Життя українців: Дніпро, місто миру

Зовні це звичайна школа: будівля з білої цегли, що посіріла від часу. На одній з цегляних підпор – чорне графіті із тризубом.

"Вас приветствует лагерь беженцев Город мира" – сповіщає скромна чорно-біла роздруківка на стіні, дбайливо загорнута у целофан.

Ми піднімаємося на третій поверх. У школі тихо.

Третій поверх спортивної школи №1 у Дніпродзержинську займає громада переселенців.

Люди живуть прямо в шкільних залах та класах; у кожному з таких приміщень – десятки "кімнаток", що відгороджені одна від одної шафами та простирадлами. Замість стін і дверей – м'які та тонкі занавіски. Кожна з таких "кімнаток" – 4-5 квадратних метрів. Всередині одне чи кілька ліжок, тумбочка, поличка, вішачки для одягу. Скрізь акуратно й чисто. І дуже бідно.

Тут проживають 45 переселенців, з них 15 дітей. Вони платять лише за електроенергію, приблизно по 400 гривень з родини на місяць.

Спочатку тут не було ані електрики, ані води, ані місця, де можна помитися. Влітку переселенці ходили в душ до місцевих жителів у сусідні багатоповерхівки. Але потім власноруч зробили душ у школі. Бойлери подарували протестантські церкви; пральну машину дав "Червоний хрест".

Умови спартанські: один жіночий та один чоловічий душ на всіх, два туалети. На кухні дві електричні плити на всю громаду, замість столів у їдальні – зсунуті шкільні парти.

Але є єдиний плюс, який переважує усі незручності: "Тут не бомблять".

"Місто миру" – так називає себе громада. "Місто миру" – це "Ір Шалом", Єрусалим.

Ми з Мариною Дейнега сидимо в залі на старому залізному ліжку з пружинами. Поруч із нами ще кілька ліжок, поки незайняті.

Марина Дейнего

Марина опікується "Містом миру" як своєю великою родиною. Колись, у Донецьку, Марина була медсестрою. Народила та виховувала дітей: двійко хлопчиків, тепер їм 11 та 13 років. Старший син має складний діагноз – аутизм. Ще в Донецьку Марина стала служителем Протестантської церкви України.

"Поки ти служиш іншим, біда не буде встигати за тобою", – говорить вона.

Влітку 2014-го, коли вибухнула війна, Марина з чоловіком були в Бердянську. Саме тоді стали водночас і переселенцями, і волонтерами: знайшли покинутий дитячий табір, без води, без світла. Власними силами відремонтували приміщення, облаштувалися та почали приймати людей.

"В один із літніх днів ми змогли прийняти 230 осіб", – згадує Марина.

Тут, у Дніпродзержинську, місцеві мешканці приносили консервацію чи крупи, одяг чи меблі. Аби віддячити, переселенці теж намагаються якось людям навколо зробити приємне.

20-річна Даша – перукар; в одному з підсобних приміщень у школі вона зробила свою маленьку майстерню. Сюди приходять жінки з громади, але також і місцеві мешканці; на знак подяки за їхню допомогу їм тут роблять зачіски безкоштовно.

"Буває, що бабуся приходить і приносить нам ковдру чи банку консервації. Але у неї самої немає грошей зробити зачіску. Тоді Даша її стриже безкоштовно. Ми раді один одному допомогти", – каже Марина.

Перукар Даша

У кімнаті навколо дзеркала – плюшеві іграшки та фотографії кінозірок; на поясі дівчини – маленькій білий ведмедик: брелок для ключів. Білі занавіски в кімнаті з любов'ю прикрашені рожевими бантами. Затишок посеред бурі.

"Заходьте", – каже 50-річна Діна і піднімає простирадло, яке тут виконує роль "дверей". У її "кімнатці" три ліжка і тумбочка; разом з жінкою проживає її чоловік та двоє дорослих синів, 22 та 28-ми років.

Діна ні про що не шкодує – бухгалтер з Донецька, вона останніми роками заробляла прибиранням у заможних родинах. Її власна домівка була неподалік від донецького аеропорту. У "Місті миру" Діні подобається. "Я закохалася в Україну багато років тому, коли прочитала Гоголя".

