Капелан Дмитро Поворотний: Свята Русь лише в душі. Інше – сурогат СРСР

189
10 лютого 2016

Ми зустрічаємося з ним на базі "Дніпро-1".

У отця Дмитра Поворотного не замовкає телефон: хтось хоче передати гуманітарну допомогу; хтось питає, коли буде наступна поїздка на схід, а хтось просто уточнює, яку ікону краще купити.

Крім того, що Поворотний капелан полку, він організовує приходське життя у дніпропетровській церкві та займається волонтерством.

Хоч вже обід, отець Дмитро п’є свою першу чашку кави і згадує, що трапилося з ним відтоді, як два роки тому він прийшов у військкомат і попросився на війну.

Коли ми почали їздити на схід, то побачили, що у хлопців є недуховні потреби: поїсти і вдягнутися. Тоді я звернувся до Владики Симеона, керуючого Дніпропетровської єпархії УПЦ КП, щоб він благословив інших священиків поставити скриньки для збору коштів для потреб бійців.

Минулого Різдва з Красногорівки ми вивезли 30 дітей. Нам хотілося показати їм Україну. І це вдалося. Я по очах дітей бачив, що вони дивувалися мостам і великим будинкам.

Паралельно ми підтримуємо школи. Дорослих лежачих людей забезпечуємо підгузками.

Коли хлопці почали гинути, мені захотілося якось вшанувати їх пам'ять. Тому ми біля ОДА на Алеї шани Небесної Сотні вирішили поруч з хрестом покласти гранітні плити з іменами загиблих.

Колись я побачив фото гарно одягненої жінки, яка йде на фоні розрухи. Це надихнуло мене на проект "Нас не зламати". Наші місцеві гурти знайшли апаратуру і їздять по військовим батальйонам і сільським клубам. Ми співаємо, роздаємо військовим барабани і починаємо бити в них. Це надихає.

Ви постійно кажете "ми", коли розповідаєте про себе.

Моя капеланська діяльність це лише верхівка айсбергу. За нами мільйони прихожан і священиків, які моляться за мир у країні. А ще нам допомагають волонтери.

 

Отець Дмитро перериває нашу розмову для того, щоб вручити трьом військовим патріарші медалі "За жертовність і любов до України".

– Мені хлопці навіть кажуть, що державні нагороди не такі важливі, як церковні. А я з ними, я – їхній.

Повернувшись, показує численні фотографії: Красногорівка, Мар’їнка, ось він на полігоні, ось фото з волонтерами, освячення машини, ось покійний Альберт... Здається, він пам’ятає ім’я і історію кожного.

А яке фото ваше улюблене?

Я дуже люблю ось ці: із акції "Діти-дітям". Це – школа в Новобахмутці. Цього Різдва приблизно 100 дітей ми привітали з Миколаєм. Звернулися до шкіл Дніпропетровська: показали дітям фотографії їх однолітків на лінії фронту, і вони всі разом зібрали іграшки і передали їм вітання.

 

"Святий Миколай, Святий Миколай, ми діти своєї країни", отець Дмитро показує відео, зняте за 25 кілометрів від Донецька.

На ньому маленькі дніпропетровці звертаються до своїх однолітків: "Дорогие друзья, мы желаем вам мира. Давайте дружить".

Діти Донбасу відповідають: "Спасибо детям Днепропетровска. Мы не хотим войны". І голос хлопчика тихо додає: "И чтоб у вас она не была".

З чого почалася ваша капеланська служба?

Раніше я був просто священиком, а коли почалася війна, то сам прийшов у військкомат і попередив, що можу бути капеланом.

Тоді не було чіткого розуміння капеланства: був відділ по взаємодії з церковними організаціями у Міноборони, але фактично він не функціонував.

Пізніше я потрапив у 20-й батальйон територіальної оборони (зараз мотопіхотний). Тоді не знали, як мене оформити на службу, а тому за документами відправили як військовослужбовця.

