Могилянці з любов’ю. Випускники вузу про його феномен, дух свободи і гідності

85
15 жовтня 2015

Києво-Могилянська академія була першим в Східній Європі православним вищим навчальним закладом, офіційно удостоєним звання академії.

З часу її заснування (1615 рік) з її стін вийшло 12 гетьманів України і ще сотні вчителів найвпливовіших вишів того часу. Могилянка була духовним центром українства, але після знищення Запорізької Січі в 1817 році її закрили.

На території Академії відкрили Духовну семінарію, яка проіснувала до 1918 року. За два роки в стінах Академії почало діяти Військово-морське училище.

На початку 90-х ідеєю відновлення старовинного університету загорівся журналіст і літератор В'ячеслав Брюховецький.

"Я блукав коридорами Верховної Ради, годинами висиджував у високих кабінетах урядового будинку, проривався в Пущу, їздив до Львова — і все з однаковим результатом: нічого не відбувалося", – пригадує ті часи Брюховецький.

Першим та єдиним, хто допоміг, виявився вчорашній партійний ідеолог Леонід Кравчук.

19 вересня 1991 року тодішній голова Верховної Ради та кандидат в президенти підписав розпорядження "Про відродження Київ-Могилянської академії".

Через рік після проголошення незалежності університет вже приймав своїх перших студентів на навчання.

Могилянка стала більше, ніж звичайним вузом. Ще до запровадження незалежного тестування, її студентом можна було стати лише пройшовши тест.

Без хабарів і корупційних зв’язків.

Це було однією з причин того, що до НаУКМА потяглись вмотивовані та розумні випускники шкіл, які в майбутньому стали політиками, урядовцями, філософами, культурологами, письменниками і піарниками.

Нині більшість з них говорить про те, що бути випускником Могилянки – це ніби бути членом особливої спільноти з впізнаваними кодами, спогадами, схожим світоглядом.

15 жовтня, Києво-Могилянська академія святкує своє 400-річчя. "Українська правда. Життя" спитала кількох її випускників про феномен Могилянки та найяскравіші враження. І приєднується до усіх привітань.

ОЛЕСЯ ОСТРОВСКА-ЛЮТА,
екс-заступник Міністра культури України,
керівник аналітики компанії Pro.Mova

Могилянка для мене – це дух свободи і найінтенсивніший досвід горизонтальних, партнерських зв'язків, базованих на відчутті рівноправ'я, – з викладачами, адміністрацією, і з іншими студентами.

Не було понять "одногрупники" й "однокурсники", бо в Могилянці 90- их і не було сталих груп. Студенти самі обирали левову частку навчальних курсів, не залежно від курсу і навіть факультету.

Це породжувало оцей особливий дух свободи і – водночас – відповідальності за свій вибір. Інтелектуальна незалежність, право не погоджуватися з викладачем, цілодобові самоорганізовані семінари в гуртожитку – все це було прекрасним, формуючим досвідом. 

Фото (с) Kostiantyn Strilets 

Я пишаюся знайомством і дружбою з багатьма блискучими випускниками Могилянки – людьми з незалежним способом мислення, здатними діяти локально, а мислити глобально.

І чесно, з відкритим заборолом опонувати навіть власній Alma Mater.

Я пишаюся роками навчання в Могилянці. Я горда бути випускницею Могилянки. 

АРТЕМ БІДЕНКО,
заступник Міністра інформаційної політики України

Пройшло як-не-як більше 10 років, тому об'єктивно оцінити я можу лише

своє теперішнє ставлення до Могилянки. А це: +100 балів будь-кому як тільки дізнаєшся, що він/вона з Могилянки; пихате і самозадоволене відчуття, коли в компанії нас таких декілька, і ми починаємо згадувати викладачів,  пари,  прогули, відчуття свободи, безліч можливостей, рівність всіх і т.п.

Оце відчуття окремішності – в нас є свої свята, свої звичаї, свої таємні коди. Однозначно Могилянка накладає певний відбиток на кожного – з одного боку, це певна поверховість, знання багатьох речей з різних сфер.

Фото з ФБ Біденко

Приблизно такими є і студентські реалії Європи та США – студентські  братства, з якими зв'язок існує впродовж десятиліть.З іншого – це впевненість у своїх силах, тобто вміння знаходити додаткове глибоке знання; і нарешті це відчуття ліктя, готовність звернутися до своїх по допомогу.

Викладачі-зірки та їхні предмети, що вплинули на цілі покоління. І це теж додає внутрішньої пихатості всій цій могилянській мафії.

ВОЛОДИМИР ЄРМОЛЕНКО, 
філософ, ведучий "Громадського телебачення"

 

Є одна річ, яка дуже важлива для людини, особливо сучасної. Це вміння орієнтуватися на незнайомій території. Тобто швидко вчитися. І вміння пов'язувати речі, які досі вважали непов'язаними.

