Українська правда
Життя

Залишені в живих. Троє солдатів, які пройшли пекло "Південного котла"

22.08.2014
Марина Данилюк
Танкіст, зв’язківець і нацгвардієць відверто зізналися про відсутність боєприпасів і сучасної техніки на озброєнні української армії. І навіть про те, що якби не наполегливість родичів — їх так і не знайшли б.

"Південний котел" через певний час запишуть в історію як один із ключових моментів українсько-російської війни за Донбас. Близько двох місяців наші десантники й танкісти тримали оборону на вузькій прикордонній території від Маринівки до пропускного пункту "Ізварине".

На початку серпня в районі селищ Должанське, Дякове і Червонопартизанськ під постійними обстрілами російської артилерії, без провізії та боєприпасів опинилося більше тисячі українських військових і прикордонників. В історію цієї війни увійде дата 7 серпня - тоді наші бійці вирвалися з оточення і воз′єдналися з основними силами АТО.

Солдати війни за Донбас Андрій Шамбуров, Едуард Масько і Андрій Грогуль розказали про свій кількамісячний досвід на найнебезпечнішому відрізку фронту.

Сьогодні всі троє у Києві. Андрію Шамбурову нині рятують ноги від ампутації, оскільки поранення з гранатомета ускладнене ще й інфекцією.

Солдати Масько і Грогуль мають опіки тіла 3-4 ступеню і нині їх витягують із лап смерті медики Опікового центру Києва.

"Ні нова зброя, ні знаряди не постачались. Було обмаль продовольства. У тяжкі часи їли жаб, равликів та інший підніжний корм", - старший солдат Андрій про будні української армії в "Південному котлі"

Андрій Шамбуров - нетиповий вояк АТО на Донбасі. 20-річний хлопець народився й виріс на Луганщині, в депресивному Лутугинському районі. Строкову службу проходив у "Десні".

Військова справа хлопцю сподобалась і він лишився служити на контракті у Білій Церкві в 72-й окремій механізованій бригаді. Разом із бойовими товаришами з кінця березня служив на Донбасі.

Старший солдат керував танком. За час служби був у Маріуполі та у найнебезпечнішій прикордонній ділянці, де механізована бригада прикривала пункти пропуску "Должанський", "Ізварино", "Бірюково" та "Червонопартизанськ".

Шамбуров був одним із тисячі солдат українських військових і прикордонників, які вирвались із "Південного котла". Беззбройні солдати відійшли на територію Росії, щоб потім з’єднатися з основними силами АТО. По дорозі в Україну хлопця серйозно поранили бойовики, які чекали на автобус із солдатами у засідці.

Нині хлопець лежить у кістково-гнійній хірургії Київського військового госпіталю. За ним доглядає наречена Леся і майбутня теща Алла.

Андрій Шамбуров і його наречена Леся

Леся і Андрій дивляться одне на одного закоханими поглядами.

- У нас 24 серпня буде річниця. Минулого року під час святкувань побачив її у парку в Білій Церкві і одразу закохався по самі вуха.

У середині березня в Лесі був день народження, але Андрій уже обороняв кордон біля Перекопа.

- Але я ще до мобілізації купив їй гарний подарунок і передав.

Леся усміхається і обіймає коханого.

Дивлячись у стелю, Андрій починає згадувати пережите за війну.

- Найтяжче було після обстрілів "Градами". Спершу вони все летять і летять, а потім ми збираємо наших поранених і "двохсотих". Інколи жертв було скільки, що ми не знали, як їх сортувати.

Була спека, і щоб зберегти трупи, ми накривали їх парашутами. А в намет поруч зносили тяжкопоранених. Все це було схоже на велику м’ясорубку.

Понад місяць тому солдата вже поранило осколком у руку. Але травма була незначна, її підлікував польовий медик і Андрій керував своїм танком навіть із забинтованою рукою.

Боєць розповідає, що найтяжче його батальйону було під Червонопартизанськом. Втрати уже були чималі. А бійці опинились фактично заблокованими – не зробиш кроку ані вправо, ані вліво. Два тижні танкістів обстрілювали з кількох боків різними видами зброї – артилерією, автоматичними гранатометами, із танків та стрілецької зброї.

Поки керівництво АТО звітувало, що все під контролем, рідні солдатів цього батальйону вийшли на вулиці в Білій Церкві. Вимагали, аби хлопців вивели з "котла".

