Тверезий Немирів

98
30 жовтня 2014

Мешканці колишньої "алкогольної столиці" України хочуть миру, роботи й 5.000 гривень на місяць.

– Вибачте, я вас трошки придушу, – чи то жартівливо погрожує, чи справді перепрошує пані в маршрутці на вінницькому автовокзалі. До Немирова їдуть декілька місцевих чоловіків та жінка з путівкою в санаторій.

– Еще во Львовской области есть Немиров, – просвічує маршрутку мешканець горілчаної столиці України.

– Распространенное название, – крізь усмішку мовить жінка.

– Це водка распространьонна, – резюмує старший чоловік.

До пункту призначення майже п'ятдесят кілометрів. Пасажири засинають. Прокидається радіо...

Коли чуєш назву "Немирів" – в уяві одразу постає "Місто горілки". Однак таке могло бути до початку корпоративних воєн на лікеро-горілчаному. Зараз із семи виробничих ліній працюють тільки дві. Тому "по треш та угар" краще їхати на сільську дискотеку. А Немирів сьогодні зустрічає переважно скаргами на безробіття.

Місцева автостанція, більше схожа на великий сарай, кидається в очі великим оголошенням: "Запрошуємо на роботу в Москву".

Найдовша вулиця міста – Горького. Зрештою, за нинішніх зарплат і цін багатьом тут несолодко.

– Завод стоїть – страждають усі: базар, магазини, таксисти. Бо в людей грошей нема, – розповідає таксист.

– Багато місцевих на заводі працюють?

– Раніше – багато. Я там сім років робив, мав хорошу зарплату. А зараз важко.

– А якби завод працював на повну потужність, ви би повернулись?

– Не знаю… Якби мені запропонували зарплату у тисяч п'ять, то, може й вернувся би.

– Ну зараз і у великому місті стільки не всі заробляють.

– А ви немирівські ціни бачили? На сім'ю треба мати мінімум п'ять тисяч. Де їх взяти?

Місцевим надбанням тут вважають звуковий світлофор. Таких у Немирові тільки два. Вони регулюють переходи до центральної площі. Із грудня минулого року її назва – Європейська. Від пам'ятника вождю пролетаріату лишилися тільки ностальгія окремих мешканців і постамент, який місцеві активісти заклеїли синьо-жовтою плівкою. Ще однією згадкою про Леніна лишається головна вулиця, що носить його ім'я. По центру площі раніше стояв кінотеатр "Іскра". Тепер у його приміщенні продають дрібну сільськогосподарську техніку.

Навпроти – римо-католицький костел. По обіді тінь від нього падає на православну церкву – Храм Архистратига Михаїла.

 

Ленін і священик

На декількох будинках у центрі Немирова можна побачити таблички одночасно із двома назвами вулиць: фактичною та історичною. Автором ініціативи є місцевий православний священик Московського Патріархату Павло Петльований. Таблички замовив власним коштом. Зустрічаємося з отцем у кафе. Присутні вітаються зі священиком, власник закладу стишує музику.

– Так! Я Лєніна не валяв! – сміючись, починає розмову отець Павло.

– Ви про ідею з назвами вулиць спочатку розкажіть?

– Був я кілька років тому в Криму. Їду в тролейбусі, бачу у вікні на будинку схожу табличку: "Вулиця Рози Люксембург. Історична назва – якась інша". Ми не раз піднімали питання перейменування деяких вулиць. Є одна невеличка, можливо, з десяток будинків. Щоби її перейменувати, треба 360 тисяч гривень. А так – дешево й сердито – табличка 50 гривень коштує. Установлювали на якісь видні будинки або на початку вулиць.

 

– А як знаходили історичні відповідники?

– У мене є кілька карт Немирова, ще зі старими назвами. Вулиця Котляревського колись звалася Шевська. На ній живе мій знайомий. Приходжу до нього: "Сашко, слухай, у тебе новий будинок, давай тобі нову табличку причепимо!" Чого відмовлятися. Я встановив таблички на шістьох вулицях. Ще одну – на костел. Підхопили ініціативу.

