Воїни добра. Георгій Тука

94
18 вересня 2014
Приміщення "Народного тилу"
Волонтер Марина Статкевич
Волонтер Ігрина Гук показує медичний склад "Народного тилу"
Швидка "Народного тилу"

Георгій Тука не любить, коли його називають "генералом тилу". Навіть описи "знаменитий/легендарний волонтер" його не тішать – Тука проти створення кумирів, хай навіть з хороших людей.

Він спокійний, часом грізний, вказівки дає чітко, але за цією зовнішньою стриманістю проглядається небайдужість і співпережиття. У моєму уявленні саме таким має бути генерал. При цьому Тука ніяковіє при дітях: здається, йому значно комфортніше з військовими й колегами-волонтерами.

"Ми подарунок для військових принесли, малюки в яслах малювали й клеїли", – каже молода мама з дівчинкою на руках у приміщенні "Народного тилу" на Жилянській, 68. Жінка принесла зворушливу роботу й гроші, які в садку зібрали на допомогу АТО.

Довго на складі мама не затримується: у цьому мурашнику, де військові в камуфляжі тягнуть коробки зі спорядженням, бізнесмени/молодь/пенсіонери щось приносять, волонтери сортують-запаковують, важко довго залишатись простим спостерігачем.

Запаковування перед відправкою на фронт 

– Мами з дітьми часто до вас приходять? – питаю Туку, поки ми йдемо в його кімнату, на дверях якої видніється популярний напис із кінцівкою "ла-ла-ла".

– Не дуже, але з такими маленькими – оце вперше, – каже Георгій українською, хоча перед тим вільно спілкувався російською.

 

Тука у волонтерство поринув з головою ще під час кримських подій. Спершу це була допомога з поповненням карток нашим військовим у Криму, згодом масштабна підтримка добровольців і армійців Збройних сил на сході, об'єм якої важко оцінити.

Чоловік почав писати про свою діяльність у Facebook. Хоч на той час у нього було лише трохи більше сотні френдів, у копилку для військових почали надходити кошти.

"Коли до нас із Сашком Рудомановим досить швидко долучився Рома Сініцин, ми почали цим займатись втрьох. Я дуже добре пам'ятаю, як нам удалось купити першу коробку із захисними окулярами, і як ми раділи – це було таке багатство! Зараз такі обсяги й такий обіг майна й коштів, що ці коробки просто відправляємо не розпаковуючи", – каже Тука й викладає на стіл пачку купюр із кишені.

"Я навіть не знаю, скільки тут", – коментує волонтер, помітивши моє здивування. На столі – більше десятка п'ятисоток у гривнях, і ще долари. Георгій пояснює: перерахує, коли треба буде купувати щось для військових.

"Часто ми навіть не уявляємо, скільки в нас грошей. Можемо миттєво подивитися, скільки на приватівських картках, а от щодо готівки – не можемо сказати. Врешті-решт, ми її просто складаємо до того моменту, коли потрібно за щось розраховуватись", – каже Тука й закурює чергову цигарку.

Він втомлений і сердитий: пригадує Майдан – як кидав коктейлі й бруківку й постійно опинявся в епіцентрі заворушень, як лежав у купі всіх мітингувальників на Кріпосному провулку, і як був засмучений результатами революції – "батон" втік, але до влади прийшли не ті...

І лише при згадці про військових, яким його бронежилети врятували життя, в очах Георгія з'являється теплота, і на обличчі посмішка.

Як і більшість волонтерів, Тука злий на чиновників і недолуге командування. На момент нашої розмови минулого тижня він ще не був певен, що піде в політику. Але таки наважився.

...На вулиці – вечоріє, але на Жилянській, 68 шумно й людно. Кожні 15-20 хвилин до кімнати хтось заходить і, почувши "я зайнятий", без лишніх питань виходять – Тука не відволікається навіть на телефонні дзвінки, дозволивши лише одній волонтерці якийсь час посидіти у кімнаті.

О пів на дев'яту вечора на вимогу друзів з "Народного тилу" Георгій погоджується припинити розмову: волонтери прийшли на планерку, – а порядок для роботи не менш важливі, аніж увага ЗМІ.

