її батьків, маю великий сумнів. Навіть геніальний Моцарт, який грав на фортеп’яно з 4-х років, жив у середовищі музикантів, і його здібності спадково зумовлені попередніми поколіннями. Але, коли ми бачимо "видресувану" дитину, то, швидше всього, багатьом речам вчать її батьки, бо її особиста потреба у два роки – просто бавитися, як інші діти.

Лариса Дідковська: "Нині ініціація дітей це – їхні компютерні ігри, фейсбуки, контакти, тобто, віртуальний світ, який не дуже стосується реального життя. Іноді сучасні діти, які можуть більше дорослих у віртуальному світі, не вміють собі яєшню засмажити" 

- Я знаю, ви працюєте з дітьми. Що вам дає робота з ними?

- Діти дуже безпосередні та щирі. Якщо дитина каже: "Я тебе любу", то це – справді так. Вона несе вам якісь камінчики, улюблені іграшки, листівочки, квіточки, запрошує до гри. Діти є джерелом емоцій, як правило, позитивних.

Вони радіють кожній хвилині життя, і це дає нам можливість згадати свої дитячі роки та щось пережити разом з ними. Діти це – джерело креативності, творчості і цим ресурсам від них теж можна вчитися, щоб отримати задоволення від своїх мрій, казок.

Бо реальність, у якій ми живемо, не завжди є приємною або легкою, а діти вміють сприймати її іноді правильніше.

powered by lun.ua