Аналізують психологи. Про що каже флешмоб #ЯНеБоюсьСказати

9849
8 липня 2016

"Мене зґвалтували у 8-річному віці", "ми з подругою ледь втекли від голого 70-річного чоловіка", "він лапав мене за сідниці прямо в громадському транспорті", "проїжджали повз, зупинились і силою заштовхали мене до авто, потім зґвалтували".

Це лише зовсім маленький перелік насильства над жінками, про яке вони зізнаються в історіях з хештегом #ЯНеБоюсьСказати.

Ініціатива, яка мала на меті підняти в публічний простір замовчування теми різного насильства над слабшою статтю, – за кілька днів перетворилась в онлайн-сповідь сотень жінок.

Ці розповіді фізично боляче читати. Фактично усім.

Масштаб проблеми вражає настільки, що користувачі соцмереж радять Національній поліції розмістити на своїх сторінках номери гарячої лінії для жертв насильства, політикам – взятись нарешті за реформу судової системи (яка має чітко гарантувати невідворотність покарання за злочин, а не вибіркове правосуддя), і створюють курси жіночої самооборони.

Реакція на історії зґвалтувань і домагань від інших користувачів соцмереж доволі різна: від слів підтримки і захоплення сміливістю – до висміювання, сарказму і звинувачень у тому, що жінки перетворили Facebook на фільм жахів, який усі інші змушені дивитись без своєї на це згоди.

Психологи аналізують флеш-моб і застерігають його учасників: територія соцмереж – не завжди комфортне середовище, і треба бути готовим до всього.

"Українська правда. Життя" продовжує розбирати ситуацію разом з експертами.

Після текстів Світлани Ройз та Олени Редчиць, на кілька наших питань відповідають президент Української асоціації Гештальт-терапії і психолог з 30-річним стажем Лариса Дідковська та член Міжнародної асоціації групової психотерапії і групових процесів, психолог Еліна Романенко.

У суботу читайте на сайті фрагмент книги доктора Джудіт Герман "Психологічна травма та шлях до видужання".

Лариса Дідковська,
президент Української асоціації Гештальт-терапії, доцент кафедри психології Українського національного університету імені Івана Франка, член Європейської асоціації психотерапії, психолог з 30-річним досвідом

Лариса Дідковська

 ПРО ВЕЛИКУ КІЛЬКІСТЬ ПОСТІВ У FB ПРО НАСИЛЬСТВО

Люди мають багато таємниць, пов'язаних із насильством. У цих табуйованих історіях вони були жертвами, або ж навпаки – тими, хто кривдив.

Якщо історія насильства стосується дитинства – тобто коли людина виявилась безпорадною і безпомічною, – вона, як правило, табуюється. Адже у цей період дитина справді безпорадна і залежна, часом і від самих кривдників.

Ми маємо випадки інцесту, психологічного насилля.

Але для дитини батьки чи дорослі (наприклад, вчителі молодшої школи) – є боги. А Бога можна лише боятись, виконувати його заповіді, молитися на нього, приносити жертвоприношення.

Якщо ми говоримо про насильство чоловіків над жінками, то це, як правило, теж не рівні фізичні вагові категорії: у чоловіків більше агресивності через тестостерон (він же – гормон агресивності). Це означає, що в будь-якому випадку жінки не мають вибору, і в певних ситуаціях змушені бути тими, з ким так чинять.

Але коли ми говоримо про сексуальне насилля, то з ним іде ще й почуття сорому, вини. Іноді кривдники погрожують розправою чи наслідками, іноді вони використовують обставини чи ситуацію беззахисності жінок і дівчат.

Як із цим жити?..

Складно, як і з будь-якою травмою і будь-яким травматичним досвідом, де людина опинилась безпорадною та безпомічною і де зло було непокараним.

Якщо говорити про цей флешмоб, то з одного боку – це спроба сказати про проблему, нехай навіть у такий віртуальний і непрямий спосіб. Адже це не пряме звернення до кривдника, а таке повідомлення для світу.

Друга потреба, яка стоїть за цими статусами у Facebook – відреагувати на те, що було заблоковано чи недореаговане раніше. Коли ми знову про це говоримо чи засуджуємо, заявляємо – відбувається це відреаговування.

Третя причина – це може бути нагода помститися. Адже повідомлення може бути почуто кимось з цих кривдників. Раптом буде хтось, хто впізнає в цій ситуації себе? Це буде нагода ще й донести до нього свої почуття, біль, ненависть, страждання.

Насильства багато, і тому флешмоб виявився таким масовим.

Зрештою, зараз закінчився тоталітаризм і диктатура партії – ми маємо більше можливостей говорити правду, якою б вона не була.

Лариса Дідковська: "Коли ми говоримо про сексуальне насилля, то з ним іде ще й почуття сорому, вини". Фото fedemarsicano/Depositphotos

ПРО ТЕ, ЧИ Є ТАКИЙ ФЛЕШМОБ ДЛЯ ВСІХ ВО БЛАГО, ЧИ НІ

Якоїсь чіткої оцінки тут не може бути. Як не може бути однозначної оцінки в будь-яких неоднозначних ситуаціях, якими є поведінка людини у соціумі.

