Авдіївка: народжують навіть безплідні

32978
27 грудня 2016

"У нас народили майже всі жінки, які стояли на обліку з безпліддя. Навіть ті, яким уже за 40…", – говорить Світлана Хомченко, завідувачка пологовим будинком Авдіївської міської лікарні.

Вона просить її не фотографувати. Не любить, зачіска не та, втомилася: на Авдіївський пологовий будинок лишилося два гінекологи.

Але фото мене цікавить менше, ніж авдіївський рецепт позбавлення від безпліддя: чим можна пояснити те, що ті, хто не міг завагітніти роками, під час війни вагітніють і народжують.

"Стрес, змінився гормональний фон", – стискає плечима Світлана Анатоліївна – мовляв, який рецепт, самі бачите, що робиться.

Авдіївська лікарня. Це та всі інші фото автора

В Авдіївці у пологовому 15 ліжок. У день, коли я прийшла, була грандіозна виписка – 4 породіллі з дітками.

В 2015 році тут прийняли 46 пологів, цього року на кінець листопада вже 97.

"Люди потроху повертаються у місто", – коментує Хомченко збільшення цифр удвічі.

Пологовий у місті один. Але авдіївські жінки народжують не тільки тут, але і в Краматорську, і в Димитрові (Мирнограді), і в Красноармійську (Покровську). І не тільки тому, що війна – часто туди скеровують за направленням, а не бажанням самої жінки.

Коли говоримо про здоров’я породіль, Світлана Анатоліївна каже про анемії: мовляв, здоров’я – то у дівчат добре, а от харчування – не дуже.

"Ну як ти її змусиш на останні гроші купити м’ясо?" – каже Хомченко.

Восени 2014-го, коли місто постійно обстрілювалося, тут народжували при свічках. Світла не було. Води теж. І опалення. Грілися буржуйками, вікна ледь встигали вставляти, але, згадує лікар, зате ніхто не хворів – ні застуд, ні шмарклів.

Пологи приймали на першому поверсі в жіночій консультації. Породіллю клали між двома несучими стінами.

"Було таке, що коли шибки вилітали під час обстрілу, то персонал – ось так лягав на бокси з дітками", – показує Світлана Анатоліївна.

На момент найсильніших обстрілів у січні 2015-го в них лежало 10 новонароджених з мамами.

На момент найсильніших обстрілів у січні 2015-го в авдіївському пологовому лежало 10 новонароджених з мамами

Потім люди виїхали з міста. До травня.

"Коли в травні ми знову приймали пологи, в мене акушерки плакали – так заскучали за своєю роботою", – розповідає Хомченко.

Після холодів почалося випробування мишами – на Авдіївку було нашестя мишей. Світлана Анатоліївна показує антимишиний пристрій, що досі лежить в її столі.

Харчування у лікарні не здійснювалося більше року. Відновилося лише влітку 2016-го. І зараз є – мам годують.

Весь 2015-й люди мігрували між Авдіївкою та безпечнішими містами – тому і пологів було так мало. А зараз, каже лікар, фінанси в людей закінчилися – всі й повернулися.

І народжують. Бо життя триває, і ніяк інакше бути не може.

ВІТА. ЗИКОВИ

"Якщо щось прилетить", – говорить Віта,– "так ми тут всі разом і поляжемо!"

І додає з повною відповідальністю: "Мої діти сиротами не будуть".

Дітей у Віти троє. Є Настя, якій 14 і якої я не знаю – вона зараз в таборі у Святогорську.

Саша, чоловік Віти, показує мені листа-подяку з Настіної школи – батькам за хороше виховання. Саша пишається.

Ще є Ілюша. Йому 6. Поки ми розмовляємо, Ілюша стукає палицею по паркану, колупає носком калюжу і виколупує звідти гільзу, підкидаючи її носком черевика. Власне, робить те, що й більшість дітей, коли поруч немає ані друзів, ані гаджетів, – марудиться.