Андрій Шамбуров (на фото справа) в АТО

До розмови підключається мама Лесі Алла. Жінка разом з іншими матерями й дружинами бійців батальйону їздила до Києва під Міноборони і на Банкову. Та перекривала одеську трасу.

- Ми йому зателефонували: "Тримайся синок, ми тут мітингуємо, щоб у вас відбулася ротація". Їх бойовики тримали в оточенні, тому хлопці не мали нічого. Бригада була поставлена в умови виживання, - розповідає Алла.

Проте у Києві із вирішенням ротації зволікали, тому долю бійців вирішив командир бригади в зоні блокади.

- Нас лишилося близько трьохсот людей. Наше командування зажди діяло ефективно в екстремальних умовах. Інколи навіть йшло наперекір наказів київських тиловиків. Посудіть самі, наш командир вирішив нас вивести з "котла", щоб врятувати наші життя, - розповідає солдат.

Бійці знищили всю стрілецьку зброю і пішли з командиром до кордону.

Там їх тримали півтора дні. За цей час у багатьох юнаків повідбирали мобільні телефони, документи і гроші. Хлопцям лише давали воду і випускали в туалет під наглядом.

Командир домовився, щоб солдатів вивели на Успенський пункт пропуску.

Першу групу вивозили трьома автобусами, але вони вирішили їхати іншим шляхом, а не тим маршрутом, який їм рекомендували в штабі АТО. Доїхали до пункту збору безпечно.

Наступного дня в Україну відправилась іще одна група з трьох автобусів. Цього разу - по рекомендованому маршруту. Два автобуси проїхали, супроводжуючі авто теж.

- Я їхав у третьому. Раптом перед нами щось вибухнуло. Зупинились. Відкрили двері, вибили вікна й побігли в соняшникове поле. Добре, що вони були високі й кучеряві. Ми там позалягали. Але нас переслідували й обстрілювали з підствольних гранатометів. Так мені вцілило у праву ногу, а тоді й у ліву.

Я там лежав десь півтори години. Постріли затихли і стояла така тиша, що хоч ножем ріж. Почав на ліктях повзти по землі, через соняхи. Раптом почув українську мову, почав кричати з усієї сили, щоб мене знайшли у цьому полі й врятували. Виявилось, це підмога приїхала. Але в тих полях наших багато підстрелили. Мені швидко обробили рани й відвезли до Амвросіївської міської лікарні, - згадує Андрій.

До розмови долучається майбутня теща хлопця Алла, яка цілодобово годує хлопця, стелить йому ліжко, міряє температуру:

- Нам у Білу Церкву зателефонували товариші Андрія і сказали, що він у тяжкому стані, і якщо його оперативно не відправити у кращий госпіталь, йому ампутують ногу. Я одразу зателефонувала в частину і спитала командирів, як його забрати. А ті кажуть: "За одним бійцем вертоліт летіти не буде". Я їм: "Так я можу заплатити".

Вони відправили мене шукати депутатів і Міноборони. Пропонували навіть заплатити сепаратистам, щоб вивезти його з Амвросіївки, - розповідає мініатюрна брюнетка.

Через знайомих родичів бійців 72-ї бригади Алла вийшла на лікарів, які працюють у зоні АТО. Юнака вивіз київський хірург. Він має клініку в Києві, але все покинув, записався в добровольці й тепер перевозить поранених на Донбасі.

- Від хвилювання я забула його прізвище. То зараз дякую цьому герою, що спас Андрюшу, - каже Алла.

Хірург-доброволець замінованими дорогами вивіз пораненого танкіста в Розівку на Донеччині, де працював Одеський польовий госпіталь. Там його обстежили, наклали гіпс і бортом переправили до Дніпропетровська. У цьому закладі Андрію поставили апарат Ілізарова, але не повністю очистили рану від осколків і бруду, тому почалося зараження. І хлопця бортом доставили в київський госпіталь.

- Тут тепер кожен день чистка. Нога уже коротша на 10 сантиметрів за іншу, - каже юнак.

У Білоріченську в Андрія лишились мама й дві сестри 17 і півтора років. Алла просила їх поїхати із Луганщини в Білу Церкву ще місяць тому — знайшла житло, забронювала квитки. Але проти цього виявився вітчим хлопця, який має проросійські погляди. Він переконав родину не їхати, щоб захистити дім від мародерів.

Коли є зв'язок, матері спілкуються телефоном. Мама Андрія каже, що дороги заміновано терористами, регулярно літають снаряди — люди стали фактично живим щитом між українським та російськими силами. Білоріченськ і значну частину Лутугинського району ще серйозно контролюють терористи.