До речі, журналістів Тука не надто любить. Нічого особистого, просто цей час він може витратити на вирішення питань спорядження армії. Але розмови із пресою чоловік терпить, знову ж таки, задля армії: без розголосу в ЗМІ кошти збирати значно важче, а хлопцям на передовій дуже потрібні одяг-аптечки-дощовики-берці-приціли і ще безліч всього, що Георгій з друзями купує для них. 

Тепер невелика ініціатива, яка починалась із трьох волонтерів, переросла в потужне об'єднання "Народний тил", яке займається постачання машин в АТО (Колеса Народного Тилу), ліків (Медичний Народний Тил), безпілотників і спорядження, якого постійно не вистачає і навіть виданням спеціальної літератури для військових.

Машина з медичним обладнанням, у фінансуванні якого, серед інших благодійників, взяв участь київський футбольний клуб
Володимир Прудніков (начальник відділу постачання медичного майна військово медичного департаменту Міноборони) і волонтер "Народного тилу" Дана Ярова обговорюють тактичну аптечку, яку збирає "Народний тил" по стандартам НАТО 

– У нас близько 29 осіб, які задіяні на постійні основі. Якщо вважати тих, хто час від часу долучаються, то це 30-49 осіб. Але ми дуже багатьом просто відмовляємо – нема потреби в руках, а приміщення складу маленьке.

– Ви людина з бізнесу. Ви використовуєте ці знання в роботі "Народного тилу"? Адже волонтерів тисячі, але тих, хто працює з такими великими об'ємами – десятки, якщо не менше.

– Репутація й власний приклад. Ми не володіємо секретами маркетингу. Я сам з бізнесу (як він раніше розповідав Тука, у нього був ІТ-бізнес –авт.), я розумію, як це працює, але ми ніколи цим не користувались. Перші місяць-два уникали контактів із пресою, хоча до нас часто звертались. Ми вважали це зайвим.

Але потім з'явився якийсь момент, коли ми зрозуміли, що єдиний шлях збільшити обсяги – спілкуватись зі ЗМІ.

 

– На фронт не хотіли піти? Чи одразу вирішили, що в тилу будете значно ефективнішими?

– У перші дні березня я двічі був у військкоматі, але мене не взяли. Намагався йти добровольцем, мене записали й сказали – чекайте. Але я досить об'єктивно сам себе оцінюю: за останні роки мій зір досить упав, я ще можу з 3-5 метрів влучити, але далі – ні. Бігунець із мене теж не дуже. З точки зору військового значення я можу бути хіба як приманка. Попри все, на інстинктивному рівні я побіг до військкомату разом із сином, ми записались.

– Син воює?

– Він зараз проходить курси підготовки. Врешті-решт після третього походу його погодились взяти. А поки ми ходили по військкоматах, почали ці всі події розвиватись. І якось так воно пішло.

От на сьогоднішній ранок у мене було завдання зібрати 20 тисяч, аби розрахуватися за виготовлення екранів. До обіду це завдання я виконав. Три вже там, вони монтуються. І все буде зроблено.

Зараз мені потрібно зібрати 50 тисяч, аби ми могли видати деякі специфічні видання – рекомендації по веденню військових дій у міських умовах. Це спеціалізована література, ми зробили переклад і зараз за допомогою одного з видавництв уже робляться макети.

– Доволі незвичне завдання у вас. Волонтери зазвичай зосереджуються на оснащенні армії...

– А що робити, якщо 23 роки наших хлопців ніхто нічому не навчав... Ми будуємо військо з нуля.

– Ви пам'ятаєте, як потрапили перший раз до наших військових, і яким було враження від побаченого?

– Я приїхав у 51-у бригаду. Найбільше мене вразив низький рівень дисципліни мобілізованих вояків. І повне нерозуміння ними того, що вони прибули на війну – хлопці психологічно були до цього не готові.

Після тих відвідин у мене так сів голос, що я дні три не міг розмовляти – намагався переконати їх припинити дурощі, бо ж вони знаходяться на війні, їх будуть вбивати.

