"Майдан: усна історія". Розмова з Мирославом Поповичем

26
11 лютого 2015

Академік, директор Інституту філософії АН України Мирослав Попович у проекті Українського інституту національної пам'яті та Фонду збереження історії Майдану "Майдан: усна історія" розповів, що дня нього означають події зими 2013-2014.

Про централізацію міста

Як тільки почався Майдан, почуття обов’язку громадянина Поповича зразу ж мене туди привело. Я бував там досить часто упродовж усього періоду Майдану. Ходив майже щоденно: дорога на мою роботу проходить через Майдан.

В Інституті бували всякі потреби – сюди можна було прийти просто чаю попити, а можна було й провести зібрання, обговорити нагальні питання. Так, що тут було якесь відгалуження Майдану.

Тим більше, що приїхали іноземці, мої знайомі. Навіть тут знімав фільм про Майдан син французького філософа Андре Глюксмана, він тоді ще був студентом. А за років 15 до того я з його батьком ходив показував йому Київ і площу, яка ніби то є центром міста.

Справа в тому, що, коли в Києві бувають різні гості, я їх, як правило, воджу по місту. Знаю принцип організації таких подорожей і його використовую – треба йти від старіших до нових місць. Андре Глюксману я розказав, що Київ у цьому відношенні дуже важкий об’єкт, тому що тут немає центру міста, навколо якого би воно нарощувалося.

Адже був час, коли центральною частиною Києва був Поділ, де на Контрактовій площі розгортався торгово-промисловий центр. Певний час центральною частиною Києва була вулиця Московська на Печерську.

Це робить демонстрацію міста для іноземців незручною, бо не можна прийти і сказати: "Звідси ми почали рости". Андре Глюксману це страшенно сподобалося. Бо виявляється, Париж будувався за принципом централізованої спільноти, що врешті-решт стало проявлятися в ідеї центрації міста. Централізаторська роль великих міст чаїть у собі велику неприємність.

Україна віками не мала постійного центру, такого, наприклад, як Кремль у Москві. Україна – це анархічний куток Європи. Вона не мала стабільного центру, який би все більше і більше набував самостійного характеру. І для нас є проблемою зібрати все докупи.

Тому Майдан був ілюстрацією певного анархізму. Добре це чи погано? Я особисто думаю, що для України відсутність центру загалом була джерелом її трагедії, тому що вона не могла зібратися як держава, яка здатна дати відсіч.

З іншого боку, Росія як держава збирала у собі всі централізаторські владні тенденції, які зародилися за часів Київської Русі. Тому в Росії Майдан немислимий. В Росії було багато бунтів, але вони завжди були чимось схожі на "русский бунт бессмысленный и беспощадный".

А так, щоб вийшли і стояли… Чого стоять? Так, я виходив і стояв. Ну, не весь час, донька моя стояла 42 дні, а мені, звичайно, вже важко. Це стояння не було ані якоюсь демонстрацією, ані розгромом вітрин, ані ще чимось буйним, гучним. Просто люди стояли і весь час щось говорили. І слухали, хоча, що там було слухати: всі одне й теж говорили.

Їм потрібно було це єднання. Оця комунікація і була історичною акцією, яка, власне кажучи, і завершилася перемогою. Це, власне, те, що відрізняє Україну від інших державних утворень.

Хіба може в нас у цьому відношенні більше спільного з поляками, тому що вони ще більші анархісти, ніж українці. І той шляхетський гонор, який так часто висміюється, зіграв велику роль не лише у становленні польської державності, але й у формуванні почуття гідності.

Про участь в Ініціативній групі "Першого грудня"

Найбільше мені запам’ятався останній день. Я за своєю громадською позицією, чи може краще сказати, громадською функцією, належу до тої невеликої спільноти, яка називається Ініціативною групою "Першого грудня".

Впродовж Майдану в приміщенні Інституту філософії побували всі чотири президенти. І ми вели розмову про те, щоби зняти соціальну напругу. Це означало – сісти всім за круглий стіл, а говорити було про що – проблеми були. У кожного з нас були якісь пропозиції.

Врешті решт в останній день нашої активної діяльності ми домовилися з Головою Верховної Ради Володимиром Рибаком, що ми зустрінемося з ним як представники ініціативи "Першого грудня", зведемо за один стіл опозицію і владу. Президенти при цьому виступатимуть у ролі господарів, а ми будемо брати на себе підготовчу роботу.

 

Мені і В’ячеславу Степановичу Брюховецькому доручили йти на зустріч.

Домовилися, щоб нас пропустили, і ми пройшли по вулиці Інститутській через бойові порядки однієї і іншої сторони. Зайшли у Верховну Раду, поговорили там із Володимиром Рибаком і домовилися про зустріч із Януковичем на наступний день. Але цієї зустрічі не було, тому що він утік.

Оце був день, який я добре пам’ятаю, більше, ніж інші дні, коли був страх і сподівання, коли здавалося, що наче вже домовилися.

Не знаю, чи зіграла якусь роль ініціатива простягнутої руки, але в будь-якому разі така рука була простягнута.

Наша функція, людей старшого покоління, – не запропонувати якусь окрему політичну лінію, а лише не допустити важкого конфлікту.

Сьогодні ми бачимо, як це все переросло у війну. І я думаю, шансів, що ця війна закінчиться миром, переговорами, не так багато.

