Науковці, яких ми втратили. Як українці стають успішними за кордоном

396
3 червня 2013

За роки незалежності кількість українських науковців скоротилася утричі. Доктори і кандидати наук, фізики, біологи і медики масово виїжджають за кордон.

Як свідчить статистика, найбільше українських "світлих голів" працюють у США, Росії і Німеччині. Про те, в якому стані опинилася українська наука детально розповідала біолог Наталя Шульга, яка після 13 років успішної роботи у Штатах повернулася в Україну і разом з колегами заснувала "Український науковий клуб". 

Ті, хто не поїхав займатися дослідженнями до інших країн, намагаються знайти фінансування для проведення своїх дослідів в Україні. Це вдається не багатьом, адже тут майже не лишилося наукових лабораторій, а головне – нема запиту на результати їхніх досліджень.

"Мій університет має малі можливості для комерційної діяльності, а тому немає змоги впроваджувати свої розробки", - каже науковець Юрій Халавка.

Юрій обрав один з небагатьох доступних в Україні способів займатися справжньою наукою. Він викладає на хімфаку Чернівецького національного університету, а паралельно проводить дослідження, дістаючи фінансування від міжнародних установ. 

"Процес замовлення від приватних фірм і подальшого впровадження ними зараз практично не діє через те, що у них немає бажання витрачати на науку будь-які кошти. За статистикою дуже мізерна кількість фірм займається розробками, а ще менша - делегує їх стороннім організаціям", - описує Юрій сумні реалії.

Втім, Халавка продовжує вболівати за українську науку, а для кращої комунікації дослідників заснував спільноту "Українські науковці у світі". Про цей та аналогічні проекти, які об’єднують науковців, "Українська правда. Життя" вже писала

Цього разу ми зв’язалася з кількома науковцями, які багато років живуть і працюють за межами України. Усі вони роблять свої дослідження в різних країнах світу і є успішними у своїх галузях.

В Україні ці люди змушені були буквально виживати в умовах розвалених НДІ, відсутності необхідних лабораторій і реактивів, а також елементарного розуміння, чи потрібні їхні дослідження державі чи бізнесу.

Ми запитали в науковців, чи бачать вони перспективу в Україні і що має змінитися, щоб вони повернулися і здійснювали свої дослідження тут.

Відповіді вийшли емоційними і відверто песимістичними. У них відчувалися розчарування і образа людей на те, що їхні таланти і здібності не оцінили у власній країні. Втім, науковці продовжують вірити в український науковий потенціал і пропонують конкретні кроки для його розкриття.

 Стан української науки. Інфографіка "Текстів"

ПИТАННЯ ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАУКОВЦІВ УЖЕ НЕАКТУАЛЬНЕ. ТРЕБА ДУМАТИ, ЧИ БУТИ НАУЦІ В УКРАЇНІ ВЗАГАЛІ

Руслана Радчук, 41 рік, науковий співробітник відділу молекулярної генетики, Інститут генетики культурних рослин, Гатерслебен, Німеччина.

Займається генетичними механізмами, що регулюють розвиток насіння у культурних рослин. Виїхала до Німеччини у 1996 році разом з чоловіком, який теж є фахівцем у цій галузі.

 

"Коли я була в Україні, то гадала, що труднощі - це відсутність фінансів, обладнання, реактивів. Насправді, головні труднощі я вже збагнула пізніше. В тій галузі, де я працювала, головною проблемою була відсутність наукової мети та ідей", - так пані Руслана характеризує проблеми української науки.

Науковець зізнається, що рішення поїхати з України було нескладним і виглядало як порятунок.

"90-ті роки були дуже скрутними для науковців і не тільки. Доводилось працювати одночасно в різних установах, щоб бодай прогодувати сім’ю. У нас щойно народився син, і ситуація без житла і доходів стала зовсім нестерпна. Вона виглядала безперспективною. Я залишалась вдома за доглядом за немовлям, чоловік намагався робити дисертаційну роботу", - каже вона.

Дослідник додає, що не може похвалитися вагомими науковими здобутками за період роботи в Україні.

