Автори скандальних підручників відповіли на критику. Текст. Аудіо

259
23 жовтня 2013

Після тривалих обговорень шкільних підручників їхні автори вирішили відповісти на критику журналістів.

Виступ укладачів скандального "Букваря", "Української мови" та "Літературного читання" Мар’яни Захарійчук та Віри Науменко на брифінгу у вівторок був дуже емоційним.

Звинувативши журналістку Зою Звиняцьківську (не називаючи її імені, а лиш повторюючи "журналістка від культури"), яка першою звернула увагу на недолугість книжок для маленьких школярів, у непрофесійності, авторки обурено накинулись на "Українську правду", що опублікувала критичні зауваження.

Спілкуючись з кореспондентом "УП.Життя" після брифінгу, Мар’яна Захарійчук сказала: "Під час першої публікації (Зої Звиняцьківської – ред.), де вона ображала нашу людську гідність, професійну гідність, гідність як громадянина України, ми з Вірою Орестівною мали велике бажання подати до суду, аби вона відшкодувала нам моральні збитки. Але потім вирішили вчинити інакше. Ми об’їхали всю Україну, за винятком трьох областей Луганської, Дніпропетровської і Кіровоградської області. Нас слухали аудиторії від 50 до 200 чоловік. Це були методисти, викладачі коледжів, вузів, учителі. Аналізуючи навчальний зміст "Букваря", "Української мови", потім повертались до цієї статі і говорили "Ось подивіться, що надрукувала "Українська правда" про український "Буквар"".

На зауваження про те, що навіть письменник вказав, що у взятому з його книжки тексті допущено помилку, Віра Науменко майже з криком пояснювала, що "ми досі розливаємо-наливаємо чай", доводячи всім з тлумачними словниками, що так писати можна.

На повторне зауваження, що Іван Андрусяк вказував, що у використаний без його відома текст вписали помилку, пані Науменко сказала: "Навіщо мені письменник, коли є таке слово. Ну є це слово!"

У будь-якому випадку, аргументація авторів підручників важлива – цього ми всі чекали більше року. Нагадуємо також посилання на обидві статті, до яких апелюють авторки підручників.

Про "Буквар" для першачків: "Слова на букву Х, або новий український Буквар" та "Цвинтар як модель життя, Або укрмова і космічні знання" про книжки "Українська мова" та "Літературні читання" для учнів другого класу.

Після брифінгу у відповідь на пропозицію зустрітись для окремої розмови, авторки спитали нас: "А ви напишете те, що ми скажемо?"

Аби зняти будь-які звинувачення у небажанні показати позицію авторів підручників, редакція вирішила опублікувати виступ Мар’яни Захарійчук та Віри Науменко повністю, текстом-розшифровкою. Ми також подаємо аудіо запис, аби кожен міг на власні вуха почути виступи авторів підручників.

Розуміючи, що не всі наші читачі пам’ятають полеміку, що розгорнулася, ми зробили ремарки з цитатами із статей, які так обурили упорядників підручників. Вони виділені іншим кольором - фрагменти статті, до якої апелюють автори підручників, - зеленим, наші питання - на сірому тлі.

Мар'яна Захарійчук: Шановні журналісти, як уже було сказано, я є одним із авторів "Букваря" і "Української мови".

Безумовно мені складно і, мабуть, не стільки складно, скільки некоректно давати відповідь на питання питанням. Кажу, це некоректно, але я змушена це зробити. Чому?

Дописувачка статті, в якій здійснений аналіз навчального змісту "Української мови", саме цієї, і назва цієї статті (вже сказано не буду повторювати, Олександром Андрійовичем) (тут йдеться про статтю Цвинтар як модель життя, Або укрмова і космічні знання- ред..) не є фахівець.

Це по-перше. І тому складно давати відповідь на питання нефахівців. Надзвичайно складно. А складно ще давати відповідь на зауваження уявні, які закидає "Українській мові" авторка. Тому що не зрозуміло, про який предмет йдеться в тій статті журналістки від культури.

Журналістка від культури написала: "Літературні читання з української мови". Шановні колеги, такого предмета не існує ні в другому, ні в третьому, ні в якому класі. "Літературні читання з української мови" – такого предмета немає. Є "Літературне читання" і є "Українська мова".

