Іван і Ваня. Символи примирення і перемоги

97-річний ветеран із Запоріжжя Іван Залужний став символом цьогорічного відзначення Дня перемоги та нововведеного Дня пам’яті та примирення. Соціальний ролик, де морський піхотинець часів Другої світової розповідає про свого онука, загиблого в АТО, набув неабикого резонансу.

Саме з історії сім’ї Залужних розпочав президент свою промову в парламенті з нагоди Дня пам’яті і примирення.

"23-річний молодший лейтенант Іван Залужний, рятуючи своїх товаришів, загинув 10 серпня минулого року під Амвросіївкою на Донеччині. Такого онука, нагородженого орденом "За мужність", виховав дід-герой. 96-річний Іван Залужний-старший пройшов всю Другу світову війну, брав участь в боях за Сталінград і завершив свій фронтовий шлях аж на Далекому Сході. Там, де пролунали останні постріли Другої світової. Іван Залужний показав Генеральному секретареві свою медаль за звільнення Кореї", – сказав Петро Порошенко.

Після цих слів президент зійшов з трибуни, особисто підійшов до ветерана і обняв його.

"Ми настільки вражені, що нам приділяють стільки уваги. Ми такого не чекали", – розповідає "УП" Галина Залужна, донька ветерана радянської армії та мама загиблого воїна української армії.

Ваня

"В день похорону Вані я була ніяка, мене наколи заспокійливими. А батько тримався, підійшов вранці і каже, налий мені сто грам коньяку, я виступлю першим", – пригадує пані Галина.

Промова на похороні діда загиблого в АТО молодшого лейтенанта, командира Запорізького взводу Нацгвардії Івана Гутника-Залужного стала викликом для ветеранів Другої світової, що проживають в Росії.

Звертаючись спочатку до Путіна, дід загиблого вимовив: "Що ж ти робиш, дорогий? Що ж тобі мало? Ви Крим взяли. Мало? Тобі треба ще Донецьк? Луганськ? Вся Україна потрібна? Я хотів би, щоб ветерани Росії чули і звернулися до Путіна, бо, дорозі мої друзі, ми ділили хліб навпіл, цигарку курили – одну двадцять осіб, ми один одного захищали і разом лежали в окопах, а тепер завдяки Путіну посилають ваших внуків вбивати наших внуків".

Попри високу посаду в Нацгвардії, Ваня, так називали хлопця в родині, на війну потрапив випадково. 23-ох річний юнак – за освітою інженер-будівельник. В інституті закінчив також військову кафедру. У останній день першої хвилі мобілізації йому подзвонили з військкомату.

"Як потім мені пояснили, не вистачало вищого командного складу. І треба було одразу таких хлопців, які зможуть командувати без підготовки. Напевно, зупинились на Вані через нашу сім’ю, дід – ветеран, я – учасник бойових дій, була в Афганістані", – розповідає пані Галина.

Хлопцю одразу дали керувати взводом у Нацгвардії. "Він мене запитував: "Як я буду ними командувати? Адже мам всі такі дорослі, а я шмаркач". Я заспокоїла, що в нього все вийде", – пригадує мама Вані.

У нього дійсно одразу все вийшло. Адже, як пригадує мама, її син був дуже скрупульозний, зібраний, акуратний. "У нього завжди все блистіло. З малих літ перед виходом з дому начищав взуття. Навіть, коли дуже поспішали в школу. Коли я розбирала його сумки з АТО, то в кишенях знайшла щітки для взуття і одягу", – каже пані Галина.

Завжди російськомовний син вже в Нацгвардії несподівано перейшов на українську. У взводі були в основному хлопці з села, і щоб було їм зручніше, командир Ваня обрав їхню мову спілкування. А потім вже і з мамою говорив тільки державною, чим дуже її здивував. Але тепер і вона намагається при можливості переходити на українську.

Прослуживши місяць-другий, Ваня несподівано для себе вирішив, що армія – його покликання і захотів здобути вищу військову освіту. Але було не до цього, на Донбасі розгортались військові дії. Хлопець записався добровольцем, не чекаючи, поки його зі взводом відправлять в АТО.

