"Я – не моя прописка". Як ведеться протидія дискримінації

264
9 березня 2016

Вони украй рідко отримують право голосу. Та й рідко прагнуть його.

З ними пов'язана сила-силенна міфів та спроб демонізації.

На них вішають зневажливі ярлики "донєцкіє", "лугандони", "понаєхавшиє".

Вони втратили дім, проте їм нерідко ставлять у вину окупацію частини Донбасу, відмовляють в оренді житла, у роботі, в людському ставленні.

Саме про цих людей проект "Я – не моя прописка", втілений у життя громадською організацією "Студена".

Героями акції проти дискримінації за ознакою прописки стали 11 переселенців із Луганщини, Донеччини й Криму.

На першому етапі проекту їх портрети та історії з'явилися у соціальних мережах.

На другому – герої "вийшли" у люди: 180 портретів та історій можна було побачити на станціях червоної гілки Київського метрополітену.

Наразі проект, як буває з усіма важливими акціями, "зажив" власним життям: ініціативу підхопили активісти Запоріжжя і Черкас.

Організатори "Я – не моя прописка" не мають на меті показати, що всі вимушені переселенці "білі й пухнасті".

Громадськості хочуть пояснити, що це такі самі люди, як мешканці Києва, Львова чи маловідомого чернігівського селища. Що прописка жодним чином не диктує характер людини.

Ініціаторка проекту, уродженка Донеччини Ольга Клебанська. Фото з її сторінки у Facebook

Детальніше про проект розповідає його ініціаторка, культурологиня, уродженка Донеччини Ольга Клебанська:

Ідея проекту "Я – не моя прописка" виникла, коли ми з подругою намагалися найти квартиру для оренди.

Це було дуже проблематично, бо і в мене, і в неї донецька прописка. Нам відмовили більше п'яти разів – саме після питання про прописку.

Зрештою, я змушена була переїхати до друзів із Могилянки і живу зараз із ними.

Такі відмови страшенно принижують! Ти безсилий навести будь-які аргументи цим людям – просто приймаєш це все, аби не входити в контакт, не бути скривдженою ще більше.

Євгенія, 29 років, Луганськ:

"Я з жахом згадую той час, коли бомбили моє рідне Лутугіне й Луганськ. Ми не мали зв'язку з батьком, рідними та друзями. Ми не знали, чи вони живі, здавалось, ми й самі не жили, а просто завмерли, не дихали й не рухались.

Так, ця земля народила мене і я є її частиною. І вона є частиною України. Чому ж я маю тепер її цуратись? Я - не моя прописка".

 

І це не єдина проблема, яку мають переселенці. Є нюанси з банківським обслуговуванням, людям відмовляють у роботі…

Ця тема дуже болюча, бо їм і так кепсько, вони все втратили!

Я не вимушений переселенець, я приїхала сюди на навчання і лишилася. Люблю Київ, ніколи особливо не любила Донецьк і не хотіла повертатися у Макіївку.

Але прекрасно розумію, що людей, які переїхали не з власної волі, наявна ситуація робить ворогами всередині своєї ж країни.

Я – за адекватний патріотизм, за адекватність людську як таку.

Микола Владзімірський, 61 рік, народився у Мар'їнці Донецької області, багато років жив у Севастополі

"Ставши переселенцем, зіткнувся з тими ж труднощами, як і всі кримчани, – заблокована картка банку, незрозуміла і безглузда реєстрація у кількох точках, непросте отримання довідки переселенця. Не було труднощів лише з медичною сферою, куди довелось звертатись за допомогою, і яку лікарі надавали, зазначає він.

Прописку в Україні кілька років тому скасували і замінили реєстрацією, що, як виявилось, практично одне і те саме. Тобто, наявність її може визначити долю людини у багатьох життєвих випадках і чиновники вирішують справи в залежності від свого настрою. Знаю, що кримські переселенці-правники виграли суд щодо своїх прав бути резидентами в українських банках. Але не знаю чи відстоять це рішення в Апеляційному суді".

 

Жодна прописка ніколи не пояснює ніяких людських якостей. Мені сподобалась назва "Я – не моя прописка" – вона звучна, максимально коротка і білінгвальна.

Ми хотіли просто зустрічати людей з Донеччини, Луганщини та Криму, і розповідати про їхнє життя. Розповідати про те, що з ними відбувається...

Звісно, ми питали їх, чи зазнавали вони дискримінації. Хоч не ставили за мету розповісти саме про такі випадки.

Юлія Попова, 28 років, народилася у Криму, паспорт виданий Першим відділом Ялтинського МУ МВС України в Криму, перша прописка - Ялта:

"Моя нинішня прописка у Київській області, але в паспорті це не відразу помітно, тому в банках мене як правило спочатку налаштовуються обслуговувати як кримчанку… Ця ситуація повторювалася безліч разів, і хоча я завжди можу показати потрібний штампик, я тепер знаю, що в кожній цій ситуації кримчан не обслужили б...

Дуже засмучує форма, в якій кримчан сповіщають про те, що їх не обслужать – я не розумію, чому не можна послатися на закон і вибачитися, що не мають право обслужити – кожен раз має місце підозрілий погляд і неввічливе формулювання відмови. Не кажучи вже про те, що саме розпорядження, яке забороняє людям з кримської пропискою обслуговуватися в банках, антилюдяне і дискримінуюче. Цю проблему необхідно вирішити".