– Чому захотіли перейменовувати вулиці?

– Хочеться чогось історичного. Але спеціально міняти радянські назви – у мене нема такого бажання. Он, Лєнін стояв – то ж хай би був. Пам'ятник не наші ж знімали. Якісь хлопці приїхали, поскидали всіх Ленінів від Вінниці й аж до Умані. Ми незадовго до цих валянь відчували, що десь треба його вже кудись пересунути. Щоб ніхто не був ображений, була ідея перенести Леніна до пам'ятника загиблим воїнам у парк. Але це ж хтось має зробити.

Більшість тутешніх – православні Московського патріархату. Але на території Немирівського району офіційно зареєстровані дев'ять релігійних общин, включно із християнськими сектами.

– З 14 священиків, які є в районі, 10 – з Немирова, – продовжує отець Павло. – Я служу в ближніх селах. В одному з них із молоді – одна дитина. Сашко ходить у школу, уже в другий клас, і за ним одним спеціально приїжджає автобус, яким можна доїхати до траси. Колись тільки голову колгоспу машина возила, а тепер – нашого Сашка. А в храмах самого Немирова молоді немало. Мені пропонували перевестись до Київської єпархії, але я відмовився: "Нас і здєсь нєплохо кормят".

Заміж за новороса

Про життя в Немирові розповідає подружжя, Оля й Сергій. Вона – немирівчанка, активістка районної організації ВО "Свобода". На зустріч приходить із сумкою, прикрашеною синьо-жовтою стрічкою. Чоловік – сибіряк. До Немирова переїхав п'ять років тому. Говорить російською. Займаються приватним підприємництвом:

Місто зараз живе з торгівлі й кафешек. Раніше можна було нормально заробляти на "лікьорці" і спиртозаводі. "Екопластік" ще працював. Там робили пляшки, пакети. Його закрили. Був маслозавод, але його викупили – тепер тільки молоко від населення приймають. Трохи людей працюють на хлібозаводі, на швейній фабриці. Робочих місць не вистачає. Знайти зараз місце в державній установі – це престижно. Але самому на себе можна більше заробляти.

– На заробітки їздять?

– Зі старших багато хто в Росію їдуть. У мене мама в Москві працює. Учитися молодь їздить у Вінницю, Київ, Одесу. Там і працювати переважно лишаються. Також у Європу стараються потрапити по навчальних програмах. Після Черкаського університету я два роки жила в Києві.

– Хотіла би повернутися?

– Звичайно. Я хочу назад. Мені тут важко. Після Києва довго не могла перестроїтись й звикнути. Тут є такі – не дай Бог, з Івана пана. Трохи десь вилізли – і все, уже начальник. І ти починаєш бігати туди-сюди.

– А свої політичні настрої люди виявляють?

– Тільки після розстрілів на Майдані люди вийшли на площу. Може, з тиждень тут місцевий Майдан був. Потім – велике віче. До того окремі групи людей їздили у Вінницю. Хтось – до Києва. 

Зараз, звичайно, є люди, які займаються волонтерством. Хлопцям із Немирівського району, які воюють на сході, ми надаємо адресну допомогу. 

Але все одне наше містечко дуже важке на підйом. Людям байдуже. Перед виборами ми кілька разів бачили палатку "Опозиційного блоку". Тупо стояла. Наші хлопці її знесли. До палатки "Свободи" часом підходили й навіть не знали, що є така партія. Були й такі, що жидобандерами обзивали. Один дідусь приходить кожного разу, коли ми в центрі стоїмо, щоб назвати нас фашистами й засранцями за те, що Леніна звалили. Найцікавіше, що нас у той день у Немирові навіть не було. 