Для декого, хто справді хотів відреагувати, дореагувати чи заявити про кривду, – це могло принести полегшенням і бути терапевтичним.

Для когось це могло бути повторною травматизацією.

Чим саме флешмоб став для кожної людини, і як це відгукнулось – ми можемо знати лише від цієї окремої людини. Тому я б не стала узагальнювати.

Але чи треба це робити такою модою, традицією? – Не думаю. Бо це справді доволі сокровенні й травматичні історії. І це не те, що приносить одразу полегшення чи чарівним способом виліковує.

Я – практикуючий спеціаліст, тому мене більше цікавить ефект на саму людину. Я не вирішую це за неї.

Якщо є багато негативних відгуків людей про флешмоб – значить, він виявився більше деструктивним, ніж конструктивним.

Якщо більше людей скажуть: "Мені це допомогло, мені стало легше", – то він конструктивний.

Тобто я не думаю, що це дуже вдалий спосіб пролікувати травми, але я не знецінюю і не заперечую.

Бо якщо навіть якійсь частині людей це допомогло прожити і пережити болісну травму, то це вже добре.

І треба пам'ятати: найважливіше в цій історії – не нашкодь.

ЯКЩО ЧИТАННЯ СТРІЧКИ У FB ПЕРЕТВОРИЛОСЬ НА ПРИМУСОВИЙ ПЕРЕГЛЯД ФІЛЬМІВ ЖАХІВ

Людина не змушена дивитись фільм жахів – вона завжди може обирати, дивитись їх чи ні. Це має бути свідомий вибір, я не якась заборона. Бо на будь-яку заборону збільшується опір.

Віртуальний світ тим і відрізняється від реального, що ми маємо на нього більше впливу. Реальні стосунки – складніші, так само важче вирішити реальні конфлікти.

А з віртуальним все простіше – натискаєш кнопку і маєш зміну ситуації.

А чому ти не хочеш на неї натиснути – це вже про аддиктивну поведінку. Але це зрештою стосується не лише флешмобу про насильство, а й усього віртуального.

Якщо читання стрічки у Facebook перетворилось на примусовий перегляд фільмів жахів. Фото pz.axe/Depositphotos

ПРО БОЛІСНІ КОМЕНТАРІ ПІД ВІДВЕРТИМИ РОЗПОВІДЯМИ

Людина завжди має вибір, а правильний вибір означає відповідальність за свої і чужі межі.

Якщо я поважаю чужі межі і можу відстоювати свої – це означає, що я доросла особистість. Така людина не буде ані завдавати болю іншим, ані дозволяти робити це з собою.

Але чи всі дорослі особистості ходять по вулицях і сидять у фейсбуках – я не впевнена. Це риторичні питання.

Чи є в тому частина ексгібіціоністського? Звичайно.

Тому що всі люди мають інтимні частини свого тіла. Але відкрито їх показують іншим стриптизери, натомість більшість людей цього не роблять. Або ж якщо й показують, то дуже близьким, сокровенне близьким. І тут теж так само.

Є спеціалісти, яким ми показуємо інтимні місця. Їх спеціально вчать, готують. Вони працюють з цими інтимними місцями в своїх кабінетах.

Є ще психотерапевти, психологи. Вони теж слухають інтимні історії з різним змістом – травматичні, трагічні, комічні – саме з тим, про що більше іншим не повідомлятимуть. Є тайна сповіді – священникам довіряють сокровенне.

І тільки тоді, коли сокровенна історія стає темою вселенського обговорення і смакування – вона може завдати болю і страждань.

У цьому межа розділу.

ФЛЕШМОБ І СЕАНС ГРУПОВОЇ ТЕРАПІЇ

Флешмоб не дуже схожий на сеанс групової терапії.

Остання передбачає правила, які підтримуються всіма учасниками групи.

Найважливіше тут – конфіденційність. Потім йде правило безоцінковості, потім – правило "стоп" (якщо я не хочу чогось почути, чиєїсь реакції на свою історію, я можу її зупинити).

Є також правило так званого "Я послання" – я маю говорити про себе, не маю оцінювати інших, їхні вчинки чи дії.

Якщо всі ці правила дотримуються – це групова психотерапія.

Чи витримуються ці правила у фейсбуці? Не думаю...

ПРО СМІХ І САРКАЗМ ЧОЛОВІКІВ ДО БОЛЮЧИХ ЗІЗНАНЬ ЖІНОК

Сміх – це теж спосіб захисту. Ми часом жартуємо, аби не було так страшно: маємо анекдоти про лікарів, покійників.

Можливо, частина чоловіків побачила себе в ролі тих героїв-кривдників, або ж мали власний досвід такого змісту.

ПРО ЗАХИСТ ДІТЕЙ

Дітей треба готувати, аби вони мали персональні способи захисту. Що не можна йти з незнайомими, бути без нагляду, що варто мати довкола друзів чи дорослих, яких можна попросити про допомогу.

Це ті речі, які всі дорослі говорять своїм дітям, випускаючи їх надвір.

