Суші у прифронті: 6 історій переселенців, які відкрили власний бізнес

3855
20 лютого 2017

У селі Шульгинка Луганської області віднедавна можна купити суші. Найохочіше тут замовляють "Каліфорнію".

В Севєродонецьку можна купити авторську вишиванку. Дуже тонка робота – виворіт такий же як лице. Жодного вузлика.

У селі Боброво скоро торгуватимуть яйцями фазана – для ресторанів.

Раніше тут по селах суші не крутили і фазанів не їли. Це все нові бізнеси, які відкрили люди, що виїхали з дому влітку 2014-го – в тапках і з однією сумкою.

З тапок і сумки зазвичай починаються усі історії тих, кого офіційна мова називає "внутрішньо переміщені особи", або ВПО.

"Ми виїхали з двома сумками і псом", – з історії Ксені й Володі.

"Приїхали в шльопках і шортах", – каже Інесса.

"Наша армія не дійшла до нас 5 кілометрів", – згадує Юрій.

"Нам дзвонили, казали: тримайтеся, наші близько, скоро будемо удома…", – говорить Ірина.

Виїжджаючи в 2014-му, вони не брали навіть каструлі, бо вірили – ненадовго.

Шість малих бізнесів, які організували люди, з якими я познайомилася у Луганській області, це історії про те, як вижити коли між країною і домом, ти вибрав країну і залишив дім.

Як заробити на нове життя і головне – чим його наповнити.

Щоб почати бізнес, мої співрозмовники брали гранти, а дехто і не один: невеликі гранти на розвиток своєї справи переселенцям дають різні гуманітарні організації – і ПРООН, і МОМ (Міжнародна організація міграції), і Mercy Corps.

У держави такої програми нема. Є компенсація житла. Є соціальні виплати. Тобто є "риба" – нежирна і не для всіх, але "вудочки" своїм ВПЛ держава не дає.

Приміром, Mercy Corps заснував програму "Самозайнятість" у рамках цієї програми вже видали 1300 грантів, ще планують видати 500. Кожен грант – приблизно 500 доларів.

"Ми даємо невеликі гроші, але великій кількості людей", – говорить менеджер програми "Самозайнятість" Брайан Мілаковський.

Коли я розпитую про досягнення, розвиток бізнесу, Брайан усміхається – каже, про розвиток бізнесу як такого часто і не йдеться.

Йдеться про те, щоб людина могла себе прогодувати. І не тільки сьогодні, а й завтра. Щоб знизити її залежність від гуманітарної допомоги.

І залежність від спогадів теж.

"Наші грантоотримувачі – це, в основному, колишні мешканці Луганська та Первомайська", – пояснює Брайан.

Мовляв, та територія, яка лишилася неокупованою в Луганській області, це в основному села. Якщо людина переїхала з великого міста в невелике, їй уже психологічно важко. А якщо в село, то й поготів.

З усіх переселенців, з якими мені вдалося поспілкуватися, легше себе почувають не ті, в кого більше дохід, а ті, хто повернувся на "малу батьківщину".

На відміну від тих, хто освоює нові території, у них є відчуття дому, якого бракує найбільше.

ОЛЕНА І ЇЇ "ПРЄЛЄСТІ"

"Іди, іди, моя прєлєсть…", – каже Олена Степанівна.

"Прєлєсть" – це червоні курки Lohmann Brown, вони несуться по 320 яєць на рік, їжі їм треба 20 грам на добу,

Над нами шелестять целофанові пакети.

"Ви не думайте, що ми кульки сушимо, це наше ноу-хау. Від горобців. Від них же нема спасіння! Геть!" – грізно каже вона маленькому горобцю, що наважився клювати зерно у червоної курки.

Горобці мало того, що виїдають курячу їжу, ще й інфекцію можуть занести.

"Розумієте?" – пояснює свою нелюбов до горобців Олена Степанівна.

Я мало що розумію – в мене ніколи не було курей. У неї ще донедавна їх теж не було.

Оці червоні курки – це Lohmann Brown, вони несуться по 320 яєць на рік, їжі їм треба 20 грам на добу

Олена Степанівна Небеска з Первомайська, до війни у неї був бізнес і в Первомайську, і в Луганську – три магазини. Промтовари.

