Очі святого. З чого почалася трансплантологія в Італії

2833
6 жовтня 2016

Навесні Верховна Рада прийняла в першому читанні законопроект щодо трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини.

Цей документ передбачає, що українці за життя можуть дати згоду на донорство органів за умови своєї смерті.

Наразі далі проект не просунувся. Більше того у парламент був внесений протилежний – щодо презумпції незгоди, ініціаторами якого стали народні депутати Оксана Корчинська та Ольга Богомолець. Свою позицію вони пояснюють тим, що зараз в країні йде війна та не час для прийняття подібного рішення.

Поки у Верховній Раді не можуть вирішити, що ж краще та етичніше, українці – чекають у чергах та помирають, так і не отримавши потрібного органу.

У більшості країн Європейського Союзу діє презумпція згоди, що дає можливість рятувати тисячі життів щороку.

У Італії – дуже релігійній країні – до перевороту в трансплантології призвів вчинок священика Карло Ньоккі. Саме він став першим донором, який віддав свої очі двом маленьким хлопчикам.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з Сільвіо Колагранде, який отримав зір у спадок від священика, став активним борцем за трансплантацію органів та приїхав в Україну на фестиваль "Серце більше, ніж війна".

ЗНОВУ ЖИТИ ЯК ІНШІ ЛЮДИ

Священик Карло Ньоккі був досить відомою людиною у Італії. Після Другої світової війни і до кінця свого життя він займався реабілітацією дітей із обмеженими фізичними можливостями.

Напередодні своєї смерті у 1956 році Ньоккі заповів, щоб роговицю його очей пересадили дітям, які мають проблеми із зором.

Одним із цих двох хлопчиків і став Сільвіо Колагранде.

Священик Карло Ньоккі заповів, щоб роговицю його очей пересадили дітям, які мають проблеми із зором. Одним із цих хлопчиків – Сільвіо Колагранде

У 1952 році він отримав травму очей, після чого за два роки майже осліп. У 1955 році хлопчику повідомили, що скоріш за все йому доведеться видалити праве око.

Власне, операція вже готувалась, але раптово стало відомо, що священик Карло Ньоккі вирішив віддати Колагранде роговицю свого ока.

"Я не міг читати та писати, але я не мав труднощів щодо розпізнавання людей. Вперше я зустрів Карло Ньоккі у парку. Він мені майже нічого не сказав, але я якось відчув його присутність. Я наче побачив його погляд, сповнений співчуття.

Я нічого не знав про операцію, але 28 лютого 1956 року почув по радіо, що готується щось неймовірне", каже вже сивий дідусь, якому більше сімдесяти років.

Він носить окуляри і ходить доволі повільно, але про своє дитинство розповідає дуже детально, наче пам'ятає кожну дрібницю.

"29 лютого я прокинувся весь у бинтах. Мені сказали, аби я не ворушився. Так і пролежав десять днів, але вже на третій наче побачив нове світло. Через п’ятнадцять днів мені почали допомагати рухатись", згадує чоловік.

Через якийсь час після операції медики повідомили, що ліки погано діють на роговицю. Колагранде попередили, що, ймовірно, операцію доведеться переробити.

"Але це б означало втратити те, що я отримав. Потім все ж лікарі сказали, що є шанс. Я вже міг вчитись, працювати, читати по десять сторінок на день. Для мене це було диво. Я зміг знову жити як інші люди", – пригадує він.

Завдяки операції Колагранде зміг не лише читати та бачити світ. Він закінчив університет, де вивчав іноземні мови та літературу. Спочатку планував стати журналістом, але зрозумів, що хоче допомагати людям та стати послідовником свого донора – Карла Ньоккі.

Тож, італієць пішов працювати у Фонд дона Карло Ньоккі вихователем. Там він зустрів свою дружину. У середині дев'яностих Сільвіо став секретарем Фонду, а до виходу на пенсію у жовтні 2014 року – був директором Центру догляду та реабілітаційної допомоги для дітей з важкими неврологічними розладами.

Завдяки операції Колагранде зміг не лише читати та бачити світ. Він закінчив університет, де вивчав іноземні мови та літературу

ПОБАЧИТИ СВІТ ОЧИМА СВЯТОГО

Лише подорослішавши, через чотири роки, Сільвіо зрозумів, наскільки складною процедурою була трансплантація і скільки довелось вирішити бюрократичних проблем, щоб вона відбулася.

На той час в Італії навіть розмови про передачу органів хворим викликали бурхливий осуд.

На момент операції такий вчинок священика був протизаконним і його могли за донорство посадити у в'язницю.

"Лише у березні, через місяць після моєї операції, парламент ухвалив закон, яким дозволив вільну трансплантацію роговиці. Окрім цього, цей жест Ньоккі схвалив папа Римський", – розповідає Сільвіо Колагранде.

Після смерті Карло Ньоккі був беатифікований, тобто зарахований до лику блаженних в католицькій церкві, а про дітей, які отримали його роговицю казали, що вони "побачили світ очима святого".

Сільвіо пішов працювати у Фонд дона Карла Ньоккі вихователем. Там він зустрів свою дружину та пропрацював усе життя

Рішення священика щодо донорства відкрило новий "шлях солідарності". У країні почали створювати банки органів, започаткували трансплантацію серця.

Зараз співвідношення донорів та пацієнтів, які очікують на трансплантацію, уточнює Сільвіо Колагранде, дорівнює приблизно один до трьох – на 9 тисяч хворих є 3,5 тисяч донорів.

На перший погляд цей показник невтішний. Однак на початку двохтисячних Італія стала лідером серед європейських країн за кількістю і якістю операцій з пересадки донорських органів на рік, а також за кількістю донорів. Причому, органи використовуються здебільшого саме від померлих донорів.

За рік в Італії проводять близько 4 тисяч операцій з пересадки нирок, печінки, серця, кісткового мозку та легенів.

Станом на 2014 рік лідерство у донорстві Італія віддала Іспанії, Франції, Великобританії, але все одно у країні цей показник на мільйон населення доволі високий, особливо якщо говорити про донорів, які померли.

Сільвіо Колагранде вважає, що саме його операція стала дійсним поштовхом до легалізації трансплантації.

"Ті лікарі, які робили саме мені операцію, їх за це не переслідували, не притягнули до відповідальності. Тоді це була незаконна операція, але буквально наступного дня пішла луна, і стартував процес по легалізації трансплантації", – пригадує він.

Почалось все із роговиці, але швидко узаконили пересадку й інших органів. Дати згоду на донорство в Італії можна у мерії, коли людина отримує паспорт.

"Якщо людина погоджується, це відразу реєструється і вноситься у відповідну базу", – розповідає Сільвіо.

За своїм бажанням можна також піти до відповідних місцевих органів та сказати про своє рішення. Тож, коли стається смерть – випадкова чи природна, медикам не треба отримувати жодного дозволу. Ані від родичів, ані від когось іншого.

Перший італійський пацієнт трансплантації і сам є донором. Сільвіо дістає гаманець і показує невелику картонну картку, на якій зазначені його ім’я та медичні дані.

"Якщо зі мною щось стається і хтось зазирає у мій гаманець, він знаходить цю картку. Це значить, що я вже згодний бути донором. Ніхто не має думати лише про себе", – уточнює він.

Вікторія Іщенко, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua