Остання пристань людини

7630
16 квітня 2017

Великдень – родинне свято, але не у всіх є рідні.

Декого доля лишила сидіти на ліжку і чекати смерті. Або лежати на ліжку – і робити те саме. Їсти з металевого посуду, як у в’язницях, а інколи навіть не мати можливості вийти на вулицю.

Це реалії українських будинків престарілих. На них не надто звертають увагу як політики – картинка не така "красива", як у дитячих інтернатах, так і держава.

Таких українців наразі майже 20 тисяч.

Їхній побут створюють теж люди. Різні.

Напередодні Великодня "Українська правда. Життя" разом із благодійним фондом "Давай допоможемо" декілька тижнів поспіль їздила до таких літніх людей та на власні очі переконалась, що головне не гроші, а людяність.

НЕ ВИХОДЯТЬ НА ВУЛИЦЮ. ВЗАГАЛІ

Два роки тому фонду "Давай допоможемо" зателефонували і сказали: той, хто потрапляє всередину Горностайпільського будинку-інтернату для стареньких – більше з нього не виходить. Навіть погуляти на вулицю.

Той, хто потрапляє всередину інтернату, рідко виходить на вулицю

Команда зібралася і приїхала в інтернат.

"Побачене мене дуже зачепило", – пригадує директор фонду Ольга Бондаренко.

Адміністрація закладу – на першому поверсі. А старенькі та люди з інвалідністю – на другому.

Мешканці закладу розповіли, що взагалі не виходять на вулицю, бо сходами на інвалідному візку не дуже нагуляєшся.

Під час оглядин інтернату Оля помітила щось, схоже на двері ліфту. Забиті… плінтусом.

Директор закладу пояснила, що там ліфтова шахта. За 18 років існування будинку престарілих її не відчиняли. Раніше в цьому приміщенні була лікарня.

Фонд викликав майстрів, які мали оглянути шахту і підібрати до неї кабіну.

Яким же було їхнє здивування, коли двері відчинили, а там – готовий ліфт! Допрацювали деталі, оновили – ось уже як два роки він повністю робочий.

Днями до цього будинку-інтернату приїхали діти-волонтерчики фонду. Привезли стареньким великодні кошички, пісні та вірші.

Діти привезли стареньким пасочки, пісні та вірші.

Жителі геріатричного центру дошкільнят та школяриків прийняли насторожено.

 

То бурчали, що дівчатка затихо співають, то обурювались між собою, що музичного супроводу немає.

Під час концерту волонтерчики роздали мешканцям смаколики і пасочки. Частина дітей сором'язливо прикрашали їх за столом, сміливіші підходили до стареньких і разом з ними поливали пасочки глазур'ю.

 
Волонтерчики разом з пенсіонерами прикрашали паски.

Нарешті на обличчях пенсіонерів з'явилися усмішки.

 

Багато пасочок не "дожили" до завершення концерту. Деякі старенькі так швидко їх смакували, мовби боялись, що хтось відбере.

Але дитячий міні-концерт таки дав свій ефект: півгодини віршів, пісень і флейти – і старенькі не лише гучно аплодували, але й співали народні пісні у відповідь.

Діти запросили мешканців інтернату на вулицю – посадити разом магнолію, яку вони привезли, щоб прикрасити двір перед входом.

З 65 жителів надвір вийшли лише четверо.

Активісти помітили, що ліфтом тут так і не користуються.

За словами директора будинку-інтернату Любові Буц, ліфт не робочий усього чотири місяці. Каже, що зламався і вона одразу викликала майстрів. Запевняє, що він робочий, але на нього досі не виготовлена документація.

Мовляв, документи має виробити саме благодійний фонд.

Слова керівника інтернату Ольга Бондаренко називає неправдою. Каже, що тримає зв'язок з мешканцями. За їхніми словами, за два роки ліфтом так ніхто і не користувався.

Хоча у будинку і поставлені пластикові вікна, територія перед входом доглянута, а в кімнатах – непогані ліжка і загалом чисто, тут виникає відчуття відчуженості і дискомфорту.

Воно всюди: у приглушених темних коридорах і навіть у роздратованому голосі директора, коли до неї звертається мешканець під час нашої міні-екскурсії центром: "Не зараз. Бачиш, я зайнята. Потім".

Горностайпільський інтернат.

Подив викликає штатний розпис цього будинку-інтернату. На 65 мешканців центру – 9 осіб в адміністрації, лише два лікарі, чотири медсестри і 13 працівників молодшого персоналу.