Однак, якщо відкинути із статті емоційні волання журналіста, відкинути суцільний суржик, то можна зазначити такі зауваження і помилки, з огляду розуміння журналіста від культури.

Перше - журналістці від культури не сподобався вірш Квітневого, який розміщений на першій сторінці Української мови про нашу рідну "мову, якою писаний "Кобзар", оту святу, многовікову, наш найдорожчий Божий дар". Їй не сподобався цей вірш. Це не вперше, що їй ці вірші не подобаються. Їй не сподобався вірш із Букварика Ганни Чубач про Золоте курчатко, яке "в золотій торбинці принесло сьогодні літери дитинці". Їй також не сподобався цей вірш.

У мене питання є до журналістки. Ви знаєте, ревізію навчального змісту Букварів і Читанок уже було зроблено в нашій історії у 1931 році, коли із цих підручників і Букварів були вилучені всі україноспрямовані тексти. І ви знаєте, якою ідеологією були наповненні ці навчальні змісти.

Так у мене питання до журналістки, можливо, вона хоче аби в цих підручниках були ті вірші на першій сторінці, які були колись? "Нам сонця не треба, нам неба не треба нам Сталіна образ сіяє в віках". Можливо їй це до самку. А, можливо, ще один віршик там був "Про Сталіна пісню співаю, бо кращої в світі не маю".

Можливо, це до снаги було б "Українській правді", яка, як не дивно, друкує статті неправдиві, абсолютно неправдиві.

От журналістка на останній своїй сторінці пише, що кожна сторінка не може себе оправдати, тому що на кожній сторінці вишиванки, калина та рушники. Я би хотіла дати будь-якому журналісту цей підручник, аби ви мені показали, де на кожній сторінці є це, що зазначено у статті.

Шановні колеги, ми маємо Державну програму, ось вона. Ми маємо чотири змістові лінії: мовна, мовленнєва, соціокультурна і діяльнісна. На 39 сторінці чітко написано, що дитина має знайомитись із символами України, як-то: вишиванка, писанка, калина, верба. Так-от у цьому підручнику тричі згадується про калину і двічі є малюнок калини, у цьому підручнику тричі згадується про писанку, у цьому підручнику двічі згадується про вишиванку.

Наступне. Авторка дорікає, що у цьому вірші ми неправильно виставили розділові знаки. Ну мені прикро, що людина з вищою освітою не знає синтаксису і не може пояснити, які мають бути розділові знаки у простому реченні, де йде повторення одного і того самого сполучника. Ну нехай прочитає.

Але найбільше мене здивувало те, що авторка статті визначає неправильність правила. Не таке повинно бути правило про приголосні звуки. Якщо вона забула, це правило, це не означає, що вчитель забув це правило. Нехай почитає Сучасну українську літературну мову.

Із тексту статті Зої Звиняцківської "Цвинтар як модель життя, Або укрмова і космічні знання"

А діти, між іншим, мають вдивлятися в ці захаращені безліччю візуального бруду сторінки протягом годин, та ще й вивчати по цій книжці таке, наприклад, ретельно припасоване до їхнього віку та рівню сприйняття правило: "При вимові приголосних звуків на шляху видихуваного повітря мовні органи створюють перепони". (Українська мова, стор 21). Не дивно, що моя донька з цілком пристойною українською геть не любить урок "укрмову"!

Питання від редакціїї: чи дійсно авторка визначає неправильність правила? Чи вона нарікає на складність формулювання? Чи є виділене речення правилом, чи це просто не дуже потрібна, досить спеціальна і дуже кострубато викладена інформація?:

Мар'яна Захарійчук: Наступне зауваження, яким дорікає авторка. Це взагалі дивина.

Авторка пише, повертаюсь до цього вірша, про найдорожчий Божий дар. Ну це дивно, що журналістка від культури не знає, що Біблійні афоризми, які використовувались, використовуються і будуть використовуватись – це не що інше, як один із аспектів світової культури.