"Наша галузь наукових досліджень досить фінансовоємка, вимагає реактивів і обладнання для проведення експериментів. Шансів зробити пристойну наукову роботу фактично не було, тому про жодні досягнення мови не йшло. Натомість в Німеччині ми потрапили в нормальне наукове середовище, де проводимо свої фундаментальні дослідження", - каже пані Руслана.

Наразі вона покинула мрії повернутися в Україну. "Якщо і були такі плани, вони залишились в минулому".

- Яка основна відмінність наукового середовища в Україні і за кордоном?

- В Європі наука – значно динамічніша, дуже конкурентна, часто змінюються пріоритети, до роботи залучаються фахівці з усього світу.

Робота науковця фінансується переважно короткочасними грантами, за які потрібно боротись і постійно доводити свою компетентність. Більшість вчених рідко затримуються на одному місці довше п’яти років.

Українська наука в порівнянні ніби менш гнучка, зі стабільно дуже низьким, але гарантованим фінансуванням, загальний рівень підготовки фахівців низький.

Хоча, гадаю, і в Україні є оази високого рівня досліджень.

- Що має змінитися в українській науці, щоб ви здійснювали свої дослідження тут?

- Сучасна наука не знає кордонів. Відбувається інтенсивний обмін науковою інформацією, формуються великі міжнаціональні консорціуми для проведення спільних досліджень. Я цілком уявляю, що зможу змінити Німеччину на будь-яку іншу країну, яка запропонує відповідні умови.

Відповідь на ваше питання повинна дати сама українська наука. А саме - сформулювати перш за все, що сама наука очікує від повернення науковців і чи тільки українських. Вже потім - шукати шляхи, якими вона збирається вирішувати ці питання.

Я не зовсім розумію, чи є взагалі сьогодні потреба повертати українських науковців додому, якщо це та ситуація, яку потрібно зрушити з місця. На мій погляд, це питання вчорашнього дня.

Зараз більш актуальне питання - чи має бути наука взагалі. Якщо так, то питання, хто в ній буде працювати - українські науковці, що повернуться, чи нова зміна, росіяни, індуси або китайці, не має значення. Для науки важлива не національність, а компетентність, наукові досягнення і прогрес.

- Чи є, на вашу думку, перспектива якісних змін в українській науці?

- Я досить давно виїхала з України, щоб об’єктивно судити про динаміку змін. За останні 15 років не чула про жоден науковий прорив в український біологічній галузі. Отже, зміни, якщо такі є, не дуже оптимістичні. 

ДЛЯ ТОГО, ЩОБ В УКРАЇНСЬКІЙ НАУЦІ ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ, ПОТРІБНІ АБО ВЕЛИЧЕЗНІ ЗУСИЛЛЯ, АБО МАЛОВІРОГІДНИЙ ЗБІГ ОБСТАВИН

Сергій Силантьєв. 36 років, кандидат біологічних наук. Займається нейрофізіологією та нейрофармакологією у Institute of Neurology, Лондон. З України виїхав на початку 2003 року. Спочатку працював на Тайвані, потім в Австралії, після цього - у Великобританії. 

 

"Відразу після захисту дисертації переді мною постала знайома тисячам науковців екс-СРСР проблема. Хоча насправді вона виникає не обов'язково після набуття кандидатського ступеню, а задовго до цього. І кожен так чи інакше її має вирішувати", - розповідає Сергій.

"Отже, спочатку кожен відповідає собі на питання: чи хочеш ти займатись наукою? Саме наукою, а не пусканням пилу в очі і просиджуванням штанів в напіврозваленому інституті? Якщо ні - то ти щаслива людина, бо можеш все це викинути з голови, і зайнятись набагато кориснішими для власного побуту речами", - додає він.

За словами Сергія, якщо ж український науковець вирішив все таки залишатися у професії, то у нього залишається всього кілька варіантів.

