Кіборги. Рік потому: фотопроект про бійців, які боронили аеропорт. Фото

79
7 грудня 2015

Журналісти зустрілися з хлопцями, поговорили, зробили нові фото і записали інтерв'ю. Вони пропонують побачити їх на власні очі і подивитися, як вони змінилися за рік, йдеться у повідомленні засновників проекту.

"Я хочу, щоб Ви дізналися про їхні долі. Щоб "Кіборги" перестали для вас бути красивим словом і стали живими людьми. Такими ж, як я або ви. Але тими, хто вже є історією цієї країни", - пише засновник проекту "Повернись живим" Віталій Дейнега у Faceebok.

"Кіборги. Рік потому" – це вісім історій хлопців, які пройшли найпекельніші бої. Більшість з них за цей рік демобілізувалися, повернулися до мирного життя та втілюють свої мрії: вчаться в університетах, одружуються, виховують дітей. Але дехто досі залишається на фронті. Деякі "кіборги" вирішили залишитись інкогніто. Вони змінили війну, а війна змінила їх.

Ляля

Лисак Андрій Васильович до війни працював у службі охорони "Титан", потім одружився, згодом пішов працювати зварювальником, а тоді настала мобілізація. Андрій з позивним "Ляля" потрапив у 95-й розділ, 2-й батальйон, 4-ту роту.

Вдома у Андрія залишилася дружина та маленька донька. У відпустку він приїжджав лише один раз на 10 днів. А коли нарешті повернувся додому, донька його не впізнала. Андрій розповідає про страх, очікування, наступ та адаптацію до мирного життя.

Навпроти Андрія під час розмови сидить його чотирирічна донька Саша. Поки він служив, всіх чоловіків у військовій формі з телевізора Саша кликала "татом".

А в нього ж від ліктя до кисті намальоване татуювання із іменем доньки - "Олександра" - як відповідь на чергові запитання "Заради чого і кого йшов на війну?" І певно, завдяки кому повернувся назад.

Наркоз

Сергій Архангельський - начальник медичної служби однієї з частин високомобільних десантних військ. В АТО він був двічі. Вперше, як доброволець одразу після Майдану.

7 березня 2014 року звернувся у військкомат і вже 11 березня був у Збройних силах. Вдруге – за призовом військкомату. За освітою Сергій лікар-анестезіолог.

 

Його лікарський стаж – 21 рік. 15 років працював у лікарні Житомирського району у відділенні анестезіології та реанімації. На Майдані він також був лікарем.

Сергій з позивним "Наркоз" розповідає про справжню чоловічу дружбу, яку він пізнав на війні, про свою мотивацію, лікарський фах та застерігає від байдужості.

Поки ми записуємо інтерв'ю, повз проходить безліч знайомих Сергія. Він мовчки вітається з ними усіма – підморгуючи, з легким кивком голови та широкою усмішкою. Здається, що цього медика, мобілізованого вже двічі, знає чи не половина Житомира.

Під кінець розмови випадково зустрічаємося із його сином та невісткою. Особливих планів на дембель Сергій не мав, окрім одруження сина - той не влаштовував весілля, поки батько не повернувся з війни.

Вектор

Начальник штабу батальйону Борис Рябуха народився та проходив службу в Криму. Під час окупації півострова переїхав на материк і продовжив служити Україні. Зараз він "кіборг" із позивним "Вектор".

Борис Рябуха з родини військових. Його батько вже військовий на пенсії. "Вектор" не уявляє собі іншого майбутнього, окрім армії, бо це те, що він найкраще вміє робити. Він розповів про свою мотивацію, адаптування до мирного життя, Крим, професійну армію та що значить для бійців командир.

 

Ми стоїмо на шумному перехресті доріг на площі Перемоги в Києві і слухаємо історію за історією: як блокували частини і анексували Крим, як вивозили поранених, як боролися за старий термінал, як боєць "Вектор" їхав зі Сходу і як молодий батько Борис запізнювався в пологовий будинок.

Він має одне просте бажання – повболівати за улюблений футбольний клуб в Донецьку: "Вже тут якось ходили на футбол - "Динамо-Шахтар", я за "Шахтар" вболіваю. В секторі фанати почали запалювати петарди, так ми усі, хто воював, одразу під сидіння і стрибнули... Хочу ще на футбол, на "Донбас-Арену". Вона ціла стоїть, тільки скло з вітрин повилітало, а в деяких місцях вибуховою хвилею винесло..."

Лисий

Старший солдат Лисюк Олексій Олегович з позивним "Лисий" з 18 років мріяв піти в армію, його мрія здійснилася. Після строкової служби пішов у контрактну армію. Олексій Лисюк не був у Донецькому аеропорту, але був у Пісках.