"Діти тепер найкращі балісти", – каже Саша, роздивляючись під ногами ту гільзу. – "Тут вам не американський бойовик. Тут все по-справжньому. Наші реалії такі, що "Дом-2" відпочиває…"

За всю війну Зикови нікуди не виїжджали. Ні на день. Їхній будинок не просто на краю Авдіївки, а на краю Старої Авдіївки, "Старухі", далі тільки посадка – і вже Ясинувата, "та сторона".

"Минулого року тут по вулиці тільки наші діти бродили і собаки", – каже Віта.

Я не розумію, чому собаки.

"Бо господарі, коли поїхали, то собак повідв’язували", – пояснює Саша.

У Віти Зикової троє дітей: чотирнадцятилітня Настя, шестилітній Ілля та чотиримісячний Сергій

Ті, хто лишається в зоні бойових дій, зазвичай міркують так: їхати треба з грошима і ненадовго, тоді тобі раді. Затримався в гостях більше ніж на тиждень – хто тебе витримає?

І Саша з Вітою теж так говорять. У прийми в чужу хату не хочуть, а щоб знімати бодай скромне житло тривалий час – грошей нема.

На подвір’я до Зикових час від часу залітають кулі – одна застрягла в дверях.

Коли по Авдіївці стріляли "гради", то сестра Настя пояснювала Ілюші, що це салют.

…Третій син Зикових – Сергій. Йому про салют не розповідають – на момент мого приїзду йому всього 4 місяці. Щоб Сергій не хвилювався, йому цілодобово показують мультфільми.

Він народився 3,5 кг та 55 см. А зараз уже – 6,7 кг і 65 см, хвалиться Віта.

Не страшно було народжувати під час війни? – питаю у Віти.

Та тут мені кричали всі: ти хвора на голову, – каже Віта.

Бо ніхто не знає, що буде через 5 хвилин, – вичерпно окреслює Саша тутешній горизонт планування.

Та ще й час такий – роботи немає, грошей немає, – веде далі Віта, а злидні і безробіття лякають тут людей не менше, ніж кулі. Надто вже тонка межа під безгрошів’ям і життям.

Зараз в Авдіївці майже тихо. Кулемет чути, але далеко. Розпочнеться рівно о 16.00, а поки до обстрілу ще ціла година.

Проте телевізор Зикови все одно не вимикають: якщо десь стрельнуть, щоб малий не злякався.

"Зараз стріляють півночі, а потім уже все відносно", – характеризує Саша бойову обстановку.

Щоб Сергій не хвилювався через обстріли, йому цілодобово показують мультфільми

У той день, коли ми були, до них уперше за чотири місяці приїхала соцслужба, медсестра з дитячої поліклініки їх не навідує взагалі.

"Вони одразу сказали: у вас стріляють – ми не приїдемо", – каже Віта.

Вона була з малим у поліклініці в один місяць і оце зараз, кілька днів тому. Може б і не їхала, але старшій дитині треба було довідку в табір, а лікар сказав, як мама малого не приведе на огляд, то довідку не дадуть.

Щоб з’їздити в поліклініку треба, по-перше, щоб не стріляли, по-друге – викликати таксі, а це туди і назад – 100 грн. Віта про таксі міркує так: на дитину платять 860 грн, тому він – малий – має право на свої гроші в поліклініку з’їздити.

"Їх не для того дають, щоб я його по такій погоді на колясці під кулями возила", – резюмує вона.

Віта не працює, Саша час від часу – постійної роботи нема.

"Він щойно приїхав з Новотроїцького – там школу крили", – каже Віта про чоловіка.

Саша показує мені подяку від школи усім будівельникам і йому персонально.

В хаті у Саші і Віти красиво – телевізор-плазма, меблі досить нові, ковдра з трояндами.

Розповідають, що соцслужба теж приходила хату дивитися – як дитина живе, в яких умовах. Вони пустили, а решта сімей з малими дітьми – ні.

Середній син Віти та Саші – Ілля, на фоні будинку подружжя

"Бо час зараз такий", – каже Саша.

Усі не пускають, бо бояться. А вони – ні. Бо якщо Саша подзвонить, то одразу приїдуть… Хто–хто? Військові. Зикови дружать з військовими з того самого дня, як від них "республіка переїхала туди, трохи подалі" – Саша показує рукою в бік Ясинуватої.

І Сергія назвали на честь друга – механіка-водія БМП з Запоріжжя. Перша хвиля мобілізації.

"У мене брата немає, так він мені, як брат", – каже Саша.

Він згадує той час, коли тут були бої, як військові ділилися з ними хлібом і консервами, бо в магазин не вибратися, та й в магазинах нічого не було.

А от нещодавно ЗСУ привезли Зиковим машину дров – уся сосна вщент посічена кулями. Дрова на зиму будуть.

Сергій спить. Мультфільм у телевізорі заглушує клекіт кулемета: команда автівок Hot Wheels вкотре перемагає зло.

НА ЛЕВАНЕВСЬКОГО ТАКСІ НЕ ЇЗДИТЬ

Віта нам радить піти на Леваневського. Це теж тут, на "Старухє". Ця вулиця – одна з найнебезпечніших. Там можна йти і просто в жменю збирати осколки і кулі.

На Леваневського дівчина вагітна, розповідає Віта, їй оце зараз у грудні народжувати. Другу дитинку.

Так ми знайшли Олю, Колю і маленьку Міру.

Коля каже, що він неофіційний підприємець. Заробляє різними роботами, торгівлею, а ще на конику підробляє – в сім’ї є коник і корова.

Він запрягає коника у віз, зібраний чи то з крісел, чи то з диванів. Коли ми вперше зустріли Колю з коником в Авдіївці, то виглядало це так: біжить кінь, а за ним їде диван.

 Коли ми вперше зустріли Колю з коником в Авдіївці, то виглядало це так: біжить кінь, а за ним їде диван

Мірі 2 рочки. Вона народилася вже під час війни – у листопаді 2014-го. Тому Мирослава. Ну, а як же інакше було назвати, дивуються Оля і Коля.

Тоді було страшніше. А зараз – ні. І тому що друга дитина, і взагалі – стало спокійніше.

"Коли Оля народжувала Мирославу, ми викликали таксі, а вони відмовлялися їхати – боялися", – згадує Коля.

Колін брат відвіз їх на машині в сусідній Димитрів (зараз Мирноград) – в авдіївську лікарню було кілька попадань, породіль не приймали.

У січні 2015-го, коли в Авдіївці було зовсім страшно, Оля з Мирославою жили в Костянтинівці – побували переселенцями, познімали квартиру і повернулися.

Лікар, який спостерігає Олю, дивується, що в неї вагітність проходить безпроблемно.

"Деякі дівчата, що на "Хіміку" живуть ("Хімік" – це район 5-поверхівок, за авдіївськими мірками вважається безпечним – авт.) і то скаржаться то на тиск, то на поганий сон, а в мене все гаразд", – усміхається Оля.

І Мирослава усміхається – вона з тих сонячних діток, що посмішкою обігрівають світ.

Посеред двору валяється залишок якогось снаряду. Коля показує мені простріляний дитячий горщик і велику бочку для води, в яку теж прилетіло.

У Коліному дворі прострілений дитячий горщик та велика бочка для води, в яку теж прилетіло

Під час обстрілів вони у підвал не спускаються, зате в будинку є "глуха кімната" – без вікон і дверей – там вся родина перечікує обстріли. Мирослава знає – якщо "бабах", то треба бігти туди, в ту кімнату, і ховатися.

"Бабах", – повторює за мамою Мирослава і показує на ту кімнату, де сімейне укриття.