Перші зіткнення відбулися 9 травня 2014 року. Тоді у нашому батальйоні загинуло два бійця. З початку літа батальйон висунувся утримувати рубежі між Дніпропетровською і Донецькою областю, а потім просувався вглиб останньої.

З того часу я на сході регулярно. Зараз капелан полку "Дніпро-1" і також виконую обов’язки голови єпархіального відділу капеланської опіки Дніпропетровської єпархії Київського патріархату: відповідаю за капеланів та, по можливості, інші підрозділи.

 

Скільки капеланів у Дніпропетровській області?

Є відділ капеланського служіння, де священики служать на постійній основі: місяць там, і два місяці вдома.

У нас в Дніпропетровській єпархії три таких священики: отці Олександр, Сергій і Анатолій. Інші, як я, капелани не на постійній основі. Таких у нас до десяти чоловік.

Ми допомагаємо 93-ій, 54-ій бригадам, 57-ій механізованій, 17-ій танковій, 20-ій, 39-ій, 40-ій, 43-ій окремим мотопіхотним, 25-ій аеромобільній бригаді… всіх не перелічиш.

Чим відрізняється капелан від військового?

Тим, що він ніколи не може брати до рук зброю. На війні має бути священик, бо у людини зі зброєю є спокуса зловжити нею.

А ще проблема пияцтва трапляється. Постійно звертаю увагу військових на це, а за можливості переконую, що потрібно лікуватися.

Щоправда зараз у підрозділах викристалізувався достатньо міцний кістяк, а тому така моя робота сходить нанівець.

Місцевий телеканал зняв про вас фільм "Капелан". У ньому автори запитують, чому ви пішли на війну. Що ви відповіли?

А де я ще маю бути? Це – моя батьківщина, треба підтримувати тих, хто її захищає, бо він тим самим виконує заповідь Божу: "Шануй батька і матір свою".

Як чоловік я не міг взяти зброю до рук, але я міг бути корисним як священик. Без волі Божої нічого не трапляється ні в житті людини, ні в житті країни.

І якщо 23 роки тому з’явилася на мапі держава Україна, то, як віруюча людина, я маю рівняти свої бажання під волю Божу. Я і людям пояснюю, що ковбаса по 2.10 – це ще не все: є воля Божа.

 

Капелану дуже часто доводиться підбирати слова. Що ви найчастіше кажете військовим?

Я їм дякую. І спілкуюся з ними в першу чергу не як священик, а як людина.

У вас буває так, що ви не знаєте, що сказати?

Буває. Але якось доводиться знаходити слова. Важко казати щось родичам загиблих. Але це життя.

З іншого боку потрібно поважати вибір хлопців, які розуміли, чим це може закінчитися. Жаль за загиблим може стати своєрідним егоїзмом по відношенню до себе: питаєш "Нащо він туди пішов?". І таке трапляється.

 

А як ви говорите з військовими про гріх вбивства?

На війні є багато не воцерковлених людей, які стали віруючими. Але незалежно від цього, вбивство зачіпає кожного.

В суспільстві є різні професії: є науковці, пекарі, а є - воїни. Вони виконують присягу батьківщині і народу. Церква завжди благословляла на захист. Воїн – не бандит, він не діє по своїй волі. Він діє по наказу.

Вбивати – дійсно, гріх. Але є й обов’язок захищати. Військові свій гріх сповідають. Їх гріх – формату діяльності, бо вони не вбивають кого і як хочуть.

Рівноапостольний святий князь Володимир, Димитрій Солунський, Феодор Стратилат... Хіба вони не були воїнами? Але ж вони святі.

В Євангеліє є такий епізод, коли до Іоана Хрестителя прийшли митарі, фарисеї і воїни, які питали, що зробити їм, щоб спастися. І він не порадив їм скласти зброю і садити пшеницю, а сказав: "Служіть, нікому не заподійте зла і виконуйте чесно свій обов’язок".

 

Ви часто повторюєте, що там, де Бог, там перемога. Але, певно, що військові з протилежного боку від лінії зіткнення також думають, що за ними Бог?