 

Для нього найважчим днем стало 5 жовтня, коли він з хлопцями потрапив під обстріл. Один з військових був важкопоранений, інший – помер на місці. БТР Олексія згорів у Пісках. Олексій Лисюк розповідає про зміни в армії, мотивацію, адаптацію до мирного життя та хлопців, які стали йому вірними товаришами.

Секрет

Кіборг" з позивним "Секрет" - боєць житомирської 95-ї окремої аеромобільної бригади Збройних сил України, брав участь в обороні Донецького аеропорту. Уже рік, як він не повертався додому у відпустку. Усі його думки залишаються на війні.

 

"Секрет" опинився на війні в 19 років. Після служби в армії він перезимував вдома і в травні вирішив піти захищати Батьківщину. Дуже довго призивався, але офіцери та знайомі допомогли, тому вже в 20 років він потрапив в АТО.

Повертатися додому "Секрет" поки не збирається. Каже, що воюватиме до кінця. Він розповів про найважчі для нього дні в Донецькому аеропорті, про свій рідний дім, мотивацію та свого командира.

Юнга

Іван Трембовецький – молодший сержант, замкомвзводу розвідвзводу 2-го батальйону 95-ї бригади. Іван провів два місяці в Пісках, брав участь в обороні Донецького аеропорту. Зараз він уже демобілізований, повернувся додому, у Київ, збирається одружитися та завести дітей.

До того, як потрапити в АТО, Іван працював у медіахолдингу 1+1, але він подумав, що якщо може спробувати щось змінити, то не можна втрачати таку можливість. Так Іван Трембовецький опинився на війні.

 

Іван розповів про Донецький аеропорт, настанову батька, яка допомогла йому адаптуватися до мирного життя, про важливість допомоги психологів після війни та описав яким має бути командир.

Перед зйомкою оператор жартує, що всі найсуворіші десантники мешкають на київській Троєщині. Ми приїжджаємо туди вдруге за тиждень. "Юнга" перепитує мене перед зустріччю, чи будемо фотографувати як рік тому: "А можна в "гражданці"? Ця форма вже так набридла".

За спортивною кофтою з джинсами ніщо не видає першої хвилі мобілізації, розривів артилерії посеред поля, бойових завдань та крайнього виїзду з аеропорту.

- Портретом зараз ми хочемо показати як ти змінився за рік.
- Живіт тоді мій треба фотографувати, - відповідає та заливається сміхом.

Цього місяця він одружується – сім'я була першим пунктом плану після "дембелю". Як і свої бойові задачі, цей пункт Іван виконав.

Вальтер

Тарас із позивним "Вальтер" - сержант запасу аеромобільних військ України. Наразі він демобілізовний, змінив дві роботи, але зрозумів, що особливих перспектив у мирному житті не бачить, тому збирається далі продовжувати службу та боротися за цілісність і незалежність України.

Скоро він підпише контракт на службу. Військове училище Тарас не закінчував, навчався у звичайному вищому навчальному закладі. А після закінчення захотів піти в армію. Тарас розповів про найважчу ніч в Донецькому аеропорту, політику та війну, сказав, що допомогло йому не здатися на війні та що для нього означає перемога.

 

Тарас-"Вальтер" вчить мене якимось простим і тому найважливішим речам – все, що плануєш чи хочеш змінити, треба втілювати одразу. Просто зараз. Не завтра, не потім, не з понеділка і не наступного року. Чим далі відкладаєш, тим менше шансів втілити свої бажання та мрії у життя.

Тільки-но повернувшись після демобілізації, він купив кросівки, які дуже хотів. Ще на фронті забажав мати собаку – і після кількох дзвінків та допомоги подруги в його житті з'явилась блакитноока хаскі Альма, якій зараз вже рік.

Амур

Дмитро Крикун з позивним "Амур" був мобілізований в середині березня, у першу хвилю мобілізації. За рік він відвик від мирного життя. Щоб адаптуватися після повернення з АТО, відпочивав, подорожував західною Україною.

Вступив до КПІ на заочне навчання, зараз здає сесію й закінчує університет. Дмитро розповідає про страх, мотивацію, перемогу та друзів, яких він знайшов на війні.

 

У дорозі від селища Піски до Донецького аеропорту Дмитро складав, напевно, свій найважливіший іспит – він підвозив продукти бійцям. Тож усі інші науки та студентські завдання видаються тепер значно легшими. В його університеті він не єдиний із бойовим досвідом, але військову форму Амур залишив для війни:

"Ти ж не ходиш в спортивному костюмі всюди – в кіно, театр, наприклад? Або ж не приходиш у тренажерний зал у фраці. В мене з паралельної групи в інституті ходить один такий у камуфляжі, то я його питаю: "Може, тобі ще бронежилет і каску?".

Волонтери продовжують добру традицію. Шукайте нові календарі на 2016 рік із обличчями кіборгів у офісі "Повернись живим" або звертайтеся до особистих повідомлень групи у Facebook після 20 грудня.

"Українська правда. Життя"

powered by lun.ua