(не)Жіноча наука: три історії українських науковиць

7751
11 лютого 2017

Жінці у науці не місце, вважали в радянські часи.

Але й нині такі упередження все ще існують. Серед ректорів вишів ІІІ-ІV рівня акредитації лише 9% жінок. Дослідження центру CEDOS показало: чим вищий академічний рівень, тим менше у ньому дівчат.

Утім, вони показують не гірші результати, ніж чоловіки.

У Міжнародний день жінок у науці "Українська правда. Життя" розповідає про трьох українських науковиць. Нана досліджує біль, Евеліна – скіфів, а Наталя – птахів. Вони розвивають свої галузі попри відсутність належного фінансування та відтік кадрів.

ДОСЛІДНИЦЯ БОЛЮ

Доктор біологічних наук і професор Нана Войтенко читає лекцію в Інституті органічної хімії та біохімії у Празі. Після лекції їй ще годину ставлять запитання.

Як наслідок – декілька лабораторій планують ряд спільних досліджень з українською лабораторією з питань болю, яку створила і якою керує ця науковиця при Інституті фізіології імені Богомольця.

"В Україні ми можемо зробити те, чого вони не зможуть у себе", – усміхається Нана через скайп-зв’язок із Праги.

Наприклад, у столиці Чехії є лабораторія Норберта Вайса при Інституті органічної хімії та біохімії чеської Академії наук. Доктор займається дослідженням зміни функцій певних кальцієвих каналів при діабеті:

"У нього є чудові молекулярно-біологічні можливості і обладнання зі спеціалістами. Але немає можливості слідкувати за зміною концентрації кальцію в цих клітинах. А це дуже важливо. В їхньому інституті немає можливості працювати на цілій тварині, проводити поведінкові тести, бо немає віварію – клініки, де можна утримувати експериментальних тварин. У нас є. Ми домовились доповнювати один одного".

Багато світових лабораторій – у США, Англії, Франції, Німеччині тощо – користуються результатами роботи команди Нани.

 Нана Войтенко досліджує біль при Інституті фізіології імені Богомольця

Про біль вона знає багато. Досліджує його уже 27 років – з п’ятого курсу Московського фізико-технічного університету. Тоді дівчина приїхала до Києва в Інститут фізіології. Навчалась на факультетi фізико-хімічної біології у київській філії московського вишу.

Кандидатську дисертацію писала про дослідження зміни кальцій-регулюючих клітинних систем при старінні. А потім вчений Платон Костюк, визнаний у світі одним із засновників клітинної фізіології нервових клітин, запропонував Нані почати вивчення проблем нервової системи, які виникають при цукровому діабеті.

"Чим більше ти розумієш, що відбувається, тим більше хочеш зрозуміти, наскільки універсальними є ці зміни больової чутливості, яку відчувають люди, хворі на діабет. Чи такі ж вони при інших типах болю?" – розповідає Нана.

За час існування лабораторії Войтенко з колегами зрозуміли, як трансформується кальцієва сигналізація в сенсорних нейронах, як змінюється проведення больової інформації при різних ускладненнях в організмі.

"До нас цього фактично ніхто не робив. Наші знання важливі тим, що подальші дослідження інших спеціалістів дадуть можливість придумати нові ліки у боротьбі з ускладненнями діабету", – пояснює науковиця.

Ми також зрозуміли, які молекулярні механізми задіяні в індукції хронічного болю. Якби у нас було достатнє фінансування, ми могли б довести цю ідею до стану нових ліків".

Ці дослідження стали можливими в Україні завдяки іноземним грантам, які активно вигравала Нана. Однак їх могло і не бути, якби не випадковості, які, як ми знаємо, не випадкові.

Нана народилась в Баку і навчалась у "слабенькій" школі, але їй щастило з учителями. Математик перевів Нану без її відома до найсильнішого математичного закладу міста, коли дівчинка була у шостому класі.

Вже у "сильній" школі викладач фізики вважав, що діти, захоплені фізикою і математикою, повинні вчитись у найкращому виші країни. І агітував їх вступати у Московський фізико-технічний інститут.

Тоді науковиця більше хотіла стати лікарем. Але знову долею випадку – іспити на фізтех були в липні, а в медичний – в серпні – дівчина, склавши іспити у фізтех і вступивши, подумала: "Може, ну його, той мед?". І залишилась.