Діна

На першому поверсі школи громада має маленьке господарство: вирощує зелену цибулю і розсаду помідорів. Часто просто дарує місцевим мешканцям, на знак подяки. Але в майбутньому своє господарство може допомогти їм вижити.

Ці люди вже сприймають Дніпродзержинськ як свою батьківщину.

"Вони прагнуть жити не війною, а майбутнім", – говорить Марина. Її сини в школі проблем не мають, хоча часто говорять, що хочуть додому. У них свій світ. Їм бракує їхніх маленьких речей. Наприклад, велосипеда.

"Але ці події їх вчать бути сильними. Люди стали сильнішими, вони перестали боятися смерті", – говорить Марина.

Кухня у "Місті Миру"

Посеред розмови до зали вбігає маленька такса. Вона стрибає на нас та намагається лизнути в руку. Її звати Ксюша.

У "Місті миру" ніхто не боїться смерті. Неможливо боятися смерті, коли навколо так багато життя.

Без строку придатності

Світлана Михайлівна – комендант. У неї гострий погляд та тверді манери, але відкрите обличчя і щира посмішка. В її кабінеті – старий радянський сервант, на поличках припадають пилом фарфорові чашки, статуетки та керамічні дрібнички. На столі – її головний інструмент: зошит. У накресленій під лінійку табличці твердим комендантським почерком вона веде облік мешканців свого гуртожитку.

Світлана Михайлівна

Тут час іде трішки повільніше. Головна зала заставлена вазонами з квітами.

"Це наш "красный уголок", – каже вона. На червоній стіні – жодних символів чи портретів. Просто квіти. Студентський гуртожиток, в якому вона пропрацювала майже тридцять років, розташований на вулиці Квітів в Дніпродзержинську.

На нижніх поверхах 4-поверхівки живуть студенти місцевого інституту, а на верхньому поверсі Світлана Михайлівна заселила переселенців зі Сходу. Приміщення потребувало ремонту: довелося фарбували стіни та ставити нові двері в кімнати (з цим допомогли міжнародні організації), завозити електроплити та пральну машину.

На поверсі тепер є навіть гарячий душ – розкіш навіть для місцевих у Дніпродзержинську.

Але нові шпалери поклеїли ще не скрізь: в деяких кімнатах вони відходять від стін.

Світлана Михайлівна говорить українською, з усіма на "ти" та всіх знає в обличчя. Їй не потрібно дивитися у свій комендантський зошит, щоби знати, що в першій кімнаті праворуч живе родина в Горлівки, а навпроти неї ліворуч – пенсіонери з Донецька.

"Тут у мене дуже складна родина: бабуся і двоє онуків. Їхні батьки залишилися в Дебальцевому, а вона не може оформити виплат, бо не має дитячих документів", – Світлана Михайлівна починає свою історію в коридорі, а завершує її в центрі однієї з кімнат, під мовчазними поглядами її мешканців.

Вона знає, як звати дітей і коли вони востаннє телефонували батькам. Це "її" люди. Тому вона крізь входить без попередження: люди спокійно і без здивування реагують на неї, як на члена родини. Переважно мовчать.

Минулого літа, коли з'явилися перші переселенці, Світлана Михайлівна пішла по сусідах на своїй вулиці і власноруч збирала для них картоплю, овочі, фрукти, консервацію. Збирала одяг і постільну білизну. Як закінчила обходити усіх сусідів, почала писати оголошення в місцеву газету.

Тоді, минулого літа, почали приїжджати родини із маленькими дітьми. У її мами в підвалі стояла і чекала свого часу стара радянська пральна машина "Волга-10": такі циліндричні агрегати виробляли в середині 1970-х. Їх уже мало хто пам'ятає. Тепер "Волгу" урочисто поставили у ванній кімнаті на верхньому поверсі в гуртожитку на вулиці Квітів.

Від часу на її металевому циліндровому корпусі з'явилися дивні іржаві плями. Але вона працює: вправно пере білизну та одяг переселенців.

Ця пральна машинка не має строку придатності. Як і людська доброта.

"Допомога Дніпра"

"Одна з причин, чому ми впоралися із державним розселенням 50 тисяч людей на Дніпропетровщині – це взаємодія в області", – розповідає Влад Макаров, координатор громадської організації "Допомога Дніпра".