Коля пояснює, що глуха кімната безпечніша, ніж підвал. Бо скільки таких випадків було, коли людям і в підвал прилітало. А ще у підвалі сиро, та й добігти до нього ще треба…

"А о котрій починають стріляти?" – запитую у Колі.

Він каже, що не знає. І Оля теж каже: ми не заморочуємося, ми живемо. Хіба що до темноти стараємося повертатися, а решта – вже як вийде.

"Я знаю одного водія, який їздить на Леваневського", – каже мені Лена Розвадовська.

Лена – волонтер і знає в Авдіївці всіх дітей. І не тільки в Авдіївці, по всьому прифронту.

Лена пропонує мені номер таксиста, але одразу попереджає – він возить тільки до 15.00. Потім треба йти хоча б до перехрестя, бо сюди увечері ніхто не поїде.

Дівчинка народилася вже під час війни – у листопаді 2014-го. Тому Мирослава. Ну, а як же інакше було назвати, дивуються Оля і Коля

АЛЬОНА, ДРУЖИНА СЕРЬОЖІ, МАМА ДІМИ І МАКСА

"Я йому все даю", – каже Альона. – "Не апельсини, звісно, і не шоколад, але хліб чи печиво – хай їсть".

У Діми вже 9 зубів і 2 щеплення – БЦЖ та поліомієліт. Інші поки не роблять – немає вакцини.

Діма народився в січні 2016-го. Коли Альона повернулася з ним з пологового будинку, то один раз прийшов лікар – перевірив чи мати з дитиною удома. Більше їх ані лікар, ані медсестра не навідували. Бо це теж "Старуха", хоч і не така небезпечна, як Леваневського, чи "Яма".

Альона не любить згадувати авдіївську лікарню – коли вона там лежала на збереженні на місто було нашестя мишей. Каже, холодно було і ковдри прогризені.

Народжувала Альона в Димитрові, і це окрема історія про платну палату (100 грн на добу), список ліків і додаткові гроші.

Мені цю історію розповідав Альонин чоловік, Сергій Третьяков. Торік Сергію в хату прилетіло – маму вбило на місці. Брата Макса відкинуло вибуховою хвилею. Тато вийшов у ванну – від вибуху не постраждав, але за кілька місяців помер від інсульту.

Сергію тоді було 19, зараз 22.

У пологовому будинку за кесарів розтин у Сергія попросили 6 тисяч гривень. Війна війною, а пологи в Україні як були, так і лишилися платною послугою.

Тоді Сергій подзвонив Лені, волонтеру.

"Я пам’ятаю", – каже Лена, – "як Серьожа дзвонив мені мертвим голосом "Лена, треба 6 тисяч".

Тут це неймовірна сума: Сергій працює в ресторані офіціантом, за день заробляє 100 гривень.

"Лена сказала, що раз вони кажуть, що гроші "на ліки", то хай дають список ліків – ми купимо самі. Але я дуже хвилювався, я сказав їм, що тут зараз будуть і волонтери, і адвокати, і батальйон "Айдар", – розповідав мені Сергій в інтерв’ю.

"А "Айдар" до чого?" – не витримала я.

"Не знаю. Просто. Ну а де мені було ці гроші брати?"

Список ліків потягнув на півтори тисячі. Лена одразу скинула Сергієві гроші на картку, Альону тут же прокесерили. Так на світ з’явився Діма, який зараз намагається поділитися своїм печивом з котом.

По факту Альона в свої 19 є мамою і для маленького Діми, і для старшого Макса

Альоні 19 років. Вона ще не закінчила педучилище, яке в Макіївці, і що тепер робити не дуже зрозуміло – вона поки в академці.

Дівчина розповідає, що коли дізналася про вагітність, то і вона, і Сергій зраділи.

"Ми про війну взагалі не думали. Мабуть, молоді, дурні, але нам все треба було швидко", – каже Альона.

І згадує, як бігала в підвал вагітною, як незручно було спускатися, як там було холодно – обнімала живіт і кота. І плакала.