Безпосередньо на війну потрапив з ротацією наприкінці липня. Вже 10-го серпня вночі Ваню смертельно ранило. Хлопець першим відкрив вогонь, коли побачив, як сепаратисти підкрадаються до його підрозділу. Таким чином, він врятував свої бійців але сам загинув.

"Його бойові товариші постійно до нас приїжджають. Кажуть, що заміну такому командиру важко знайти. Вони дуже цінили вньому, що він маючи усе, квартиру, машину, не був мажором", – каже мама Вані.

"Це війна, тут або пан або пропав, когось вб’ють, хтось виживе", – доволі стримано коментує "УП" смерть внука дід загиблого Іван Залужний. Ветеран Другої світової сам був кілька разів на півкроку від смерті, поруч з ним гинули його товариші, сам він отримав поранення під Сталінградом, але вернувся живим.

"В чому різниця нинішньої війни від тієї? Це зовсім різне. Тоді чужа країна напала на нас. А зараз взагалі не зрозуміло, як так сталося – друзі напали на друзів. Я не очікував від Росії такого. Коли ми віддавали ядерну зброю, я ще казав: хто нас захистить разі чого? Тільки Росія. І коли для Росії продовжили базування флоту в Криму, я навіть був радий, що це для нас захист додатковий", – каже Залужний.

Сам він тісно пов'язаний з Росією, де залишився служити після війни. Лише в 1965 році переїхав з дружиною і двома дітьми в Запоріжжя.

"Я ж народилась в Росії, потім і вчилася в Росії. Тому так сталося, що ми з батьком по одному минуле сприймали, а Ваня же по-іншому. Він вчився в незалежній Україні, і в мене навіть інколи був шок від того, що він вчив", – ділиться пані Галина.

Розповідає, як директорка школи "по блату" запропонувала хлопцеві вивчити лише три білети з історії України на випускний екзамен. І він обрав одну з тем – голодомор як штучно організовану комуністами спецоперацію.

Завжди авторитетний для Вані дідусь так і не зміг переконати онука в своєму дещо іншому баченні історії. Іван Залужний досі певен, що був просто неврожай. Хоча й він сам був свідком, як в матері більшовики відбирали продукти.

"Їх було троє, приїхали під хату з повозкою. Мама їм каже, що хліба немає, а вони щось почали з каструлі діставати. Вона їм: а що ж ми будемо їсти? Як тепер нам жити? А вони пояснили, що розумієте, робочий клас гине, їм нема що їсти. А у вас є землі трохи, якусь травинку посадите, і он у вас курочка, яйце з’їсте, якось проживете. Тобто треба було рятувати робочий клас", – переповідає своє бачення історії 1932-33років Іван Залужний.

Іван

"Я за цей голодомор на Ющенка був злий, він вперто цю тему просував, але нині у Верховній Раді я його розцілував, бо треба єднатися", – зізнається ветеран, не приховуючи радісних емоцій.

Іван Залужний став не лише символом родинного трагізму українсько-російської війни, але і головним символом примирення між воїнами різних військових формацій. Він єдиний з радянських ветеранів, хто був присутній 6-го травня на заході "Примирення заради майбутнього", куди приїхали також ветерани УПА.

Спільні фотографії "упівців" та "червоноармійця" уже назвали історичними і наводять їх як доказ примирення, якого не вдавалося досягти десятиліттями.

"Я спеціально всім першим подавав руку, обнімався, хотів , щоб це всі фотографували і щоб всі-всі побачили, що ми об'єдналися.. Звісно, все легко так не забудеться, було таке, що нам по одному ходити не можна було, інакше могли ("упівці" - Авт.) убити і кинути в колодязь. Але зараз треба заради порятунку країни об’єднатися, потім вже будемо розбиратися. Тільки дружба, єдина сім’я, схід і захід нас врятує. Ми маємо всім показати, що ми єдині", – пояснює свої дії Залужний.

Як потім вдалося дізнатися автору від "упівців", учасників тої зустрічі, Залужний їм позитивно вразив. "Він дійсно патріот України", – казав один з воїнів УПА.