З іншого боку, дитина, яка не готова до взаємодії зі світом через свій страх, яка не має довіри до світу й відчуття безпеки – це скоріш за все віктимна особистість – себто така, що налякана, яка вже жертовна.

Відтак треба збільшувати резистентність, опірність дітей – а не лякати їх ймовірними небезпеками.

Ці небезпеки будуть завжди, і це навіть не залежить від того, де це трапиться: у фейбуці чи ні.

Важливо, аби дитина була готова до того, як зарадити собі із цими ймовірними небезпеками.

Элина Романенко,
практикующий психолог, член Международной ассоциации групповой психотерапии и групповых процессов

Еліна Романенко

О ТОМ, ПОЧЕМУ ФЛЕШМОБ ПОЯВИЛСЯ ИМЕННО СЕЙЧАС

Думаю, рано или поздно должно было произойти нечто подобное. Майдан и война пробудили самосознание общества. Это было бы невозможно без нового осознавания чувства собственного достоинства.

Жертва любой агрессии испытывает характерный стыд жертвы – это сама природа говорит ей: запомни, как здесь опасно, не ходи сюда больше!

И каждая такая травма требует поддержки и грамотного залечивания, иначе она может изгадить человеку всю жизнь.

Однако, в силу общественного табу (отчасти доставшегося нам в наследство от Советского Союза, где "секса не было"), наложенного на сексуальную тематику, именно жертвы преступления на сексуальной почве испытывают груз не только собственной вины и стыда, но и страшное общественное давление в стиле "сама виновата, молчи!"

Крепкий мужчина-таксист, например, не постесняется рассказать, что работает в группе риска, и его поза – спиной к пассажиру, руки на руле – является провокацией для бандита и требует особой защиты.

Бригада "Скорой помощи" никогда не состоит из одного человека, потому что мы знаем: входить в дом к постороннему человеку в неизвестном состоянии может быть опасно для врача.

Закон точно так же охраняет человека – мужчину или женщину, ребенка, чей рост, малая физическая сила сами по себе являются провокацией для агрессора.

И замалчивание преступлений на любой почве – расовой, сексуальной, возрастной – просто несовместимо с пониманием страны, исповедующей свободу слова и твердое соблюдение как закона, так и общественных норм, основанных на взаимном уважении.

По сути, на подобное молчание жертвы рассчитывал агрессор, напавший на Украину.

Небольшая страна с уязвимой экономикой и средненьким влиянием в мире отказалась замалчивать войну и требует возмещения нанесенного урона без уступок и срока давности.

Нужно ли удивляться, что её граждане поступают точно так же в отношении самих себя?

Еліна Романенко: "Замалчивание преступлений на любой – расовой, сексуальной, возрастной почве – просто несовместимо с пониманием страны, исповедующей свободу слова и твердое соблюдение как закона, так и общественных норм, основанных на взаимном уважении". Фото sdecoret/Depositphotos

О ПОСЛЕДСТВИЯХ ФЛЕШБОМА. ЭТО НАМ ВСЕМ ВО БЛАГО, ИЛИ НЕТ?

Мое отношение к возможным последствиям флешмоба неоднозначное.

С одной стороны, это шикарная возможность озвучить травму – для всех, кто носил ее годами в себе.

Такое высказывание, умение говорить о своей травме является важнейшим и, как показывает опыт, необходимым этапом ее излечения.

Поддержка и понимание своего не-одиночества – роскошный подарок, огромная помощь жертве. Открытие глаз некоторых, скажем так, наименее склонных к эмпатии членов общества, прячущих голову от беды, если она происходит не с ними – даже если непосредственно в их семье! – тоже может быть весьма и весьма полезно.

С другой стороны, нам известно такое понятие как индукция.

Это когда массовые настроения заражают всех присутствующих, заставляют их стремиться к причастности.

В этом смысле хотелось бы предостеречь девушек от желания высказаться впустую или пересмотреть свое прошлое, отыскать в нем эпизоды, которые со слишком большой натяжкой помогли бы и им оказаться в общем движении.

Движения жертв – не радость, не удовольствие. Это – печальная необходимость.

Еще одна опасность говорения о себе в интернете – можно точно так же нарваться на людей агрессивных, испуганных, неадекватных, и их реакция будет жестокой.

Высказавшимся придется быть к этому готовыми. Думаю, важно помнить, что людьми, совершающими акты словесной агрессии (хамство, высмеивание, выстыживание), как и всеми нападающими, движет одно чувство.

И чувство это – страх.

Еще одно недоброе последствие, с которым я уже столкнулась в письмах и беседах – паника, призывы к агрессии со стороны потенциальных жертв или их родителей.

Друзья мои, мы живем в опасном мире, и осознание этого факта, разумное, сдержанное к нему отношение – по-моему, лучшая из возможных стратегий.

Людям ранимым, с чрезмерно тонкой кожей действительно имеет смысл поберечь себя. И, ощутив, что сокрушение от прочитанного перерастает в панику, сделать над собой усилие и перестать читать.

Родителям же стоит помнить, что их тревога не помогает ребенку справиться с ситуацией, а только растит в них неуверенность и может толкать в определенном возрасте к необдуманным поступкам.

powered by lun.ua