"Перший - займатись наукою як хобі. Але це можливо для гуманітарних дисциплін, та аж ніяк не для природничих на сучасному рівні розвитку. Другий - потрапити до наукових груп всередині України, які мають хоч якісь гроші, і при цьому таки роблять науку, а не просто пиляють урядові гранти. Як не дивно, такі в нашій країні є, але потрапити туди непросто, особливо з провінційних вишів. Мені це так і не вдалося, незважаючи на неодноразові спроби. І тоді лишається третій варіант: їхати за кордон. Що я, методом виключення, і обрав", - каже науковець.

"Втім, у мене був і полегшуючий фактор: основним джерелом моїх доходів на момент виїзду за кордон була робота вантажником на залізничній станції (при цьому вже тоді Сергій був кандидатом наук - УП), а таке покидати неважко :)", - додає він.

На питання, чи думає він повертатися назад, Сергій відповідає: "Хотів би, але зараз для цього немає умов".

- Яка основна відмінність наукового середовища в Україні і за кордоном?

- Якщо висловитись афористично, то в Європі наука функціонує в циклі "гроші-дослідження-відкриття-публікації-гроші", а у нас "гроші-звіти-гроші". В Україні зайві елементи циклу виключені, тому сам цикл є набагато більш стійким, а відхилення від нього носять чисто випадковий характер.

Буду відвертим: одна з великих проблем нашого наукового середовища - вузький світогляд, і, як наслідок, цілком щире перебільшення здобутків своїх та колег. Та коли попрацюєш в лабораторіях дійсно світового рівню, переважна більшість "успіхів", здобутих вдома, викликає гіркий сміх, а ще деяка частина - сором.

- Що має змінитися в українській науці, щоб ви робили свої дослідження тут?

- В ній мають кардинально змінитись структура підлеглості і розподілу коштів. Звертаю увагу: не кількість коштів, а саме структура їхнього розподілу. Бо за наявної пострадянської наукової ієрархії будь-яка кількість грошей провалиться, як в чорну діру, без найменшого наукового здобутку.

Хорошим прикладом в цьому плані є російський проект "Сколково". Тобто, у випадку України, Росії, та інших пострадянських держав ми маємо класичний дослід з контролем, що доводить: наявна наукова система не дає практично ніяких результатів що за наявності великих грошей, що за наявності малих, що за повної їх відсутності.

На жаль, у нас досі реалізується інерційний сценарій розкладання радянської наукової системи. Що може закінчитись або швидким крахом (якщо почати реформувати його, приводячи до радянських зразків), або повільним (якщо нічого не робити).

Судячи з усього, нинішня влада налаштована на повільний сценарій чи то з ностальгійних міркувань, чи то з банальної ліні. Особисто я не можу сказати, який з цих двох сценаріїв кращий або гірший. Але очевидно, що в сучасну продуктивну наукову систему наша структура еволюційним шляхом перетворена бути не може.

Тому, приїжджаючи в Україну для читання лекцій, я відразу кажу студентам: якщо хтось із вас, попри все, хоче займатись наукою, то робити це треба за західним кордоном.

Ставши науковцями дійсно світового рівню там, ви зможете співпрацювати з ким захочете в Україні (як це намагаюсь робити я), та матимете шанс при зміні ситуації повернутись і повністю працювати тут. Якщо, звичайно, тоді ще цього бажатимете.

- Чи є, на вашу думку, перспектива якісних змін в українській науці?

- Попри все, думки "тут нічого не вийде" у мене немає досі. Все може вийти, тільки для цього потрібні або величезні зусилля, або маловірогідний збіг обставин. Але ж час від часу і те, й інше трапляється.

Перш за все, потрібно змінити організаційну структуру науки в державі. Бажано здійснити перебудову за англосаксонським зразком, позаяк він історично показав найбільшу ефективність.

Якщо для початку: система розподілу коштів за рейтингом публікацій; при розподілі зараховуються публікації лише в англомовних (це обов'язково) реферованих журналах, що входять до міжнародних рейтингів (Thomson Reuters та подібні); грантові комісії складаються повністю із закордонних науковців; НАНУ та Міннауки на розподіл коштів впливу не мають.