Наукою горіла. В аспірантурі, наприклад, експерименти починались о пів на 10 ранку і могли тривати до дев’ятої, десятої вечора.

"Тварина не повинна бути вбитою дарма. Якщо її вбили, це треба використати максимально. Якщо я приїжджала в США на два-три місяці, знала, що за цей час маю закінчити якийсь проект, тому працювала без вихідних по шістнадцять годин на день", – пригадує Войтенко .

Хоча Нана займається дослідженнями майже три десятиліття, їй досі неприємно вбивати тварину:

"Зараз роблю це не своїми руками, але серце зойкає. Я вклала в свою голову думку, що те, що ми робимо – на благо людства. Ми намагаємось наблизити лікування дуже важких захворювань".

Її лабораторія намагається звести до мінімуму кількість тварин для експериментів. Науковці стараються зробити так, щоб тварина не мучилась:

"Ми ніколи не допускаємо, щоб тварини переносили нестерпний біль. Але обійтись без них не можна. Щоб наблизити розуміння роботи людського організму, ми повинні досліджувати ссавців. Як би нам не було шкода тварин, людей шкода більше. Особливо хворих дітей".

З кінця 90-х до початку двотисячних науковиця працювала у США, а до України повернулась тому, що отримала грант. Думала: "Виконаю його і поїду знову". Але отримала ще одне велике фінансування, на яке змогла закупити обладнання і відкрити лабораторію.

Про рівень техніки говорить нещодавня розмова Нани з її колишнім працівником, який поїхав на роботу у відому лабораторію у Сан-Франциско:

"Телефонує: "Тут гірша установка, ніж у нас в інституті". Тому так, ми конкурентні у світі", – сміється Нана.

Але одразу додає: обладнання старіє, і якщо науковці не матимуть можливості його апгрейдити і купувати нове, Україна почне відставати.

Те саме і з кадрами. Якщо раніше студент закінчував в Україні магістерську програму і вступав сюди ж в аспірантуру, то тепер талановиті студенти їдуть закордон одразу після бакалаврату.

"Ситуація близька до критичної, – хвилюється науковиця. – В нас в інституті з січня звільнили всіх аспірантів, які працювали на пів-ставки. Мовляв, не вистачає фінансування, а аспірантам і так підвищили стипендію. Це сумний сигнал. Додаткова робота допомагала аспіранту вижити. А тепер багато з них розвернуться і поїдуть на Захід".

Наразі до Нани в лабораторію студенти ідуть тому, що знають: навіть якщо вони побудуть тут два-три роки, потім їх заберуть з руками і ногами у найкращі лабораторії світу.

"Досі черга стоїть за тими, хто у мене захищається. Але надія жевріє, що в країні щось може змінитись на краще. Ми ж усі в це віримо. Надія у 2014 році з’явилась. Я все життя вклала в те, щоб створити цю лабораторію і тримати її на рівні", – усміхається професор.

ПЕРШИЙ ПРИРОДООХОРОНЕЦЬ

Пшеничноволоса дівчина у панамці і з рюкзаком за плечима працює на київських водосховищах. Сидить тут місяцями – з травня по кінець вересня.

Спостерігає за птахами і їм допомагає. Наприклад, два роки поспіль створювала штучні плотики на воді, щоб на них могли будувати свої гнізда чорні крячики.

Наталя Атамась – зоолог, спеціаліст з водоплавних птахів Європи, співорганізаторка науково-популярного проекту "Дні науки" і членкиня ініціативної групи з реформування української науки.

Зоологом вирішила стати ще у четвертому-п’ятому класі. Зачитувалась Джеральдом Дареллом, Ігорем Акімушкіним, Віталієм Біанкі. Ловила жаб по болотах і збирала їх ікру.

Набирала її в тазик і чекала, поки виросте маленький головастик. Годувала його, спостерігала, як відростають ніжки: спочатку задні, потім передні, як у маленької жабки відвалюється хвіст:

"Для мене, дитини, це було вражаюче", – сміється Наталя, заходячи до своєї "комірки" в Інституті зоології.

