Львівські екскурсоводи: Скоро Західна Україна буде патріотизму вчитися в жителів донецько-луганського регіону

Прогулюючись Львовом, часто можна зустріти двох чолов’яг, які нібито потрапили до цього міста машиною часу. Їхній образ – це вигляд інтелігента початку ХХ-го століття, який гармонійно вживається з атмосферою львівських вулиць та будинків.

Джентльмени, вдягнуті в офіційні костюми з невід’ємними аксесуарами: метеликами на шиї, носовичками в кишені, капелюхами та палицями, – це львівські екскурсоводи, брати Петро та Іван Радковці.

Петро зустрічає мене, як сам зазначає, "в образі". Поки він ввічливо знімає переді мною капелюха, боковим зором помічаю зацікавлені погляди перехожих. Деякі тихо перешіптуються, дехто не стримує подиву, а дехто, очевидно, не проти познайомитись. Вирушаємо до офісу молодшого з Радковців, де він з 2013-го року займається волонтерством.

Між іншим, брати Радковці досить вдало поєднують роботу з доброчинністю. Нещодавно у "Видавництві Старого Лева" вийшла друком збірка їхніх казок-легенд (жанр започаткований братами) "Таємниці львівських левів". Перші 5 примірників Радковці продали на аукціоні, де зібрали близько 20 тисяч гривень. Усі гроші були витрачені на потреби армії.

Проходимо повз газетний кіоск, тим часом Петро розповідає:

"Знаєте, газетам у радянські часи давали вкрай цікаві назви. Так-от, уявіть, приходить чоловік купити пресу, а продавчиня йому на те: "Правди" нема, "Вільну Україну" вже продали, залишився тільки "Труд".

Я читаю екскурсії з кінця 80-х років. Перші 15 хвилин завжди витрачаю на те, щоб промацати як слід людей, дізнатися, що їх цікавить. Бо ми показуємо те місто, яке ми любимо, а люди пропускають це через себе. Знову ж таки, хто такий львів’янин? Це той, хто тут народився? Живе? Чи той, хто поважає Львів?

Ми з Іваном народились у Львові. Коли Іван служив на флоті, я періодично йому надсилав листівки з переліком пам’ятних об’єктів Львова. Я завжди цікавився цим містом, але з часом виявив таку річ: я ніколи не був на порядній екскурсії Львовом. Потрапляв на звичайну, все обмежувалосья датою, архітектором і стилем…

Іншу інформацію направду витягнути було важко. Але людей цікавить інше: чим народ жив колись, який був побут, що їли, як відпочивали. Свого часу я знайшов книжку "Історичні походи по Львову" Івана Крип’якевича. Тоді ще ксерокса не було, і на машині під назвою "ЕРА" (електронно-розмножувальний апарат) мені її скопіювали…"

Згодом нас зустрічає Іван Радковець, який сьогодні, на жаль, "не в образі", але погоджується на кілька фотографій, каже, що так буде навіть гармонійніше. Тим часом Петро помічає, що картина в приміщенні висить догори ногами. Іван переконує Петра, що з художником не сперечаються, і той захотів зобразити Святоюрський собор навпаки…

Стереотипи росіян щодо Львова та дитинство екскурсоводів

Петро Радковець: "Знаєте, якось наприкінці екскурсії росіянин мені сказав: "Общение с вами меняет мировозрение".

Людина приїхала сюди зі сформованими стереотипами, моє завдання – їх змінити. Хоча зазвичай до Львова з Росії їдуть адекватні люди.

От місяць тому, наприклад, приїжджав до мене чоловік і показував, як він по Красній площі ходить з жовто-синім прапором.

До речі, а ви знаєте, чому правильно казати "Красна площа", а не "червона"? От перекладіть мені такий вираз "красная девица". Красна дівка, виходить, тобто гарна. От і це в значенні найгарнішої площі міста".

Іван Радковець: "Ми виросли в старій частині міста Львова, де кожен шматок будинку, подвір’я, все, що було довкола, передавалося з покоління в покоління, з уст в уста.

За допомогою легенд, правдивих історій Львова, які неможливо було прочитати в офіційних книжках. Тоді в одному дитячому осередку прекрасно знаходили між собою спільну мову представники різних культур і національностей.

Це були міжнаціональні, міжрелігійні, міжкультурні, міжетнічні стосунки. Оті подвір’я старого Львова збирали одночасно колишніх польських військових, радянських офіцерів, великих діячів, які вже в той час казали, що радянська влада пропаде, ортодоксальних іудеїв, представників греко-католицької церкви, монахів, які працювали в госпіталях ще в часи Першої світової війни…"

Петро: "Ми навіть святкували двором. Як це виглядало: на католицькі свята наші сусіди-поляки накривали стіл, на українські – ми. На 9 травня виходили всі.