Мене дуже приємно вразив лише один молодий солдат, який охороняв техніку. Він єдиний не дозволив підійти до його поста й направив на мене свою зброю. Хоча я був в оточенні його друзів, мене привіз комбриг, усе одне – Устав є Устав. І він має його виконувати. Але так діяти мають усі.

Ми були там у неділю, коли хлопці приймали присягу. У середу-четвер, якщо не помиляюсь, знищили блокпост 51-бригади у Волновасі. Це був перший для мене шок. Важко осмислити, коли два дні тому спілкувався з людьми – а раптом... І не один, а багато з тих хлопців, яких знав, загинули...

– У волонтерів на це різні рецепти. Таня Ричкова казала, що в неї тумблер включається-виключається, інакше можна збожеволіти. В Юрія Бірюкова інший рецепт – він намагається не підпускати надто близько кожного бійця й контактувати з командирами, хоча йому теж не завжди вдається.

– Я декілька разів ловив себе на тому, що в такому стані я проходжу навколо якоїсь ресторації, дивлюся, як там сидять собі, їдять, веселяться люди. У мене тріщить голова, кулаки стискаються. Потім проходить певний час, я розумію, що так не можна.

Але проблема такого стану властива не тільки мені, а дуже багатьом: хлопцям, які повертаються у відпустку, на ротацію чи поранені. І врешті-решт, це проблема психологів.

Днями я розмовляв зі своїм приятелем із батальйону "Миротворець", який вийшов з Іловайська з оточення. Він півтори години розповідав про цей жах, як вони виходили... Людина, яка вже до цього всього мала військовий досвід.

Після того як вони врешті-решт вийшли, їх буквально за годину гелікоптером доставили до Дніпропетровська. З літовища вони їхали в ОДА крізь це величезне вируюче місто, він казав: "Я думав, що в мене зараз голова трісне від цього контрасту".

А вони 5 днів пили воду з калюжі, якщо знаходили цю калюжу. І раптом година – і зовсім інше життя: кінотеатри, ресторани, машини їздять...

– Скільки часу ви проводите в АТО?

– Останнім часом я дуже рідко їжджу на передову, хоча дуже хочеться. Професіонали порадили, що туди краще не соватися – моя персона вже перетворилася на досить публічну, і вона має певний інтерес у протилежної сторони. Тож я ризикую не лише власним здоров'ям чи життям: якщо я потраплю в полон, то це дасть багато козирів протилежній стороні.

– У вас є група волонтерів, через яких ви передаєте. Вони з "Нродного тилу" чи ви якось координуєтесь з іншими групами?

– Є різні люди. Є суто наші, є такі, які весь час до нас заїжджають по допомогу. Наприклад, вони їдуть кудись напівпорожньою автівкою. Вони нам телефонують, заїжджають на Жилянську. Ми їм даємо нашу допомогу, вони довантажують і їдуть. Є люди, які так роблять випадково, а є такі, котрі так роблять постійно.

Волонтер Армен Нікогосян зі своєю волонтерською швидкою допомогою, а якій він вивозить поранених

– У вас такий склад, куди можуть приїхати й добровольці, і військові бригади. Юрій Бірюков каже, що вони беруть одну бригаду – 79-ту – і їй допомагають, аби бути ефективним, а не розпорошуватись на всіх.

– Ми нікому не відмовляємо. У нас з Юрою в цьому плані є принципові розбіжності, бо з першого дня нашої роботи ми самі для себе прийняли рішення, що намагаємося допомогти всім без винятку: і спецслужбам, і батальйонам, і військовим підрозділам, і міліції – усім тим, хто до нас звертається по допомогу.

– Список потреб має бути просто неймовірний. Ви ставите собі за плани відремонтувати якусь бронетехніку чи літак? Звідки взагалі з'явилася ідея із захисними екранами для БТРів? Вам прийшли, сказали: "Це нам потрібно"?

– Про існування такого захисту я знав давно, це не військова таємниця, а досить тривіальна річ, яка має бути на штатному озброєнні. Чому її нема, я не знаю. Можливо, десь колись якісь полковники поздавали на металолом. Але це має бути.