Кабінет малесенький: два робочих столи під вікном зсунуті докупи, за ними працюють науковиці. Маленька шафа для речей справа – і все. Більше місця немає.

Як немає і хорошого фінансування. Зоологи працюють виключно на ентузіазмі.

"Якби не горіли цим, не могли б тут працювати, на таку зарплату. Ми тільки з грантів і живемо", – невимушено знизує плечима дівчина. – У нас всі так".

До відсутності грошей додається ще й упередження з боку старших колег. У радянський час орнітолог був виключно чоловічою професією. Відомих жінок у цій сфері можна було перерахувати на пальцях. За інерцією ця тенденція ще існує:

"Але ситуація змінюється, жінок стає все більше. Ми якось сиділи і рахували, що нас від 17 до 25%". Однак старенькі працівники досі мають упередження стосовно жінок-орнітологів: "Куди ти лізеш в поле з тим рюкзаком?". Адже це тяжка фізична робота".

Наталя Атамась – зоолог, спеціаліст з водоплавних птахів Європи

Наталя досліджує водно-болотних птахів, які живуть колоніями, стежить за київськими водосховищами: як з часом змінюється їхня екосистема і як це впливає на пернатих.

"Птахи – вершина природної піраміди. Коли щось загрожує природній системі – верхівка найчутливіша. Якщо популяція якихось видів птахів починає падати, ми одразу це бачимо, отже, щось треба робити, або хоча б зафіксувати", – розповідає Атамась.

У випадку з водосховищами Наталя помітила: вони заростають. Думку гідробіологів врахували лише при будівництві Канівського. Його зробили найбільш протічним:

"Інші стали великими квітучими калюжами, де замор риби і багато всього іншого. Для мене це дуже цікаво, я 15 років можу бачити величезну живу машину, яка змінюється, розумію її шестерні. І це дуже круто. Наука – саме про це".

З біорозмаїття починається все, захоплено пояснює зоологиня. Щоб "биотехнолог" нарешті винайшов ліки від раку, він спочатку повинен витягнути з живого організму ген, який продукує білок, з якого можна виокремити суперліки:

"Цей організм треба не вбити шляхом винищення середовища, в якому він живе, згодом його треба знайти, описати, вивчити, і аж потім виявити щось, що врятує людство від хвороби. Дуже мало хто розуміє цей довгий ланцюжок".

Українські ж вчені фізично не мають багато часу на дослідження.

Справа в тому, що закордоном працюють цілі армії орнітологів-аматорів, які приносять науковцям багато первинного матеріалу "з поля". А науковці вже більше займаються моделюванням, мають добрі знання статистики, потужні комп’ютерні програми.

В Україні навпаки:

"Ти пішов у поле, порахував фізично, скільки на тій ділянці птахів. Це займає дуже багато часу і дуже багато грошей, і це не дуже добре фінансується".

Через це українським науковцям дуже важко конкурувати з європейськими навіть за рівнем публікацій. Наш середньостатистичний науковець занадто багато часу витрачає на поле замість того, щоб обробляти інформацію за допомогою найновіших підходів і програм.

Але навіть в таких умовах ми цінні та цікаві світові, адже у нас збереглись неторкані ділянки: шматочки справжніх степів і ліси, які цікаві для дослідження:

"Тут ми конкурентні, – рішуче каже Наталя. – Купа наших спеціалістів їздить по світу, наприклад, в Австралію досліджувати їхніх жуків, наприклад, у колекціях музеїв. Ми можемо робити дослідження там, залишаючись українським науковцем тут".

Паралельно з дослідженням зоологи є першими природоохоронцями, каже Наталя:

"Це дуже сумний закон життя. Якщо ти йдеш у цю спеціальність, маєш бути готовим, що твій ліс захочуть вирубати. Або засипати озеро. І багаторічні дослідження підуть псу під хвіст. В цей момент розумієш: усім плювати. Це дуже страшно. Тому хочеш не хочеш, а зоолог є громадським активістом.

Ти бігаєш, пікетуєш, пишеш статті, вчишся писати листи у всі органи державної влади, шукаєш когось в міністерстві, щоб з ними поговорити. Зазвичай цих людей не цікавить, що ти там "надосліджувала" за 15 років, але якщо ти голосно кричиш і пишеш багато папірців то можна чогось досягти. І виходить колектив людей, які намагаються захищати природу".