Прикро, звичайно. Зараз Ленін на задньому дворі комунгоспу. Я так розумію, його збираються переплавити на пам'ятник Шевченку.

 

На виборах Оля із Сергієм працюють на дільниці. Жінка в комісії, чоловік – спостерігачем від "Свободи".

– График у меня очень плотный: в шесть утра – на гилляку, потом – сниданок, – жартує Сергій. – На самом деле между украинцами и россиянами нет разницы. Там мутят, здесь мутят. Но тут, конечно, с фантазией. 

Здесь люди рабы, но они пытаются от этого избавиться. А там тоже рабы, но они думают, что это не так. Здесь уровень жизни немножко выше, мне кажется. По крайней мере, в 2009 году настолько свежей колбасы я у себя в Красноярском крае не видел. Я, кстати, новоросс. Несколько лет я в Новороссии жил. Это поселок небольшой (на Дальньому Сході РФ – ред.). Там захолустье, одна пятиэтажка.

Чого хочуть люди

– Тут ціни на житло майже такі, як у Вінниці, – розповідає заступник голови районної державної адміністрації Олександр Лесько.

У куті кабінету позаду письмового столу стоїть державний прапор. На одній стіні карта України, мобілізаційний плакат "Мій тато захищає Україну! А ти готовий?" та аркуш А4 з гаслом "Рух – це життя". Стіну навпроти прикрашають ікона й присяга держслубовця. Під час розмови чиновник постійно крутить у руках зубочистку.

– Коли "лікьорка" була, люди заробляли в середньому чотири з половиною тисячі. Це був найбільший роботодавець у районі. Приїжджали з усієї області. Але основним ринком збуту була Росія, ось вони й перенесли виробництво за кордон. Ми в Немирові немирівської горілки не п'ємо – її ж тепер у Росії виробляють, – хитро й начебто щиро усміхається колишній регіонал.

У штабі ВО "Батьківщина" на стінах і підвіконнях із портретів, плакатів і календарів у різні боки дивляться сімнадцять облич Тимошенко. По одній на кожного депутата в районній раді – у фракції "Батьківщини" їх саме сімнадцять. Про немирівчан розказує депутат Михайло Мовчан.

 

– Люди хочуть миру й роботи. Більше нічого не потрібно. Приходиш у школу: мама сидить, плаче. Каже: "Мені все одне, хто на виборах переможе". Заходимо в столову – жінка, переселенка з Луганська: "Мені аби стріляти припинили". 

Люди не вірять нікому. Нікому взагалі. "Ми вам не віримо, змін взагалі не буде, і ми не підемо голосувати, тому що нічого не зміниться". А я їм кажу: "От у вас є огород? Є. Ви рано встали, взяли сапу й пішли буряк сапати, правда? А на другий день прийшли – знов будете сапати! Якщо не будете сапати, не буде ж нічого!" Треба починати з "Я". 

Знаєте, що зараз саме страшне взагалі? У державі, у Немирові, у будь-якому селі? Байдужість. Одна проблема: наші мери у свої 25-26 років їздять на лендкрузерах, а мер в Іллінцях, припустимо, їздить на шістьорці, якій 30 років. Але в Немирові два садочки, а у Іллінцях – шість. Хоча молоді у владі зараз потрібні.

Лех Валенса, коли в Чехії революція була, казав: "Краще молоді люди 10 раз помиляться і будуть на своїх помилках вчитись, аніж ті старі будуть нам палки в колеса ставити". Дослівно не пам'ятаю. А районна рада у нас – як студенти. "От сесії до сесії". Відбули сесію – і три місяці ганяють балду. Оце така у нас рада, така адміністрація.

Моїй дитині 12 років. І мені не все рівно, де вона буде жити. Я негативно ставлюсь до того, що молодь виїжджає за кордон. Але що їй робити? Я чесно кажу: і в селі, і у Немирові нема чого робити.