До нас прийшли два хлопці-капітани. Кажуть, що мають отримати нові БТРи, і чи не можемо ми їм допомогти із цим екраном.

Я дуже добре знаю наше паскудство в Міністерстві оборони, я не мав жодних сумнівів, що окрім мене або інших волонтерів, їм ніхто не допоможе цього зробити. Ніякі ці паскуди, що сидять у штабах по забезпеченню, палець об палець не вдарять, щоб це зробити.

– Ви кажете, що дуже добре знаєте, хто там сидить у міністерстві...

– Ні, я не знаю, хто там сидить. Я знаю, що там сидять наволочі. Бо я бачу стан нашого війська.

– Ви з десь перетинались із чиновниками з Міноборони?

– Якби я перетнувся хоч з одним, то на одного б стало менше.

– Це дуже популярна думка серед волонтерів...

– У мене був черговий струс головного мозку, як ці "діячі" вирішили провести спільну нараду з волонтерами в Будинку офіцерів.

Це була зустріч Міноборони. Зустріч із президентом була пізніше, на неї я не ходив і не жалкую про це ані секунди.

Так-от, зустріч волонтерів із заступником міністра оборони. Ніби ж зібрались люди, для того щоб вирішувати якісь нагальні питання війська. Із чого почалась ця нарада? З того, що цей пан оголосив, що в нього для нас є 15 хвилин, а далі йому треба йти.

– Ви його зразу відпустили?

– Ну, першим вибухнув Льоша Мочанов. Він просто вийшов із матюками. Ну, я матами не сварився, але я теж покинув цей... не знаю, як це називати.

– Потім була зустріч із президентом. Ви відчуваєте якось, що держава й волонтери – це вже не дві паралельні реальності, а вони якось полегшують вам життя й що з нею можна співпрацювати?

– У такому стані – ні. Тут перш за все треба робити кадрові висновки. Бо якщо ці висновки не зробить президент, то врешті-решт їх зроблять хлопці, які повернуться з з АТО не з порожніми руками.

Але вони не будуть розбиратися: чи то начальник служби по каскам чи то начальник служби по пальному. Вони зайдуть і знищать. А я їм допомагатиму. Це лише приклад.

Такі настрої й у спецслужбах, які вже на власній шкурі збагнули, що коїться в країні, і штатні військові підрозділи, які бачать усе це на власні очі – у якому стані техніка, як їх урешті-решт весь час підставляють і знищують, як про них весь час зливають ворогу інформацію.

Усі це бачать, усі це знають і всі це розуміють. Людей, які вже розуміють – десятки тисяч по країні. І здебільшого ці люди зараз на руках мають зброю.

– Це звучить як погроза.

– Це констатація реальності. І не треба заплющувати на це очі. Якщо на це не відреагувати зараз, то врешті-решт це може закінчитись тривіальним військовим переворотом.

– Думаєте, навіть так?

– А чому ні? Хто в змозі цьому завадити? Люди, які ризикують власним життям – хто добровільно, хто за призовом, це не має значення, – воюють і ризикують власним життям, захищаючи Батьківщину – вони бачать на власні очі, що, по-перше, держава про них не дбає, що тилові працівники відверто ігнорують потреби війська, що досить часто інформація про пересування військ потрапляє до ворога й, більше того, є багато запитань щодо проведення тих чи інших військових операцій.

Усе це люди розуміють, знають і переконані в цьому.

Аби довести їм протилежне, треба показати власним вчинком, власним прикладом якомусь там генералу чи полковнику: "Хлопці, я закупив для вас 50 тисяч шоломів". Де вони?!

Що це за керівники або діячі, які за півроку ведення військових дій не змогли купити, вибачте за слово, срані пластикові ці каструлі на голову?

Та вони мають висіти на кожному київському каштані!

– Вони недешеві.

– Вони недешеві. Але держава чомусь знаходить кошти, щоб виплачувати олігархам компенсацію за ПДВ. Тобто в бюджеті ці кошти знаходяться. Люди надіслали на 565 кількасот мільйонів, і здебільшого ці гроші лежать мертвим вантажем.

