Теплий Донбас: переселенці та волонтери

20
6 травня 2015

Олі 45 років. У неї важка форма церебрального паралічу, від самого народження. Вона не ходить, пересувається на візку. Їй складно щось робити руками, вона не може писати. Вмивається сама, але пити сама не може.

Оля з Шахтарська. З мамою вони виїхали в серпні. Тікали від обстрілів, їхали в одних капцях, халаті та нічній сорочці. Везли Олю на таксі, через міста і села. Зараз вона у Дружківці, 60 кілометрів від фронту. 

У березні мама, Раїса Павлівна, померла від раку. Тато помер сім років тому. У Олі є два брати, але вони далеко. Зараз вона живе з тіткою, Валентиною Павлівною, маминою сестрою, в її скромній хаті в Дружківці. Коли Оля говорить, її складно зрозуміти. Валентина Павлівна пояснює – ніби перекладаючи з її, Олиної, мови.  

Оля з тіткою, Валентиною Павлівною 

Оля фізично не може підписувати документів, для її рук це надзвичайно складна процедура – і тому її мама була опікункою. Вони отримували близько 2600 гривень на місяць, але після маминої смерті всі ці виплати зняли. Зараз цих грошей немає. Живуть сьогодні на пенсію Валентини Павлівни – 1100 гривень. 

Усе це дуже складно. Але спілкуючись з Олею, ти не бачиш ані сліду відчаю. Вона дуже радіє людям. Вона сміється всім своїм обличчям, всім тілом, всією душею. "Хохотуха" – так вона називає себе. Розповідаючи про деякі речі, вона немов захлинається від емоцій – радісних чи сумних. 

В Олі ДЦП, вона не може самостійно поставити підпис під документом 

Нещодавно їй подарували планшет – і на ньому вона може набирати тексти. 

Попри проблеми з руками, Оля плете прикраси. Її прикраси з мідних дротинок – це витвір мистецтва. Дбайливо, ретельно зроблені сережки. Побачивши їх уперше, ви ніколи не скажете, що це зробила людина, яка не може тримати в руках склянку води. Яка не може поставити підпис під документом. 

 

Що буде з нею далі? Батьків уже немає. Валентина Павлівна сама скаржиться на здоров'я. Вона гіпертонік, інколи тиск піднімається до 200. Олю можна було би віддати в будинок для інвалідів. Однак у її медичній довідці "рекомендовано лікування у психіатра" – хоча вона ніколи не була на обліку. Через цей запис її можуть спрямувати в будинок для душевнохворих. 

Але Оля не є душевнохворою. Її душа здорова. Її душа здоровіша за інших. Вона мріє про добре майбутнє.

Вона багато читає. Ніжні та добрі романи про любов та дружбу. 

Її  улюблена книга – "Віднесені вітром". 

"Якщо Бог нам дає ношу, значить він нам дає і сили", - говорить Валентина Павлівна. 

Життя на долонях

Прості дерев'яні чи залізні ліжка на пружинах. Замість столів – парти. На одному з ліжок розкидані яблука та помаранчі. На всю стіну – картина із зображенням людей, тварин і рослин. Схема фотосинтезу.

Це клас біології школи-інтернату в Дружківці. Картина, яка ілюструє фотосинтез, чимось нагадує середньовічні зображення раю, де люди, тварини та рослини живуть в мирі та спокої. 

Але сьогодні тут аж ніяк не рай. У класах інтернату живуть переселенці з зони бойових дій. Деякі куточки відділені занавісками. Вони для молодих мам з дітьми. 

У Дружківці 52 тисячі мешканців. Є великий машинобудівний завод; у радянські часи на ньому працювали 12 тисяч робітників; зараз біля тисячі. Не ліпша ситуація з іншими місцевими заводами. За останні десятиліття багато людей втратили роботу. Проблема Дружківки, як і багатьох інших міст Донбасу, передусім соціальна. 

Сьогодні до цих 52 тисяч додалися понад 10 тисяч переселенців. Більшість – з найближчих міст: Горлівки, Макіївки, Шахтарська, Харцизька, Ясинуватої. 

В інтернаті ми зустрічаємо Аню – переселенку з Горлівки. У неї чорне волосся до плечей, пірсинг у лівому вусі та втомлені очі.  

Їй 27 років. У неї онкологія. 

Аня виховує двох доньок. Батько другої, Олексій, зараз разом із нею. 

Аня, їй 27 років, двоє дітей і рак

Лікуватися дівчину відправили в Харків. Там вона пробула три місяці. Пройшла 8 курсів хіміотерапії. Зараз треба їхати на третій етап лікування – але на це грошей немає. Лікарі прописують три сеанси хіміотерапії, по 4 тисячі гривень кожен. Поки що Аня не поїхала. "Це нереально", - каже вона. Її життя зараз залежить від того, чи зможе вона знайти гроші на лікування. 

