"Мов птахи зверху". Історія людини, яку не зустрінеш на вулиці

Останнього разу він виходив на вулицю у липні.

Сім'я Волошиних проживає в Кам'янці-Подільському на 8 поверсі, незручні східці та дуже великий інвалідний візок, що не вміщається у ліфт, не дозволяють 60-річній жінці виходити на прогулянку із 26-річним сином.

В Олежки, як його лагідно називає матір - одна з найбільш важких форм ДЦП - форма спастичного тетрапарезу з дисфункцією верхніх і нижніх кінцівок, яка виникла внаслідок неврологічного захворювання.

– Мне стыдно ходить и просить что-то. Стыдно. Ведь, никому мы не нужны, никому до нас нет дела. Мы сидим в своей квартире, как птички сверху – видим только небо, – з відчаєм говорить жінка.

Окрім Ольги Іванівни, в двокімнатній квартирі проживають ще її донька та 9-річний внук.

Всі фото автора

Не такий, як усі

Зайшовши до кімнати, помітила, що по телевізору показували спортивні новини. Пані Ольга сказала, що вони щойно закінчили дивитись біатлон.

– Он очень любит спортивные программы. А футбол для него – это все! Очень любит "Динамо", – розповідає жінка, поглядаючи на сина. – Несколько дней назад Олежка лежит, а по телевизору говорят, что в 21:30 будет футбол, и он, такой – глядь на часы. Я ему говорю: еще ж рано, а он уже ждет.

У цей момент Олежка починає чомусь радіти.

Радіє він не так, як усі. У нього своя особлива манера, яка спочатку може здаватися незвичною та трішки лякати. Олежка не може говорити, він спілкується по-своєму: звуками, мугиканням або легким криком.

– Видишь, как он радуется, – каже жінка. – Меня иногда спрашивают люди, мол, а что он понимает? А я им отвечаю: он буквально все понимает, все знает.

Пані Ольга з Олежкою люблять читати книжки:

- Мы удобно ложимся, я держу книжку и читаю ему. Особенно ему нравятся исторические, военные книжки.

Олежка все ще продовжує щось вигукувати, цим самим підтверджуючи слова матері, що він усе розуміє.

– Сын, хватит, успокойся, потому что могут начаться судороги или температура поднимется.

Судоми почалися у хлопця ще у трирічному віці. Щоб хоч якось полегшити біль, мати щодня дає йому протисудомні препарати – три таблетки тричі на день.

– Один препарат стоит 300 гривен, другой – 220, еще один – 190. Я все за пенсионные деньги покупаю, кроме психотропных таблеток. Но, все равно выходит в кругленькую сумму, – бідкається Ольга Іванівна. – Почти всегда нам этих таблеток не хватает, а денег больше нет.

Раз на місяць вони отримують безкоштовні психотропні медикаменти.

– Знаете, они кидают их, как кость собаке. Часто бывает такое, что 10 людей получило, а 50 – нет, – продовжує жінка, – нам они говорят, мол, деньги закончились, больше не отпускаем.

"Никому мы здесь не нужны"

Жінка не просить допомоги у сусідів чи випадкових людей.

– А кому мы здесь нужны? У дочки проблемы со спиной, еле вдвоем заносим Олежку в ванную комнату.

Є у пані Ольги ще племінник, який допомагає виносити сина на вулицю, однак, він живе за містом, тому нечасто приїжджає.

– Еще мой 9-летний внук говорит, что когда он вырастет, то будет мне помогать. Ведь вот так всю жизнь мы в этом уголочке и сидим, – зітхає жінка.

– Летом 35-36 градусов было, а мы тут сидели все мокрые. У нас южная сторона – дышать нечем, – пригадує Ольга Іванівна.

Він дуже любить зиму і радіє снігу, але востаннє взимку Олежка з матір'ю гуляли років 15 тому.

– В детстве он очень любил на санках кататься. Раньше, правда, он был поменьше, то мы всегда с ним катались.

"Вот так и живем"

– Видите, – жінка бере руку сина, – я ему одеваю носок на руку, потому что он меня постоянно царапает, вот, несколько шрамов на руке, – пані Ольга показує свою праву руку. – Обрезай – не обрезай ему ногти – все равно будет царапать. У него же еще сила такая – Да? – Звертається до сина, – ух, сила!

– А так, я стала одевать ему на руку носочек, то он уже не может меня поцарапать, – каже жінка, тримаючи одягнену в носок ліву руку Олежки. – Вы знаете, меня аж трясет, так я его люблю, – емоційно говорить жінка.

– Приготовлю ему покушать, а потом измельчаю все в блендере, ведь он не жует, ему все зубы вырвали, потому что у него была очень страшная зубная боль, – каже пані Ольга. – А так, если что-то болит у него, то мы точно знаем, что это не какой-то зуб.

– У него уже несколько дней очень сильный кашель, высокая температура, и он не может нормально кушать: съест ложку-две и начинает ужасно кашлять, – бідкається Ольга Іванівна. – И никто не знает, что с ним такое.

Опісля недовгої паузи, жінка дивиться на сина й починає його міцно обіймати.

– Как мама тебя любит? Сильно, сильно тебя любит!

"Все так и печет внутри"

Ходила пані Ольга до міської ради, розповідала про ситуацію з квартирою. Запитувала, чи не можуть їй допомогти обміняти її двохкімнатну квартиру на 8-му поверсі – на таку ж саму, тільки на 1-ому або, хоча б, на помешкання зі зручним виходом з під'їзду.

За її словами, у мерії відповіли: "В городе нету средств, и у государства нету средств. Продавайте свою квартиру, покупайте хату в селе и живите там", – зазначає жінка.

Однак, жінка не хоче купувати хатину в селі, бо впевнена, що у потрібний момент швидка допомога не встигне туди доїхати. Адже, в Олежки зараз постійні судоми, а лікарі можуть їх зупинити медичними засобами.

Жінка вже близько 10 років надіється отримати квартиру.

- Ми стоим в очереди на квартиру в горисполкоме, нас поставили в льготную очередь, но уже много лет ничего.

У Кам'янець-Подільській міськраді кажуть, що вони знайомі з проблемою сім'ї Волошиних – однак, у пільговій черзі стоять чимало сімей, які також очікують на помешкання.

Також прес-секретарка мера сказала, що вони намагаються допомогти обміняти квартиру, але поки не знайшли нікого, хто б на це погодився.

– Врачи со "скорой помощи" мне как-то сказали: "Мы растим вашего ребенка вместе с вами". Так и есть, – каже Ольга Іванівна, киваючи головою. – Я звоню, говорю им, что нас надо уколоть, а они отвечают, что сейчас приедут, даже не спрашивают адрес. Уже знают, кто мы и где живем, так приезжают.

– Я воюю за життя свого сина уже 26 лет. Знаете, лучше бы я на войну пошла, чем смотреть вечно на эти беспрерывные судороги, приступы, слышать стоны. Все так и печет внутри, – каже пані Ольга, плачучи.

Для бажаючих допомогти:

Картка ПриватБанку 4149-4978-1261-4339
Волошина Ольга Іванівна

Іванна Павлюк, спеціально для УП. Життя