Хоспіс проти парку. Суперечка, в якій усі програють

94
16 січня 2016

Одного дня батько Ксенії впав на сходах і зламав шийку стегна. Звична для старих людей травма, після якої часто вже не підводяться з ліжка.

Наступного дня батька виписали з хірургії додому, з фразою "зробили, що змогли".

Ксенія сама вже немолода, їй важко ходити, і хвора на рак мама теж потребувала догляду. Тому пішла по допомогу до отця Косми, настоятеля розташованого неподалік монастиря святого Антонія.

Відтоді до її оселі ходили брати-францисканці. Батько розповідав їм про своє життя, запитував, що на нього чекає, й читав Біблію.

Робити уколи, міняти підгузки, годувати й перевертати хворого, щоб не було пролежнів, Ксенія навчилась сама.

Ксенія

– Батьки померли спокійно лише завдяки ченцям, які були поруч, – говорить вона. – Держава не допомагає людині, прикутій до ліжка. Якщо ти хворий, вважай, що тебе списали.

Батьки Ксенії могли б отримати у свої останні дні професійну допомогу лікарів, якби у стотисячному Ужгороді був бодай один хоспіс. Проте спроба його збудувати наразилась на спротив.

Кірпічка

Кірпічкою в Ужгороді називають місцевість біля колишньої цегельні та озеро, що виникло на місці глиняного кар’єру. У вісімдесятих тут заклали парк Перемоги. Наразі ця місцевість являє собою зарості й пустирища навколо засміченого озера.

Міська рада готова була виділити частину цієї землі для спорудження хоспісу. Будівництво взяв на себе францисканський монастир, що мав отримати кошти від австрійської римо-католицької церкви.

Парк - зарості й пустирища навколо засміченого озера

Рік тому до отця Косми прийшла медсестра Слава Глаголич і лікар Тетяна Козак із пропозицією приєднати хоспіс до території монастиря. Настоятель погодився. Допомогти в цій справі мали розташовані поблизу церква християн віри євангельської (баптистів) і школа.

Хоспіс запланували не як медичний заклад, а як громадську організацію, щоб не було обмежень тривалості перебування хворих.

Медики сподівались надавати допомогу одночасно 25 людям у відділенні денного перебування, респісі – тимчасовому догляді для відпочинку рідних, та відділенні постійного піклування.

Це необхідно, бо в ужгородських лікарнях не передбачені навіть ліжка, на яких надається спеціалізована паліативна допомога – піклування про людину в останні дні життя.

Територія, що відведена під хоспіс

Безнадійно хворих не хочуть госпіталізувати, бо показник смертності впливає на загальну статистику медичного закладу. Часом таких пацієнтів виписують у територіальний центр соціального обслуговування, але там їм не можуть забезпечити ні спеціального догляду, ні знеболення. Більшість виписують помирати додому. Що стається з тими, хто не має рідних, важко уявити.

Попри те, що на чернечому домі монастиря написаний розклад роботи, знизу приписка: "У разі бажання останньої сповіді хворого чи за іншої потреби звертатися у будь-який час".

На території монастиря є будинок, у якому можуть помитись і поїсти безхатьки. Хоспіс мав з'явитися на ділянці, прилеглій до монастиря. Дозвіл на розробку проекту Ужгородська міська рада надала в кінці 2014 року без застережень, тож проект землеустрою розробили й затвердили.

Місто виділило землю під будівництво хоспісу, а потім зупинило справу, – говорить отець Косма. – Я вже мав би сімдесят п’ять тисяч доларів, але ці гроші ми скерували на тернопільський будинок для старих людей. Там уже стіни ставлять.

Слава Глаголич

– Перед виборами воскресли паркові активісти, – розповідає Слава Глаголич. – Прибрали територію, сфотографувались і згадали, що колись за Союзу це мало стати парком.

"Кірпічкою" назвалась і громадська ініціатива, що бореться за збереження зеленої зони на всій території парку Перемоги.

"Нам принципово"

– Та зрозумійте, ми не проти хоспісу, – пояснює юрист громадської ініціативи "Кірпічка" Микола Яцків. – Для нас принципове питання, щоб ця територія залишилася вільною. Ми просимо, щоб ініціативну групу хоспісу забезпечили альтернативною ділянкою і компенсували вартість розробки технічної документації.

На зустріч Микола приходить із газетою "Кірпічник" і показує резолюцію, в якій учасники ініціативи обіцяють "сприяти будівництву Центру паліативної допомоги в Ужгороді до 2018 року".

Газета противників хоспісу

На території, за яку борються активісти, не ростуть дерева: родючий шар ґрунту знято до глини. Затоплений кар’єр не має паспорту й офіційно не є озером. Навколо нього багато сміття.

– Є певний дисонанс, але парк має такий вигляд, бо його занедбали, – виправдовується Микола. – За радянської влади це було парком Перемоги.

Теперішня влада Кірпічку парком не визнає, і це обурює активістів найбільше.

Вони не заперечують, що, якби не заплановане будівництво хоспісу, про земельні проблеми й не дізналися б, але тепер уважають своїм головним завданням добитися скасування змін до генплану міста й заборони будівництва на території парку.

До церков і тенісних кортів, уже зведених на шести з чотирнадцяти гектарів колишнього парку, активісти претензій не мають.