– Ви кажете, що можуть подзвонити й сказати: "Нам потрібно те й те, ми приїдемо сюди". Якщо, наприклад, подзвонять і скажуть: "Ми хочемо завтра приїхати, нам дуже потрібно 5 тепловізорів", ви знайдете 5 тепловізорів оперативно?

– Ні. Проблема з тим, аби їх знайти.

– Але, якби їх можна було дістати, то грошима ви можете покрити такі витрати оперативно?

– Так. 5 тепловізорів – це приблизно 17-18 тисяч доларів. Це для нас чималі кошти, але ми можемо затягнути пасок і за день-два зібрати такі кошти.

– Ви сказали, що ви розумієте, чим будете займатися, коли закінчиться війна. Чим? Що ви будете далі робити?

– Будемо закінчувати революцію, Будемо знищувати цей корупційний клас. У виконавчу владу я не готовий іти. Піду або в політику, або в партизанський загін, який буде відстрілювати просто всю цю наволоч.

– "Наволоч" – це чиновники?

– Так.

– Вони ж не будуть по лісах ховатися.

– А нащо їм по лісах ховатися? Я буду по лісах ховатися, а їх буду у квартирах знаходити, у ресторанах.

– Ви жартуєте, правда?

– Чому? А є інший шлях?

– Їх можна просто посадити.

– Хто їх посадить? Такі самі паскуди, як вони, які зараз керують судами?

"Таких, як я, тисячі, а можливо, і десятки тисяч. Я не знаю якихось супер-пупер рецептів. Я просто роблю те, що вважаю за потрібне, і все" 

– Ви сказали, що ви закуповуєте екрани. Які у вас далі плани? Ви розумієте, що потрібно армії, які задачі ви собі ставите? Поступово підвищуєте собі планку?

– Так, я розумію, але ситуація дуже стрімко змінюється й вносить певні корективи. На жаль, не завжди ці корективи позитивні.

Днів три-чотири тому був нещадний обстріл, яким були знищені декілька таборів підрозділів – і знову величезна кількість хлопців залишилася, грубо кажучи, у трусах та сандалях, тепер треба заново їх оснащувати.

Лише в цьому одному таборі знищено нашого майна з розряду коштовного із приблизними підрахунками на суму 250-300 тисяч доларів. Бо безліч того, що не має якоїсь великої вартості, ми відвантажуємо коробками, ящиками, не розпаковуючи й не обліковуючи.

А такі дорогі пристрої, як прибори нічого бачення або приціли, передаємо по актах і знаємо, де що знаходиться.

Тому доводиться приймати досить непрості рішення. Ми обмежені в наших фінансових можливостях.

Зараз ми нарешті досить успішно стартанули із проектом "Крила народного тилу", уже працює й нормально функціонує школа навчання пілотів БПЛА. Ми вже закупили кілька таких безпілотних апаратів. Були плани збільшувати їхню кількість і переходити на інший рівень – від аматорського до професійного. Але, виходячи з того, що трапилася така халепа, зараз треба негайно рятувати хлопців...

Зараз більшість коштів направляється на задоволення потреб у формі, спальниках – такі базові речі, якими ми вважали, що ми вже забезпечили підрозділи, і раптом усе знову з нуля починати.

Максим Москаленко, спеціаліст по медобладнанню і волонтер, демонструє апарати, які їдуть на передову

– Чи є у вас відчуття, що збирати кошти стає все важче й важче, чи ще не настільки все обезкровлено, як це здається журналістам? Звідки найбільше надходить коштів?

– Чесно кажучи, я не можу збагнути, звідки у вас відчуття, що все таке обезкровлене? Давайте вийдемо на будь-яку вулицю, постоїмо 10 хвилин і подивимось на ті автівки, які весь час їздять. Де ви бачите обезкровлення?

Урешті-решт, якщо деякі люди не збагнуть, що треба від чогось відмовитись, то доведеться донести до них це примусово.