"Але ж вагітні все одно всі плачуть, правда ж?" – говорить вона.

А ще тоді, каже Альона, коли в них з Сергієм дітей не було, то не було сенсу жити. І часи були страшні: у Сергія вбили маму, тато помирав фактично в них на руках, з братом Максом займалися психологи – це зараз він усміхається і розмовляє, а тоді мало на що реагував.

"В нас і між собою стосунки почали псуватися", – розповідає Альона.

Вагітність вони запланували і були раді, що в них вийшло.

Влітку, коли я приїздила в Авдіївку, на подвір’ї Сергійового будинку ще було будівництво, зараз – кімнати жилі, в домі тепло – Сергій поставив котел, сам перекрив дах, вставив вікна. А ще – оформив опіку над молодшим братом, і по факту Альона в свої 19 є мамою і для маленького Діми, і для старшого Макса, який весь час нашої розмови грається з маленьким племінником.

Я взагалі не від них дізнався, що в мене брат буде, – сміється він.

Кого ти хотів хлопчика чи дівчинку? – запитую.

А яка різниця? Все одно маленький, все одно нянчити доведеться, – відповідально міркує він.

 Максим про Діму: "Я взагалі не від них дізнався, що в мене брат буде"

А ще Альона мріє жити на "Хіміку": там багато мам з возиками гуляє, не стріляють і є такі магазини, куди можна з возиком зайти.

Поки Діма не розуміє, що "бабах" – це постріл. Час від часу уві сні – а сильно стріляють здебільшого вночі – може прокинутися і заплакати.

"Я не знаю, що я буду йому казати потім – грім гримить, хмарка сердиться", – міркує Альона. – "У нас так, зазвичай, дітям кажуть…"

БЕЗПЕЧНИЙ "ХІМІК"

Багато хто з малюками старається в Авдіївці переїхати на "Хімік". Влітку я познайомилася зі Сніжаною. Вона і її чоловік обидва з того будинку, який стоїть фактично на лінії фронту – з відомої авдіївської "Разукрашки".

Вікна квартири, де жила Сніжана, виходять якраз на "ту" сторону – з вікна, якщо придивитися, видно вежу відомого Донецького аеропорту. Далеко – за полем, тепер мінним, і посадкою.

"Нас на весь будинок лишилося чотири таких сім’ї, з вікнами на ту сторону", – каже Сніжанина мама.

Коли не було води, то вони ходили по воду за переїзд… На колонку, в приватний сектор. А для туалету набирали під лівньовкою.

Сніжана і чоловік жили в авдіївській "Разукрашці"

Сніжана згадує, що ще як перший раз "бомбили", у 2014-му, то чоловік взяв в оберемок її і тещу та повіз на дачу:

"Літо прожили на дачі, а далі – як повертатися? Мою квартиру розбили, його – розбили, будинок під самим блок-постом, ну як там жити. От ми і блукаємо тепер по всьому місту, квартири знімаємо – це вже третя за рік".

​Чоловік Сніжани працює на "Коксохімі", а Сніжана до війни встигла повчитися в технікумі два роки. В Донецьку. На хімік-аналітика. А потім почалася війна.

Їй обіцяли, що тим, хто "під Україною", дадуть український диплом. В результаті приїхала отримувати диплом – а дають днрівський. На заводі його не прийняли, сказали, їдь з таким працювати в Донецьк, скаржиться дівчина.

Тепер Сніжана сидить з дитиною.

"Хоч час дарма не втрачаю", – розмірковує вона.

Багато в чому ця її фраза "хоч час дарма не втрачаю" прозвучала мені як "не втрачаю час на війну" і стала приводом до написання цієї статті.

"Сестра моя теж з "Разукрашки". І теж народила. І теж хлопчика. І теж знімає квартиру на "Хіміку", – розповідала мені Сніжана.