Афори́зм (грец. αφορισμός, означення, вислів)— короткий влучниигінальний вислів, що зробився усталеним; яка-небудь узагальнена думка, висловлена стисло в дуже виразній, легкій для запам'ятовування формі, яка згодом неодноразово відтворюється іншими людьми. (Wikipedia. Дивіться також визначення в Академічному тлумачному словнику)

Приклад біблійних афоризмів: "Усіляка неправда є гріх". (1-е Іоанна, 5:17)

Питання від редакціїї: чи є словосполучення "Божий дар" афоризмом?

Мар'яна Захарійчук: А чи не так? І слово "Бог" уже дванадцять років ми пишемо із великої букви за новими правилами Українського правопису, які прийняті у 1991 році. Сама журналістка це слово пише з маленької букви. В усіх релігіях це слово пишеться з великої букви, зрозуміло тільки в яких не пишеться, не буду на це звертати увагу.

Дивує те, журналістка від культури не знає, що людство так мало знає про космос, що туди летять за знаннями. Якщо журналістка знає все про космос, то чому вона нас не попередила, що летить великий метеорит. Вона все знає. То що в космосі немає білих плям? Вона пише, що навіщо це давати, що нам там шукати.

Із тексту статті Зої Звиняцьківської "Цвинтар як модель життя, Або укрмова і космічні знання"

"Діти, як ви думаєте, навіщо люди летять у космос? … Чого людині не вистачає? Їй не вистачає знань!" (Укр. мова. З журналу, стор. 44)

Тобто люди, які створюють підручники для наших дітей, навіть не можуть розрізнити такі поняття, як інформація про явища оточуючого світу і знання, які генеруються виключно в свідомості людини. В космосі немає жодних знань. З точки зору знань космос - це крижана пустеля. Майже така, як українські підручники.

Знання́ — суб'єктивний образ, об'єктивна реальність, тобто адекватне віддзеркалення зовнішнього і внутрішнього світу в свідомості людини у формі уявлень, понять, думок, теорій. (Wikipedia; дивіться також визначення в Академічному тлумачному словнику)

Питання від редакціїї: якщо знання – це віддзеркалення світу в свідомості людини, чи можуть знання існувати окремо від людини, самі по собі, наприклад, в космосі?

Мар'яна Захарійчук: Наступне. Ну взагалі дивує. Для цього я змушена навести текст вправи, яка подається у підручнику. Вправа така, текст такий: Софія грецькою мовою означає "мудрість". Звелів князь Ярослав звести пам’ятник мудрості. Він хотів, щоб з цього храму зі зваженим словом і книгами мудрість пішла по всій державі, просвітила наукою багатьох дівчаток і хлопчиків.

Як ви думаєте, що найбільше вразило дописувачку, що саме вона назвала маячнею? Не здогадаєтесь. Те, що Софіївський храм, князь Ярослав збудував в честь Софії, як уособлення мудрості, премудрості Божої, її здивувало, що це є пам’ятник. Вслухайтеся будь ласка! А що ж тоді це є? Що ж тоді це є? Хіба не відомо, що в 1990 році Софіївський собор занесено до списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО, як унікальну пам’ятку архітектури монументального живопису. Нехай вона прочитає, журналістка мається на увазі, книгу Сто найвідоміших шедеврів України сторінка 177-186 і тоді для неї стане зрозумілим.

Із тексту статті Зої Звиняцківської "Цвинтар як модель життя, Або укрмова і космічні знання"

"Софія грецькою мовою означає "мудрість". Звелів князь Ярослав побудувати храм, звести пам’ятник мудрості. Він хотів, щоб з цього храму зі зваженим словом і книгами мудрість пішла по всій державі, просвітила наукою багатьох дівчаток і хлопчиків".

Цей пасаж не підписано, тобто цю маячню упорядники вигадали самі. Софійський собор як пам’ятник(!) мудрості, а не інституція нової релігії, церква як джерело науки – та це ж культурологічне відкриття! Шкода, що Галілей не дожив. Не розрізняєте духовні скарби, релігійну освіту та науку? Все, терпець урвався. Геть з класу!

Питання від редакціїї: що насправді вразило "журналістку від культури" в цьому уривку? Чи дійсно Ярослав Мудрий будував Софію Київську для того, щоб вона увійша до списку ЮНЕСКО? Чи в нього на той час були інші міркування?