- А вона щодня йде по молоко молодшій доньці під цими обстрілами. А як купить, додому йде щоразу іншими шляхами, бо бойовики забирають їжу в людей, - наголошує доглядальниця бійця.

Про те, що син воює зовсім недалеко від рідного міста, мама не знала аж до його поранення. У хлопця непрості стосунки з вітчимом, тому дівчина з Аллою вирішили приховати правду.

Андрій каже, що українські танки ледве дихали. Він сам змінив кілька, бо ті просто ламалися. Солдат переконаний, що в першу чергу треба належно укріпити кордони — зупинити нелегальні перевезення, стягнути техніку, постійно наступати на ворога.

- Інакше в нас це затягнеться на роки. І, таке враження, наше військове керівництво цьому часом допомагає. Було багато ситуацій, коли треба наступати, а командування каже: "Відступайте". Так ми тільки під "Ізварино" втратили три висоти.

Цікавлюсь у Андрія, як забезпечували технікою і провізією, коли 72-га бригада тримала вузьку прикордонну зону під обстрілом.

- Людей з бригади лишилось людей 300. Ні нову зброю, ні снарядів не постачали. Було обмаль харчів. У тяжкі часи їли жаб, равликів і інший підніжний корм. Який може бути захист кордонів, якщо не було нічого?

Інколи прилітав вертоліт і нам скидали з парашутом якісь боєприпаси й пушки. Ми протримались довго лише через те, що наш командир бригади часто йшов наперекір наказам зверху. Вивести нас із "котла" було його рішенням.

За захист Батьківщини бійцям платили небагато. За охорону небезпечного прикордоння старший солдат-контрактник отримував трохи більше 5000 грн в місяць.

Зараз у Андрія є проблема з доведенням статусу учасника бойових дій. У березні він із товаришами відбув місяць на кордоні з Кримом, далі була Донецька область, Маріуполь і нарешті на пункті пропуску, але у військовому квитку хлопця жодної відмітки про участь у війні. Не кажучи вже про поранення.

Андрій постійно під сильним наркозом. Тому лишаємо його з нареченою Лесею відпочивати, а з Аллою виходимо на вулицю.

- Я заявку на учасника бойових дій подала у військову частину ще тиждень тому. Мені сказали, що передзвонять - і тиша. То я зараз роблю не так.... Найгірше, що якісь тиловики-писаки отримають "учасника бойових дій", а наш синочок — ні.

Не вирішене питання і з підвищенням у званні. Ще до відправки на Схід юнаку мали присвоїти звання молодшого сержанта, але поки про це нічого не чути.

До солдата приїздить друг, теж учасник АТО з Білої Церкви. У нього теж складна історія, каже Алла.

- Десь два місяці тому його поранили в Донецькій області. Руки всі в осколках. А командир йому сказав, що ми тебе не можемо вивезти, бо скрізь блокпости ворога. Тому єдиний шанс — іти пішки до найближчого села. Це 5 кілометрів. Так він дійшов, його госпіталізували у райлікарню. А тоді вже забрали доліковуватись у Білу Церкву.

"Онучці я сказала, що тата скалічила війна. Вона відповіла, що покарає того, хто її почав", - мама солдата 72-ї бригади

В реанімації Опікового центру Києва лежать двоє солдатів війни на Сході з числа тих, які лікувалися в лікарнях Ростовської області — Гуково і Куйбишево.

Тут немає натовпів відвідувачів, як у військовому госпіталі на Щорса. Проте у спальний район на лівому березі щодня зранку їздить із Білої Церкви сивочола жінка у світлій сукні. Галина Павлівна возить свіжі сніданки сину — супчики, кашки, курочку.

Він сержант 72-ї окремої механізованої бригади Андрій Грогуль. Із травня до середини липня хлопець керував бригадою зв'язку. Разом із бойовими побратимами пройшов пів-Донбасу, був на "Должанському" й "Ізварино".

14 липня у складі групи з 150 осіб, артилеристів і добровольців стояв під Краснодоном. Терористи постійно обстрілювали військових із "Градів" та мінометів, тому командування наказало передислоковуватись у інше місце.

Галина Павлівна

Сержант Грогуль і ще троє зв'язківців завантажили радіоапаратуру, боєприпаси й поїхали на "ГАЗ-66". Авто підірвалось на фугасній міні бойовиків. Водій загинув одразу, а Андрій з товаришами вистрибнули з палаючого авто на ходу.