Виявляється, геріатричному центру потрібно два бухгалтери (головний і його заступник), три оператори комп'ютерного набору (по 0,5 і 0, 25 ставки), а ще секретар-друкарка та інспектор з кадрів.

За словами директора, оператор комп'ютерного набору – передбачена посада для усіх геріатричних центрів. Мовляв, він потрібен для виконання функцій секретаря. Однак у штатному розписі цього ж інтернату є і секретар.

При цьому вакантними залишаються 47 посад: практичний психолог, бібліотекар, соціальний працівник, організатор культурно-дозвільної діяльності, вчитель-логопед, 10 медсестер, чотири лікарі та 15 працівників молодшого персоналу.

Директорка каже, що ще півтора роки тому тут культорганізатором працювала жінка, яка влаштовувала концерти і співала з мешканцями центру. Але через низьку зарплату звільнилася.

Ми намагалися отримати документи по штатному розпису геріатричних центрів від Міністерства соціальної політики. Однак у відомстві відповіли, що його узгоджують на рівні обласних адміністрацій, тож надати розпис нам не можуть.

ДІМ НАД ОЗЕРОМ

Малесенька акуратна хатинка причаїлась біля озера в селі Грузьке.

 У геріатричному центрі Грузького мешкають 20 пенсіонерів

На подвір’ї – берези, з яких у трилітрові банки скрапує сік, стежка веде повз привітного керамічного гномика до дверей геріатричного центру.

Тут мешкають близько 20 бабусь і дідусів.

У малесенькому коридорчику – одразу дві туалетні кабінки і два умивальники. Старенькі вмиваються прямо у проході. Справа – двері у крихітну пральню. Там же – саморобний душ.

 Будинкам престарілих потрібні нові ванни і душові. 

Далі – довгий коридор з розгалуженнями у кімнати бабусь і дідусів.

Їх тут селять по двоє. Стараються зробити так, щоб в одній кімнаті з лежачою людиною жив хтось, хто може ходити – щоб у разі чого одразу покликати на допомогу.

У кожній кімнаті – переносний туалет, щоб старенькі, яким важко йти аж у коридор, могли справляти нужду в палаті.

Обі-і-ід! – гукає працівниця центру. З кімнат повільно, по одному починають вичовгувати пенсіонери.

Віктор Іванович, чого ви знову засмучені? Йдемо обідати, – делікатно підхоплює під руку немічного дідуся директор і повільно веде до їдальні.

Ті, хто не можуть ходити, харчуються у своїх кімнатах. Їм підвозять столики на коліщатках, допомагають піднятись.

 Частині мешканців навіть важко вийти на кухню. Їдять в кімнатах.

Так обідає Оля. Вона постійно забуває про те, що говорила п'ять хвилин тому і що сказали їй. За десять хвилин розмови знайомимось тричі.

Доню моя, Богом тебе молю, попробуй пампушечку. Тут добре, але мені хочеться додому. Діти приїжджають десь раз на місяць. Привозять цукерки, пряники. А я того не хочу. Я хочу котле-етки, які невістка робить.

Дві секунди тиші – пані Оля простягає руки:

Ой, доню, дай я тебе обійму!

Обіймаємось. Оля починає плакати.

Доню, ти не гидуєш мною?

Обіймає ще міцніше:

А ще хтось є? Так? То поклич. Я хочу обійнятись.

Обійми у цьому будинку – річ звична. Директор Володимир Дармороз каже, що за день до однієї людини заходить і десять, і двадцять разів – по-перше, частина мешканців щоразу слухає його, наче вперше; по-друге, стареньким потрібна елементарна людська увага.

Ніби й умови тут такі ж, як у попередньому інтернаті, а відчуття – кардинально інші, родинні. Тут чути сміх як самого персоналу, так і пенсіонерів, які з ними розмовляють.

Допомагають усі усім. Самій банниці помити пенсіонера важко, допомагають інші. Так само і з санітарками. За штатним розписом можна мати лише одну банницю на тридцять людей, розповідає керівник.

А я хотів би п’ятьох, – усміхається. – Тоді ми могли б значно більше уваги приділяти.

На 1 санітарку - 30 пенсіонерів - такі правила штатного розпису.

Щодня у центрі працюють сестра-господарка, повар, медсестра, банниця, санітарка і директор.

"Давай допоможемо" керівником задоволені. Він повністю відкритий до співпраці і змін. Працює тут лише рік. До цього трудився в реанімації "Феофанії". Через травму ноги довелось змінити місце праці.