Мар'яна Захарійчук: А зараз хочеться повернутися до сільської, міської тематики.

Шановні колеги, ми отримали, коли звернулися, це в минулому році, ось у мене є, відгуки про наш Буквар, заголовок якої, як цієї статті звучав зі слова на букву "Х". Дивно, правда? Можливо, людині не вистачає цих слів на букву "Х", хай собі напише, хай собі читає.

А в "Букварі" вони в такій кількості, в якій вони мають бути. І ті слова, які дитина може прочитати, зокрема першокласник.

З тексту статті Зої Звиняцьківської "Слова на букву Х, або новий український Буквар"

"Хотин – старе місто на Буковині" сухо інформують вони під фоткою славнозвісної Хотинської фортеці на сторінці 130, яка вражає навіть на гидотної якості фоточці розміром 3 на 5 см.

До речі, Хотин там, між "вухами" та "хмарами" не один, а разом з Хустом ("місто старих замків") та Херсонесом – "місто-музей у Криму". І цей дивний вибір міст продиктовано лише необхідністю набрати слів на букву Х...

Питання від редакціїї: чи дійсно авторку статті хвилює проблема кількості слів на букву "Х"? Що саме мала на увазі авторка підручника, говорячи про нестачу слів на букву "Х"? 

Мар'яна Захарійчук: Але повертаюся до "Української мови". Так ось сільська і міська тематика. Перше, хочеться запитати у журналістки. Невже вона не знає, що прозові твори, поетичні твори, які відносяться до пейзажної лірики – це не є сільська тематика. Шановні колеги, це зовсім інше - це є пейзажна лірика. Якщо це гамузом скинути, то безумовно, вона має рацію, але твори на сільську тематику – це твори про село, сільських людей, ремесла. Твори про місто – це про місто, види транспорту, міські роботи і тому подібне.

Так-от творів на сільську тематику у цьому підручнику є 11. Це твори, які описують село, пейзаж села, роботи в селі.

Твори на міську тематику, де ми маємо тільки про місто, про транспорт, людей і тому подібне є 9. Якщо ви бачите – баланс майже витримано.

Але є 13 творів тут, тринадцять творів, які можна віднести і до сільської тематики, і до міської тематики. Які це саме твори? Це твори, де дитина із мамою на кухні – може бути там і там, це твори, де Зоя чекає маму – вона може чекати в квартирі в своїй кімнатці і у місті, і в селі і так далі.

Наступне. Найбільша кількість, хочу сказати авторці, найбільша кількість текстів – це уривки із дитячих казок, зокрема із сучасних казок сучасних дитячих казкарів. Це твори Лесі Ворониної, Дзвінки Матіяш, Ганни Чубач, Сухомлинського, Андерсена, Мовчун, Мілн, Сахаров, Чуковський та інші – всього 38 текстів. Але справа не в цьому, шановні друзі.

Справа в тому, що мета української мови зовсім інша – це не географія, це не зоологія, це не путівник по державі, по Україні. Це є "Українська мова", де мета і завдання цього предмету чітко виписані у цьому державному документі, а текст - це є засіб реалізації цих завдань, тому ми не зобов’язані, автор не зобов’язаний витримувати ось настільки чітко одне і друге, автор зобов’язаний розкрити тему, дати засіб для того аби вчити.

Вивчіть з дитиною те чи інше правило, сформувати у нього відповідні знання, уміння і навички. Але дивує не це. Дивує не стаття журналістки – це її робота. Їй дали таке завдання, вона мусила його робити, я це розумію.

Дивує інше. Як "Українська правда" дозволяє друкувати статтю, у якій топчеться українська мова, топчаться її символи, обереги? Як "Українська правда" дозволяє друкувати статтю про неправду? Як? Шановні колеги це "Українська правда", ми маємо вірити цій газеті, і саме статті цієї газети мають виховувати любов до української мови, до всього, що оточує дитину на рідній землі, а ми, на жаль, цього не бачимо у дописувачки ("Українська правда" є інтернет-виданням, а не газетою – ред..).

Сама стаття написана жахливим суржиком і не викликає сумніву у тому, що журналістка думає й мислить російською. То хочеться насамкінець, сказати таке, у неї там є дуже прекрасне речення: Геть із класу. І я її в цьому підтримую. Геть із класу.