Їй 57 років і вона інвалід 2-ї групи. Курей Олена Степанівна завела навесні 2016-го:

"Мені продали курок, сказали, що вони 4-місячні і що одразу будуть нестися. А ми їх ще два місяці годували, поки вони почали давати яйце. От зараз уже мене не обдуриш, бо я знаю, якою має бути курка. А що я про тих курок знала у своєму Луганську? А тут я в 55 років почала нове життя…"

Про початок цього життя Олена Степанівна каже так: приїхала в Боброво, сиджу на чужому ліжку, плачу...

"У 2014 році в мене просто був шок. Я тримала голову руками і розуміла, що в мене 1890 грн пенсії. А ще у мене є машина, тому переселенські мені не заплатять. Виходить, держава вирішила, що я повинна проїсти машину і з мене досить? Мене що, на роботу хтось візьме в 57 років?! Це справедливо?!", – каже вона.

Колись у Бобровому були дачі. Зараз це геть не дачний регіон. Тут до 29-го блок-посту, до Бахмутки, 6 км. Сюди і прилітало, і будинки є зруйновані…

Олена Степанівна живе на дачі у своїх знайомих, які не збираються ближчим часом повертатися, грошей з неї не беруть.

"Вони щасливі, що я тут живу, бо інакше б тут оселилися військові", – пояснює жінка.

Я розумію, про що вона говорить. Військові – це страшно. Після військових будинок – помийниця і пустка. Тому її знайомі на радощах дозволяють Олені Степанівні робити на подвір’ї та в повітці все, що вона забажає – будь-які загородки, будь-які курники.

Зараз у Небески 110 курей, з них 80 – це її "прєлєсті", червоні курки

Зараз у Небески 110 курей, з них 80 – це її "прєлєсті", червоні курки. Ще є сім’я цесарок і фазан-самець. Самка фазана коштує 500 гривень. Олена Степанівна відкладає на неї гроші. Каже, що тоді зможе продавати фазанячі яйця в ресторан.

Вона розказує, що найдорожче в її новому бізнесі – корм. Мішок 270 гривень. Поки корм усе з’їдає. На другому місці по витратах – опалення. У курнику в неї стоїть УФО, щоб "прєлєсті" не мерзли.

"За станом здоров’я я не можу займатися городом, тою ж полуницею чи часником – я не вмію, не знаю, ніколи не робила. А живність я люблю, мені приємно когось няньчити", – розповідає вона.

Вона хвалиться, що їй пощастило з ринком збуту – магазин через дорогу, немає транспортних витрат:

"Для продавця проблема їздити, та і яйця возити – нелегко. А так я їй віддам яйце помите, в лоточку. Через дорогу перенесла – і здала".

Каже, раніше на воротах писала "Яйця". Але ж тут військові – вони можуть хоч серед ночі стукати, а відчиняти озброєним страшно: ніколи не знаєш, чи вони справді яйця хочуть купити, чи машину твою забрати.

– Олено Степанівно, от я зрозуміла, що яйця – це ваша дохідна частина. Але ж курка це ще й м'ясо…

– Ні, ця курка ще не м'ясо! Вона через два роки стане м’ясом. А два роки вона буде відпрацьовувати яйце, – пояснює Олена Степанівна.

"Ця курка ще не м'ясо!.. Два роки вона буде відпрацьовувати яйце", – пояснює Олена Степанівна

Коли їх будуть віддавати під ніж, то ще й обберуть перо і пух.

"Ми вже знайшли, куди здавати – вони ж у нас пухові. Але це поки шкура невбитого ведмедя", – сміється вона.

А ще вона встигає мені розповісти, що її непокоїть – півня серед "прєлєстєй" немає:

"Але я прочитала в інтернеті, що він в рік тільки може проявитися. Але якщо серед них не буде півня, то призначу ось того красеня…"

Я дивлюся на півня досвідченим поглядом тещі і киваю. Мовляв, ну нічого такий собі, хай буде…

А вона розхвалює своїх дівчат: може, вже й цього року знайдуться серед них квочки. Тому що інкубатор їй купувати поки нема за що… Ну і взагалі, купувати такий, що з нього буде толк, то це 10 – 12 тисяч. Дуже дорого.

"Знаєте, що я думаю, ось ці великі домашні, то вони сядуть на яйця. А мої "прєлєсті" – вони ж інкубаторські, ніколи не сядуть. В них природою не закладено – бачили, вона знесла яйце, встала собі, обтрусилася й пішла. А домашня, коли знесе яйце, так ще сидить на ньому, мріє…", – каже Небеска.  