Переселенцям із серйозними хворобами сьогодні найтяжче. Ліки коштують дуже дорого. Деяким діабетикам потрібен не вітчизняний, а зарубіжний інсулін. Складно гіпертонікам, сердечникам, алергікам, онкохворим. Серед переселенців таких чимало. А ще більше тих, хто залишився в зоні окупації. 

У дружківському інтернаті живе 46 переселенців. У кожному класі - по 10-12 людей. Вони живуть однією великою родиною.

Інколи заїжджають нові люди, на кілька днів, без нічого. Самі переселенці збирають їм "тормозок" – крупи, масло, хліб. Тут усім діляться. Навіть тим, чого майже немає.  

Із Анею в класі живе молода пара: Максим та Дар'я. Вони виховують двомісячного Данила. Максим шахтар, у свої 31 років вже має 11 років підземного стажу. Останню зарплатню він бачив у серпні 2014 року.

Для того, щоб отримати декретні, Дар'ї треба було отримати інформацію з Горлівки, що вона там не отримує ніякої допомоги. На це пішло три місяці

Територія молодої родини завішана занавісками, простирадлами та одягом. Ця маленька тонка матерія – єдині "двері", за якими можна сховатися, щоб мати трохи приватного простору. 

На фанерній шафі – увесь гігієнічний скарб: шампуні, мило, креми. Кілька рушників на гвіздочку. Маленька пластикова ванночка для дитини. 

З Горлівки вони виїхали в січні. Пережили бойові дії. Їхня квартира поки ціла, але вже без вікон. Два місяці вони провели в підвалах. Виїжджали, щоб народити дитину: у Горлівці умов для народження уже не було. Данило народився тут. 

Коли приїхали, волонтери одразу їм допомогли – принесли памперси, одяг для новонародженого, пелюшки. Лікарі також поставилися дуже добре. "З таким я не стикався ніколи в житті", - говорить Максим. 

Але є речі сумні, пов'язані з державною бюрократією. 

"Для оформлення довідки переселенця вимагають реєстрацію. У колективному центрі проживання не реєструють, навіть якщо ти тут проживаєш", - говорить Дар'я.

Для того, щоб отримати декретні, Дар'ї треба було отримати інформацію з Горлівки, що вона там не отримує ніякої допомоги. На це пішло три місяці. Але деяким ще гірше. 

Нам розповідають історію Світлани, вагітної переселенки; у місцевому Собезі їй сказали,  що аби оформити декретні, вона має поїхати вагітна в Донецьк, крізь лінію фронту та блокпости, і взяти довідку, що вона там не стоїть на обліку, і що там нічого не платять. 

Подібну історію розповідає і Оксана з Горлівки, мама семимісячної дитини: спочатку можна було отримати довідку електронною поштою, але потім почали вимагати фізично їхати в Горлівку отримувати документ, що там родина не отримує допомоги. 

Оксана теж живе в інтернаті, у класі історії. На стіні – зображення історичних діячів, здебільшого воєн: від Олександра Невського – до солдатів Великої вітчизняної. У цьому класі з бойовими сценами минулого живуть люди, які сьогодні тікають від війни.

Оксана

Коли ми йдемо, Оксанина мама Ірина виходить нас проводжати. Надворі переселенці граються з маленьким білим кроликом, який живе з цією громадою. Іра бере його на руки. Тепла грудочка життя на руках. 

Беззахисні. Вони найбільше потребують нашої любові. 

Допомагати тим, хто в біді 

Цілих п'ять діб Василина з чоловіком провела в полоні. 

Коли владу в Дружківці захопили проросійські сили, вони були одні з тих, кого вважали "ворогами". Уже тоді Василина допомагала переселенцям, які тікали від боїв у Слов'янську. Селили спочатку в дитячому садочку та на квартирах, розвозити продукти. 

Місцеве телебачення показало про неї репортаж; наступного дня прийшли сепаратисти та їх заарештували. За допомогу переселенцям.

П'ять діб допитів у підвалі – у старій будівлі дружківської міліції. Її не били, але вона чула, як у сусідніх камерах б'ють інших. Було чутно чоловічі крики. Один чоловік розбив лампочку та розрізав собі вени. 

На допитах запитували, "чому не православні" і "чому не носять хрестики". Під час ув'язнення обікрали офіс протестантської церкви, в якій Василина служить; обікрали квартиру. 

Після звільнення Дружківки українською армією Василина з однодумцями продовжила займатися переселенцями. У двоповерховій будівлі на вулиці Свободи вони підготували новий центр. За місяць силами громади церкви зробили ремонт. Допомагали міжнародні організації: УВКБ ООН, People in Need та інші. 

Сьогодні тут у невеликих затишних кімнатах живуть 46 людей, з них 12 дітей. Опікується ним зараз Лариса, колега Василини. 