Сучасна людина, особливо в сфері суспільно-гуманітарного знання, не може собі дозволити розкіш мати лише один фах. Не може собі дозволити розкоші витрачати шість років на одну-єдину спеціальність.

Сьогоднішній університет має давати людині дві-три спеціальності, бажано одну "фундаментальну", іншу "прикладну". Він також має показувати, куди можна рухатися далі.

Він має давати карту "території", а не вчити майстерності обробляти одну-єдину ділянку.

Могилянка зробила в цьому сенсі революцію в Україні.

 Її головна риса, як на мене, – це можливість подорожі між дисциплінами. Філософ тут трохи філолог і політолог, культуролог – трохи філософ і соціолог, журналіст тут – трохи політолог і філолог.

Межі між дисциплінами стають менш чіткими, а тому люди – більш універсальними. І вони мають талант швидко орієнтуватися на незнайомій території.

Але тепер цей досвід, як на мене, варто поширювати на всю систему вищої освіти.

Вона в Україні продовжує залишатися застарілою.

Зорієнтованою на конкретні (застарілі) знання, а не на вміння вчитися і бачити горизонт.

А нам сьогодні дуже треба вміти рухатися. І вміти позбуватися ментальних шаблонів.


АРСЕНІЙ ФІНБЕРГ,
засновник проекту "Інтересний Київ", відомий волонтер

Не знаю жодного іншого вузу України, який би настільки навчав свободі та свободо мисленню. Крім того, це найкраще місце для знайомства з майбутніми лідерами думок та держави. 

Могилянка для країни є кузнею кадрів, які вміють широко мислити.

 

Могилянця легко впізнати: незашореність, вільномислення, вміння посміхатись незнайомій людині.

Могилянці – це "мафія", яка є майже всюди яка полегшує будь який контакт.

ТЕТЯНА ОГАРКОВА,
український літературознавець,
доктор філософії в галузі літературознавства, ведуча "Громадського телебачення"

Моя перша зустріч з Могилянкою відбулася майже двадцять років назад, у 1996-му.

Шість років навчання на кафедрі культурології, дев’ять років викладання на кафедрі літератури – і вічність попереду. Недарма кажуть, що ми плинні, а Києво-Могилянська академія вічна.

Могилянця можна легко впізнати на вулиці, у кав’ярні, в офісі чи у закордонному університеті. Кажуть, він з народження вільно говорить англійською мовою, знає трохи про все на світі і майже все – зі своєї спеціальності.

А головне – могилянець після звершення університету нарешті навчається вчитися. Він нарешті розуміє, що життя є достатньою підставою для саморозвитку за будь-яких обставин.

Його відрізняє самостійність, почуття гумору і непохитна впевненість у собі.

 

Саме тому могилянці часто досягають успіхів в різних сферах – адже вони в усіх незрозумілих ситуаціях керуються принципом "хто, як не ми".

Слабкість могилянця полягає в тому, що він завжди переконаний, що "золотий вік" його alma mater залишився позаду, у якомусь міфічному "колись". Переважно цей час співпадає з роками його навчання в стінах Академії.

Насправді, це переконання є ілюзією.

Краще теперішнього могилянця може бути лише могилянець майбутній.

Адже час плинний, а Києво-Могилянська академія вічна.

ЯРИНА КЛЮЧКОВСЬКА,
відомий піарник, директор компанії GROU

Пієтет до Могилянки я носила в собі років з 10-ти, відколи ще в "ті" часи прочитала "Неопалиму купину" Плачинди.

Тоді слова "Могилянка", звичайно, в ужитку ще не було, але була асоціація з іменами Галшки Гулевичівни, Феофана Прокоповича, Максима Березовського, з чимось до болю українським, неймовірно високим і важливим.

Попри те, що моя реальна зустріч з Могилянкою в перший рік її нового життя почалася з нервового складання незвичних для нас тестів, поселення в гуртожитку без гарячої води чи холодильника – все це я проживала на фоні постійного звучання того барокового акорду піднесеності, який я принесла з собою із дитинства.

 

Я неймовірно щаслива, що й сьогодні, через 400 років після заснування і 23 роки після відновлення, ім’я Києво-Могилянської Академії звучить для мене тими самими нотами.

Звучить моральною міццю Могилянки, яка вистояла, не зламалась, не зігнулась, і стала уособленням чесності в українській освіті.

Звучить непохитною традицією – і водночас відкритістю, прогресивністю і прагненням до новацій.