Шість незабудованих гектарів віддали в оренду компанії "Ужгород-маркет" для будівництва торгівельних об’єктів, проте київсько-волинські інвестори починати роботу не квапляться.

Ще гектар призначений для релігійних організацій, і останній був в оренді у міністерства освіти.

Микола каже, що до 2004 року вся територія разом із озером мала рекреаційне призначення, 2007-го призначення незаконно змінили, а в коригуваннях 2013 року до генерального плану міста територію парку повністю віддали під забудову.

– Є мораторій, що забороняє місцевій владі змінювати призначення зелених зон – це повноваження Верховної Ради, – пояснює юрист.

Активісти судяться з орендарем шести гектарів і добились порушення кримінальної справи за фактом фальсифікації документів службовцями міськради.

Микола

Суд першої інстанції став на бік компанії, активісти подали апеляцію, але Микола каже, що орендарі "готові поступитися своїми інтересами, бо не хочуть воювати з громадою".

Якщо ініціатива доведе справу до кінця, на місці занедбаної території має постати парк. Щоправда, інвестора він, на відміну від хоспісу, не має, й за які гроші впорядкують Кірпічку, активісти не знають.

Микола каже, що це питання до депутатів:

– Кошти для впорядкування парку – компетенція міськради, а не містян. Ми розуміємо, що є пріоритетність фінансування і, очевидно, є інші нагальні потреби. Ми готов подавати проект на міжнародну допомогу, але розраховуємо, що вартість передпроектних заявок місто візьме на себе.

Аргументи щодо зручності розташування хоспісу саме на цій території здаються юристові непереконливими. Якщо його збудують, каже Микола, ужгородці не матимуть проходу до озера.

На його думку, альтернативою для розміщення хоспісу можуть бути порожній перинатальний центр, залізнична лікарня чи територія колишнього заводу.

– Для нас зробити поступку де-небудь означає поступитись і в інших місцях, – додає юрист.

"Марште вон"

Миколина ідея дивує головного лікаря залізничної лікарні Володимира Канчія.

Доля лікарні справді донедавна була невизначеною, проте депутати постановили перевести її на фінансування з місцевого бюджету. Тепер вона називатиметься Ужгородською центральною районною лікарнею, однак і надалі обслуговуватиме залізничників. Тому вільних приміщень тут не буде.

Семиповерхова споруда Ужгородського перинатального центру вже кілька років стоїть порожня. З центру їхати до неї довго, а маршрутки зупиняються так, що доводиться підніматись угору пішки. Раніше тут були пологові відділення, гінекологія й дитяча хірургія; тепер немає нічого.

– Можливо, усе ще можна відновити, – говорить працівник розташованої неподалік інфекційної лікарні. – Повністю замінити вікна, провести воду, вивести цвіль. Але опалювати всі поверхи заради двадцяти п’яти місць? До того ж це комунальна власність, і приміщення дадуть в оренду, а не у власність хоспісу. Значить, приміщення має відремонтувати місцева влада, а на це потрібні кошти.

Завод, про який говорить Микола, під час другої світової нацисти перетворили на ґетто. Через нього пройшли кількадесят тисяч людей, яких відправили до концтабору Аушвіц. Після війни він відновив свою роботу, але вже давно стоїть занедбаний і розбитий.

 Ужгородський перинатальний центр

Словом, альтернативи немає.

Проте аргументів, чому хоспіс повинен бути саме на Кірпічці, активісти чути не хочуть. Учасниця ініціативної групи Тетяна була на зустрічі, що відбулась влітку в приміщенні міськради. Каже, захисники парку не були налаштовані на діалог:

– Виключали з розетки ноутбук, виступ лікаря-онколога зустріли диким криком. Їхня позиція була: ми все знаємо, нічого не розказуйте. Були гасла на кшталт "ви самі сифілітики і нас хочете заразити", "монахи всіх зазомбували і прийшли забрати нашу землю". Це не позиція тих, хто хоче почути думку опонента.

У підсумку вдалося створити робочу групу, яка мала визначити долю будівництва хоспісу. Вона засідала, але відповідальна за протокол людина забула його вести. Тому офіційних результатів засідання не мало.

Восени вже чинний мер, почаювавши з активістами та відмовившись вислухати експертів, пообіцяв ухвалити рішення. Відтоді місто чекає.

Мешканці району обговорюють витяг з кадастру

– Містом ширяться чутки, що тіла померлих у хоспісі скидатимуть в озеро, що до кар’єру пустять каналізацію, що водойму хочуть висушити і на її місці збудувати хоспіс. І що насправді не хоспіс будуватимуть, а багатоповерхівку, – говорить Тетяна. – Фактично виходить, що здоровим дозволяють будувати де завгодно, а хворим кажуть "марште вон". Я впевнена, що тих, кому потрібен хоспіс саме тут, набагато більше, ніж тих, кому тут потрібен парк.

Поки активісти "Кірпічки" позиваються проти міської ради, сподіваючись відродити парк, а ініціативна група хоспісу чекає бодай якогось рішення, смертельно хворі ужгородці не можуть отримати професійного догляду. Щороку в місті тільки від раку вмирає близько двохсот людей.

Виходячи з монастиря, Ксенія спирається на палицю й зітхає:

– Та скільки ж можна чекати? Чесне слово, скоро сама піду й кілочки в землю позабиваю!

Ужгородці всміхаються.

powered by lun.ua