Всього під час цього бою тяжко поранили 5 хлопців, тому командир наказав швидко відправити їх до найближчої лікарні в російському Гуково. Там бійців прооперували, а 24 липня їх доставили літаком у Київ.

- Коли побачила його вперше у військовому госпіталі, ледве серце не стало. Весь був перемотаний бинтами, наче мумія. Тільки очі блимали. Це зараз трошки легше: хоч личко вже зажило. Але вушка й шия ще замотані. Лише там, де були черевики і бронежилет — трохи живого тіла. – розповідає мама сержанта.

Про службу на АТО хлопець не казав матері ні слова.

- Коли говорили по телефону, відповідав, що все нормально, "ми в Запоріжжі". Мовчав, як партизан. Навіть у червні приїздив на поминки батька й ні пари з вуст.

16, 17 і 18 липня Андрій не виходив на зв'язок. Мати запідозрила біду.

- У п'ятницю я прийшла з роботи — підпрацьовую обвалювальницею м'яса на одному з підприємств, раптом дзвінок у домофон: "Це тут проживає Грогуль Андрій Олександрович?". Я питаю: "Мертвий?". А вони кажуть: "Поранений і в полоні в Ростові-на-Дону". Я в крик, кричала так, що стіни дрижали.

Точного місцезнаходження посланці з військкомату не сказали. Тому мама Галина з молодшим сином обдзвонювали всі лікарні Ростова, а тоді й області, поки не дізнались, що він у реанімації Гуково.

Мама Грогуля - росіянка, родом з Липецька. Жінка каже, що постійно в роздумах про війну й те, кому це може бути вигідно.

- Я в Білій Церкві живу з 1976 року як вийшла заміж за українця. Наші діти і внучка Саша виховувалися, як українці. У мене нема нічого ріднішого за Україну. За що гинуть наші діти у цій війні?

Невістка Галини Петрівни півроку працює за контрактом закордоном, повертається наступного тижня. Під опікою бабусі 12-річна внучка Саша, вона уже була в батька в реанімації.

- Я їй сказала, що це з татом зробила війна. То вона відповіла, що покарає того, хто її почав.

Андрію зараз інтенсивно роблять пересадки шкіри на кінцівки, оскільки там обширні опіки 3-4 ступеню.

- Він після перев'язок дзвонить мені, то я його втішаю. Довго говоримо, поки не засне.

Опіковий центр Києва. Тут лежать бійці АТО, які раніше були на лікуванні в Гуково і Куйбишево

Галина Петрівна в лікарні здружилася з дядьком іншого бійця Едуарда Маська, який теж пройшов пекло в "Південному котлі".

- Ми вже тут, як рідні. Провідуємо їх. Самі потім плачемось про своє горе. Він он на лавці сидить, можете з ним поговорить.

"У лікарні Куйбишево до накачаного знеболювальним і заспокійливим Едуарда постійно приходили з російської прокуратури та з ФСБ", - дядько Сашко про бійця Маська

Надворі помічаю чоловіка в білій сорочці з навушниками у вухах. Чоловік називається Олександром, приїхав з Олександрії доглядати племінника. Відключає радіо й починає розмову:

- Він мені ще й хрещеник. І майже син. Моя сестра Свєта з початку незалежності їздить на заробітки, бо у нас в Олександрії нічого робити. То Едік ріс у мене, як рідний син із моїм хлопцем. Батька у нього не було, а чоловіча рука була потрібна.

Олександр з Олександрії

У старшого лейтенанта Маська днями народився син:

- Він так зрадів, навіть сказав, що легше стало. Валя, жінка його, фото прислала дитинки у перший день. То він так радіє, Костею назвав. Жалкує, що не забрав дитинку з пологового. А то мій син йому подзвонив і сказав: "Ну, що, папанька. Забрав я твого малюка".

У зоні АТО Едуард Масько провів два місяці. Запорізький спецпідрозділ "Гепард", який підпорядковується Нацгвардії, виконував бойові завдання на передових прикордонних точках - Маринівка, Тарани, Степанівка, Григорівка.

16 липня у Едуарда був день народження, але на есемески з вітаннями він не відповідав.

- Його жінка Валя зателефонувала у частину, але інформації там не було. Тоді через жінок його колег дізналася, що Едік — у Куйбишево із ампутованою ногою. Сказала його мамі, вона була в Москві на заробітках. Свєтка зразу помчалась із Москви в Ростов-на-Дону, де почала штурмувати українське консульство й лікарню.