Олені Степанівні пощастило з ринком збуту – магазин через дорогу, немає транспортних витрат

Курей вона годує десь о 3-й, потім заганяє в курник, а далі в неї починається громадська робота: у Боровському (а це саме Боровське і кілька сіл довкола, серед яких і Боброво) 300 переселенців. Олена Степанівна веде облік.

"От у нас є дідуля з бабулею, старенькі, а будинок в них великий, їм опалювати важко. Зараз помагали їм переїжджати у флігель", – розповідає вона новини громади.

Але в селі їй важко. Вона б дуже хотіла жити в місті, але її пенсії не вистачить навіть на житло. А тут і живе безкоштовно, і справу собі знайшла.

"А в мене там, між іншим, одне підприємство ще працює…" – раптом згадує вона. – "Якби я лишилася, то могла б займатися звичною справою, а не курей годувати. Але ж я патріот. Держава сказала приїзди, і я приїхала. І виходить, ми і там вороги, і тут "понаїхали".

ІНЕССА, ЇЇ ФОТОАТЕЛЬЄ І КРИК ДУШІ

Інесса з Луганська. Вона приїхала в Новоайдар 7 липня 2014 роки.

Новоайдар – тому що тут мама, сестра, Інесса теж тут колись жила, до Луганська.

"Приїхали в шльопках і шортах", – каже вона.

Ніхто тим літом не їхав надовго. Майже ніхто.

"Українські війська були вже на Металісті (селище у 10 км від Луганська – авт.), ми думали, що пара тижнів – нас звільнять, і ми додому", – вона згадує, як це було. 

Інесса працювала у фінансовому департаменті Луганського міськвиконкому. Перед від’їздом написала заяву на відпустку на два тижні, які розтягнулися на два з половиною роки.

"Я місцевих називаю "ні разу не лякані" – тут же тихо було. Тому вони нас не розуміють. Ні прості люди, ні місцева влада", – каже вона.

Поки ми розмовляємо, до Інесси у фотоательє заходять люди – то збільшити фото, то щось роздрукувати.

У фотоательє Інесси заходять люди – то збільшити фото, то щось роздрукувати

"До війни в мене було дві такі точки – ця і в Луганську. Ця була дуже в’яла. Може, пара людей на день заходила. А зараз все змінилося. Тут поруч "Ощадбанк", потік постійний. Усі пенсіонери, які з окупованих територій оформлюють пенсії в Нововайдарі, заходять до мене – то фотографію їм треба, то ксерокопію", – розповідає Інесса.

До війни тут був найнятий працівник.

"А потім я приїхала і сказала, що, вибачте, але тут тепер працюватиму я", – пригадує жінка.

Тут був старенький принтер, поламаний фотоапарат, старий комп’ютер. Вона привезла з собою ноут-бук і фотоапарат.

"Коли я писала бізнес-план, то вказала новий принтер і об’єктив на свій фотоапарат. Мене грантові гроші тоді просто врятували", – Інесса теж отримала грант на розвиток бізнесу.

До неї багато хто приходить за рекомендацією, каже вона. І з Луганська приїжджають, і зі Щастя. Кажуть, нам у Щасті порадили їхати до вас, бо ви добре фотографуєте.

До Інесси багато людей приходять за рекомендацією. І з Луганська приїжджають, і зі Щастя

"Я дуже люблю знімати людей. А людям це подобається – усі ж насправді сильно переживають через фото. Навіть якщо й не кажуть про це. Особливо жінки", – завважує вона.

Інесса каже, що некрасивих людей не буває. Кожна людина красива, просто це треба побачити:

"Буває людина сяде, закриється, а я кажу: дайте мені якусь емоцію. Розворушу людину, пожартую – о, вже можна знімати". 

У неї стоїть дошка з фотографіями українських вояків і кадрами з фільму "В бій ідуть одні "старики".

Цікава у вас реклама, – кажу я.

А це не реклама, – ображається вона. – Це крик душі.

І пояснює: фото не її, з інтернету. Вона оформила цей куток, щоб виховувати місцевих "ватників", які на початку поривалися з нею дискутувати про "натівський чобіт"...

"Зараз це вже не так болить, і люди заспокоїлися, а тоді, в перший рік війни, тут були такі словесні баталії!", – каже жінка.

Інесса оформила цей куток, щоб виховувати місцевих "ватників", які на початку поривалися з нею дискутувати про "натівський чобіт"

В ательє холодно – приміщення не опалюється.

Інесса працює в пальто, каже, що вже адаптувалася, головне, щоб техніка не збоїла.