Поки не буде позиції сили в України як держави, доти нас ніхто не буде брати всерйоз. Це не значить, що немає мирного шляху. Війна – це не вихід, це правда, але якщо буде сильна державна рука, то тоді можна розраховувати на таких людей, які б намагалися помирити, які простягнули свою руку.

Про виступи на Майдані

Я багато виступав перед різними аудиторіями, хоча б тому, що є викладачем. У мене немає страху перед червоним вогником зйомочного апарату, бо я багато років працював на телебаченні.

Але виступи на Майдані – це зовсім інше: було відчуття, що люди перетворювалися на слух.

Оцю масу, величезну масу, яку не можна окинути одним поглядом, не доводилося вигадувати, як тримати в руках. Вона сама трималася. Вони, витріщивши очі, слухали нас. І кожен, хто виходив на сцену, міг відчути обов’язок – сказати цим людям те, чого вони чекають.

Потім мені розказували люди, які були в тому натовпі і слухали мене. Вони казали, що нічого не було чути, жодного слова. В той час іще налагоджували апаратуру, і публіці було зовсім незрозуміло, що там говорять. Але вони слухали, ніхто не кричав, не шумів, тільки відгукувався, коли лунали гасла "Слава Україні".

Людям було потрібно єднання. Весь Майдан – це свято єднання! І неважливо, що не було чути. Всі бачили, що всі ми хочемо вільної і доброї України.

Найбільше враження

Незадовго до Майдану ми сиділи з соціологами і дивилися на результати опитувань: вони показували досить низьку активність. Соціологічна картина не відповідала тому, що було насправді, адже люди самі не розуміли, що вони будуть робити завтра.

Особисто на мене найбільше враження справив сам факт Майдану. Я прикидав, скільки може прийти: ну, 10 тисяч, ну 15. А щоб були мільйонні мітинги! Я не повірив би, хто б не говорив.

Тому велика участь мас – це була найбільша несподіванка, найбільша інформаційна бомба.

Ще було несподіваним, що люди, яких я там зустрічав, ніколи раніше нікуди не ходили. Я зустрів на Майдані суто аполітичних "книжных червей". Я ніколи не думав, що вони будуть стояти.

Деякі люди почали говорити українською мовою. Раніше вони говорили російською, і я з ними спілкувався російською.

 

Про прагнення до свободи

Треба переосмислити не тільки свій особистий життєвий досвід, і не лише уточнити свої позиції, але й переглянути загальне розуміння ходу історії, цінностей, які є, і які бажані. Це ще все попереду.

Коли у мене в гостях були французи, тоді на Майдані ще не було палаючих шин, а барикади уявлялись чимось від Віктора Гюго. І ми з тими французами розгадували загадку, що ж буде далі, як далі розвиватимуться події? То я сказав: "У нас барикади… Гаврош!.." Вони всі закивали головами: "Так, так, Гаврош!" Смішно! В ХХІ столітті Гаврош, барикади! А виявилося, що Гаврош, виявилося, що барикади…

Таким чином, треба переглянути історію від тріщин, які розколювали і розколюють суспільство і в нас, і на Заході. Ми бачимо, що такі кризові ситуації можуть бути навіть у високорозвинених суспільствах при таких засобах масової інформації, які маємо сьогодні. Це треба мати на увазі і готуватися до війни, враховуючи такі уроки.

Якби не було Майдану, в тому числі і Помаранчевого, була б брежнєвська епоха, тільки з кров’ю. Ми підійшли до червоної риски і переступили через неї.

Майдан – це був той факт переступання, який назавжди буде робити нашу психіку здатною подолати мертвотну атмосферу, яку створює безмежна влада.

Історія залишила українцям прагнення до свободи. Це прагнення більш сильне і, може, більш спокійне, ніж дух Стеньки Разіна. І це вилилося у психологію козацтва, яка змогла протриматися абсолютно несподівано, вижити в російських трущобних умовах аж до наших днів.

Між нами кажучи, я – козацького роду, мої предки з Борзненської сотні Ніжинського полку. Я не люблю театру в політиці, не люблю гри в козаків. Але треба визнати, якби не було цього козацтва, то не було б сьогодні хлопців на Донбасі, не було б сьогодні загального піднесення, готовності віддати все на світі заради того, щоб тільки була воля.

Зараз вийшло чимало ілюстрованих видань, альбомів – і там подивишся – очі! Подивишся на них, і відразу повертаєшся на площу.

Людей не можна обманути. Люди відчули щось таке, що приходить на землю раз на сто років. І ми з вами це пережили.

Були негідники, мерзотники, брехуни – де вони ті люди?

Слід в історії все таки залишає добро, а зло облітає, і де воно, ніхто потім навіть вказати не може.

"Майдан: усна історія" – проект Українського інституту національної пам'яті з метою зібрати відео та аудіосвідчення активістів Євромайдану про події зими 2013-2014 років. Ці записи стануть основою для архіву Майдану та служитимуть джерельною базою для істориків, режисерів-документалістів, соціологів, психологів та ін. У майбутньому матеріали будуть доступні широкому загалу, а також будуть використані в експозиції Музею Свободи/Музею Майдану.

Кожен, хто хоче залишити свої спогади для архіву, може зателефонувати (044) 253-15-63

powered by lun.ua