Разом з однодумцями їй вдалося припинити весняне полювання на гусей і качок та зупинити незаконний відстріл під час пташиного грипу. В цей період частину птахів відстрілювали, щоб взяти пробу і перевірити, чи є там хвороба:

"Але під санітарним відстрілом видавали сотнями дозволи на відстріл, це було легальне прикриття нелегальному весняному полюванню".

Наталя: "Ми можемо робити дослідження там, залишаючись українським науковцем тут"

Також зоологиня є членом наукової ініціативної групи, створеної в 2012 році у відповідь на політику екс-міністра з питань освіти та науки Дмитра Табачника. Науковці протистояли ініціативам Табачника, під їхнім тиском прийняли новий, прогресивніший закон про "Науку та науково-технічну діяльність":

"Зараз у людей назріло питання: "А якого чорта ми повинні вас фінансувати?". Ми повинні реформуватись, і ми намагаємось. Ми постійно повинні популяризувати свої досягнення і показувати людям, що робимо і чого досягли".

Наталя є співорганізаторкою "Днів науки", намагається популяризувати науку у різний спосіб. А це займає "дуже багато часу".

Питаю, чи отримує вона щось за це? Наталя лише дзвінко сміється: "Все це лише, звісно, на волонтерських засадах".

БЕРЕГИНЯ ВОЙОВНИЧИХ СКІФІВ

П’ятирічна Евеліна гуляє вулицями радянського Києва. Яскрава реклама сповіщає: "Києву – 1500 років". "А що ж воно таке у мене під ногами?"– зацікавилась історією дівчинка. І почалося – книжки, листівки, перша наукова література. Вона її не розуміла, але з цікавістю розглядала генеалогію князів, наприклад. Її тато хотів бути істориком, але став льотчиком. Тож цікавість доньки сприйняв: "А може, у неї вийде?".

У неї – вийшло. Евеліна Кравченко виросла і стала професійним археологом та одним із небагатьох скіфологів. Працювала над створенням унікального музейного комплексу Херсонесу в Севастополі. Займається охоронною археологією.

До 2014 року Евеліна працювала в Криму. Після анексії півострова повернулась до рідного Києва.

Сидячи у крихітному кабінеті Інституту археології, навпроти великої карти Криму на стіні та старого широкого вікна, де зі шпарин стирчать гірчичні шматки поролону, вона пригадує: коли вирішила стати археологом, тато запитав: "Ти остаточно визначилась? Бо тут я вже нічим не зможу тобі допомогти". – "Остаточно".

Ще зі студентських років Евеліна отримала фінансування на свій проект, тож "мала мету і бачила перспективу". До Херсонесу поїхала на практику. Там і залишилася – на 15 років:

"У Києві – така м’яка земля! – сміється. – Коли приїхала до Криму, здивувалась, як там може щось рости. Майже немає землі, кришка скелі, трохи гумусу періодично, корені жорсткої рослинності. Щоб щось відкопати, сім потів сходить. Ще й дуже жарко. Але пам’ятки, які ми там знаходили, просто фантастичні. Результат перевершує важкість роботи".

 Ще зі студентських років Евеліна отримала фінансування на свій проект, тож "мала мету і бачила перспективу"

Археологам важко не лише копати, але й продиратись крізь бюрократію. Евеліна чотирнадцять років займалась темою Інкерману, десять з них – копала на місці. Зрештою, їй вдалося ввести Уч-Баш, укріплене поселення доантичного часу, що над Інкерманськими штольнями, до Херсонеського заповідника:

"Я музеєфікувала цю ділянку і вже в анексованому Криму вона вважається заповідником. Тут вийшла монографія і всі наші основні дослідження опубліковані. Це фіксація і нашого доробку в Криму. Зараз прийнято казати, що Україна там нічого не зробила", – додає з ноткою сарказму.

Однак цього дослідження могло й не бути: "Два роки у мене пішло на переписку, щоб довести, що на проект треба дати гроші".

Довела. Отримала державне фінансування. Щоправда, через те, що з часів незалежності Україна не надто переймалася збереженням пам’яток, здебільшого Евеліні дістаються черепки.