Згадує, про свій будинок в Луганську. Про колектив. Каже, з п’яти людей у "ЛНР" лишилася одна. Дві колеги в Києві, одна в Харкові…

"Коли мене дочка запитує, чи я сумую за домом, я кажу їй, що стараюся не згадувати. І тільки я заборонила собі згадувати, як почала будувати плани на майбутнє. Ми вже туди не повернемося. Навіть якщо Луганськ звільнять... Там є такі люди, яких я бачити не можу. І простити не можу теж".  

ОЛЕНА І ЇЇ "КОНТИНЕНТ", ВІКТОРІЯ І ЇЇ ВІКТОР

У селі Шульгинка тепер люблять роли "Каліфорнія".

"Каліфорнія" та з лососем – це хіти", – розповідає Олена Шовкопляс, хазяйка кафе "Континент". – "Але є варіанти дешевші – з оселедцем, наприклад, або з огірком".

Раніше тут ролів не було, але потім з’явилися переселенці. Олена переїхала з Луганська. Точніше сказати, повернулася: у Шульгинці в неї батьки, тут пройшло її дитинство.

Ще Олена займається випічкою – сосиски і котлети в тісті, піци... По вечорах у п’ятницю й суботу в "Континенті" сидить молодь, зазвичай замовляють пиво, суші – здебільшого ті, що з оселедцем, піцу...

"Каліфорнія" та з лососем – це хіти", – розповідає Олена Шовкопляс, хазяйка кафе "Континент"

Основний заробіток "Континенту" – корпоративи та ювілеї. Приміром, новорічний корпоратив тут святкувала сільрада, а ще ПП "Юран" з сусіднього села, була й карнавальна ніч – з 31 грудня на 1 січня.

"У нас був тамада, музика, свято. Ну а чого дома сидіти? Тепер же є куди піти!" – каже хазяйка.

Це не єдине кафе в Шульгинці, ще є одне на виїзді. Те спеціалізується на поминках, а Оленине – на святах:

"Там і приміщення маленьке, а тут є де потанцювати, от цим ми поки і беремо".

У Луганську жінка жила з сестрою, працювала кухарем у супермаркеті.

"В Олени був такий графік", – розповідає нам її сестра Віка, яка теж тепер в Шульгинці. – "Тиждень з ранку до пізньої ночі, тиждень – вихідна. Ну куди з таким графіком окремо жити?! Вона прийде з роботи – так хоч до своїх, у сім’ю, а не в пустелю…"

"Континент" – це не єдине кафе в Шульгинці, ще є одне, але воно спеціалізується на поминках, а Оленине – на святах

Олені 27 років, а Вікторії – 33.

17 липня 2014 року Олена, сестра Вікторія, чоловік сестри Віктор та їхні діти – Андрюша та Олекса, поїхали з Луганська.

"Під’їхав дизель – відкрилися двері, а вільне місце тільки на сходинках у тамбурі – все забито. Нам пощастило сісти на поїзд, тільки тому що в нас діти", – пригадує Вікторія.

Хлопчикам на той момент було по 10 місяців, вони двійнята.

"Ми їх посадили на їхній улюблений тандем і так на тому велосипеді привезли на вокзал. Йшли пішки, бо вже нічого не ходило. На руках сумки", – видно, що згадувати липень 2014-го їй неприємно і страшно.

Через чотири дні після їхнього від’їзду – 21 липня – поїзд перестав ходити.

Олена в Шульгинці живе з батьками і порядкує в кафе, а Вікторія з родиною у будинку бабусі, який 10 років стояв порожнім.

У Вікторії та Віктора Іщенків свій бізнес – пасіка.

У Луганську Іщенки прожили 14 років. Купили в кредит будинок, 6 років його виплачували. Навіть ремонт встигли зробити. Тепер у них знову ремонт – і в будинку, і на подвір’ї, ще й город, який за 10 років без господарів заріс чагарями.

У Вікторії та Віктора Іщенків свій бізнес – пасіка

"Поки ми молоді, поки є ентузіазм, поки немає такого, що "ой, ми втомилися"… Ми такі, що й о третій ночі можемо встати, все прополоти, поки діти сплять, а о 7-й вже будемо бавити дітей", – каже Вікторія.

Зараз Андрюші й Олексі по 3,5 роки. А їхній молодшій сестричці – Орисі – 1 рік і два місяці. Вона народилася вже тут, у Шульгинці.

"Ми не планували третю дитину, та ще й під час війни, але як-то кажуть: послав бог ляльку – пошле і на ляльку", – сміється Вікторія.