Яка в цьому логіка?! Бо хтось назвав цю територію "Новоросією"? Так, там є православна армія, але в чому виражається це православ’я? У тому, що вони знущаються над полоненими: каструють, ріжуть, питають, влаштовують паради? Хіба це по-православному? "По плодах узнаєте їх".

А я згадую, як наші військові після звільнення Красногорівки попросили мене привезти дитяче харчування. Я думав мені почулося, а виявляється, вони годували місцевих дітей, які місяцями сиділи в підвалах.

Чи доводилося вам спілкуватися з російськими священиками, які підтримують представників самопроголошених республік?

Не доводилося. Лише коли я забирав тіла військових, то спілкувався з "Душманом" - Сергієм Доценко, мешканцем Костянтинівки, а тепер заступником командира батальйону "Восток". Мені здалося, що він розуміє ситуацію, але має особисту образу, бо був у банді Стрілкова та в полоні українських військових.

Колись у Че Гевари була теорія революція ззовні. Ідея полягає в тому, що невелика група людей, не обов’язково з цієї країни, починає вести партизанську війну. Потім до них приєднуються місцеві, ображені, маргінали, криміналітет і починається справжня війна.

Банди Стрілкова виконали цю місію. Я бачив багато покинутих храмів, у яких зберігалася зброя, сепаратистська література і інша пропаганда "руського міра".

 

Але немає гарантії, що в церквах на території України не зберігається пропагандистська література, чи не так?

Мають бути гарантії держзахисту. Церква взагалі має стояти осторонь конфліктів, проповідувати Євангеліє і істину.

У мене питання до православного воїнства: Чи повинен християнин казати правду? Чи повинен він засуджувати гріх? То чому ви тоді не засудили брехню Путіна, який не визнавав знаходження російських військ у Криму? У тебе є брат? А якщо твій брат жениться, а тобі його вибір не сподобається, ти забереш у нього хату?

Не слухає брат, відпусти його, він сам повернеться, якщо треба буде, і попросить вибачення. Царства Божого на землі не буде, не було і Святої Русі.

Свята Русь – це святі землі, які прославилися. Свята Русь може бути лише в душі. Все інше – сурогат Радянського Союзу.

Рік назад у мережі з’явилося відео з захопленого проросійськими бойовиками Красного партизану.

На ньому отець Дмитро завантажує у машину тіла чотирьох вбитих українських військових: старшого лейтенанта Андрія Колісника, молодшого сержанта Романа Сеха, солдата Сергія Слісаренка і молодшого сержанта Альберта Саруханяна.

Там відбувається отакий діалог отеця Дмитра і проросійського ватажка:

Ты не думай, что он сделал, думай, что ты бы сделал. И за чтоб ты не воевал, а человеком оставаться надо.

– Батюшка, а кто вас попросил помочь погибшим?

– Бог меня попросил помочь.

– Куда вы всех повезете?

– Домой повезем. Они с Украины.

– Но нет ведь Украины.

 

Ваш досвід спілкування з сепаратистами залишився на фотографії, яка ввійшла у топ-100 кращих фото 2015 року за версією Associated Press. Розкажіть, як вам вдалося забрати вбитих військових?

– 21 січня 2015 року у мене були адресні посилки для військових. Ми вирушили на схід, але в нас зламалася машина, довелося взяти іншу.

У Павлограді ми дізналися, що у Красному партизані на останньому блокпосту йде бій. Нам же треба було доставити посилки до передостаннього. Тоді ж дізналися, що з’явилися загиблі.

Приїхали на базовий табір, але нас не пустили далі. Ми повернулися у Дніпропетровськ, я відслужив службу, і дізнався, що жінці загиблого офіцера подзвонили з тієї сторони і сказали, що можна забрати тіло військового.

Дзвонити дружині – ось таке у них православ’я.

Я взяв телефон заступника командира підрозділу Душмана і погодив забрати всіх загиблих. Ми їхали на джипі з тризубом, тож довелося зняти його, змити клей.