 

Ціль була саме показати адекватність людини. Пояснити, що незалежно від місця її народження чи колишнього проживання, у неї такі самі плани, мрії, цілі, як і у більшості українців.

Тобто довести, що прописка – це абсолютно радянський рудимент, він ні на що не впливає.

Даша, 26 років, народилася і виросла у Краматорську:

"Коли настав час вступати до вишу, то обрала київський університет, і переїхала жити до столиці. Мої батьки і досі живуть в Краматорську, також багато родичів – в Маріуполі і Комсомольському, на території так званої ДНР.

Пам’ятаю як мене вразило ставлення деяких одногрупників до людей зі сходу як до "менш українських" громадян і жарти про те, що "донецькі" не здатні вивчити мову. Я тоді цілком свідомо перейшла на українську, щоб показати, що географія тут ні до чого, і на все ми здатні".

Починався проект з історій моїх знайомих з різних міст Донецької області.

Вони, в свою чергу, рекомендували мені своїх знайомих з Луганська і Криму.

А коли проект почав набирати певну популярність у соцмережах через групу "Студеної", мені писали абсолютно незнайомі люди та пропонувати бути героями проекту.

Олексій, 29 років, корінний Севастополець:

"Не дивлячись на всю ретроградність Севастополя, завжди був патріотом України. З самого малку мене вчили любити свою Батьківщину. Коли я закінчив школу – зрозумів, що освіту українською мовою в Севастополі здобути неможливо, поїхав вчитися до Києва та почав займатися громадською та політичною діяльністю.

Займаючись політичною діяльністю, завжди намагався зробити все можливе, аби всіляко "українізувати" Севастополь, ми разом з ВМГО "Студентське Братство" проводили там багато різних активностей. Врешті, це зіграло зі мною злий жарт, бо після подій березня 2014 року мене неодноразово викликали до поліції та ФСБ, навіть обшук проводили, ба більше, вилучили книжку "Творча Спадщина С. Петлюри", певно думали, що це щось екстремістське. Тож, врешті решт, мені довелося переїхати з рідного міста та пробувати будувати життя наново".

 

Більшість героїв не просто адекватні, а ще й руйнують усі стереотипи про людей з тих регіонів.

Наприклад, кримчанин Олексій Шубін, абсолютно україномовний націонал-патріот. Він ходив з українським прапором по Севастополю і за це мав проблеми з ФСБ.

Або Олена Біла з Севастополя, яка зараз працює у новій поліції у Франківську.

Олена, 25 років, корінна мешканка Севастополя:

"13 серпня 2014 роки я покинула Крим, залишивши в Севастополі батьків, будинок, друзів дитинства і улюблене хобі – кайтсерфінг. Я переїхала до Івано-Франківська… Моя служба в нової поліції – це спосіб довести самій собі, що я можу бути громадянином, що я не чужа", – зазначає вона.

Чи були коли-небудь ущемлені мої права через кримську прописки? На жаль – не раз. Починаючи від банківського обслуговування (ну ви в курсі, що кримчани тепер – "нерезиденти" України, і грошові перекази їм недоступні) і закінчуючи прокатом сноубордів. І я не жартую! Днями, в Буковелі, мені дійсно відмовилися дати спорядження під заставу паспорта, тому що у мене кримська прописка".

Одна з жінок з Донецька на даний момент живе у Запоріжжі, працює у соціальному центрі та допомагає внутрішньо переміщеним особам адаптуватися та знайти роботу.

Під час війни у мене помер батько. Помер від інсульту, не потрапляв під обстріл, але ці події його підкосили – він втратив роботу, і в досить зрілому віці змушений був їздити по всій країні у пошуках заробітку...

Свєта, 26 років, Маріуполь:

"Дев'ять рокiв тому я не вступила на бюджет до найкращого українського вишу, бо на аудiюваннi мене "зрiзала" викладачка-націоналістка з приймальної комiсiї. Дізнавшись, що я з Донецької областi, вона вкрилася червоними плямами i з'їхала зi стільця. Панi чіплялася до кожного слова, i загального балу менi вистачило лише, аби вступити на контракт. Тож за навчання батьки були змушені віддати чималу суму, а я почала працювати з другого курсу, щоб допомогти їм.

Сьогоднi мене оточують освiченi i толерантнi люди, i я майже не стикаюся з дискримiнацiєю. А тим, хто продовжує подiляти людей на своїх i чужих, кажу так: кожне людське "Я" - це набагато бiльше, нiж нацiональнiсть чи прописка, релiгiйнi чи сексуальнi уподобання".

Також у нас була дача, де тато сподівався жити після того, як вийде на пенсію – вони з мамою побудували там будинок. Але внаслідок розподілу території, дача лишилася на підконтрольній Україні території, і вони, не маючи перепусток, навіть не могли туди їздити.

От цю дачу просто розікрали. Як не прикро, але це зробили саме українські військові.

Я нікого не ідеалізую і не звинувачую, просто переконана, ситуація і так складна, тож не слід штучно ускладнювати людям життя.

powered by lun.ua