Вікторія не падає духом, каже так: будемо тримати не 10 поросят, а 15, щоб на всіх дітей вистачило.

"Ось бачите прибудову? Це вже ми зробили. Ми два гранти взяли – на один купили теплицю, а на другий – пасіку та інкубатор.

Все, що в нас у дворі ходить, то ми в інкубаторі висиділи. Тільки в нас порода гусей якась невдала – їдять багато, а хирляві.

Вітя в нас любить різні модні яйця через інтернет замовляти, так що ми тепер з птахами експериментуємо", – Вікторія дуже весело розповідає, що про гусей, що про бджіл.

Вулики в них пофарбовані у жовто-блакитне. Цього року Вікторія і Віктор Іщенки вже накачали 30 літрів меду. Це мало, каже Віктор. Взагалі, каже, треба, щоб було 25 кг з вулика.

Вулики у Вікторії і Віктора пофарбовані у жовто-блакитне

"Плюс бджіл – мед не прокисає, це не помідори чи полуниці. Не розсада, яка переростає.

 А мед можна підкачати – і продати потім, коли або ціна буде краща, або от як в нас, коли не дуже великий обсяг, то можна по три-чотири роки збирати. Так багато хто робить, а потім продадуть одразу на сто тисяч – і машину куплять", – пояснює Вікторія, чому вони зайнялися саме пасікою.

Вікторія говорить, що їм часто закидають, що ніякі вони не біженці – мовляв, вони ж родом звідси, з Шульгинки, то чому їм дають допомогу, як переселенцям.

"Якби знати, що доведеться повертатися в село, то кому б він був потрібен той Луганськ. У нас би вже тут таке господарство було… Але там тоді була робота. Ми кредит віддавали своїми силами – нам ні батьки не помагали, ніхто… Я на трьох роботах працювала", – згадує Віка.

Вікторія розповідає, що меду можна продади одразу на сто тисяч і купити машину

В Луганську вона працювала бухгалтером в громадському секторі, а зараз їй в селі теж запропонували роботу за фахом.

"Кличуть бухгалтером у фермерське господарство. Самі знайшли, самі подзвонили. І Вітя каже: іди, я сидітиму з дітьми, не будемо Бога гнівити: запропонували роботу – це ж щастя", – радісно розповідає вона.

Віктор до війни працював інженером у службі охорони. Ще місяць після переїзду в Шульгинку, він їздив на роботу в Луганськ, бо наказу не ходити на роботу не було.

"Тоді щось ще ходило через Трьохізбенку. Години дві, щоправда, але можна було доїхати. А потім в обласне управління МВС прилетів снаряд, і нам, цивільним, дозволили не виходити", – пригадує він.

На бджолах Іщенки зупинятися не збираються.

"Наша мрія – щоб завести курей і торгувати яйцями. Бо все решта – сезонне", – каже Вікторія.

Біля сусідніх воріт ходять великі красиві гуси.

"От мені б таких великих гусей", – мріє Вікторія.

Великі гуси – це холмогори.

Один птах коштує півтори тисячі гривень.

"От мені б таких великих гусей", – мріє Вікторія

А ще Віка розказує, що в теплиці, на яку дав грант МОМ (Міжнародна організація міграції), вона посадить овочі й зелень. Теплиця невелика, але для себе, для родини, вистачить. І ще вона мріє квіти вирощувати.

"Ми ще так міркуємо: коли звільнять Луганськ, то тут наша праця все одно не прокисне – буде в нас дача. Це ж не огірки в банках, що їх через два роки треба викидати. Це будинок, обійстя… Ми не пропадемо. Ми витримаємо. Все буде нормально", – заспокоює вона мене.

А може, не мене.

ЮРІЙ, ЙОГО УНІВЕРСИТЕТ І ЙОГО СТО

Юрій Бубунець – кандидат технічних наук, доцент Донбаського державного технологічного університету, який до війни був у Алчевську.

Ми з ним познайомилися в Лисичанську на СТО.

Колись приміщення належало автосалону "Омега-авто".

"Хазяїн "Омега-авто" під час війни поїхав до Харкова, а приміщення здав нам. Місце тут непогане – раніше, коли один міст працював, так взагалі було багато клієнтів. Зараз менше, але все одно вистачає", – говорить він.

У колишньому салоні "Омега-авто" – переселенська СТО. Її організували співробітники ДонДТУ, який переїхав з Алчевська в Лисичанськ.