У лікарні до накачаного знеболювальним і заспокійливим Едуарда постійно приходили з російської прокуратури і із ФСБ. Приносили папірці й просили підписати.

Цікавлюсь, що було в тих бланках.

- Та було таке, що, мовляв, я з української Нацгвардії і обстрілював російську територію. За таке готували арешт нашого хлопчика. Але Свєта, як танк, стала на порозі палати і нікого не пускала. Ще й з консульства людину привела. У Едіка не було жодного документа, який засвідчив би його особу. То робітник консульства і його швидко оформив. Так ми змогли вивезти Едіка в Україну.

Прошу Олександра розказати, як Едік отримав поранення. Він один із найскладніших хворих у Києві. Одну ногу ампутували до стегна ще в Куйбишево. Інша обгоріла, з неї зняли шкіру і тепер нарощують. Завдання "номер один" для лікарів зберегти цю кінцівку від ампутації, оскільки на стопі згоріло сухожилля, а м'язи перетворились на попіл.

- Вони стояли на блокпосту біля Маринівки. Ще ввечері по даним розвідки територія була відносно чиста від ворожої техніки і артилерії. Але на світанку намалювались два замасковані ворожі танки й почали обстрілювати наших. А тоді ще й зверху артилерією додали.

Терористи розстріляли один український БТР — там людям повідривало голови і роздробило решту. Командиру одної з рот Богдану Заваді вдалося підбити ворожу техніку.

Але, відступаючи, інші бойовики його розстріляли і забрали тіло з собою як трофей. А тоді ще й підбили наш другий БТР, де сидів Едік із командиром танка й водієм. Водій уцілів, а от командир Іван Якушин і Масько отримали складні поранення і опіки.

Машина вже палала, тому поранених витягали два контужені бійці бригади і ще один чоловік у цивільному з Маринівки, який активно допомагав армії. Цей місцевий приволік старі двері зі смітника.

Едика і Івана погрузили на ці "носилки" і поволокли в безпечішну точку до польового фельдшера. Він уколов бійцям знеболювальне й прикрив рани.

Весь цей час бої не припинялися. Окупанти наводили на наших тяжку артилерію, вони відстрілювались у відповідь. За деякий час під'їхали десантники на двох БТР із санітарною машиною, відвезли бійців неподалік. Тут їх обіцяли завантажити у вертоліт і відвезти в операційну.

Але гвинтокрила все не було, адже місцевість безперервно обстрілювалась. Хлопців поклали під ГАЗ-66, щоб заховати від снарядів та осколків.

Польовий лікар постійно колов бійцям знеболювальне. Він схилився на стікаючими кров'ю солдатами і закричав: "Я б сам тут зробив вам операцію, але у нас навіть сраного скальпеля нема!"

У спецпідрозділу Маська на той час майже не було медикаментів: напередодні терористи умисно знищили палатку польового госпіталю.

У сховку, під автомобілем, хлопці пролежали годин шість. Їх то вантажили в автівку, кажучи, що вертоліт уже летить, то вивантажували назад.

Нарешті лікар, який був з хлопцями з самого початку, підійшов до командира і сказав: "Іще година і вертоліт уже нікому не знадобиться".

Дядько Сашко розповідає, що врятувала хлопця позиція одно з командирів, який вирішив діяти рішуче, але спасти двох поранених.

- Зняв каску, броніка, всю зброю. Завів машину і поїхав по пропускного пункту. Там були українські прикордонники, їм то що: іде війна, а вони на посту. Принесли бинти, змочили водою губи. Провели до російського пункту, пояснили росіянам всю ситуацію.

На щастя, там попались людяні хлопці. Вони перевантажили бійців у швидку і відвезли у міську лікарню Куйбишево. Командира відпустили назад в Україну.

Якушина й Маська одразу відвезли в операційні. Очистили тіла від осколків, Едуарду ампутували роздроблену ногу.

На світанку в палаті майора Якушина запищали всі прилади життєзабезпечення. Зібралися медсестри, лікарі. Одні кололи адреналін, інші запускали електрошок. Але командир помер через відсутність достатньої меддопомоги на полі бою і крововтрату за час до госпіталізації.

Едуарда ж перевели до опікової лікарні в Ростов-на-Дону. Сюди до нього теж навідувались працівники прокуратури й ФСБ, але мама Світлана відганяла гостей від палати сина.