Після засідання у парламенті щасливий ветеран обнімався чи не з усіма політиками. Хотів і їх примирити. "Всі підбігали і мене цілували. Юля цілувала, Яценюк обнімав, Кличко. Я їм сказав, що не бачу єдності в Верховій Раді. І що дисципліни нема, як це так: один депутат виступає, а інші депутати десь бігають по залу? Я би цих прогульників взяв на облік, їх треба позбуватися. Як у нас моряків кажуть: нас мало, але ми в тільняшці. То краще їх скоротити, але щоб робота була", – почав політикувати Залужний.

Цього ж дня Іван з донькою мали вертатися з Києва до Запоріжжя, квитки були замовлені. Але несподівано до Галини зателефонував тамтешній губернатор. Повідомив, що їх розшукує президент для урочистостей 8-го травня у Верховній Раді до Дня пам’яті і примирення.

Однак, нікому з політиків він так і не висловив думку про антикомуністичні закони. "Мене покликали примиряти, тому мені краще змовчати. Я спеціально ан цю тему не говорив. Якщо влада так вирішила, то хай так буде", – каже Залужний, в якого на фуражці прикріплений значок з серпом і молотом. "А кому той серп і молот заважає? Це ж символ робочого класу?", – не втримався ветеран.

"А де ваш мак? Вам не роздали?" – "Який мак? Оце? Та щось роздавали", – Залужний дістав з кишені новий символ Дня перемоги. Пояснює, що не почепив, бо "воно на справжній значок не схоже". "Це з паперу чи з чого? Але я розумію, що для хорошою якості треба багато грошей", – оцінює нову "медаль" ветеран, поклавши її назад в кишеню.

"А георгіївську стрічку раніше носили?", – "Носив, але я цьому не надавав якоїсь особливого значення, де-небудь чіпляв. А потім навіть зняв з машини дочки і внука від гріха подалі", – розповідає Залужний.

Для 97-річного ветерана новий формат урочистостей з нагоди 8-9 травня не до кінця зрозумілий. "Я не зрозумів, чому усюди написано не 1941-1945 роки, а 1939-1945 роки?. Я подумав, може тому, що в 39-му наші війська уже воювали з Фінляндією?", – здивований Залужний, який, як виявилося, також не знає, що тепер 9-те травня офіційно називається не Днем перемоги у Великій вітчизняній війні, а Днем перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Залужний не приховує, що для нього нові антикомуністичні закони – чужі, Сталін чи Ленін в його сприйнятті – не є злочинцями, а комунізм він не може порівняти до нацизму. Але захищати свою думку публічно не хоче. Мовляв, не для цього приїхав в Київ і не це зараз на часі.

Також він не хоче, щоб руйнували пам’ятник Леніну в Запоріжжі чи перейменовували головний проспект іменем вождя пролетаріату, яким щороку він марширував на День перемоги. "Мені боляче дивитися, коли на Леніна закидають петлю" – "А якщо пам’ятник у вас таки завалять?" – "Ну завалять, так завалять, що робити якщо так вирішив уряд чи хто там", – смиренно додав ветеран.

От від чого він точно не готовий відмовитися, так це від свята Дня перемоги. "Хтось каже робити день жалоби. Але для нас це перемога. Ми цю перемогу чекали чотири роки, ми рахували дні, 1418 днів і ночей тривала війна, безперервна війна без якогось перемир’я. Зараз нас лишилось мало. Всім ветеранам за дев’яносто. За п’яв років, може, і не буде кому святкувати", – додає Залужний.

Цього року вперше День перемоги він відзначатиме без внука. А також без традиційної ходи по проспекту Леніна у Запоріжжі. Її відмінили у зв’язку з загрозою терактів. Ветерани зберуться на місцевому пагорбі слави.

Потім, як і щороку, Іван Залужний з сім’єю поїде на дачу. Туди приїде багато гостей, серед них і друзі та бойові побратими внука Вані. Частина люду затримається на два дні. Адже наступного ранку, 10-го травня у Івана Залужного день народження. Йому виповниться 97-років.

Він планує дожити до ста. Каже, що щоденна ранкова зарядка та правильне харчування допомагають продовжити вік. Дочка Галина додає, що відчуття потрібності теж стимулює жити. І вона, як ніколи, відчула, що сьогодні її батько дуже потрібен Україні. "Думаю, тепер ми будемо частими гостями в Києві, хоча спочатку їхати не хотіли", – на прощання каже Галина Залужна.

Мар’яна П’єцух, спеціально для "УП"