У самому Дніпропетровську селити людей уже немає де. В області люди проживають у закладах комунальної власності і сплачують лише за комуналку. Наприклад, у гуртожитках при підприємствах чи навчальних закладах – як у "володінні" Світлани Михайлівни на вулиці Квітів.

"Було офіційне рішення на рівні області – кожен район мав прийняти переселенців у кількості не меншій від 0,5% свого населення", – каже Влад.

Волонтерський центр "Допомога Дніпра" і сам розташований у приміщенні колишнього гуртожитку.

Колись тут, на вулиці Карла Маркса, неподалік від центрального вокзалу Дніпропетровська, жили працівники трамвайного депо. Тепер у старій п'ятиповерхівці, відремонтованій зусиллями волонтерів, міжнародних фондів (Євросоюзу, UNHCR, Save the Children), церков та громадських організацій, – на двох поверхах можуть одночасно розміститися до сотні людей.

Коридор "Допомоги Дніпра"

Триває ремонт верхніх поверхів: вже скоро центр зможе надавати притулок втричі більшій кількості переселенців.

В гуртожитку на Карла Маркса волонтери пропонують лише транзитне поселення упродовж однієї доби. Подеколи, в разі потреби, люди залишаються на тиждень. Постійно в центрі проживають десь 25 осіб: це ті, хто допомагає волонтерам підтримувати життєдіяльність центру.

"Ми досягли ефективної моделі взаємодії поміж волонтерами та органами державної влади", – розповідає Влад.

Волонтери Іра і Влад

В області лише офіційно близько 90 тисяч переселенців; за неофіційною статистикою їх більше 140 тисяч. До жовтня 2014-го саме в гуртожитку "Допомоги Дніпра" вели реєстрацію переміщених осіб.

"Ми працюємо за правилом "єдиного вікна" – у нас на 3-му поверсі сидять усі потрібні представники державної влади: Пенсійний фонд, соцзахист, Фонд зайнятості, освіта, міграційна служба. Переселенець, потрапляючи до нас, має можливість оперативно розв'язати усі свої проблеми".

В "Допомозі Дніпра" близько 35 волонтерів – вони разом пройшли Майдан, навесні стояли на блокпостах, коли почалася війна – допомагали армії, а коли з'явилися переселенці – почали займатися ними.

30-річна Іра координує розселення людей в області. У неї великі добрі очі; її енергія здається невичерпною; переселенці для неї – ніби її велика родина. За фахом вона – фармацевт, навчається на психолога.

Показує кімнату, де волонтери спали по черзі, коли не встигали повертатися додому: "Тут можна було усамітнитися чи поплакати, коли не витримували нерви".

Андрій – один із не багатьох україномовних волонтерів у "Допомозі Дніпра". Темноволосий, з тонким обличчям, сам хлопець з Новограду-Волинського; закінчив 5-й курс у Києві, пройшов Майдан, але вирішив їхати на схід: "Хотів зрозуміти, що відбувається в країні".

Андрій

Для інших міст, що більш віддалені від лінії фронту, війна здебільшого – це статистика і цифри, це – "десь там", говорять Іра та Андрій. У Дніпрі – все по-іншому. Часто бачиш машини з позначкою "вантаж 200", часто бачиш поранених; лікарні заповнені ними, і часто їх звідти виписують ще до повного одужання.

У кожного волонтера є свої "підопічні". У Андрія – велика родина з Донецька. Самі жінки: п'ятеро дітей, дві мами, дві бабусі і жодного чоловіка. Житло їм знайшли у Дніпродзержинську: приватний будинок, який власник запропонував безоплатно. Родина платить лише за електроенергію.

У Людмили (вона інвалід з дитинства) двоє доньок. У Вікторії – троє. Вони з Петровського району Донецька, і пам'ятають, що таке жити в бомбосховищі. Хтось із них провів там тиждень, хтось – кілька місяців. Спали на піддонах, вкритих матрацами. До них у тому підвалі жили безхатченки.