Сусіди, вони часто набагато ближчі, ніж родичі, тому що родичів ви бачите час від часу, а сусідів – кожного дня.

Руку до нашого заняття доклав і батько. На фільмоскопі він крутив діафільми, знизу кадру був текст. От наш тато кожному по черзі, нас троє братів, давав читати перед сном. І ми мусили читати, бо аргумент був такий, що всі діти в дворі будуть з нас сміятись, якщо ми не вмітимемо. Це були такі педагогічні моменти.

Ще у нас в дворі був так званий культ книжки. Ми збиралися на дерев’яних сходах і переказували, як в амфітеатрі, останню прочитану книжку. От уявіть, яке має бути вміння розповісти, донести слухачам".

Іван: "Часто ми самі вигадували історії. Якось ми відкопали людську щелепу в дворі, кулі знаходили, радіопередавачі, каски. До цього всього ми додавали щось своє – і виходили захоплюючі історії.

Крім того, на мої дитячі роки припав той час, коли Львів неодноразово ставав знімальним майданчиком. Ми жили між реаліями і кіно, візуалізацією того, що колись вже було в стінах Львова.

Для мене найпершим фільмом був "Чарівний голос Джельсоміно". Досі раджу подивитися його всім політикам. До слова, саме цей фільм залишив кадри того Львова, в якому я ріс. Але з віком, коли я безліч разів переглядав це кіно, виникало дуже багато запитань до деяких неточностей, бо я ж виростав в ті часи і точно знаю, що такого у Львові не було".

Петро: "А я, до речі, побував на знімальному майданчику фільму "Старики-розбійники". Ми живемо в такій країні, де казати правду – завжди було злочином.

Ми слухали ту музику, яка була офіційно забороненою. Хоча нам поталанило, бо наша школа спеціалізувалась на вивченні німецької мови, ми регулярно спілкувались з закордонними учнями. От вони могли на той час собі дозволити те, чого не мала радянська дитина, тому надсилали нам касети листами.

Для дискотек ми спеціально тримали 2 касети. Одну – на випадок, коли прийде вчителька, а іншу – з тією забороненою, милою нашій душі музикою.

Слава Богу, що наша молодь зараз цього не розуміє. Ми влаштовували кіноперегляди польських фільмів, але найбільше молоді збиралось на німецьке кіно, бо саме німці першими почали знімати еротичні фільми (сміється, - авт.).

Дуже часто до Львова приїздили чиновники. Ясна річ, приїжджали перевірені, найбільш віддані режиму люди, які могли боротися з певними явищами, що тут панували. Проходив рік – і їх забирали на перевиховання. Бо вони починали хрестити дітей, святкувати релігійні свята і ходити до церкви.

Тобто робили те, з чим приїхали боротися, в тому парадоксальність Львова.

Ми виростали в школі, що розташована між Церквою Успіння Пресвятої Богородиці, Музеєм атеїзму і обкомом партії, розумієте".

Реставрація пам’яток чи побудова нових?

Іван: "До речі, на наш вік припала будівля, яку зараз у Львові нещадно намагаються нищити. Це інститут "Укрзахідреставрація", що був створений в кінці 60-х років, в цілях реставрації, консервації та збереження пам’яток.

В Україні тепер повністю руйнується реставраційна галузь. Словом, в десятки разів дешевше побудувати щось нове, ніж відреставрувати стару будівлю".

Петро: "Я процитую одного донецького туриста, який одного разу сказав: "У вас тут столько всякого старья, это все надо снести и построить нормальные широкие проспекты".

Насправді це страшно, тому що дитина виростає, закінчує ВНЗ і стає головним архітектором".

Інтелектуальний Львів

Петро: "Львів – це театри, духовність. В цьому контексті згадався мені ще один турист, у якого були квадратні очі від того, що він побачив: трамвай на вулиці Дорошенка під’їжджає до зупинки, кондуктор-жінка вискакує на зупинку, біжить до кіоску, а водій з трамваю кричить: "І мені, будь ласка, візьми "Репертуар львівських театрів".

Він був в шоці, що кондуктор і водій трамвая цікавляться репертуаром львівських театрів.

Коли в школі можна було пообідати за 50 копійок, замість того я йшов до музею, і купував одну світлину старого Львова. Цікавився, чим люди жили раніше, зараз маю непогану колекцію".