Це лише початок, але вже одне це може дати величезний поштовх для тих інститутів і лабораторій, що досі щось з себе представляють порівняно із світовим рівнем.

Тому що, при відсіканні безперспективних споживачів фінансування, грошей почне вистачати на цілком серйозні роботи: бюджет НАНУ зараз не такий вже і малий, цілком можливо фінансувати на пристойному європейському рівні 2-3 дослідні інститути.

Зрозуміло, перехід до такої системи без докорінної перебудови державного устрою неможливий, бо неможливо зробити чисту від корупції та кумівства галузь в державі, де все тільки і може працювати завдяки корупції та кумівству. 

Отже, або революція (справжня, а не Помаранчева), або і надалі матимемо академіків з індесом наукового цитування 0.0, як у панів Литвина, Геєця та Данилишина.

НАУКОВЦІ МОЖУТЬ БУТИ КОРИСНИМИ ВЛАСНОМУ НАРОДУ, АЛЕ ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНА ПОЛІТИЧНА ВОЛЯ ТА ЗМІНА "ПРАВИЛ ГРИ"

В’ячеслав Хаврусь, кандидат хімічних наук, 41 рік. З 2008 року постійно живе в Німеччині, "з задоволенням працюючи" в Інституті досліджень твердого стану та матеріалів ім. Ляйбніца в Дрездені.

 

Хаврусь розробляє методи синтезу композитних матеріалів на основі вуглецевих наноструктур для подальших застосувань у царині енергозбереження, в біомедицині та як нових матеріалів із потрібними властивостями.

В’ячеслав розповідає, що в Україні його нічого не тримало, тому він й наважився на еміграцію.

"Більшу частину свого життя я прожив у гуртожитку з умовами "ліжко-місце в кімнаті на 3 особи зі зручностями в кінці коридору". Це ще якось можна було б терпіти, якби була можливість пристойно працювати в науці з сучасним обладнанням і були б шанси для співпраці з іноземними колегами та участі у міжнародних наукових проектах", - каже Хаврусь.

За його словами, обладнання НАНУ - технічно і морально застаріле, бо працює з радянських часів. Та й до нього важко одержати доступ, подекуди треба чекати тижні і місяці.

"Працюючи в хімічній лабораторії, ти маєш особисто думати про те, як придбати найнеобхідніші реактиви, заборонені "положенням про прекурсори", чи як витягти на собі на другий поверх по сходах при зламаному ліфті 80-кг балон зі стисненим газом, чи особисто відремонтувати електричну проводку, бо ж, бачте, електрика вдень з вогнем не знайдеш, "у нього мала зарплата". Де тут час для творчості?", - обурюється В’ячеслав.

"Сильно зменшувала бажання залишатися бюрократія й "паперотворчість" в НАНУ. Для надходження чи витрачання кожної копійки треба списати стоси паперу, хоча насправді він потрібен не для науки, а для прикриття чиновників. Все це замість наукових досліджень, на які залишалося дуже мало часу", - каже він.

На хвилі ейфорії після помаранчевої революції Хаврусь з колегами пробували щось змінити: писали концепції розвитку наукової сфери і звернення чиновникам. Однак вони були проігноровані як на рівні НАНУ, так і тодішнім прем’єром Юлією Тимошенко.

"Стало зрозуміло, що треба їхати, якщо не хочеш прожити безцільно до пенсії за написанням нікому не потрібних паперів і вибиваючи дозволи на придбання найнеобхідніших в роботі речей", - каже В’ячеслав.

На питання, чи думає він колись повернутися в Україну, Хаврусь відповідає:

"Дуже хотілося б жити в своїй країні поруч з друзями та рідними, але це можливо лише, коли забути про власне бажання займатися справжньою наукою на пристойному рівні. Якщо доведеться повертатися, то це буде вимушений крок через хворобу чи немічність когось із близьких в Україні, які потребуватимуть моєї особистої присутності протягом тривалого часу. Зрозуміло, що після цього повернутися назад буде майже неможливо".

- Яка основна відмінність наукового середовища в Україні і за кордоном?