"У 90-х – на початку 2000-х українці забули про культуру. Те ж відбувалося в Західній і Центральній Європі у XVIII-XIX століттях. Тоді виникали мануфактури і ніхто не дивився ні на кургани, ні на що інше, а будували фабрики. В результаті в них майже нічого не залишилось", – розповідає Кравченко.

Багато країн зараз взагалі відмовились проводити розкопки на своїй території, щоб зберегти те, що лишилося. Їхні пам’ятки – їхні архіви, вони недоторкані. А ми тільки зараз починаємо розуміти, скільки ми втратили, і навіть не усвідомлюємо відсотка втрат, їх ніхто не обраховує".

Та й люди досі грабують пам’ятки. За словами науковиці, приватні археологічні колекції у нас зараз складаються з артефактів пограбованих пам’яток:

"Без паспорта, витягнута з комплексу, відокремлена від усіх інших речей одна рухома пам’ятка повністю втрачає своє наукове значення. Вона мала пояснити науковцям, що там робила, яке значення мала, як, хто і чому її використовував. Щоб знахідка перетворилась на носій інформації і розповіла щось про давнину, потрібно, щоб усі – від копачів до поліції і президента – розуміли значення цієї речі як частини національного скарбу".

Поки цього розуміння немає, розбирати камінь з пам’яток під забудову – теж типове для України явище. Навіть монастир на території Херсонесу будували, розбираючи камінь із залишків історичних будинків.

"Для суспільства це було: "Ну, якісь каменюки лежать".

Евеліна: "Щоб знахідка перетворилась на носій інформації і розповіла щось про давнину, потрібно, щоб усі – від копачів до поліції і президента – розуміли значення цієї речі"

Держава пам’яткою теж не надто переймалася:

"Шикарний музей Херсонесу, який зараз забрали росіяни, фактично був зроблений за кошти Техасу, США. Там і українські гроші були. Але якби не американці – нічого б там не було. В Україні ми взагалі не маємо цільових програм. Про заохочення взагалі мовчу, його не існує".

Наприклад, в Україні археологи записують дані у щоденники і на міліметровку. За кордоном з ними теж працюють, але основною базою є тахеометр, а найліпше – TotalStation:

"Ми мозком робимо те, що у світі роблять машини, – усміхається Евеліна. – Світові методи дослідження пов’язані з новітнім обладнанням.

Новітнє обладнання – це точне дослідження і ретельні розкопки. До того ж, ми ставимо на кожен елемент розкопки бірочки. А там їх одразу вносять до електронної бази. Завдяки цьому можна робити речі, про які ми навіть не замислювались".

Тож археологія тримається на ентузіазмі науковців. До речі, в археології гендерної дискримінації жінок не має. Можливо, навіть більша частина працівників Інституту – жінки, які керують половиною відділів Інституту:

"Якщо жінка пішла в археологію, вона звідти піде лише на пенсію, – сміється Евеліна, сидячи біля купи ящиків з об’єктами для досліджень. – Спеціальність така. Це інший спосіб життя: постійні мандрівки, інші пріоритети. Піднімати весь пласт археологічних джерел на поверхню, а потім екстраполювати це на реальну історичну ситуацію – зробити з череп’я історичні висновки – надзвичайно цікаво".

А поки ця цікавість є, Евеліна залишається в Україні й виїжджати за кордон не збирається:

"Археолог – як селянин: прив’язаний до своєї землі і своїх пам’яток. Для того, щоб щось копати, треба вивчити регіон, знати грунт, воду, і так далі. Можна застосовувати сто радарів, але працювати з об’єктом ти будеш все одно через щіточку і лопату. Археологія без них неможлива.

Якби мені тут нічого не вдавалося, то, скоріш за все, я подалась би за кордон. Була пропозиція поїхати в Італію, але я відмовилась. І правильно зробила. Ну була б я 3456-м медієвістом. А так я один з небагатьох скіфологів.

Та й вдома краще. Я по світу наїздилась. Тут з тріском, важко, з усіма проблемами, але вдається. Поки буде вдаватись, чому я маю кудись їхати?" – риторично запитує Евеліна Кравченко.

Ірина Андрійців, УП

powered by lun.ua

Головне на сайті