Іван: "У 90-х ми почали працювати в бібліотеці імені Стефаника, там нам відкрився доступ до часописів. Ми користуємося джерелами, які не є загальнодоступними, просто маємо досвід пошуку.

Треба вміти правильно розмежовувати книжки.

Виробилась методологія: знайти одне джерело, на основі якого написані всі решта. Співставляючи різні джерела, зрозуміти, хто кого обманював".

Петро: "Наприклад, ми аналізували історію пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові. Якщо Ви відкриєте будь-яку літературу радянського періоду, всюди пише, що він збудований в 1905 році.

Насправді, коли ми взяли газети австрійського періоду, то не знайшли жодної згадки про це. Але ж не могла преса не писати про таку подію! А от в газеті 1904-го року купа фотографій, анонсів відкриття пам’ятника. Тобто хтось збрехав, і всі від нього переписали".

Іван: "От чому збрехав, можу навіть сказати версію: як же так могли львів’яни, такі патріотичні люди, не вшанувати Революцію 1905 року (сміється, - авт.)?"

Про Львів туристичний, підпільний та ввічливий

Петро: "Львів – це місто, створене для туристів? "Спекотний літній день сьогодні в місті Львові, туристи – тут і там, львів’яни ж – на природі", – от Вам мій вірш.

Іван: "Колись до Львова їхали зі всього Радянського Союзу, як за кордон. У радянській пресі можна було зустріти таке пропагандистське гасло: "Львів – столиця Західної України".

Час вчив львів’ян бути в підпіллі: хрестили нас, наприклад, греко-католицькі священики, коли церква була заборонена. І в школі щорічно у нас був Шевченківський вечір. І коли досі розповідають, що в СРСР не можна було такого зробити, той, хто справді хотів, знаходив можливості.

По-різному можна сприймати Тичину, але є в нього дуже красиві слова: "А нам своє робить!". З дитинства я знав, що треба привітатися з "пані"! Це слово ніхто не забороняв".

Петро: "Я хочу згадати світлої пам’яті вчителя географії. Коли він йшов до школи, ми всі, школярі, шикувались через 5 метрів один від одного. І кожен йому казав: "Добрий день".

Так-от, він, будучи вихованою інтелігентною людиною, не вважав приниженням на кожне наше учнівське привітання зняти капелюха, розумієте… Дітьми ми жартували, але одночасно розуміли і поважали це".

Петро: Діти – це дуже відповідальна, найуважніша публіка.

У мене була цікава ситуація, неодноразово її пригадую, я брав участь в акції "Мій тато захищає Україну" і проводив екскурсії для тих дітей. І ми якось опублікували в фейсбуці фото, де я стою поруч з дівчинкою.

Були всякі коментарі, а серед них підпис: "О, моя доня!". Тобто хлопець там, а дитина тут доглянута. Він впізнав свою доню на екскурсії..."

Львів очима львів’ян та туристів

Петро: "Різні бувають запитання, коли дзвонять домовитись про екскурсію. Найтяжче відповісти на питання, скільки треба часу, щоб пізнати весь Львів. Але ж і життя може не вистачити… Найдовша екскурсія у мене була 20 годин. Наша екскурсія – це свого роду вистава, де Львів – тло.

Подорожуючи Європою, побувавши у Венеції, я зрозумів, що я б не хотів, щоб Львів був схожим на неї, причому не в плані води. Розумієте, коли в їхню гавань заходить круїзний лайнер, то Венеція перетворюється на тролейбус в час-пік".

Іван: "Туриста ніколи не хвилюватимуть ваші особисті проблеми, Ви повинні нести позитив. Якщо Ви помітили, то я починаю речення, Петро може закінчити, і мені в цьому плані дуже поталанило, коли екскурсія йде більш ніж годину, а мені, людині, яка палить, починають вуха крутитися (сміється, - авт.).

Знаєте, була з цього приводу така ситуація, коли брат мене брав з собою на екскурсії, щоб навчити цієї майстерності. Я ще нічого не знав. І тут ми проходимо повз міську раду, Петро каже фатальні слова: "А далі продовжить Іван", розвертається і йде вирішувати свої справи. Я стою і розумію, що навколо мене близько 20 пар очей, які очікують продовження..."

Петро: "А я згодом виходжу і чую, як Іван майстерно і натхненно вже вдруге, чи то пак втретє розповідає те саме, що і я, але іншими словами".