Зліва направо: Юля, Лариса та Василина. П'ять діб Василина з чоловіком провела в полоні. Коли владу в Дружківці захопили проросійські сили, вони були одні з тих, кого вважали "ворогами"

Тут живе Лідія Антонівна з Горлівки: снаряди підірвалися в неї під вікнами, пів квартири розбомбило, балкон знищено, вікна вибито, уламки вразили меблі та речі, нова батарея лопнула. Ховатися їй не було де (в її хрущовці немає підвалів); виїжджала вона, не знаючи куди. 

Тут мешкає Тетяна Порфирівна, чию квартиру теж розбомбили; вона розповідає про "Гради", які стояли на териконі, і випускали з себе "вогняні кулі", що пролітали над її селищем.  

Тут живе Марина з чоловіком Валерієм, з Горлівки; вони виїхали 12 лютого після того, як снаряд влучив у двір і хлопцю, який був поруч, відірвало ноги.

Тут мешкають дві юні дівчини, обидві Юлі, 20 і 24 роки, з містечка Спартак біля самого Донецького аеропорту. Їхні будинки зруйновані. "Сьогодні ми можемо планувати своє майбутнє максимум на тиждень", - говорить одна з них. Вони пішли на курси, які розпочала Міжнародна організація міграції за підтримки Євросоюзу: там вчать починати свою справу чи знаходити собі нову спеціальність. 

Силами громади, волонтерів та міжнародних організацій будівлю на Свободи добре облаштували. Однак досі бракує побутової техніки: холодильників, газової плитки та газових балонів. Електрику часто виключають; крім того, проводка в будівлі слабка і часто перегорає, якщо всі мешканці вмикають свої електроприлади. На будівлю досі не зроблять документи, держава не передає її на баланс громади. 

Великою проблемою залишаються перепустки для виїзду з зони АТО. Людям потрібно або з'їздити забрати речі, або вивезти рідних. Але чекати перепусток вони мають у середньому місяць. Інколи – більше. Без перепустки в окуповану зону можна в'їхати, а от виїхати з неї – вже ні. Це простір для корупції: комусь пропонують 500 гривень, комусь 1000 – за "прискорену видачу". 

Найбільш незахищеною групою, як це не дивно, є працездатні люди від 25 до 50 років. Вони не отримують жодної гуманітарної допомоги. Державна допомога працездатним переселенцям – 440 гривень на місяць. А роботу їм знайти складно. 

Однак люди тут не втрачають надії. Вони сильніші, ніж здаються на перший погляд. 

Любити свою землю

Маленька скромна дівчина в чорній куртці, зі світлим тонким шаликом навколо шиї. Переселенці для Людмили – це її велика родина. Вона знає їх по іменах, вона знає їхні помешкання, розкидані по всьому місту. 

Людмила сама переселенка, але зараз також – волонтер. На початку липня вона виїхала з Макіївки. Після звільнення Дружківки та подорожні різними містами приїхала сюди. 

Людмила та Артур

Із кількома іншими людьми Людмила опікується волонтерським центром, в якому роздається допомога переселенцям. Це підвальне приміщення з кількома кімнатами. Біло-сині голі стіни; біля входу на електрощитку – маленький український прапор. 

Тут переселенцям роздають продукти, речі, ліки, засоби гігієни. Від їжі, курток та джинсів – до прищіпок, ниток та голок. 

Нас зустрічає Артур, один із керівників центру. Йому 35 років; він з багатодітної родини, має 11 братів та сестер. Його батько створив фермерське господарство у 10 кілометрах від Дружківки; зараз на ньому працює ціла родина. 25% прибутку від господарства йде на благодійність. Ще до війни він та його однодумці з центру "Логос" допомагали тим, хто в скруті. 

Волонтер Артур

Серед своїх успіхів він називає відродження вівчарства. Він розводить романівську породу овець, і думає, що за цим майбутнє. Окрім цього – корови, коні, овочі, зерно. 

Артур каже, що серед його знайомих фермерів на Донбасі майже немає тих, хто підтримує сепаратистів. Чому? Бо вони відчувають свою землю. Вони люблять свою землю. І вони не залежать від інших. 

Деякі переселенці, натомість, надто схильні покладатися на інших, чекати на допомогу від інших, - вважає Артур. Деякі з них надто легко пристосовуються до допомоги. Деякі не йдуть працювати на зарплати в 1,5-2 тисячі гривень, які нижче їхніх очікувань. Вони вийшли з земель і часів, де індивідуальну ініціативу не цінували. І це зараз потрібно змінювати. 