У колишньому салоні "Омега-авто" – переселенська СТО. Її організували співробітники ДонДТУ, який переїхав з Алчевська в Лисичанськ

Посада Юрія в університеті називається "начальник відділу з комерціалізації інтелектуальної власності", він безпосередньо займається проектуванням промислових об’єктів і запровадженням їх у виробництво.

Ідеться про промислові об’єкти для бізнесу – різні шахтові ділянки, фільтрувальні станції... Проблема лише в тому, що багато з тих об’єктів, з якими працювали до війни, лишилися на окупованих територіях.

Бубунцю 43 роки, у нього двоє дітей, старша дочка вчиться в університеті у Дніпрі, син – школяр.

Про свою родину він каже: нам пощастило.

Перше "пощастило" – це те, що ДонДТУ зумів швидко перереєструватися в Лисичанську, бо тут колись був філіал.

Друге "пощастило" – те, що митний пост Алчевська, де працює його дружина, теж перевели в Лисичанськ.

Бубунці виїжджали з Алчевська в грудні 2014 року. Взяли лише одяг і ноутбуки. Навіть каструлі не брали, каже він. Не було змоги. Тоді була купа блок-постів, а ще заборона на вивіз всього з "ЛНР" – могли прискіпатися, а ризикувати через каструлі – ну кому це треба.

До цього не виїжджали, бо була робота, університет, студенти, ну як все кинеш…

"У серпні ми чекали, що нас звільнять. Але армія не дійшла до нас 5 км", – говорить Юрій.

Він не може пояснити чому – в Алчевську ж і бойовиків як таких не було… І всього 5 кілометрів.

 Бубунцю 43 роки, у нього двоє дітей, старша дочка вчиться в університеті у Дніпрі, син – школяр

В один прекрасний день, згадує він, у листопаді 2014-го, прямо в університет зайшли озброєні бойовики, захопили ректора, посадили на підвал. Ось тоді остаточно зрозумів, що треба їхати.

"А як було там жити? З бандитами?" – він мене питає, ніби я знаю.

А я не знаю. Я не була в такій ситуації. Тому лише питаю і слухаю.

У Лисичанську у викладачів різко впало навантаження по студентах.

"Наш ВНЗ – гірничо-металургійний, ми орієнтовані на ту частину Луганської області, яка зараз окупована. Там лишилися великі металургійні підприємства і великі шахти. Ну скільки буде тих студентів, якщо на нашій території всього 8 шахт у Луганській області?" – пояснює мені ситуацію Юрій.

Він має повну ставку, до того ж він кандидат технічних наук, доцент, тому в нього відносно велика зарплата – десь 4-5 тис грн.

"На ці гроші жити дуже важко. Більш-менш нормальна квартира в Лисичанську – це 2 тисячі плюс комуналка", – розповідає чоловік.

Є викладачі, які мають неповну ставку, а ще є навчально-допоміжний персонал, який взагалі заробляє по 1200-1300 грн. Юрій каже, що вони живуть по кілька людей на квартирі, бо одна особа не може собі навіть винаймати житло.

Злидні, одним словом, і виживай, як хочеш.

Юрій має повну ставку, до того ж він кандидат технічних наук, доцент, тому в нього відносно велика зарплата – десь 4-5 тис грн

…Спочатку один із співробітників університету виграв грант ПРООН на реалізацію шиномонтажу. Це була розвідка боєм.

Коли Mercy Corps оголосив свою грантову програму, то вже кілька працівників ДонДТУ подали свої бізнес-плани.

"У нас була прив’язка до шиномонтажу, оскільки тут уже було приміщення", – розповідає Юрій.

Він  написав бізнес-план на ремонт ходової частини. Колеги – на ремонт двигунів, миття і діагностику. Тепер всі вони об’єдналися і працюють разом.

Цей бізнес розпочався у березні 2016-го, і я цікавлюсь дохідністю, чи це тепер тягне на другу зарплату.

"Це менше, ніж друга зарплата", – уточнює Юрій. – "Але я поки не беру звідси грошей – треба розвиватися. Ще рано".

Я розпитую його про конкурентів, але він каже, що проблема не в цьому.

"У Лисичанську головна проблема не конкуренти, а низька платоспроможність населення. Великі підприємства не працюють – НПЗ не працює, склозавод "Пролетар" теж, на РТІ працюють лише окремі цеха. Шахта затримує зарплату. Грошей у людей немає. Отже, і малому бізнесу важко", – пояснює він.

