Перегони з часом. Тео Хаубен про міський активізм, подолання труднощів і мудрішання українців

Ви котите перед собою дитячий візок, а на тротуарі лишень десятки сантиметрів вільного місця, попереду купа підземних переходів та всюдисущі автомобілі, які хаотично їздять в пішохідній зоні або запарковані абияк. Впізнаєте себе серед таких роздратованих містян?

Аби причин для злості було менше, місто має бути дружнім. Задача урбанізму – мінімізувати такий негативний досвід, переконаний голландський архітектор та урбаніст Тео Хаубен.

Він знає, про що говорить. І не тільки тому, що архітектор та "управдом" у власному багатоквартирному будинку.

Тео викладає в Архітектурній академії Роттердама та Технологічному університеті Ейндховена, при цьому ще й керує власним архітектурним бюро Hauben Architecture & Urbanism.

У Хаубена є також досвід бізнес-девелопера. Тож тепер він переконує, що архітектор має бути модератором ідейних, фінансових та соціальних питань.

Тео часто буває в Україні, вперше – у 2004 році. Нині він є резидентом та лектором наймасштабнішої архітектурної події року в Україні – міжнародного фестивалю CANactions.

"Українській правда. Життя" розпитала Тео Хаубена про архітектору українських міст, корисність феномену "країни волонтерів" та комфорт для всіх.

ВІДКРИТІ ЛЮДИ ПРОТИ ХАОТИЧНОЇ ЗАБУДОВИ

– Ви часто буваєте в Україні. Що змінилося з тих пір, як ви приїхали сюди вперше?

– Більше людей почали розмовляти англійською (сміється – ред.). Раніше одиниці з моїх студентів могли підтримати розмову, а тепер більшість людей, з якими спілкуюся, виглядають… міжнародно.

Ще раніше я помітив, що у вас величезна кількість людей відкриті для світу, для сприйняття нових ідей. Але ще кілька років тому ці люди не знали, що з цим усім робити.

Зараз вони активно долучаються до дискусії, діляться ідеями і знаннями, та готові працювати з ними.

Причому раніше студенти хапалися за ідеї, втілені закордоном, і прагнули їх просто скопіювати – а зараз є прагнення адаптувати все до українських реалій.

Люди чіткіше проговорюють проблеми, детальніше їх окреслюють, самі задають правильні запитання, які стоять за ними. А потім пропонують кілька варіантів вирішення проблеми.

Ваші люди стали мудріші.

Я давно помітив, що українці – дуже інтелектуальна нація. Але тепер вони намагаються використовувати свій інтелект для того, щоб трансформувати на краще свій будинок, свій район, своє місто та зрештою – країну.

Тео Хаубен каже, що українці – дуже інтелектуальна нація. Фото CANactions

– Ви бачите, як ця мудрість і готовість працювати втілюються у життя? Що змінилося, наприклад, на вулицях Києва?

– Так, зміни я бачу. Раніше, починаючи з 90-х років, у вас відбувалася хаотична забудова міста – будинками й торговими центрами.

Тоді були великі гроші, і забудовники не думали: чи це гарне місце, чи це гарний будинок. Вважали, що люди й так до них прийдуть купувати житло.

Вони не думали про добросусідство цих новобудов з іншими об'єктами, про паркінги, про парково-відпочинкову зону, про дитячі майданчики і магазини.

Зараз у вашій країні економічні проблеми і будується менше, але також є фактор того, що старий підхід більше не спрацьовує.

Не можна будувати бездумно і сподіватися, що "люди й так прийдуть".

Це не спрацьовує на заході, і це зараз починають розуміти у вас: не можна створювати об'єкти без інфраструктури.

Це урок 90-х – "потрібно будувати більш вдумливо".

– Віктор Зотов говорив, що радянські архітектори 60-80-х років робили якісні хороші речі, а потім з'явилось багато жахливої архітектури. Він пояснював це так: архітектори 60-80-х років виховувалися тими, хто жив до "совка". Тож в першу чергу необхідно викорінити саме "совок". Як можна пришвидшити цей процес?

– Я переконаний, що ваше нове покоління мудріше. Що воно не хапається за ідеї, а думає.

Завдання сьогоднішнього дня – освідчувати професійні кадри забудовників. Там дійсно працюють люди того покоління, про яке говорить Зотов.

У першу чергу вважаю, що вони мають багато подорожувати й бачити, що хаотична забудова – це не спосіб розбудови міста.

Україну часто називають містком між заходом і сходом. Так-от, схід досі переживає бум забудови, а захід йде шляхом оптимізації міст для життя.

Україна ж поки балансує.