Людмила і Вікторія з родиною

У спогадах жінок залишилася антисанітарія підвалів, жахливий запах, хвороби, відсутність грошей на харчі чи на ліки. Вікторія розповідає, що їхня знайома досі сидить з трьома дітками в бомбосховищі. Залишаються хворі та ті, у кого немає грошей, хто не може виїхати чи не може отримати перепустку. Батько Людмили вже тиждень у Донецьку сидить голодний, і вона просила знайомих, щоб вони привезли йому хоч якісь крупи.

У Дніпродзержинську жінкам, особливо Людмилі, нелегко: потрібно робити багато фізичної роботи, щодня пиляти дрова, носити воду, прати на всю родину (пральної машини в домі немає). Місяць тому вони подали документи на переоформлення пенсій та допомоги. Поки чекають, а грошей уже немає.

Але це – дім, і в ньому можна жити. Це не бомбосховище.

Врятуймо Україну

"Спасай взятых на смерть, и неужели откажешься от обреченных на убиение?" – Олексій Баркалов, координатор організації "Врятуємо Україну" в Дніпропетровській області, біблійною фразою пояснює, чому він присвячує своє життя порятунку людей.

Олексій Баркалов

Баркалов мешкає у Васильковці, це 100 кілометрів на схід від Дніпропетровська, 160 кілометрів від Донецька. Він – пастор Євангельської церкви. Разом з однодумцями організував евакуацію людей з зони війни. Під час першої хвилі вивезли від 40 до 60 тисяч людей. Під час другої – 11-15 тисяч. Вони забирають людей на українських блокпостах: з Донецька до блокпостів їх довозять місцеві волонтери.

Сьогодні евакуацію ускладнює пропускна система: далеко не всі встигають оформити перепустки. 11 тисяч вивезених людей – це 11 тисяч прохань та умовлянь на блокпостах. Баркалов пам'ятає родину, яку вивозив особисто: родина з чотириденним немовлям, з Петровського району Донецька: дитина ще без документів, тільки з випискою з пологового будинку.

Є історії, як бойовики ДНР/ЛНР не пропускають автобуси з біженцями. Але є історії і як їх не пропускають на українських блокпостах. Олексій розповідає про два автобуси, біля 100 осіб, які шість годин стояли на морозі на українському блокпосту – але їх так і не пропустили. Військові навіть стріляли в повітря, щоб змусити автобуси розвернутися.

Олексій вважає, що нинішня пропускна система серйозно ускладнює евакуацію. Він упевнений, що її треба зробити більш швидкою та ефективною.

"Люди з окупованих територій, з якими я стикаюся, не симпатизують ДНР", – розповідає Олексій. – Вони проти ДНР. Вони хочуть жити в Україні. Але сьогодні вони часто не можуть жити тут. Бо там лишилося їхнє житло, їхні квартири, за які вони працювали все своє життя. Тут держава не може їм надати навіть мінімальних умов".

Тому вони часто повертаються: у зруйновані міста, у зону війни.

Олексій розуміє, що гуманітарна допомога не розв'яже усіх проблем. Людям треба давати роботу та можливості. Він знає сім'ю з Докучаєвська, яка хоче відкрити кондитерські цехи спеціально для того, щоб давати переселенцям роботу. Але для цього треба знайти хоча б невеликі інвестиції.

Сьогодні людям потрібна робота, людям потрібна надія.

Волонтери "Допомоги Дніпра", за підтримки ВКБ ООН, нещодавно проводили опитування серед переселенців в Дніпропетровській області. За його результатами, близько 35-40% не налаштовані повертатися назад. У когось зруйноване житло, у інших немає роботи. Хтось зрозумів, що Дніпропетровщина – це регіон, де можна жити, розвиватися, заробляти собі на життя.

Важливо розуміти, що цих людей може бути набагато більше. Якщо ми вирішимо боротися не лише за територію – а за людей.

Ця боротьба буде вирішальною.

Охочим допомогти:

Олексій Баркалов (евакуація переселенців): картка ПриватБанку: 4731217106685991

Людмила та Вікторія ("жіноча" родина): Клименко Людмила, номер рахунку в Ощадбанку: 26254501463192; Ковальова Вікторія, номер рахунку в Ощадбанку: 26251501463623

"Місто миру": сторінка у Фейсбуку

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).