А якщо говорити про перспективи, то справа взагалі в іншому.

"Я би не хотів своє життя провести в Лисичанську. От Севєродонецьк – це вже краще. Там хоч є театр, два кінотеатри. Хоч кудись можна сходити з родиною!" – каже він.

Тому наступний бізнес він мріє відкрити в Севєродонецьку.

Кав’ярню. Щоб правильну каву робити.

Це поки мрія. Але вона є.

ВОЛОДИМИР І ЙОГО КСЕНІЯ

Кушнарьови приїхали у Севєродонецьк з Луганська. Це було 30 серпня 2014 року. Кажуть, раніше не могли – робили ремонт, шпалери клеїли.

"Ми жили в своїй казці, а навколо була інша реальність", – каже Володя.

Приїхали з двома сумками і псом. Думали, на два тижні. Тому й Севєродонецьк – щоб недалеко повертатися.

Про свою позицію Кушнарьови говорять стримано, але конкретно: "Ми любимо Батьківщину".

 Кушнарьови приїхали у Севєродонецьк з Луганська

Ксеня в Луганську працювала масажистом у фітнес-центрі.

У Севєродонецьку в неї кабінет у "Гудзоні". Сам "Гудзон" чимсь подібний на Театр на Подолі й у пейзажі Севєродонецька виглядає так само несподівано: сучасна будова серед хрущовських 5-поверхівок.

"Гудзон" – це енергетичний центр Севєродонецька", – каже Ксеня. – "А так тут місто живе в сонному режимі…"

Вона працює масажистом-косметологом, а Володя – її фінансовий директор.

Крім того, чоловік ще керує дитячо-юнацьким комплексом "Юність". Каже "піднімаю Севєродонецьк".

"Юність" – це система позашкільних дитячих клубів. Шість клубів і табір.

"Але у таборі зараз військові, тому табору, вважай, нема", – пояснює він.

У Ксені багато клієнтів – запис з ранку до вечора.

До неї приходять люди з проблемами, бо Ксеня – крутий реабілітолог. Її те, що кажуть, "передають з рук у руки".

Зараз багато людей звертаються з лімфостазами, набряками, майже у всіх – спазмовані спини

Я питаю, чи відрізняються проблеми, з якими до неї звертаються зараз, від тих, що люди мали до війни. Вона підтверджує: так. Каже, зараз багато людей звертаються з лімфостазами, набряками, майже у всіх – спазмовані спини.

"Це нерви. Усе спазмується. Крім спин, у багатьох спазмуються кишківники… До війни було не так. Люди більше приходили розслабитися, привести себе в порядок", – говорить вона.

Роботу в Севєродонецьку вона знайшла просто: прийшла в салон підстригтися, залишила візитівку, їй майже одразу передзвонили.

"Активного пошуку не було, бо я була неадекватна. Я не можу чути постріли. Раніше десь петарда розривалася – я присідала", – згадує Ксеня.

Але Володя виправляє: "Це в 15-му році ти присідала, а в 14-му ти падала на підлогу".

На облаштування масажного кабінету половину витрат покрив грант Mercy Corps: купили апарати для вакуумно-роликового масажу, фонофорез.

Тепер у Кушнарьових є план А і план Б. План А – це розширяти кабінет, брати другого масажиста. Але це короткострокова перспектива, бо в Севєродонецьку вони себе не бачать.

"Багатьом місцевим наша активність не подобається. Тут же колгосп "Тихе життя", – пояснює Ксеня.

"А квартири тут вже дорожчі, ніж в Харкові", – додає Володя.

Тому план Б у Кушнарьових – переїжджати в Київ. Ксеня каже, на Оболонь.

Але коли це буде, поки сказати не можуть.

"Я не можу чути постріли. Раніше десь петарда розривалася – я присідала", – згадує Ксеня

"Поки вона мене гіпнотизує, а я думаю, як втілити", – каже Володя.

А я думаю про те, що коли Ксеня і Володя переїдуть на Оболонь, ми будемо сусідами.

І що в мене, мабуть, теж спазмована спина.

ІРИНА І ЇЇ ВИШИВАНКИ

"У нас не зовсім комфортно", – вибачається Ірина.

Насправді це найкомфортніша квартира, яку я бачила у Севєродонецьку. Тут красивий ремонт. Нові меблі. Сучасна кухня.

Ірині В’язовик 57 років. Вона з Луганська. У неї маленьке надомне ательє – вона шиє вишиванки.

Зараз у неї в роботі сорочка з маками, яка поїде в Іспанію.