- Уже 24 липня і нашого Едіка, і Андрюшу Грогуля завантажили на борт і відправили до Києва. Спочатку доставили у військовий госпіталь, а за чотири дні сюди — в опіковий центр.

Дядько Сашко витягує з рюкзака фотку племінника і тимчасову посвідку, яку зробили у консульстві, щоб перевезти хлопця.

Тимчасова посвідка

- Ну, хіба не красень був? Високий. Після строкової служби спортом зайнявся. Збирав книжки про зброю, військову справу і вступив у інститут у Харкові. Він так пишався, що працює в "Гепарді", їздить у відрядження. А до цього поваром хотів бути. Одне тішить, що у нас хлопчик здоровенький народився.

Мама Едика, яка витягувала сина з Ростова, зараз допомагає невістці з онуком, який народився раніше часу.

- Як тільки його привезли в Київ, наша Валя і я сіли в потяг і приїхали. Але лікарка не пустила її в палату зі словами: "Там стільки мікробів, куди вам з таким животом". Валя проплакала всю дорогу назад в Олександрію і на виході з потяга її повезли в пологовий.

Попри горе, що звалилось на родину, дядько оптимістично дивиться на світ. Каже, що від долі не втечеш. І якщо його племінник вижив, значить, його ще чекає багато гарних справ.

Життя поза госпіталем. "А мне-то что. Пропуск чи двадцятку на лапу"

На виході з Опікового центру медсестра просить нас із волонтеркою Олею, яка опікується хлопцями, завезти аналізи крові Едика Маська до столичного Інститут Серця на Братиславську, 5.

На в'їзді в Інститут біля шлагбаума нас зупиняє охоронець. Оля просить заїхати на територію лікарні на 5 хвилин, щоб віддати кров у лабораторію. Пояснює, що відвозить аналізи бійців АТО на Донбасі.

Сивочолий мужик з розстібнутою до середини живота сорочкою поправляє кепку:

- А мне то что, кто они такие? Показывайте пропуск или двадцатку дайте вместо него.

Оля обіцяє дати все, що завгодно, аби лише пропустили до лабораторії.

За 10 хвилин їдемо назад, охоронець стає прямо перед авто і вимагає обіцяне. Оля знизує плечима і витягує кошти:

- Як жити у світі, де вимагають гроші навіть за допомогу пораненим?

P.S. Якщо Ви маєте бажання й можливість допомогти повернути героям статті повноцінне життя і здоров’я, подаємо реквізити:

Допомога старшому солдату 72-ї механізованої бригади Андрію Шамбурову

У зв’язку з технічними проблемами відкриття рахунку у "Приватбанку" звертатися безпосередньо у кістково-гнійну хірургію до Ковальчук Лесі (наречена).

Крім того, можна звертатися за оновленою інформацією до автора статті за електронною адресою mary@byut@gmail.com

Допомога сержанту 72-ї механізованої бригади Андрію Грогулю

РЕКВІЗИТИ У ВАЛЮТІ UAH (гривня)

Отримувач ПриватБанк

Розрахунковий рахунок 29244825509100

Код ОКПО 14360570

МФО 305299

Призначення платежу:

Поповнення карти 5168757255957906, Грогуль Володимир Олександрович (брат), 3227817279.

РЕКВИЗІЗИТИ У ВАЛЮТІ USD (долар)

Beneficiary GROGUL VLADIMIR

Iban UA153052990005168757255957922

Account 5168757255957922

Bank of Beneficiary PRIVATBANK

Swift Code PBANUA2X

Intermediary Bank JP MORGAN CHASE BANK

Swift Code CHASUS33

Correspondent Account 0011000080

Допомога старшому лейтенанту запорізького спецназу "Гепард" Едуарду Маську:

РЕКВІЗИТИ У ВАЛЮТІ UAH (гривня):

Карта "ПриватБанка"

No 5168742348440888

Отримувач Масько Світлана Анатолїївна (мама)

РЕКВІЗИТИ У ВАЛЮТІ USD (долар):

Beneficiary MASKO SVETLANA

Iban UA133206490005168742341904716

Account 5168742341904716

Bank of Beneficiary PRIVATBANK

Swift CodePBANUA2X

Intermediary Bank JP MORGAN CHASE BANK

Swift Code CHASUS33

Correspondent Account 001100008

© 2007-2017, Українська правда.
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань - гіперпосиланням) на "Українську правду. Життя" Матеріали з позначеннями СПЕЦПРОЕКТ, PROMOTED, ЗА ПІДТРИМКИ - публікуються на правах реклами