Кухня у центрі для переселенців у Дружківці
Ось так виглядає центр ззовні 

Одна з кімнат цього волонтерського центру – для речей та одягу, інша – для кухонного приладдя та засобів гігієни. На деяких коробках – емблеми міжнародних організацій, які надають допомогу: Євросоюзу, UNICEF та інших. На одному зі столів – посуд: його часто найбільше потребують ті, хто залишив весь свій побут на окупованих територіях. 

В одній з картонних коробок – плюшеві дитячі іграшки. Між тарілками в кімнаті для посуду – жовте пластикове каченя. Знаки теплоти розкидані тут, як хмари на весінньому донбаському небі. 

Світло 

Її звати Світлана. Вона з Новосвітлівки Луганської області. У неї світле волосся. Вона носить світлий ланцюжок з Богоматір'ю та великі світло-жовті сережки-кільця. 

Світлана виїхала 19 грудня, за допомогою знайомих, з однією сумочкою, сама з двома дітьми. Три дні до того з дітьми просиділа в підвалі під обстрілами. 

Батьків у Світлани немає. Мама померла, коли їй було 8 років. Батько – коли їй було 16. Із чоловіком вона розлучена, аліментів він не платить. Зв'язок з ним вона втратила.  

Зарплатні перед виїздом не було півроку. 

У 7-річної доньки Світлани Даші складний діагноз: ревматоїдний поліартрит. Це захворювання суглобів. Дуже рано воно може привести до інвалідності, коли людина поступово втрачає можливість рухатися. 

Світлана і її діти. Даша і Микита

Даші потрібне лікування в спеціалізованих місцях. Потрібні спеціальні санаторії та багато ліків. Важливо лікуватися якнайраніше. У дівчинки погляд людини, яка вже багато чого побачила. Світлий і сумний водночас.

У 4-річного Микити теж не все добре. Він має проблеми зі шкірою, алергію на багато різних речей. Швидко покривається висипом. Ані цукерок, ані цитрусових, ані меду йому не можна. Ліки від цієї хвороби теж коштують дорого.  

Світлані допомагають волонтери. Часто приїжджає Саша з Києва: на маленькому мікроавтобусі привозять харчі та речі. Даша його обіймає, як рідного. 

Даша і волонтер Саша

Є багато людей, які розуміють їхнє становище, - бо самі пережили окупацію чи виїзд. Але є багато байдужих. Світлана працювала медсестрою в дружківській лікарні. Коли їй треба було на два тижні виїхати в Харків, щоб оформити для Даші документи на інвалідність, відпустки начальство не дало, довелося звільнятися з роботи. Тепер вона шукає нову. 

Микита по ночах прокидається. Діти пам'ятають звуки вибухів, три доби безперервно. У Новосвітлівці за кілька метрів від них будинок розбомбило. 

У садочку Микита інколи веде себе, немов відлюдник. Часто закривається від інших. Але діти все розуміють. "Мамочко, я знаю, що все буде добре", - говорить Даша. 

Світлана пригощає нас чаєм із цукром. Чай солодкий, і це ознака якоїсь особливої гостинності. Бо і чай, і цукор для переселенців – розкіш. Фрукти – теж. 

Інколи в людей немає 5-10 гривень, щоб купити моркву. До волонтерів може зайти людина і просто попросити морквину. 

У цих людей немає навіть того, що для нас є доступним і очевидним. Для них розкішшю є те, що для нас є звичною річчю. Для них дивом є те, що для нас є банальністю. 

Бо в нашій країні є ті, хто пережив війну, і ті, хто – ні. Хто втратив свої домівки і ті, хто – ні. Хто переховувався від снарядів у підвалах і ті, хто ні. Хто був змушений почати життя спочатку і ті, хто ні. 

І ті, хто всього цього не пережив, не відчув, не побачив – можуть принаймні спробувати зрозуміти тих, хто відчув, пережив і побачив. Зрозуміти і допомогти. 

Охочим допомогти:

Аня (онкохвора дівчина):

Картка ПриватБанку: 4149 4978 2226 7474 (картка чоловіка Ані, Олексія Безрукова)

Оля (жінка з ДЦП):

Картка ПриватБанку: 4149 4978 2662 6535

Світлана (переселенка з двома хворими дітками):

Номер карткового поточного рахунку в банку "Райффайзен Банк Аваль": 0997784200. 

МФО 335076 Донецька ОД Перше Дружківське відділення (м. Дружківка), вул.. Леніна, 20. 

Гребенюк Світлана Вікторівна

Громада переселенців у Дружківці по вулиці Свободи:

Координатор громади Лариса: картка Приватбанку: 5169330501483132

Мейл: Prudiv1@mail.ru

Фейсбук: Церковь победителей. Дружковка

https://www.facebook.com/groups/312553535590059/ 

Волонтер Артур:

Фейсбук: Волонтеры Дружковки

https://www.facebook.com/groups/1596071593938585/

Артур Серебренников

Картка Приватбанка: 5168755410976076

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

powered by lun.ua