Нині Володимир Іванович разом з фондом обговорює капітальний ремонт ванної: де стоятиме душова кабіна: як поставити умивальники так, щоб було зручно; як повинні відчинятись двері – назовні чи досередини тощо.

 Грузьке планують перетворити на "зразково-показовий" геріатричний центр

Крихітний старенький центр у Грузькому благодійники хочуть перетворити на "зразково-показовий" геріатричний пансіонат. Прагнуть продемонструвати, що змінити умови проживання і життя самотніх стареньких можна і треба.

Тут повністю перероблять ванну і систему опалення. Уже замінили всі вікна на пластикові, закупили нові ліжка, матраци, ковдри, подушки, рушники і посуд. На це витратили майже 90 тисяч гривень від благодійників.

Щоправда, бабусі і дідусі не надто переймаються новими вікнами чи матрацами. Однак дуже чекають на рідних. Та й будь-кого, з ким можна просто поговорити.

Я тут 5 чи 6 місяців виглядала своїх. А до Ані за цей час уже ЧОТИРИ рази приїжджали, – киває на свою сусідку по кімнаті пані Палагея.

Пані Ані у лютому виповнилось 96.

На 96 років ви ду-у-же свіжо виглядаєте. Ще чотири роки – і разом сотню відсвяткуємо, – обіймає бабусю працівниця фонду Марина.

 Через чотири роки пані Аня відсвяткує столітню річницю з дня народження.

Пані Анна тут уже 7 місяців. Раніше жила в Сухумі. В цей центр попросилась сама.

Діти молоді, працюють. А я сама була закрита в квартирі на 13 поверсі. І шо? Сидіти? Треба хоч кудись вийти. Порадили сюди. Тут мені краще, ніж вдома.

День у геріатричному центрі нагадує перебування у лікарні, облаштованій по-домашньому.

Старенькі зранку прокидаються, вмиваються.

Потім сидимо, міняємось останніми новинами. Баба свої новини вигадає, я свої, – усміхається Палагея. Мобільних телефонів у нас нема. Сидимо і дивимось одна на одну, як баран на нові ворота.

Так день і минає. З розваг у центрі є лише мініатюрна кімната відпочинку з одним телевізором.

Ними мають займатись масові працівники, психологи, – пояснює директор.Але не щодня, бо їм це надоїсть. Якби група людей просто приїжджала і з ними розмовляла… Щоб звичайна людська увага була. Якби рідні і знайомі приїжджали… Дві години просто спілкуватись і все. Довше говорити стареньким буде важко, втомляться.

Поки натовпу відвідувачів немає, старенькі мовчки сидять або лежать на своїх постелях. Своє майбутнє вони бачать майже однаково: "хочу померти".

Хоча насправді для щастя їм багато не треба. Бабця Палагея каже, що почуватиметься щасливою, коли буде багато дітей навколо, не обов’язково рідних. І грядочка збоку:

От ще трішки потепліє, і піду у нас тут на грядочку морковку полоти. То я люблю. І картоплю, і квасолю перебирать люблю. Хотіла б, канєшно, ще курочок, щоб їсточки їм давати.

 Пані Палагея мрія про свою грядочку, курочок і багатьох дітей навколо.

ОСТАННЯ ПРИСТАНЬ

Практично усім геріатричним центрам потрібна фінансова допомога. І немала.

Та є винятки – геріатричне відділення Бородянського психоневрологічного інтернату. Будинок раніше цілком належав стареньким, але у 2012 році до них доселили людей з психоневрологічними захворюваннями і перейменували.

Перед входом – ковані вироби. Алеї, доглянуті газони та квітники. Озеро позаду. Є підсобне господарство. Тож центр може себе забезпечувати молоком і м’ясом.

На кожному крилі висить графік: коли кого ліфтом вивозити на вулицю на прогулянку.

Ліфт мені зробили безкоштовно, – розповідає директор Наталія Коротенко.

 Приклад "Бородянки" доводить, що навіть в таких реаліях можна зробити пристойний геріатричний центр.

Протестантська церква придбала їм пральну машину, яка коштує більше 100 тисяч гривень, і ще купить 20 ліжок.

Якщо центр розвалений – закрити його нахрін і все, – директорка на слова на скупиться. – Не можуть люди жити в розвалинах. Я не уявляю, як людина може спати на клейонці. Що там робить керівник? Що робить обласний департамент? Сидять і чекають?