- У Європі значно менша кількість "туфти", дружня атмосфера, всі працюють колегіально над вирішенням поставлених задач у рівних умовах.

Одразу після приїзду до Німеччини мені було дико зустріти десь в їдальні директора Інституту, з яким запросто за одним столом під час обіду можна було обговорити наукові і не лише проблеми.

На відміну від України, нема пихатості чи зверхності з боку керівництва чи клерків, бо через конфлікти та неефективність роботи є реальна загроза розформування відповідної структури.

- Що має змінитися в українській науці, щоб ви робили свої дослідження тут? 

- Має запрацювати процедура відбору, підтримки та просування найбільш успішних студентів, аспірантів та науковців на основі чітко встановлених і прозорих критеріїв з тим, аби вони більшість часу могли достойно жити і працювати в Україні.

Яка користь Україні з того, що після закінчення школи з золотою медаллю та НТТУ КПІ з червоним дипломом я працюю за кордоном?

Маю публікації в солідних іноземних журналах та індекс Хірша вищий, ніж у значної частини директорів освітніх та дослідницьких установ України? Хоча їхні ніким не обмежені зарплати та блага часто і не снилися моїм начальникам в Німеччині. Де тут справедливість? Куди повертатися?

Ключова річ, яку треба змінити, щоб зрушити ситуацію з місця – це зробити відбір, підтримку та просування найбільш успішних кадрів на основі визнаних у світі критеріїв із залученням їх до ухвалення рішень.

Вже давно відомо, що мати в Україні диплом про вищу освіту, бути кандидатом/доктором наук чи навіть професором недостатньо, аби бути якісним спеціалістом чи ефективним в науці. Плюс розвиток зв’язки "наука - вирішення потреб української промисловості та суспільства" для додаткового фінансування наукових досліджень.

На щастя, минули ті часи, коли наука існувала переважно для підтримки військово-промислового комплексу. Давно настав час спрямувати інтелект на більш корисні суспільству речі на взаємовигідній основі.

Мені, наприклад, незрозуміло, чому в Україні до цього часу науковцям не ставилася задача ефективного розв’язання проблеми з давно забутим в Європі колорадським жуком? Чи де наукові рішення для побудови енергоефективного житла та скорочення енергоспоживання в побуті та на виробництві?

Де внесок науковців в навчання зацікавлених, включаючи створення науково-популярних журналів, передач та проведення яскравих просвітницьких акцій?

Існує безліч речей, де науковці могли б бути корисними власному народу, але для цього потрібна політична воля та зміна "правил гри" як у науці, так і в організації системи власності на землю та засоби виробництва на основі досвіду успішних країн.

Найкращі науковці мали б стати інтелектуальним локомотивом таких змін, знайомлячись з цим досвідом та пропонуючи рішення для українських реалій.

- Чи є, на вашу думку, перспектива якісних змін в українській науці?

- Перспектив я не бачу, лише проїдання створеного раніше, занепад і деградація країни. Яка може бути перспектива в країни, де  постійно рапортують про "подальше покращення" без визнаних у світі наукових результатів?

Яка може бути перспектива, якщо більшість випускників шкіл України йдуть "навчатися" в виші, де не дають знань, а лише видають дипломи після висиджування обумовленого часу та внесення певної суми на навчання?

Це вже не говорячи про корупційні способи одержання "корочок". Чи можлива була б ситуація в нормальній країні з нормальними науковими структурами та експертами, коли пройдисвіт Слюсарчук пошив у дурні двох президентів України та їх численну свиту?

Це та кара, яку щодня треба нести всім громадянам України у вигляді безнадії та низької якості життя.

P.S.: "Українська правда. Життя" протягом тижня намагалася зв’язатися з чиновниками Міносвіти і науки для коментарів щодо сумної статистики "відтоку мізків" за кордон, однак відповіді досі не отримала.

На прохання про інтерв’ю з президентом Національної академії наук Борисом Патоном нам відмовили.

УП.Життя готова оприлюднити позицію представників влади, як тільки вони будуть готові.

powered by lun.ua