Створювати місто, комфортне для життя – це і є урбанізм. Ви до цього на півшляху.

Тео Хаубен: "Раніше студенти хапалися за ідеї, втілені закордоном, і прагнули їх просто скопіювати – а зараз є прагнення адаптувати все до українських реалій". Фото CANactions

ДОМОВИТИСЯ НЕ ЛЕГКО, АЛЕ ЦЕ ПОТРІБНО ЗРОБИТИ НА СТАРТІ

– Ви часто говорите, що урбанізм – це про дружній простір. З чого Україні варто розпочати, щоб зробити простір комфортним для людини?

– З всеосяжного підходу до роботи. Потрібно говорити не лише про будівництво будинків. До реалізації одного такого об'єкту мають долучитися ті, хто відповідальний за навколишню інфраструктуру, за публічний простір. Вони мають із самого початку працювати в команді, бо це дозволить на стадії задуму прорахувати всі проблемні моменти і їх вирішити.

Для моєї країни (Нідерланди, – ред.) це теж проблема. Бо одночасно мають сісти і домовитися: архітектор, проектувальник доріг, ландшафтний дизайнер тощо.

Це різні дисципліни, у них різні підходи.

Один хоче гарний будинок. Інший – зручну дорогу. Третій – гарну зелену зону.

Так, їм домовитися не легко, але вони мають зробити це на старті, щоб потім людям було комфортно.

– У такому діалозі одна зі сторін – місцева влада. Часто українські проекти, які реалізують активісти, зустрічають її спротив. Яскравий приклад – столичний Сквер Небесної Сотні. Як подібні питання вирішуються у вас?

– Переговорами і часом. Думаю, що останній буде працювати на вас. Час змінить думки суспільства, а це змінить країну.

На воркшопах, що я проводжу вже третій рік в Україні, зазвичай молоді люди. Їм по 21-25 років, але вони вже мають певний досвід в архітектурі. Вони з різних міст України та "на одній хвилі" спілкуються один з одним й колегами з інших країн. Цього року були люди з Туреччини, Нідерландів, Німеччини, Франції та США.

Вони думають вільно, без усіх цих правил і проблем, пропонуючи справді те, що добре для міста.

Ці студенти, можливо, поїдуть повчаться за кордон, повернуться, подорослішають та наберуться досвіду, а коли їм буде по 40 років – займуть посади у тій же місцевій владі.

Тобто, спротив місцевої влади не може змінюватися швидко, але майбутнє у вас має гарну перспективу.

Тео Хаубен: "Спротив місцевої влади не може змінюватися швидко, але майбутнє у вас має гарну перспективу". Фото CANactions

– Останні роки Україна – країна волонтерів. Дехто це вважає неправильним, бо держава має виконувати свої функції, а не покладатися на волонтерів. Як думаєте, тут є проблема?

– Немає, вона надумана.

Я віддаю перевагу тому, щоб називати цих людей не волонтерами, а "doityourselfers" (з англійської "ті, що роблять самі"). Вони задають рух, штовхають владу щось робити.

Щоб їм вдавалося задумане, потрібно не багато – тримати цю тему на слуху та у фокусі ЗМІ, писати про це та підтримувати дискусію щодо важливості змін.

Також дуже важливо знати, що легально можуть зробити люди, щоб захистити об'єкт. Граючи за правилами, але при цьому перетягуючи на себе ініціативу, дотримуючись своїх принципів, – ви можете управляти ситуацією.

Грати за правилами держави – непогане рішення.

Можна провести дослідження, скільки взагалі готелів потрібно Києву. В інших країнах такі дослідження проводять, і вони є аргументацією. Наприклад, коли приходить в країну міжнародна компанія-готельєр, вона замовляє таке дослідження, вираховуючи туристичний та бізнес потік.

Таким чином можна перевести дискусію на економічний рівень.

І якщо довести недоцільність будівництва, то спір розрішиться сам собою.

КОМФОРТ ДЛЯ ОДНОГО – НЕЗРУЧНІСТЬ ДЛЯ ІНШОГО

– В одному зі своїх інтерв'ю ви говорили, що урбанізм – це створювати місто, у якому комфортно жити всім.

Але комфорт для одного може бути незручністю для іншого. Наприклад, у нас усі обурюються некрасивими балконами чи хаотичним утепленням житлових будинків. Але ж люди так опікуються своїм комфортом.

Була історія, коли житловий кооператив змусив власника квартири у новому багатоквартирному будинку прибрати утеплення, яке псувало зовнішній вигляд споруди. Це унікальний випадок, зазвичай із цим нічого не можуть зробити.