– Що ви маєте на увазі?

– Ну, взагалі-то, наприклад, введення військового стану передбачає конфіскацію джипів на потреби війська. Це за законодавством.

– Чи багато надходить "Народному тилу" коштів з-за кордону? 50 на 50?

– Ні, значно менше. Але, попри все, вони намагаються допомагати, і до цього долучається все більше й більше людей. У тих країнах, звідки зараз надсилається допомога, вони намагаються в проводити певні акції, аби привертати увагу до всіх цих подій.

– Що має робити тил, західні області, Київ, де війни немає, аби якось допомогти армії й переломити цю ситуацію?

– По-перше, я не згоден із тим, що в Києві немає війни. Вона є, вона йде, вона просто має інший вигляд. Те, що в Києві не вибухають бомби-міни – це тимчасове явище.

– Це ви на рівні інтуїції кажете чи на рівні знань?

– На рівні знань, на рівні володіння інформацією, на рівні аналізу інформації чеченських війн у Росії. Урешті-решт, уже не один склад з озброєнням виявлений службами в Києві. Скільки їх загалом? І це не якесь звичайне мисливське озброєння. Це сучасні цілі стрілкові комплекси.

Хтось їх сюди завозить, хтось їх складає, тут уже повно людей, які в будь-який момент чекають тільки сигналу. Тобто коли ви йдете в кінотеатр, це зовсім не означає, що ви з нього вийдете. Це просто треба розуміти.

На жаль, більшість населення це ще не збагнула. Досі люди сплять. Мабуть, це властивості будь-якого суспільства. Треба якийсь свій Норд-Ост, аби зрозуміти, що ворог тут теж є. Він є у Верховній Раді, він є в Генштабі, він є в державних установах, на телебаченні, він є серед ваших сусідів. І нерозуміння цього може врешті-решт призвести до ще більших жертв і втрат. І зараз, як ніколи, має бути актуальним слоган часів Сталіна "Будь пильним".

– У якому сенсі? Тобто уважно стежити за пакунками, щоб там не виявилася бомба? Не бути легковажним?

– Так, звичайно. Є певні об'єкти, які в будь-який час представляють найбільшу цікавість для терористів, це загальновідома інформація – метро, водоканали, аеропорти, вокзали.

– Ви не думаєте, що якщо про це багато говорити, у людей, навпаки, буде паніка й вони будуть ще більше дезорганізовані?

– Вони не можуть бути більше дезорганізованими, бо вони зараз і так дезорганізовані, їх ніхто не організував.

– Вони переживають...

– ...Хто там переживає, я вас прошу! Урешті-решт, хтось уже збагнув, що треба було б зацікавитись: а де бомбосховище? Так отож.

Тому я й кажу, що суспільство ще спить. А в цьому провина, у першу чергу, уряду, який має керувати інформаційною політикою. Нічого в цьому плані не робиться взагалі.

– Ми почали говорити про армію, про те, що коли ви приїжджали, то бачили, що там нічого немає, ніякого порядку. Як змінювалася армія, коли ви туди приїжджали, у динаміці? Що з'являлося? Наскільки вони зараз уміють воювати, на вашу думку?

– Хлопці здобувають певний досвід під час бойових дій, як позитивний, так і негативний. Але за це вони платять дуже високу ціну, бо втрати досить високі. Яскравий приклад – що треба було втратити кілька десятків, а може й сотень наших вояків і безліч техніки, аби зрозуміти, що треба окопуватись, а не бути, як на курорті, і посеред поля будувати наметове містечко. Це просто такий яскравий приклад.

Я б сказав так: більше вчиться молодший та середній склад, а не найвищий командний склад.

Можливо, я скажу якісь крамольні речі, але досить часто я чую від хлопців, які повертаються або у відпустку, або у відрядження – настрої, які мене не роблять щасливим. Досить часто я чую заяви про те, що "на війну під таким командуванням я більше не повернусь".

– Нещодавно ми говорили з Бірюковим на цю тему. Він сказав, що через те, що ЗМІ так активно пишуть про те, що командування в нас таке паршиве й у ньому так багато зрадників, так багато непрофесійності, є величезні проблеми з мобілізацією, люди не хочуть іти. Вони йдуть у добровольчі батальйони, які не вміють воювати, тому величезні втрати.

– Це помилкова позиція. Я її не поділяю. Проблема не в тому, що ЗМІ про це багато пишуть. Проблема в тому, що немає на все це жодної реакції. Ось у чому проблема. Можна сто разів писати про те, що в тебе голова болить. Але якщо ти не приймеш знеболююче, то ти про це можеш писати 10 років, і біль не пройде.

– Але, якщо це командування непрофесійне, тому що армія не воювала, і навіть не стільки йдеться про зрадників, скільки про те, що вони не вміють воювати, що робити в цій ситуації?

– Уже є, у тому числі, серед комбригів люди, які власним досвідом довели свої професійні здатності. Я спілкуюся здебільшого або з рядовим складом, який безпосередньо стріляє і якого безпосередньо вбивають, або із середнім офіцерським складом. І в мене є звернення від хлопців, які кажуть, що "зі своїм комбригом я готовий іти хоч за Москву й далі".

Але, попри те, є інші настрої: "я б свого комбрига розстріляв, якби побачив". І таких настроїв чимало.

Але жодних кадрових рішень – підкреслюю, жодних! – немає.

"Іноді бійці навіть спеціально приїздять з інших міст, щоб подякувати за той шолом, який ми йому надали, або за якісь інші речі. Саме в цей час я розумію, що все це ми робимо не просто так. Навіть якби це був один-єдиний випадок – це вже варто того, щоб цим займатися". 

– Ви відчуваєте гордість від того, що ви волонтер? Ким ви себе взагалі відчуваєте? Тиловиком, організатором?

– Ні. Скажу чесно, мені досить неприємно, коли до мене застосовують такі терміни як "генерал тилу" або "герой".

– Я пам'ятаю ваш пост про "не сотвори собі кумирів", і що це одна із причин ситуації, яка є зараз. І волонетрів не можна робити кумирами.

– Таких, як я, тисячі, а можливо, і десятки тисяч. Я не знаю якихось супер-пупер рецептів. Я просто роблю те, що вважаю за потрібне, і все.

– Яким чином це вам удалося. Це репутація?

– Скоріш за все – так.

– Через знайомих бізнесменів, яких знали на початку?

– Ні. Я не знаю, чомусь мені люди почали вірити, і вірять і досі. Я взагалі-то досить безкомпромісна людина. Я не можу сказати, що в мене такий солодкий характер, бо є якісь принципи, які я не буду порушувати за будь-яких обставин.

Коли я тільки почав займатися волонтерською діяльністю, коли ще 100 доларів було як свято, – одразу всіх попередив: ніяких звітів я робити не буду. Із двох причин.

По-перше, я органічно ненавиджу й боюся будь-якої бухгалтерії. Коли в мене був власний бізнес, для мене мій головний бухгалтер – це було щось на кшталт головного інквізитора. Я розумів, що без нього нікуди, але я його боявся більше ніж будь-кого. Тільки-но я бачу якісь розрахунки, накладні-перекладні, а ще як мене починають просити поставити підпис – усе, мені хочеться кудись тікати.

А по-друге, у мене нема часу на ці дурниці.

– Ясно, чиновником у кабінеті за паперами ви сидіти не будете.

– Ні, це справжня втрата часу й замилювання очей. З першого дня й на телебаченні, і на радіо, у пресі я завжди казав, що я зараз, можливо, один із найбільших контрабандистів після наших народних депутатів. Усе, що я купую, я тягну як контрабанду.

До того ж, наведіть мені хоч один приклад, коли якогось там хабарника або діяча комерційного від урядових установ зупинила наявність звітності. Хоч один приклад!..

Батон крав мільярдами, а за паперами виглядає як біла овечка. Тому це просто маячня, яка створена для недалеких людей. І потурати дурощам я не хочу, бо це моє переконання. Роби те, що маєш робити, а далі будь що буде.