В сестри син Артем, а в Сніжани – Роман.

А ще Сніжана охоче розповідає про малого, що в нього животик, що кріпна водичка добре помагає від кольки і що коли закінчиться війна, то вона знову піде вчитися.

"На щось, що з творчістю пов’язане. Хімію я, якщо чесно, терпіти не можу", – зізнається вона.

…На Хіміку, де мріє жити Альона, я зустріла Настю і Галину. Вони гуляли з возиком. Мама і бабуся.

Коли Настя дізналася, що вагітна, то була в Калузі – біженкою. Народжувати чи не народжувати, каже, сумнівів не було.

"А коли ж мені народжувати? Мені ж народжувати треба", – каже Настя.

"Люди у Вітчизняну народжували – і нічого, живі", – каже Галина, Настіна свекруха.

 "А коли ж мені народжувати? Мені ж народжувати треба", – каже Настя

Жінки кажуть, що в Авдіївці зараз нестрашно, а буде страшно – знову кудись поїдуть. Хоч і в Калугу. Перечекають і повернуться додому.

Більше їх лякають не обстріли, а те, що памперси 300 гривень, грошей не вистачає і роботи нема.

ДИТЯЧІ ЦИФРИ

Зараз на обліку в авдіївській поліклініці стоїть 110 діток від 0 до 1 року.

Якщо порівняти з попередніми роками, то цифри будуть такі: 2015 – 38, 2014 – 225, 2013 – 273. Кількість малюків хоча й удвічі менша від довоєнних часів, але втричі перевершує показник минулого, страшного для міста, року.

В Авдіївці зараз виплачується державна допомога при народженні дитини 529 одержувачам. З них, уточнює Світлана Рубцова, начальник управління соціального захисту ВЦА Авдіївки, у 2016 році вперше звернулись 213 чоловік.

У 2015 році була приблизно та сама кількість отримувачів допомоги при народженні дитини – 499, а от тих, хто вперше звернувся, було суттєво менше – 124.

"Особи, що звернулися до нас у поточному році, – це батьки новонароджених мешканців Авдіївки, або ті, що виїжджали, а потім повернулися і стали на облік у рідному місті", – пояснює Рубцова.

Кількість осіб, які звернулись до управління за допомогою при народженні дитини, корелюється із бойовою обстановкою в місті – вагітні жінки і сім'ї з малими дітьми виїжджають, не чекаючи останнього дня.

Якщо порівняти з довоєнною ситуацією, то на початок 2014 року на обліку в управлінні перебували 820 отримувачів допомоги при народженні дитини, а протягом попереднього 2013 року – допомогу при народженні дитини отримували в Авдіївці 665 заявників.

Людмила Волинець, експерт з прав дитини, не схильна містифікувати авдіївський випадок "безпліддя, що зникає".

"Дуже часто те, що вважалося жіночим безпліддям, насправді було пов’язано з безпліддям чоловічим", – коментує вона.

Оскільки у прифронті спостерігаємо велику міграцію чоловічого населення, відтак "лікування" могло бути пов’язано зі зміною сексуального партнера.

Також на думку Волинець, не варто щодо високої народжуваності у прифронтових містах "вмикати пафос".

"Це здебільшого не красива казка про усвідомлене батьківство, а складна історія про неорганізовані статеві стосунки, відсутність планування вагітностей, подекуди навіть про насильство щодо жінки. Ще частина цих народжень – неплановані вагітності від постійного партнера, і зовсім мізер – плановані вагітності", – говорить Волинець.

Насправді ситуація війни, обстріли, постійна загроза життю дитини й усвідомлене батьківство – це антоніми, проте, констатує Людмила Волинець, життя триває і якби жінки того ж Придністров’я, приміром, чекали поки там "все закінчиться", то зараз би найменшому мешканцеві регіону було 25 років.

Леся Ганжа, спеціально для УП.Життя

Репортаж підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

powered by lun.ua

Головне на сайті