Пишіть, будь ласка, про культуру, от у неї є там чудова стаття, про магазини, пишіть про те. А "Українська мова" – це є наукова праця, велика наукова праця, у якій акумульовані знання педагогіки, дедактики, дитячої української літератури і найголовніше - методики викладання української мови.

То як, скажіть будь ласка, можна не фахово аналізувати наукову працю? Наукова праця пройшла рецензування, експертні висновки всіх тих інституцій, які вона повинна була проходити, тому помилок тут немає, а оці дорікання від журналістки від культури, які друкує "Українська правда", ну просто обурюють. Дякую за увагу.

Віра Науменко: Дякую за надану можливість. Літературне читання, як вже сказала Мар’яна Дмитрівна, абсолютно окрема дисципліна, окремий предмет, окремий курс, який має свою мету і має свої завдання. І тому на сьогодні, не дивно, що журналістка в цьому помилилась, адже з 1 вересня саме цього року у нас є "Літературне читання" на заміщення того предмету, який називався "Читанка". А "Літературне читання", сама його назва говорить за себе, що ми маємо справу з літературою.

І відштовхуючись від того, що сказали мої попередники, і ще одне Олександр Андрійович не сказав, це те, що закидають журналісти.

Шановні, от я вам зараз буду свою автобіографію розповідати. Хай пишуть українці. Так-от я народилась на українській землі з діда-прадіда на Полтавській, Черкаській території і навчалась українській мові там, де якраз формувалася українська літературна мова, це мова Котляревського і мова Шевченка. Тому перш ніж, скажемо, публікувати якісь статті…

І ще один дуже великий негатив сьогоднішніх наших ось цих всіх засобів. Чому дозволяєте принижувати особистості, про які пишете. Адже на любому сайті у Інтернеті є таке правило: без якихось поганих слів, без приниження. Чому наша "Українська правда" собі дозволяє обзивати дурнями, якимись там. Та ми живемо, здається, в цивілізованій країні. До речі, ви тепер вже бачите перед собою, що здається не настільки вже не українці взялися за цю справу.

Мої підручники, посібники із 1998 року, підручники із 2004 року, вони пройшли без ніяких ось таких страшних… без оцього бруду, вони якось прожили до сьогоднішнього дня.

Так, ну тепер конкретно до того, про що, скажемо, журналістка надзвичайно старалася щось знайти по цьому підручнику, що називається "Літературне читання". Перше, що вона зробила, це вона змішала все це з "Українською мовою". Чому? Тому, що в неї була попередня публікація про "Буквар", де є авторами Захарійчук , Науменко, отже вона: "далі моя дитина, починає працювати над цими авторами".

Так-от "Літературне читання", це я вже сказала, ось вона – це окрема книжечка. Оскільки надзвичайно пахне авторові статті усна народна творчість цвинтарем, то скажіть, будь ласка, адже ми усі, задається, виросли на літературні і нею спілкуємось час від часу, хто більше, а хто менше.

Як можна дитині дати сучасний твір і з нього почати формувати літературний розвиток дитини, не маючи, не даючи підґрунтя української народної творчості, з якої літературна творчість сформувались?

З тексту статті Зої Звиняцківської "Цвинтар як модель життя, Або укрмова і космічні знання"

І недарма Київ, приміром, в тій же укрмові змальовано так: "Київ – столиця України. У цьому великому й красивому місті є багато пам’ятників славним українцям: Богдану Хмельницькому, Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Івану Франку та іншим" (стор. 75)

Дуже, дуже показовий опис. Столиця країни як великий цвинтар, де поховано все найкраще, що в нас було. Точніше, все найкраще, що в нас було – вже поховано. Тепер ласкаво просимо на екскурсію…

Питання від редакціїї: чи дійсно "пахне авторові статті усна народна творчість цвинтарем"? Чи йдеться тут взагалі про підручник з літературного читання?  Чи згадується в цьому уривку усна народна творчість?

Віра Науменко: Тому в цьому підручнику маленькому ось за стільки сторінок, і це мало, тому що вчителі говорять, що з народною творчістю дитина має справу виключно на уроках "Читання". Ми до неї рідко повертаємось і дитину до цього наштовхуємо. Так, то якраз усна народна творчість, підручник із неї починається, із усної народної творчості. І чому тоді відозви на цю всю статтю появились.