Як у Європі нормується комфорт власний та комфорт суспільний? Як вирішуються подібні конфлікти?

– Це дуже цікава й непроста ситуація. У нас ніхто не може ізолювати собі частину стіни. Це можна зробити всім будинком. І для цього потрібно провести довгі переговори між жителями.

Наприклад, у моєму будинку в Нідерландах є клуб власників квартир. Ним управляє спеціально найнята менеджерська контора, але є також представник власників, якого обирають. На цей рік – це я (сміється).

Тео Хаубен цього року "управдом" у своєму багатоквартирному будинку. Фото Diederendirrix

Раз у рік у нас є обов'язкові збори, на яких обговорюються масштабні плани з ремонту та реконструкції будинку. Є план на 10 років, а є – на поточний рік.

Планується бюджет необхідних заходів та розраховуються щомісячні внески від усіх власників квартир. Якщо щось коштує дорожче, ніж заплановано, то відбувається перерахунок на всіх.

У минулому році ми робили дах, у цьому році ліфт, у наступному по плану – вікна.

Причому, якщо я вирішу продати квартиру, то новий власник має погодитися на вступ до цього клубу власників квартир, на сплату щомісячних платежів та схвалити десятирічний план.

– Але як ви домовляєтесь, якщо один хоче ці вікна, а інший – інші?

– Узгоджуємо. Це один із проявів демократії – якщо більшість скаже "Цьому не бути", то цього не буде.

Ми цінуємо приватність у Нідерландах – але це те, що йменується "колективним". За дверима своєї квартири власник може робити що завгодно, але на спільній території все має бути погоджено з іншими.

Якщо мова йде про утеплення, то ніхто не стане утеплювати лише свою квартиру. Він прийде на збори і скаже: "Давайте зробимо це разом. Вийде дешевше!"

Є також речі, які потрібно узгоджувати з муніципалітетом. Наприклад, не можна взяти й перефарбувати будинок у рожевий, якщо зараз він зелений. Такі рішення приймаються на рівні міста.

– В Україні, зокрема в Києві, є велика проблема з парковками та засиллям авто. Що б ви порадили робити, аби вирішити цю проблему?

– По-перше, потрібно ввести будівельне правило: одне приватне помешкання – один гараж. Це має бути на рівні закону.

Для комерційних будівель треба розрахувати цей показник окремо, там потреба у паркінгу значно більша.

Ви можете заперечити, що не у всіх є авто? Але в декого їх по два, а ще є ті, хто живе поруч у старих будинках. Запевняю вас, перенасичення паркінгом – не буде. Їх доведеться будувати додатково.

– Дехто вважає, що суспільство має підлаштовуватися під можливості інфраструктури міста. Наприклад, киянам часто пропонують паркуватися на околицях і їхати далі у справах на метро. Чи є це правильним підходом?

– Спочатку треба запитати людей. Чи їм так зручно?

Окремо потрібно визначити рівень трафіку, та куди він їде після в'їзду в місто.

Місцева влада має замовити таке дослідження у компаній, що проводять опитування.

[L]Існує багато технік для проведення такого опитування. Людей можна розпитати телефоном, можна анкетуванням… Можна навіть зупиняти автівки на в'їзді у місто й питати, чи не погодяться водії прийняти участь у дослідженні.

Паркування на околицях міста дійсно може бути виходом. Наприклад, якщо там будуть перехоплюючі паркінги з охороною, у яких люди не боятимуться лишити своє авто.

Однак, для того, щоб побудувати такий об'єкт, теж треба провести дослідження. Бо можна побудувати, а трафіку не буде.

Насправді, якщо коректно провести таке дослідження, задати правильні уточнюючі запитання, то містяни ще й підкажуть, як облаштувати паркінг так, щоб було зручніше.

– Ці паркінги мають обов'язково бути платні?

– Зазвичай так, бо трафік – це гроші. Але можуть бути винятки.

Насправді більш важливо, хто на цьому зароблятиме. Нідерланди щорічно отримують десятки мільйонів на паркінгах. Потім ці кошти можна перерозподілити – наприклад, на ремонт доріг чи інші потреби.

Потрібно думати про паркінги не як про проблему, а як про можливість.

Крім того, не варто зосереджуватися лише на паркінгах.

Потрібно вирішувати проблему комплексніше. Модернізувати та зробити розгалуженішим метро, як вчинили, наприклад, у Лондоні. Або збільшити кількість громадського наземного транспорту.

Все ж насправді просто!

Якщо людина зрозуміє, що їй зручніше і дешевше дістатися до роботи громадським транспортом, а не на власному авто – то вона так і вчинить.

Ольга Ситнік, УП