У минулому житті, каже Ірина, ми якось обходилися без вишиванок, а тепер же без неї ніяк.

"До війни взагалі не думала, що я – патріот", – тихо каже вона.

Вона показує свої сорочки. Ті, що зробила собі. Їх у неї дві.

Її літня вишиванка – перша річ, яку вона вишила хрестиком.

"До цього я думала, що хрестиком не вмію. А якось подзвонила в магазин "Мережка", і мене проконсультувала дівчина зі Львова. Наталка. Ми досі спілкуємося. По телефону. Вона мені дуже помагає порадами", – розповідає історію свого вишивання Ірина.

Ірині В’язовик показує свої сорочки, їх у неї дві

Вона дивиться на свою сорочку і ховає її в шафу:

"Тут мені її носити нема куди", –  каже.

А ще каже: почала вишивати, щоб не з’їхати з глузду.

"Перше, що я взагалі вишила в своєму житті, ікона Богородиці. Це було в 14-му році. Бісером. 54 тисячі бісерин. Я думала, що я її вишию і закінчиться війна", – Ірина розповідає, що ікону залишила в Києві. Добрим людям, які допомогли, коли вони змушені були переїхати з Луганська.

Думали, на півмісяця. Тапки, джинси, футболки. Одна сумка.

Потім місяць в Києві, а потім ще місяць і ще місяць, і ще...

"Нам дзвонили, казали: тримайтеся, наші близько, скоро будемо удома… Я вишивала, чоловік божеволів без роботи, потім його Геннадій Москаль (екс-губернатор Луганщини – авт.) покликав сюди – зараз він головний лікар обласного кардіодиспансера, – Ірина розповідає свою історію, дивлячись у вікно. За вікном Севєродонецьк, зима, сніг, і все сіре-сіре.

Вона говорить, що вони з чоловіком немолоді люди. Що життя почати заново неможливо. Що у Києві чоловікові роботи не було.

"Скажіть, нас хтось десь чекав?" – питає вона.

В Луганську в Ірини було своє ательє з пошиття одягу. Сім найманих працівників.

В Луганську в Ірини було своє ательє з пошиття одягу. Сім найманих працівників

"У нас було все", – говорить вона і розповідає про те, що тут господар квартири забороняє їм поставити кондиціонер.

Що два роки в Севєродонецьку можна було зняти квартиру за 700 грн. Тоді сюди не перебралися "обласники". А зараз те, що коштувало 700, уже 2,5 тисячі плюс комуналка. Разом десь 4 тисячі.

"Для тих, хто тут здає житло, переселенці – клондайк. У нас горе, а їм плюсує", – вона ділиться досадою.

Ірина пригощає кавою. В неї хороша кавомашина і смачна кава. У Севєродонецьку такої кави в кафе не вип’єш. Принаймні поки Юрій не відкрив своє кафе.

"…Я щодня думаю, що повернуся додому. В мене таке відчуття в цьому місті, що ми гості. Але гості вимушені. Мені не хочеться тут обживатися. За два роки я двічі була в Луганську по два дні: забирала речі. Я звідти повертаюся хвора – за стінами своєї квартири я там дихати не можу", – розповідає вона.

"Ірино, а як розвивається ваш бізнес тут? – цікавлюся я.

Вона сміється від слова "бізнес".

"Бізнес як бізнес я тут не розвиваю".

Ну так, порівняно з підприємством з сімома працівниками, це бізнес навіть не маленький, а крихітний.

"Мені головне, що я зайнята… Що мені приносять то блискавку змінити, то покроїти щось комусь", – каже вона.

На грант Ірина купила швейну машинку. З Луганська вона нічого забрати не змогла: в неї там промислове обладнання під 360 Вт.

"Розумієте, цей грант – це навіть не гроші. Це багато більше. Це відчуття того, що тебе не кинув весь світ. Але чому держава не помагає?" – вона ставить питання, на яке в мене немає відповіді.

Вона пояснює, бізнес для неї – це не тільки інвестиції, яких зараз нема, це ще й зобов’язання перед працівниками і партнерами.

"Тут було би можна знайти пару працівників – я не кажу більше, бо працівників треба виховувати. А раптом завтра ситуація складеться інакше, раптом ми поїдемо додому, і що я їм скажу?"

В Ірини дзвонить телефон. На рингтоні в неї "Ще не вмерла Україна".

Леся Ганжа, для УП. Життя.

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

powered by lun.ua

Головне на сайті