Іван: "Для приїжджих Львів смердить історією, а для львів’ян він пахне дитинством. Дуже важко пояснити люду, чому існує такий сентимент. Це те саме, що ми відроджуємо своє дитинство, зайшовши до бабусиної хати, де ви бували кожного літа.

Там кожен куточок знайомий, кожна дірочка має свою історію. Отакі стосунки і у нас зі Львовом.

От ми пам’ятаємо, наприклад, що там жила пані Баклажанка. А чому Баклажанка? Тому що вона любила випити і у неї ставав ніс синім, мов баклажан. Була ще така пані Пуцька. Їй діти часто кидали помідори у вікна, а вона їм кричала: "Для чого ви мені пуцькаєте?".

Петро: "От знаєте, коли люди збираються на зустріч однокласників, туди категорично заборонено приводити дітей, жінок і когось стороннього. Бо буде не та атмосфера, люди не зрозуміють, а ви не буде справжніми.

Отак і зі Львовом, перейнятися ним і зрозуміти його не кожен може. Тому ми зіставляємо індивідуальну екскурсію. З того і відповідь на те, чому ми проводимо екскурсію в образах.

Все дуже просто: коли люди сприймають тебе як невіддільну частинку Львова, одразу все стає простіше і щиріше.

Львову пощастило, бо порівняно з іншими містами, його не так пошматувала ні Перша світова війна, ні Друга світова війна.

Львів насправді дуже легко оточити, але людська байдужість набагато гірша, ніж будь-яка війна. Іноді намагаються приплести Львову непритаманну йому культуру, столичну. Але Львів це відторгне.

Львів – культурна столиця, але не місто столичної культури. Ми неодноразово вітаємо так своїх друзів з Києва: "Привіт столиці України в столиці українства".

Ми дуже любимо читати екскурсії для львів’ян. Людина ходить тут щодня і не помічає вкрай важливих дрібниць. Цікаво те, що люди приїжджі помічають більше, ніж корінні жителі, бо ми не звикли підіймати голову вище свого капелюха".

"Фестивальність" Львова

Іван: "Однак мене іноді дратує "фестивальність" Львова. Коли ти виходиш надвір і бачиш, як народ відпочиває, а у тебе півгодини тому в вухах дзвеніло: "Допоможіть!".

Поки це не стосується людини особисто, вона вважає, що війна десь дуже далеко. І, на жаль, в Україні створена саме та атмосфера. Я ніколи не думав, що колись доведеться вчити свого сина стріляти зі зброї. Але з іншого боку, я тішуся молоддю, яка зараз є набагато більш патріотична, ніж їхні батьки. Наша молодь не боїться робити те, що здається неможливим…"

Петро: "Часто спілкуюсь на екскурсії з людьми з донецько-луганського регіону.

Так-от, мушу визнати, що пройде не так багато років і така патріотична Західна Україна буде патріотизму вчитися в тих людей. Тому що їхній патріотизм пройшов з кров’ю, болем і втратами, а не з написами на футболці "Слава Україні", ходячи Львовом.

Ці слова на Сході мають зовсім інше змістове навантаження. Начепити таку футболку у Львові і вийти в такій футболці там – це є зовсім різні речі.

Я завжди кажу: війна в Україні закінчиться тоді, коли на центральній площі Донецька буде освячений пам’ятник Бандері".

Іван, у свою чергу, не погоджується з братом, каже, що війна закінчиться тоді, коли буде знесений мавзолей і на тому місці стоятиме пам’ятник Бандері, причому Україна не буде мати до того абсолютно ніякого відношення, це робитимуть самі росіяни.

Тим часом веде мене до іншого кабінету, де висить прапор з відзнаками батальйонів, яким допомогла громадська ініціатива "Львівський рицар".

Показує книжку з військовими піснями та акордами для хлопців, де в кінці прикріплений навіть диск з записами. Каже, що пісні там зібрані ще з часів "ОУН". Планується ще одне видання з теперішніми піснями, які хлопці написали безпосередньо на Сході.

"У мене був ще один дуже цікавий випадок, – підсумовує Петро, – на вулиці Друкарській є такий під’їзд, де на перилах ще залишився затертий напис 39-го року, що цей будинок належить конкретній родині. От я розповідаю про цей напис, кажу, що тут жили люди, ще постіль тепла, ще їжа на плиті не вистигла, людей заслали в Сибір, а на їхній постелі, на їхній кухні вже трудяться так звані визволителі. І у мене на екскурсії була пара, жінка розплакалась і каже: "Ви розповідаєте не історію Львова – це, фактично, сучасний Луганськ".