"З курми лягай з півнями вставай" - вони не розуміють значення цього. А одна вчителька говорить, що в мене учень в класі (вона працює в ліцейному класі), вчителька повісила качку, а вони: "о курочка", повісила гуску – "о курочка". Так.

Це не є таке узагальнення, але у всякому разі це ж говорить про щось. Якщо ми не будемо абсолютно звертатись до того, що нас оточує, не будемо до того мовлення, відкинемо всю народну творчість, то в дітей наших буде мовлення таке, яке ми досить часто спостерігаємо.

Далі. Застарілі слова. Якщо ми скажемо дітям, що не будемо читати усних українських народних казок, тоді нам не треба буде слова ті, які зустрічаються: на призьбу Колобок скотився чи Бабуся у засіку борошна пішла взяла.

Як дитина може прочитати цю казку, якщо їй не пояснити значення цих слів? Ми ж хочемо, щоб вони читали усвідомлено, а у нас в початкових класах 100% має бути усвідомлення прочитаного. Ми про це дбаємо, і вчителі про це знають.

Так та саме "копа", значення якої ви всі знаєте. Дитина, виявляється, не повинна знати значення цього слова, а тоді не можна прочитати ні казку "Ох", ні цілий ряд скоромовок народних, якщо дитина не знатиме цього слова. Та це ж мінімум! Той мінімум, який дитині потрібний, щоб їй читати усвідомлено ну хоча б українські народні казки.

Журналістка вихопила із оцього зошита, вихопила кілька слів, і от сказала, що все – застарілі слова і говорить: "Поїхали". Так-от я користуюсь її термінологією: "Поїхали". Так, "картопля" - не треба знати? "Бубон" – це сільська тематика, старе? "Вітром полетів" – це що старе? "Галузки-гілки" не треба знати? Засік, збіжжя, ківш, когут-півень, козубок, копа (оце вона вихопила), далі пішло, ні душі, ніде, оксамит, плед, полин, ряска, тин, тік, хижка, цебро, чвалати – це що слова, які не використовуються в мові і їх знати не треба?

Але вона взяла три-чотири слова і поїхали, кинула, як голодному кістку і давай навколо цього танцювати і гратися.

Так, солов’ї. Одне ще і буду я закінчувати… Солов’ї виявляється співають для того, як розказала журналістка для чого. А от те, що дитині пропонується, що соловей біля гніздечка солов’їхи розважає її своїм співом проявляє свою любов. Так це не слід дітям цього повідомляти.

Шановні колеги, шановні журналісти, у "Літературному читанні" є чисто художні твори, є науково-художні твори, є науково-публіцистичні твори. Так-от науково-художні твори – мінімум наукової інформації в художньому оформленні, а на уроках природознавства, зоології, біології буде чиста філологія, така, яка пропонується автором.

А відносно того, чи є любов у пташиному серці, я вам наведу такий приклад. У місті, де я жила в свого батька, у голуба зникла голубка. Він ридав, це було неймовірно сумно, як літав голуб шукаючи, кличачи свою голубку. Очевидно є в серці птахи, те щось схоже, до того що має людина.

Тому не варто ось так відокремлюватись, налаштовуватись… це знаєте від чого? Все ми бачимо тими очима, якими хочемо бачити.  

З тексту статті Зої Звиняцківської "Цвинтар як модель життя, Або укрмова і космічні знання"

"Соловей співає тоді, коли солов’їха висиджує в гніздечку пташенят. Співом він розважає свою подругу, висловлює любов до неї". (Літературне читання. Чи знаєш ти?, стор. 29) Ну звідки в нашому сьогоденні раптом узявся уламок світосприйняття вихованки інституту благородних дівиць часів, коли Чарльз Дарвін ще не оприлюднив свою революційну теорію?!

Питання від редакції: Зверніть увагу на "Чи знаєш ти" біля цитати з підручника. Чи не виникає відчуття того, що після ось цього "Чи знаєш ти" школярам хочуть повідомити якісь наукові знання? 

powered by lun.ua