– Не було проблем із тим, що приходили й казали: "Слухайте, у вас тут грошей такий обіг, а немає ніяких зловживань"?

– На початку через Фейсбук два рази були якісь докори в тому, що я не займаюся цією звітністю. Оскільки я завжди про це відкрито й відверто казав, то нема в чому мені дорікати.

Я нікого не обманював, нікому ніколи не казав, що я все буду писати до кожної копійчини. У мене просто на це немає часу. Іноді буває таке, що я сплю по 2-3 години на добу. Мені ще цим займатися? Головне – заради чого?

Це питання довіри, і не більше. Якщо вам потрібні папірці, то я вам їх можу намалювати за півгодини на 10 мільярдів, що я об'єктивно їх витратив. Я навіть при наявності сучасної техніки намалюю печатки будь-які.

Хочете – буде стояти підпис Путіна, що він від мене отримав ядерну бомбу?!.. Це ж маячня повна.

– Гаразд. Бійці вже не голі-босі як на початку війни вже є більш менш бронежилети-шоломи...

– Я б так не сказав. Можу зачитати вам деякі заявки (бере на столі листок формату А4, на якому записано все – від трусів і до бронежилетів). Батальйон "Київ-2". Я записував від руки, що їм потрібно. Ось офіційне звернення (показує лист від добровольчого батальйону "Айдар").

– Ви кажете: "Ми за два-три дні зберемо гроші". Це як? Напишемо повідомлення на Фейсбук і зберемо чи у вас є якесь коло бізнесменів, які постійно дають гроші?

– Є підприємці, які допомагають або поставками власної продукції, або дуже великими знижками на продукцію, постачають по собівартості. Є люди, які постійно надають певні пожертви, і ці пожертви, на мій погляд, досить суттєві – 10-20 тисяч доларів.

– Ніби машину віддають.

– Ні, це більше. Ми машини купуємо десь по 3 тисячі доларів.

– Скільки машин ви вже купили?

– Трошки більше 20. Але це нічого, це крапля в морі з того, що потрібно.

– Але чим ви пишаєтеся?

– Та пишатися я буду на Червоній площі, коли я візьму фарбу або крейду й напишу "Развалинами Кремля удовлетворен". От тоді я буду пишатися. А поки що чим пишатися?

Звичайно, мене іноді тішить, коли мені дякують. Але більш за все в мене навертаються сльози на очі, коли приходять хлопці звідти – і дякують. Уже декілька разів до мене приходили, іноді навіть вони спеціально приїздять з інших міст, щоб подякувати за той шолом, який ми йому надали, або за якісь інші речі.

Саме в цей час я розумію, що все це ми робимо не просто так. Навіть якби це був один-єдиний випадок – це вже варто того, щоб цим займатися. А ці випадки вже непоодинокі.

– Ви не колекціонували гільзи, які виколупували із бронежилетів? Щоб дивитися й думати: "От для чого я все це роблю".

– Для прикладу, мені хлопці з батальйону "Донбас" привезли бронепластину з нашого броніка, який ми їм надали. Ця бронепластина врятувала життя – на ній подвійне влучення. Така пластина є. Я колекціоную трофеї, які мені хлопці привозять.

– Трофеї – це що? Відібрану зброю?

– Зброю – ні, а от у нас біля смітника висять прапори. Ну так, а де ж іще йому бути? У мене є ніж, відібраний у бою в чеченців. Я чекаю на козацьку папаху, привезуть. І я не знаю, чи то було сказано жартома чи ні, що привезуть мені ще козацьку шаблю.

Місце для трофеїв
Подарунок від вдячних бійців - кадирівський ніж

А щодо емоційного, то, мабуть, це найбільше було враження, коли хлопці моїм ім'ям назвали БТР. Я був просто шокований, чесно кажучи.

Я ці фотки побачив випадково. Просто один із волонтерів приїхав у їхню частину, побачив цей БТР, зніяковів, зробив ці знімки й потім уже надіслав мені. Це приємно додає сил.

Здебільшого це дає розуміння того, що ті люди, які весь час ризикують життям, реально оцінюють твою роботу.

powered by lun.ua