Я знайшла одного спонсора, другого, третього, десятого. Церкву знайшла. Мушу крутитися, щоб людям було добре. А яку я ванну їм зроблю! – сміється. – І ще лавочки. Все має бути красиво. Це остання пристань людини.

Мешканці своїм центром задоволені. Тут всюди нові ліжка, телевізори чи не у кожній палаті.

 Майже у кожній кімнаті - телевізор.

У багатьох – персональні комп’ютери. У декількох жителів є навіть коти.

Я вважаю, що це вже мій дім, – каже пані Ніна. – Мені тут дуже добре. Добрий догляд, добрий колектив. Персонал привітний. Вийду в фойє, посиджу, поговорю собі з санітарками. Коли свята, я тут співаю.

У кімнаті пані Ніни – картини. Малює їх сама.

 У геріатричному центрі пані Ніна може вдосталь займатись улюбленим хобі - малюванням.

Вдома на хобі мало було часу: і попрати, і поприбирати, – розповідає пенсіонерка. А тут я вже відпочиваю. От зараз потепліло, вийду надвір, погуляю по території. Все життя мріяла жити біля води. Правду кажуть: мрії здійснюються.

Хоча спочатку сумнівалась, чи варто тут залишатись назавжди.

У неї була хата в селі. Жила сама, син працює в районному центрі. Почало підводити здоров’я. Бабусі стало дуже важко себе обслуговувати.

Кажу сину: "Давай щось робити, бо я безсильна. Хочу в дом престарілих. Давай продамо хату, а я вже буду безхатченком".

 Пані Ніна вважає будинок для людей похилого віку своїм домом.

Так і зробили. Частина коштів від продажу будинку пішла на оплату центру. У пані Ніни – працездатна дитина, тому держава її проживання не оплачує.

Син приходить щотижня. Якраз зараз він уже вийшов на пенсію. За законом, тепер пані Ніну переведуть на державне фінансування.

То тепер я сину надоїдаю: "Купи мені ноутбук". – сміється бабця.Я хочу спілкуватись з людьми. Мені тільки 80!

ВЕЛИКА РЕФОРМА З НУЛЯ

Проект "Гідна старість" благодійний фонд "Давай допоможемо" розпочав у січні цього року.

Директора Олю Бондаренко вразило, що бабусі і дідусі їдять з такого ж металевого посуду, що і собаки в притулках.

Тож організація поставила собі амбітну мету – за три роки повністю реформувати 12 геріатричних центрів Київщини. Замінити все: від посуду до системи комунікацій, закупити функціональні автоматизовані ліжка і зробити косметичний ремонт. Реформа коштує 30 млн грн. 

 Ціна реформи - 30 мільйонів гривень.

Стареньким також потрібні нові ванні кімнати. Зараз це здебільшого або звичайна ванна, куди стареньких треба перенести вручну, помити, і своїми силами витягти, або квадратний метр зі зливом на підлозі і душовим шлангом зверху.

Важко і персоналу, і пенсіонерам. У цивілізованих країнах в таких центрах давно використовують автоматизовані душові зі спеціальним обладнанням, яке дозволяє без зусиль підняти і помити людину.

Фонд також хоче встановити тривожні кнопки у кімнатах для виклику персоналу, замінити усю стару постіль, подушки, ліжка і матраци та створити кімнати дозвілля.

А ще впровадити програму навчання персоналу. Справа у тому, що геріатричні центри розташовані переважно в селах, на роботу в них ідуть місцеві мешканці без спеціалізованої освіти і навичок. Їх треба вчити з нуля.

Працівників навчатимуть всього: від підстригання нігтів до профілактики пролежнів.

Однак не менш важливою частиною змін є співпраця та бажання самих керівників геріатричних закладів.

Фонд з подивом виявив, що зустріч київських директорів, яку він організував, була першим зібранням керівників за всі роки незалежності.

Директорів вперше зібрали разом за 25 років. Фото: Фонд "Давай допоможемо"

Активісти уже провели два круглих столи, залучивши чиновників з департаменту соціальної політики області, заручились підтримкою офісу Уповноваженого президента з прав людини, який контролюватиме, щоб усі подарунки, зроблені стареньким, нікуди не зникли і використовувались за призначенням.

Наступний крок – велика реформа, яку фонд планує розробляти спільно з директорами геріатричних центрів та міністерствами соціальної політики та охорони здоров’я.

Ірина Андрейців, УП

powered by lun.ua

Головне на сайті