Звучить щирою гордістю за своїх друзів – могилянців, які працюють в уряді та в парламенті, піднімають культуру, публікують книги, створюють бізнеси, викладають в найкращих університетах світу, формують громадську думку.

Звучить свободою – думки, духу, слова, дії. Ось ця свобода і є візитною карткою могилянців усіх поколінь. За нею впізнаєш "свою" людину чи то на Майдані, чи то за столом переговорів, а чи на академічній конференції.

Це – приналежність до особливої спільноти: якщо ти чув історію про бабусю і полуниці з уст Брюховецького принаймні три рази – все, ти свій, без питань.

Могилянці без тіні іронії вимовляють: "Час плинний, Києво-Могилянська Академія – вічна". Бо ми щиро віримо: так і є.

КАТЕРИНА БОТАНОВА,
арт-критик, головний редактор "УП. Культура"

Для мене Могилянка – це, передовсім, люди.

І якщо можна говорити про якийсь особливий дух Могилянки, то це той, який приваблював і далі приваблює до цих подільських будівель найнеймовірніших людей.

Вони не давали мені заспокоїтись і зупинитись, завжди підштовхуючи до читання, думання, писання, до постійного руху.

Вони постійно ставили незручні запитання, й не дозволяти задовольнятись простими відповідями.

Вони не вчили, але давали можливість вчитись і думати.

 

Вони не стримували, навпаки, – відкривали дедалі ширші горизонти, і деколи бувало доволі лячно, аж можна було і загубитись у цих ландшафтах.

Вони підтримували, годували сирниками і варениками з домашніх передач, для яких треба було прокинутись о 6 рано в суботу, ділились найновішою музикою і давали почитати книжки, про які годі було і мріяти.

Вони – ми – завжди вірили одне в одного. І завжди вірили в те, що ми можемо змінювати світ навколо себе.

Це, напевно, такий вірус – невиліковний і невитравний вірус Могилянки, вірус ідеалізму, неспокою і прагнення змін.

Якесь особливе світло в очах.

"Ага, то ти теж з Могилянки? Гуманітарний? Економічний?" Цього світла дедалі більше всюди, воно точно є в епіцентрі всіх великих змін останнього часу.

Gaudemus igitur! – Радіймо! Бо це ми точно винесли з Могилянки – вміння радіти, одне одному і змінам, які ми створюємо.

ТАРАС ЛЮТИЙ,
український філософ і письменник,
представник молодшої генерації Київської філософської школи

Тут завжди виникало відчуття, що відроджувані призабуті традиції освіти передбачають не жорстке наслідування, а твою особисту зміну. А змінюючись сам – ти змінюєш університет.

Може через це, почавши в Могилянці студентське навчання, цілком природно почуваєшся, коли ти вже викладаєш у ній.

 

Попри всю суб’єктивність думки, я вважаю, що для країни Могилянка не черговий навчальний заклад, а осередок можливостей, які ти створюєш сам.

Це не закрита корпорація, де домінує панібратство.

Тут є жвава конкуренція.

Отже, якогось "штампу" чи однозначної ознаки, за якою можна вирізнити могилянця, вірогідно, не існує.

До того ж, могилянець це не тільки той, хто вчився в Могилянці. Це і той, хто в ній працює, підтримує її, чи просто поділяє ідею свободи, комунікації та змагального духу.

ОЛЕНА ТРЕГУБ, 
директор міжнародного департаменту Мінекономіки

У часи, коли я закінчила школу, Могилянка для мене була безальтернативним місцем для вищої освіти.

Я дуже принципово ставилась до корупції і для мене було неприйнятно вчитись в університеті з дітьми, які туди потрапили за хабарі, а не в результаті чесного конкурсу.

Могилянка була мрією. Ідеалом справедливого суспільства, де пануюють меритократичні принципи.

Для країни Могилянка була надією на зміни, натхненням боротись за побудову нової України.

 

Цінність Академії для мене полягає не у самій освіті, а у цінностях й ідеології, які вона у мене заклала.

Цікаво спостерігати, як різні могилянці, вийшовши за стіни Академії у великий світ, по-різному на нього реагують. Хтось стоїть на своїх принципах, а хтось пристосовуються до середовища.

Могилянку звинувачують часто, що вона готує емігрантів.

Майже половина моїх однокурсників за кордоном.

Я сама не так давно приїхала в Україну з США, де провела 10 років. Зі свого досвіду скажу, що відтік могилянців за кордон відбувається у значний мірі саме тому, що принципи, які закладає у них Академія, входять у гострий конфлікт з реаліями нашого суспільства.

Якщо узагальнити, то у більшості випадків я впізнаю могилянців за блиском в очах, свободою духу й ідеалізмом.

Фото mmr.uaКнигарня ЄCCA FoundationКультурний проект

powered by lun.ua