З життя європейців: соціальні протести у Франції. Контракт "першого найму"

Французи традиційно дуже чутливо реагують на соціальну несправедливість. Їх важко здивувати загальним страйком працівників громадського транспорту, диспетчерів аеропорту, бібліотекарів чи навіть акушерок в пологовому будинку.

Студенти та молодь є особливо чутливою соціальною групою для протестів, тому ми розглянемо випадок потужних соціальних протестів, які сколихнули країну у 2006 році і стосувалися боротьби за права молоді.

Два типи робочого контракту та проект контракту "першого найму".

2006-го року тодішній прем'єр-міністр Франції Домінік де Вільпен запропонував розглянути закон про "рівність шансів", який вводив новий тип контрактів для молоді. Традиційно у Франції існують два типи робочих контрактів. Перший тип робочого контракту має так званий "невизначений термін" (CDI) – це, як правило, пожиттєвий контракт. Працівника, який має такий контракт з роботодавцем, звільнити достатньо складно. Як правило, таке за звільнення тягне за собою серйозні соціальні виплати для роботодавця. Інший тип робочого контракту - це контракти із обмеженим, чітко визначеним терміном дії (CDD) – від декількох місяців до декількох років.

Нова ініціатива, зініційована за часів президентства Жака Ширака, пропонувала ввести новий тип контрактів, який стосувався молодих людей віком до 26 років без досвіду роботи – так званий контракт "першого найму". За таким контрактом роботодавець мав право звільнити молодого працівника без будь-яких обґрунтованих причин упродовж перших двох років.

Наміри ініціаторів реформи були добрими: на думку право-ліберального уряду Жака Ширака, полегшення процедури звільнення мотивуватиме роботодавців легше брати на роботу молодь: адже "випробувальний термін" де факто продовжений на два роки, а звільнення молодого працівника не тягне за собою великі витрати на соціальні виплати. За таких умов роботодавці не боятимуться брати на роботу молодь.

Але суспільство відреагувало на цю ініціативу вкрай негативно.

Вибух протестного руху

"Контракт першого найму" відразу викликав бурхливу реакцію в суспільстві. Офіційна версія необхідності введення таких контрактів апелювала до традиційно високих показників безробіття серед французької молоді. Водночас, самі молоді люди, а особливо студенти, сприйняли цю ініціативу як банальну дискримінацію на підставі віку; тобто як грубе порушення їхніх прав. "Я сприймав цей закон як справжню небезпеку і як глибоку несправедливість", розповідає Александр Монкайо, "чому ми, молоді люди, повинні були погоджуватися на такі складні умови початку професійного життя?"

Фото libcom.org

Профспілки, зокрема студентські, закликали молодь виходити на протести. Основною вимогою протестувальників було негайне відкликання закону "про рівність шансів" та скасування нового контракту. Водночас, лунали вимоги забезпечення стабільного працевлаштування для всіх, зміни політичної системи, протести проти ринкової економіки, та навіть вимоги відставки уряду Вільпена.

Початок протестів

Ініціатором протесту були профспілки, яким вдалося достатньо швидко мобілізувати велику кількість людей. На початку лютого 2006-го року до 400 тисяч молодих людей по всій країні вийшли на вулиці проти нового закону, а вже 18 лютого 2006 року у Ренні відбулися національні студентські збори, на яких були вирішено розпочати масштабну акцію протесту.

Дуже швидко заняття в університетах були скасовані, велику кількість університетів заблокували самі протестувальники. 7 березня 2006-го року 39 університетів по всій країні (з близько сотні ВНЗ) взяли участь у протестах. Загальну кількість протестувальників по всій країні тоді оцінювали в один міліон чоловік.

"Вища школа соціальних наук в Парижі була швидко заблокована", розповідає Жан-Венсен, "але я особисто цього не підтримував. На мою думку, такі методи призводять лише до пошкодження приміщень університету, і часто у цьому беруть участь зовнішні сили, які використовують привід для того, щоби все ламати та нищити". Окрему тривогу викладача, який тоді був докторантом і працював над дисертацією, викликали архіви Реймона Арона, які зберігалися в одному з приміщень униіверситета – "я активно виступав проти того, щоби ці архіви не були знищені".

Поширення протестів та відкликання закону

Через місяць після початку протестного руху, 10 березня 2006-го року, більшість вищих навчальних закладів країни (84 за даними організаторів, трохи більше двох десятків – за даними міністерства внутрішніх справ) оголосили страйк. Але лише декілька університетів залишилися окупованими протестувальниками. Саме в цей момент протестного руху, в ніч з 10 на 11 березня 2006 року поліція звільнила Сорбонну від протестувальників та огородила площу перед університетом парканом. Упродовж 1,5 місяці до 24 квітня площа Сорбонни та прилеглі вулиці залишалися закритими для публіки.

В середині березня масові акції протесту продовжилися. "Протест набув форми масових демонстрацій, блокування університетів, сидіння на рельсах залізної дороги, "диких", тобто несанкціонованих маніфестацій", розповідає журналіст Александр Монкайо, який тоді був студентом з політології в університеті Ліон-2.

18 березня 2006 року вже 160 французьких міст підтримали протест, на вулиці Франції вийшло до півтора міліона людей. Уряд сподівався відновити діалог, але профспілки відмовилися від будь-яких переговорів до тих пір, поки закон про "рівність шансів" не буде відкликано. 24 березня у загальнонаціональному страйку взяли участь до 3 міліонів осіб, а 4 квітня 2006 року у 32 містах зупинився транспорт, та близько третини закладів шкільної освіти припинили роботу. Демонстрації протесту досягнули рекордних цифр .

10 квітня 2006-го року, після двох місяців протестів, закон був відкликаний.

Роль поліції

Протест, який тривав півтора місяці, від самого початку мав доволі мирний характер, і серйозних сутичок з поліцією не було зафіксовано. "Мушу визнати, що поліція діяла дуже професійно", розповідає Александр, "адже ми були молоді та поводилися подеколи дуже провокаційно. Звісно, були деякі сутички, коли використовували слізогінний газ. Але поліція ніколи не використовували силу відверто диспропорційно". Із ним погоджується і Жан-Венсен: "Поліція намагалася тримати дистанцію. Вони отримали вказівку від уряду за будь-яку ціну уникати перевищення повноважень".

Поліцейський кордон біля Сорбони. Фотo Philippe Brault

Критика протесту

Переважна більшість молоді та населення загалом підтримувала протестний рух. Водночас, певна частина молоді, навіть та, яка була проти нового закону, виступала проти використаних методів боротьби. Зокрема, йшлося про недоречність блокування університетів, яке часто призводило до пошкодження приміщень, а також про порушення права вибору тих, хто хотів би продовжувати відвідувати заняття в університеті навіть під час протестів.

Дехто з адміністрацій французьких університетів побоювалися, що протести негативно вплинуть на імідж їхніх випускників в очах роботодавців, які закономірно знаходилися по інший бік барикад.

Протест проти "контракту першого найму" завершився перемогою протестувальників. Але відсоток безробітної молоді у Франції залишається достатньо високим.

Розповіли Жан-Венсен Олендр (доцент університету Париж-Ассас, політолог) та Александр Монкайо (журналіст)