Коли під’їхали на крайній блокпост, вже стемніло і ми не ризикували рухатися далі, тож знову повернулися ні з чим.

Наступного дня, 24 січня, разом з водієм ми виїхали з Дніпра. Коли сепаратисти оглядали нашу машину, один сказав: "Будеш повертатися назад, зупинися, я там одного знав". Інший казав: "Видишь, Батюшка, славяне разбираются между собой, а что тут делают нерусские?". Це вони натякали на загиблого вірменина Альберта Саруханяна.

Коли ми почали під’їжджати до місця загибелі військових, то побачили чимало камер. Так мене і сфотографували. Кому війна, а кому шоу.

 

Що ви маєте на увазі?

– У тому, що я вивіз тіла військових, немає нічого такого, чого я не мав робити як християнин. Але суспільство зараз потребує красивої картинки, яка вибивається із загалу.

Ми багато говорили про кліпову свідомість із журналістами. Насправді, волонтери, які займаються вивозом тіл, робили це не одну сотню разів, але про них не розказали так, як про мене.

З іншої сторони: якщо хоч одній людині із сотні це фото допоможе задуматися, то це вже принесе свої плоди.

Чи є в капелана на війні доступ до того, чого не можуть робити військові?

– Ні. Свого часу я пропонував співпрацю у гуманітарних питаннях священикам Московського патріархату. Просив їх передавати речі полоненим.

Священиків Київського патріархату там не лишилося, їх вижили. Владиці Афанасію одягли на голову мішок, вивезли за місто, інсценували розстріл, посадили у машину, підрізали гальма і відпустили. З Божою допомогою від доїхав до Дніпра.

У Слов’янську священиків різали.

Щодо співпраці мені обіцяли подумати. Тут також багато суперечностей: я знаю, що церква – це не священики, це – система.

Багато хто дивується, що про діяльність деяких отців ніхто не знає. Але так відбувається не тому, що права рука не має знати, що робить ліва, а тому, що вони приховують це від верхівки. Я знаю багато порядних і гарних людей у Московському патріархаті, але є загальна лінія, проти якої не підеш.

Чи були такі випадки, коли священики Київського патріархату брали до рук зброю?

– Я таких випадків не знаю. Думаю, якщо б це трапилося, був би серйозний розголос.

Якщо священик хоче воювати, він може це зробити. І я знаю священиків Московського патріархату, які воюють за Україну. Щоправда на час війни вони перестали бути священиками і вивелися за штат. Так само і в Київському патріархаті знаю одну людину, яка пішла на війну.

 

Чи ви відчуваєте, як вас змінила війна?

– Стало зрозуміло, що є важливим, а що – другорядне. Тепер найважливіше для мене – робити те, що я можу. За талант Бог мене спитає, а тому я стараюся його реалізовувати.

Ось нещодавно хотів перечитати свого улюбленого Блока, а знайшов Бродського. Це ж треба, як зараз в тему. Послухайте.

…И вечный бой.

Атаки на рассвете.

И пули,

разучившиеся петь,

кричали нам,

что есть еще Бессмертье...

... А мы хотели просто уцелеть.

Простите нас.

Мы до конца кипели,

и мир воспринимали,

как бруствер.

Сердца рвались,

метались и храпели,

как лошади,

попав под артобстрел.

...Скажите... там...

чтоб больше не будили.

Пускай ничто

не потревожит сны.

...Что из того,

что мы не победили,

что из того,

что не вернулись мы?..

Церква "Дніпро-1"

Капелан радіє, що вже скоро на території полку "Дніпро-1" закінчаться оздоблювальні роботи у новозбудованій каплиці.

– Ти ж гляди, не кури, бо неможна при іконах, – наставляє отець плиточника.

– Не буду, мене вже попереджали, – усміхаючись відповідає хлопчина.

Виходячи з церкви, отець підіймає голову в небо:

– Дивіться, як гарно журавлі клином летять.

powered by lun.ua