Немирівчанин, який не п'є

Андрій здобув інженерну освіту у Вінницькому національному технічному університеті. Раніше працював оператором лінії на лікеро-горілчаному заводі. Алкоголю не вживає. Трохи більше року тому відкрив у Немирові перше безалкогольне кафе. У закладі безкоштовний Wi-Fi, комп'ютери з доступом до інтернету, два плазмових телевізори, ігрові приставки. 

Грає польське радіо. Замовляємо чай.

 

– Ви пробували наш шоколадний пу-ер?

– Ні, – дивуємося різноманітності асортименту.

– Дуже раджу, – до чаю власник подає зефір, горішки і цукати.

– У Немирові я такий не один, – розповідає Андрій про безалкогольний спосіб життя. – Дуже багато знайомих не п'ють.

– Чого тобі не вистачає у Немирові?

– Хотілося б молодь сюди повернути. Неправда, що у Немирові нема чим зайнятися. Ми самі собі створюємо розваги. Тут є ініціативні. Мій товариш влаштовував пейнтбол, проводить квести. Для такого маленького міста автоквест на 24 команди – це показник. У Вінниці на 5-6 команд організовують – у нас 24! А друге – щоб у людей було більше грошей. Немає роботи з хорошою зарплатою.

Він і сам виїжджав із Немирова по більшу зарплату, але повернувся:

– Поїхав в Одесу, спробував займатись міжнародною логістикою. Але це не моє. Я консерватор. Та й некомфортно почуваю себе у великому місті. Де народився, там і згодився.

"Як у Радянському Союзі. Тільки пісні інші"

"Дякую тобі, Господи, що ми є вільними людьми у своїй державі, і можемо вільно обирати владу!" – долучається до молитви подяки жінка середнього віку. 

У костелі в центрі Немирова малолюдно. Значно більше людей за стіною – у міському Будинку культури. Сьогодні тут працює найбільша у містечку виборча дільниця.

З динаміка на фасаді линуть хіти Іво Бобула. Зустрічаємо вже згадуваного депутата Мовчана. Чоловік декілька секунд скептично дивиться на будинок культури.

Як у Радянському Союзі. Тільки пісні інші.

На другому поверсі триває церемонія розпису молодят. Звідти чути музику: весільний марш, вальс, декілька старих естрадних пісень. Коли нагорі вмикають державний гімн, на дільниці ніхто не встає.

– Ну всьо, пішла я брати булєтєнь, – говорить до діда бабуся у хустині.

– Кажи, за кого мені голосувати! Бо я перекреслю всіх, – зупиняє її старий.

– Чого ти маєш перекреслювати? За Самопоміч голосуй. Щоб не було так, що вибирала дівка, та й вибрала дідька.

Дід, спираючись на палицю, лишається вивчати стенди з мажоритарниками. Наздоганяємо старе подружжя вже на вулиці.

– Я корінна немирівчанка, і помічаю, що за останній рік у немирівських головах щось, та й змінилося, – каже Лідія Іванівна, та сама бабуся-"агітатор". – Є такі хлопці, що ніби їм все було завжди байдуже, а зараз вони в Донецьку чи під Маріуполем. В одного двоє дітей, жінка третім вагітна. Каже йому: "Може, лишишся?" А він: "У мене там хлопці. Будуть думати, що я дезертир". 

Тож сподіваємося на краще. Як у Пушкіна було? "Надежды юношей питают".

– А ви чому так довго стояли біля стендів? – запитуємо у діда.

– Боявся, щоб за регіони і за комуністів не проголосувати.

 

По завершенні роботи дільниці заходимо у кафе "Україна". Тут святкують хрестини. 

За столиком біля вікна троє чоловіків у засалених куртках п'ють оковиту, запиваючи газованою водою. Розмови глушить російська попса. Мужики лишають недопитою півпляшки і покидають заклад. Музика змінюється на українську.

Ольга Клінова, Андрій Приймаченко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua