Природа розгорнула наступ. Еколог і письменник про унікальність Чорнобильської зони

6660
26 квітня 2017

31-ша річниця аварії на Чорнобильській АЕС.

З нагоди роковин та на прохання "Української правди. Життя" письменник Маркіян Камиш і еколог Денис Вишневський поговорили про речі, які майже завжди лишаються поза увагою матеріалів про аварію на атомній електростанції та зону відчуження.

Денис Вишневський – еколог, начальник групи радіаційно-екологіного моніторингу ДСП "Екоцентр". В Чорнобильській Зоні працює з 2000-го року. Наукові інтереси: радіоекологія наземних екосистем, моніторинг навколишнього середовища, біорізноманіття Чорнобильщини. Співпрацює з Animal Planet і National Geographic.

Маркіян Камиш – письменник. З 2010-го року в Зоні. Автор книги "Оформляндія або прогулянка в Зону" ("Нора-Друк", 2015) – гучного літературного дебюту, згодом опублікованого французьким видавництвом Flammarion.

– М.К.: Думаю, почати варто з подій нещодавніх. Мер Львова Андрій Садовий, а згодом і замголови Київської міськдержадміністрації Петро Пантелеєв пропонували звозити сміття з усієї України в біосферний заповідник – Чорнобильську Зону відчуження.

Ти, як еколог та людина, яка працює у Зоні з 2000-го року, яка розуміє всю цінність цього місця як резервату унікальної фауни та полігону для наукової роботи, можеш пояснити всю абсурдність та наслідки подібних рішень?

Д.В.: Перше, що сильно дивує і насторожує, у нас не підіймають питання в ключі: "А чи не зробити нам сміттєпереробний завод?" У нас шукають місце, куди сміття скинути.

Тобто весь світ використовує його як ресурс, існує купа технологій рециклінґу, а ми просто шукаємо, куди його спихнути.

Другий нюанс: такі заяви роблять чиновники найвищого рангу, київські або львівські. Вони знаходяться у сфері прийняття рішень.

Сам факт швидкої відмови ними від своїх слів є позитивним моментом, однак шкода, що вони оперують недостатньою інформацією про країну в якій живуть і якою керують.

У них про Зону уявлення, що там життя нема, й що то взагалі це нічийна земля.

У багатьох про Зону уявлення, що там життя нема, й що то взагалі це нічийна земля. Фото Дениса Вишневського

Хоча, з якого боку не глянь, це цілком керована територія і місце, де півроку тому реалізували масштабний проект нового саркофагу, яким можна пишатися.

Це і велетенський інформаційний шлейф з тридцятих роковин аварії на ЧАЕС.

Тобто для того, аби мати якесь уявлення про Зону, не потрібно бути чиновником високого рівня, для цього потрібно бути просто допитливою людиною і час від часу читати газети та інтернет.

І зараз ми ніби знову повертаємося до ситуації початку 90-х років, коли було жорстке неприйняття всієї цієї історії з Чорнобилем, яка тоді сприймалася як частина прокляття – радянського спадку.

М.К.: В Зоні досі живе приблизно 150 самопоселенців. У світлі цього факту перетворення цього місця на сміттєзвалище чи майданчик для сміттєпереробного заводу стає ще абсурднішим.

Є інформація, що і малі представники сміттєвого бізнесу виявили інтерес до Зони відчуження. Інтерес проявляли вже після заяв КМДА, вірно?

Д.В.: Після, і це типово. Тільки з’явиться якась ідея, тільки вийде якийсь високопосадовець з подібною заявою і починається.

Це вже було. У 2006, на двадцять років аварії на ЧАЕС, можновладці заявляли щось на зразок: "Нам потрібно повернути Зону до життя".

А через місяць, у таких ситуаціях, ми обов’язково отримуємо листа від якогось пана Самодєлкіна з Академії інформаційних наук: "Ви знаєте, приватний підприємець Семен має унікальну технологію очистки території від радіонуклідів. Мільйон доларів за гектар. Приступаємо завтра".

У 2006 можновладці заявляли щось на зразок: "Нам потрібно повернути Зону до життя". Фото Дениса Вишневського

Це я дуже грубо пояснив.

Насправді, все акуратно проходить... Починають в ключі: "От ви знаєте, Чорнобильська Зона є одвічною плямою на тілі нашої нації".

Пам’ятаю, як читав статтю під назвою "Чорнобильський шлагбаум на шляху в Європу" одного доктора наук, який працював у Зоні, це було на початку 2000-х років, коли заговорили про євроінтеграцію.

Ця людина написала дуже прямо, маючи величезний досвід, але це була маніпуляція, він тоді сказав: "От, чиста, красива, прекрасна Європа! Хто ж нас пустить туди з цією радіоактивною помийкою?"

І це був підступний розрахунок. Потрібно знати, на яку кнопку натиснути, аби випав банан. Натиснеш на зелену – випаде банан. Натиснеш на червону – дасть струм, ну або тебе просто проігнорують.

В цьому немає нічого особливого: виникла тема, інформаційний привід. Ну і багато хто думає, що ось, на хвіст цієї комети треба підсісти і на ньому спробувати кудись підлетіти.

І ще одне. Всі ці заяви про сміттєзвалище звучать на фоні того, що рік тому президент оголосив про створення заповідника і підписав відповідний указ; була проведена прес-конференція, де було представлено, що заповідник пройшов реєстрацію, що є відповідна організація і вона починає діяти.

На жаль, заяви про сміттєзвалище звучать на фоні того, що рік тому президент оголосив про створення заповідника і підписав відповідний указ. Фото Дениса Вишневського

– М.К.: Благо, заяви про сміття ніби затихли. Але такий хід думок – привід донести те, чим саме Зона унікальна.

Д.В.: Тут працює концепція "неочікуваного заповідника".

130 тисяч чоловік з цієї території раптово зникли.

Роботи по управлінню Зоною зараз – дуже локалізовані: промисловий майданчик ЧАЕС і сателіти Прип’ять, Вектор, Буряковка та Чорнобиль. Якщо зібрати все це разом – отримаємо максимум 10% території.

На іншій території природа розгорнула наступ. Те саме, до речі, спостерігали на 52-й паралелі корейської демілітаризованої зони, де люди розійшлися врізнобіч внаслідок війни.

І у нашому випадку, що цікаво для біолога або зоолога: на цій території люди пішли, тільки іграшки з собою не забрали – дороги і населені пункти.

І звісно, лишилася вичищена територія міста Прип’ять відразу після аварії: бетон і багатоповерхівки.

Для тварин, а особливо птахів, все це – локалітет скельної системи. Великі будівлі вони сприймають як скелі й саме тому там селиться боривітер звичайний. Вони використовують для гнізд як техповерхи, так і балкони.

Якось приїжджав студент зі Львівського університету збирати павуків у прип’ятських підвалах і говорив про ці підвали, як про аналоги печер.

Скелі та печери – це той тип ландшафту, якого на рівнинному Поліссі, сформованому льодовиками, і бути не могло.

Великі будівлі вони сприймають як скелі й саме тому там селиться боривітер звичайний. Фото Дениса Вишневського

Це впливає на рослини також: виживають ті, які можуть пробитися у малу щілину, бажано на горизонталці. І вирости. Все це фактори відбору.

І якщо, скажімо, ботаніки ще якось описали Прип’ять, точніше переважно один ботанік – Михайло Федерович Петров.

То з фауною виникають проблеми.

Ось, наприклад, ми рік тому зі спеціалістами серйозно прочісували Прип’ять у рамках підготовки до одного фільму – хотіли зрозуміти, яких тварин там можна зняти.

Виявилося, що Прип’ять, знову ж таки повертаючись до скель, – такий собі highland, економно-біднуватий на живих істот.

Чому так?

Дуже багато бетону і асфальту. І як наслідок – не так багато майданчиків, де є нормальна рослинність і трав’яний покрив. Мало рослинності – мало її споживачів.

Ми ставили фотопастки, ходили за спеціальними маршрутами, але виявилось, що Прип’ять – це здебільшого миші.

Найбільші тутешні рослиноїдні – зайці, а найвідоміший хижак – лис.

Ну і птахи: боривітри, які годуються мишами і ящірками.

Найбільші тутешні рослиноїдні – зайці, а найвідоміший хижак – лис. Фото Дениса Вишневського

– М.К.: А як щодо лосів, кабанів та рисі? Я неодноразово натикався на кабанів та лосів у місті. Вони там "проїздом"?

– Д.В.: Вони – епізодичні гості, бо Прип’ять їх не може прогодувати. Навіть з Новошепеличами (село на кордоні міста Прип’ять – прим. М.К.) порівняти не можна – у місті фауна набагато бідніша.

Так, великі тварини користуються Прип’яттю: і рись, і вовки заходять, і олені, і кабани. Частіше за все вони йдуть з пойми ріки Прип’ять, яка біднувата, у сосновий ліс, або з лісу на пойму.

Чим їм може бути цікаве місто?

Дуже багато плодових дерев: яблук, абрикос тощо.

Точно така сама причина, до речі, нашестя кабанів на Чорнобиль – вона починається в кінці літа і закінчується кінцем жовтня.

Якось я достатньо пізно йшов по Чорнобилю і кабани лютували під горіхом. Звук був такий, ніби у дворі стоїть трактор з увімкнутим двигуном і обертається навколо своєї осі.

Але загалом, зараз Прип’ять – карликова, скельна екосистема, яка годиться для життя дуже небагатьох видів. Тому, якщо ми колись вдихатимемо в неї друге життя, то на гербі міста має бути боривітер.

– М.К.: Який це буде етап існування Прип’яті, четвертий?

– Д.В.: Саме так. Є три етапи існування Прип’яті: перший – до евакуації 86-го. Після неї у місті розчистили центр і перебазували туди дуже багато офісів. У 90-ті там працювало кілька тисяч чоловік, більше ніж у Чорнобилі. Вони щодня їздили в місто на автобусі з вахтового поселення "Зелений Мис".

Друге відселення міста сталося наприкінці 90-х, коли почали виводити з обігу ЧАЕС. Про це часто забувають, коли показують туристам місто, заявляють, що мовляв ось: "Тут жили люди, а потім бац – і їх не стало, тільки ми тут і ходимо!" А це – неправда.

І останній, третій етап існування Прип’яті – як туристичного об’єкту, зараз.

Великі тварини - вовки, рись, олені й кабани - користуються Прип’яттю, коли йдуть з пойми ріки Прип’ять у сосновий ліс. Фото Дениса Вишневського

– М.К.: До речі, Чорнобиль часто порівнюють із Фукусімою. До деяких сіл у Зоні відчуження Фукусіми зараз масово повертаються люди. Чому у нас цього не відбувається, в чому відмінність?

– Д.В.: Є два аспекти: там інша кліматична зона – поруч Тихий океан. І другий момент – там гори.

Звісно, наш досвід їм важливий. Ми давали їм рекомендації як проводити моніторинг, цілу книжку про це написали, але їм доведеться все це робити заново, у своїх географічних умовах.

Бо там, де гори – йде інтенсивна міграція хімічних елементів, в тому числі радіонуклідів, з вершин до підніжжя.

Так, у 60-х роках були спостереження щодо глобальних випадінь радіоцезію, які виникли внаслідок ядерних випробувань. Виявилось, що в Японії за рік з гірських систем виносилося 8% цього ізотопу від кількості, яка випала. Тобто там з часом радіаційна ситуація буде інтенсивно змінюватися.

У нас інакше. Якщо глянути карту нашої Зони, то маємо: західний, північний слід, ще пару плям – вони не мігрують. Нема такого, що за п’ять років західний слід – розмився, а північний – відійшов на південь. У нас все достатньо стабільно.

– М.К.: Ти згадував про село прямо біля Прип’яті – Новошепеличі. Воно, насправді, теж дуже цікаве з точки зору радіобіології.

Розкажи про експериментальне господарство, яке колись там існувало. Те, в якому були корови з прекрасними іменами Альфа, Бета і Гама. І бик – Уран.

– Д.В.: У Новошепеличах дійсно було велике молочне господарство з такими коровами.

Історія цих корів цікава – вони втекли після аварії і перезимували, а потім їх виловили, це був унікальний матеріал: здичавіла корова, яка сама гуляє Зоною.

Історія цих корів цікава – вони втекли після аварії і перезимували, а потім їх виловили, це був унікальний матеріал. Фото Дениса Вишневського

– М.К.: До речі, з приводу корів-втікачів. Я часто проводив вихідні у селі Луб’янка і бачив там здичавілих корів теж. Їхні нічні верески вже стали візитною карткою цього місця.

Коли в селі ще жило кілька самопоселенців, я думав – це їхні корови. Але зараз там майже нікого не лишилося, а корови – досі гасають хащами. Кілька разів вони навіть заходили на ґанок моєї дачі. В гості.

– Д.В.: Я пам’ятаю, у 2009 або 2010 році, ми приїхали знімати матеріал для фільму про самопоселенців і в Луб’янці мене тоді вразила величезна кількість корів.

Я потім питав у лісника з того району: "Навіщо дідусь і бабуся тримають стільки корів?" Його відповідь була дуже простою: "Берем діда і питаємо, навіщо йому стільки корів. Він махає рукою і каже, що це баба їх стільки завела, це їй вони потрібні. Потім – питаємо окремо бабу, а вона каже, що це діду вони потрібні, не їй".

Щойно ми звільнили природу від свого впливу, точно так само у Зоні звільнились ці люди – самопоселенці. Їм сказали щось в стилі: "А немає різниці, вже немає нічого, ані сільради, ані колгоспу, нічого. Можете заводити собі стільки корів, скільки хочете. Хочете – робіть загон на пів села. Хочете – захоплюйте чотири хати навколо. Це не потрібно ані з ким тепер узгоджувати".

Це можна порівняти з газом. Ось ми працюємо з ним, а що як зменшити тиск вдесятеро, скільки простору займе цей газ?

 Зараз у Луб’янці майже нікого не лишилося, а корови – досі гасають хащами. Фото Дениса Вишневського

Під час своєї першої поїздки у Луб’янку сім-вісім років тому було враження, що я потрапив у колгосп. Маленький, але колгосп. Бо якщо ти хочеш тримати корів і коней – їх треба годувати корнеплодами, а щоби плоди не поїли кабани – треба збудувати паркан. І тому подібне – ланцюгова реакція.

А дивишся потім у відомість – в селі записано тільки шість осіб.

Якось мав чудовий діалог із дідом Федіром з тієї самої Луб’янки:

– Діду, а скільки у вас вуликів?

– Нє, ну не більше ста…

Він навчався у школі бджільництва, недалеко від київського ВДНГ, вивчився, повернувся у Луб’янку, а йому сказали, що колгоспу потрібен механізатор. І він все життя пропрацював механізатором, було у нього тільки пару вуликів.

Потім – аварія і раптом все це втрачає сенс: тобі більше не треба ходити в колгосп, просити за пасіку, навіть з сусідами узгоджувати не треба і боятися, аби їх бджоли не покусали. Як результат – у нього маса вуликів і третина з них були унікальними, рубленими колодами.

Це теж було у 2009-2010. Потім дід Федір, ніби, пропав. Здається, я бачив його фото на міліцейському стенді зниклих безвісти.

Дід Федір з Луб’янки завів собі велику пасіку, понад сто вуликів. Фото Дениса Вишневського
Третина з вуликів діда були унікальними, рубленими колодами. Фото Дениса Вишневського

– М.К.: Щодо радіобіології та радіоекології. Хотілося, аби ти більше розказав про унікальність Зони з цього боку. Наприклад, про озера Далеке і Глибоке.

– Д.В.: Тут потрібно почати від загального. Існує наука радіобіологія і радіоекологія. Вони з’явились, коли відкрили радіоактивність, а коли з радіоактивністю почали працювати у військових та інших цілях – ці науки почали активно розвиватись.

З радіоекологією взагалі цікаво, оскільки поштовхами до її розвитку були катастрофи та інциденти. Вони і ставили задачі для екологів, які мали зрозуміти, як буде розповсюджуватися той чи інший радіоактивний елемент в оточуючому середовищі і, виходячи з цього, створити стратегію захисту.

При цьому радіоекологи отримували дуже багато інформації, яку на полігоні або в лабораторії складно отримати. Є навіть монографія, яка має дуже промовисту назву: "Радіоекологія після Чорнобиля". І дуже багато вчених розділяє її етапи існування на "до" та "після" 1986 року. Ця катастрофа дуже багато в чому змінила погляди на всі ці речі.

Тому, для екологів найбрудніші місця є справжнім маґнітом. А Чорнобильська Зона – особливе місце, бо тут можна досліджувати наслідки дії радіації в ріках, озерах, стоячих болотах, де завгодно. Я бачив досліди, наприклад, повністю присвячені тому, як радіонукліди проникають в цеглу або бетон.

Для екологів найбрудніші місця є справжнім маґнітом. Фото Дениса Вишневського

Говорячи цинічно: Чорнобильська Зона – справжній Діснейленд для радіоеколога.

В Зоні, на лівому березі річки Прип’ять, дуже важливі для науковців озера – Глибоке і Далеке. Вони знаходяться посередині Північного сліду радіоактивних випадінь.

Справа в тому, що славнозвісний Рудий Ліс теж дуже забруднений, але в ньому немає озер.

Озера – замкнені і промивки в них, як в річці Прип’ять, немає. Як наслідок – величезна концентрація радіонуклідів. І радіоекологів, які займаються прісноводними екосистемами, такі озера дуже ваблять. Вони туди їздять регулярно, як задля моніторингу, так і в рамках окремих проектів.

З якогось моменту один співробітник, придумав ноу-хау: використовувати презервативи для захисту від води індивідуальних дозиметрів та іншого обладнання. Там на березі, ще стоїть стіл притягнутий з якогось селища. Це для роботи з пробами та розташування обладнання. З часом біля нього виросла гора упаковок від презервативів.

Людей непідготовлених це часто вводить у ступор.

Чорнобильська Зона – справжній Діснейленд для радіоеколога. Зокрема, цікавими є озера. Фото Дениса Вишневського

– М.К.: А про прісноводну екосистему цих озер ти можеш щось розповісти?

– Д.В.: Вона загалом нормальна, а те, що звідти виловлюють – звісно має просто захмарні рівні радіаційного забруднення.

Що тут говорити, якщо тільки на березі там один мілірентген? (рівень радіації, який приблизно у 35 разів перевищує норму. – М.К.).

– М.К.: А щодо Малого Рудого лісу?

– Д.В.: Це ділянка лісу, теж на півночі від Прип’яті, яка зазнала значного забруднення внаслідок аварії на ЧАЕС.

Звісно, він не йде у жодне порівняння зі славнозвісним Рудим Лісом біля села Копачі, неподалік від станції.

Малий Рудий ліс знаходиться між селом Усів та залізничним мостом через річку Прип’ять. Там є невеликий лісовий масивчик – це друге місце після "головного" Рудого лісу по показникам радіаційного забруднення. Але більшість радіекологів вибирають саме "основний" Рудий ліс, бо це 17 хвилин від Чорнобиля по хорошій дорозі.

Прісноводна екосистема озер загалом нормальна, але те, що звідти виловлюють має просто захмарні рівні радіаційного забруднення. Фото Дениса Вишневського

– М.К.: Одного разу ти згадував про унікальність Зони для ґеолоґії, а саме про  льодовик, який закінчувався майже чітко по лінії сучасної закинутої залізниці та, власне, ЧАЕС.

– Д.В.: Дійсно, ця місцевість розташована в крайовій зоні Дніпровського льодовика. Це створило характерний профіль Зони відчуження з моренами, рівнинами, грядами та широкими піщаними заплавами рік.

Можливо, останнє зледеніння зупинилося якраз в районі атомної станції, на рівні закинутої ділянки залізниці Вільча-Прип’ять. Можливо, трохи південніше.

Саме в цих місцях і сформувалася Чорнобильсько-Чистогалівська гряда.

Коли ми на ландшафтних майданчиках Зони копали ґрунт на проби, часто викопували валуни розміром з кулак, які відполіровані може і не як більярдна куля, але близько до такого стану. Це наслідок того, що льодовик "тягнув" під собою багато геологічного матеріалу і перемелював його, згладжував.

Утворювалися льодовикові озера, потім – льодовик стояв, повільно танув, вимивав ґрунти. До речі, саме через це ґрунти Зони такі неплодючі – піщані. Вони сформовані льодовиком.

  Грунти у Зоні неплодючі – піщані. Фото Дениса Вишневського

– М.К.: І льодовик став ще однією причиною, через яку у 1967 році комісія, з двадцяти можливих місць для будівництва АЕС, вибрала саме "неплодючі землі навколо колгоспу села Копачі".

– Д.В.: (сміється) Так, серед іншого.

– М.К.: Звісно, уявлення про особливість цього місця буде неповним, якщо не торкнутися соціуму. Розкажи про специфіку регіону, як відмінного від типової "гірсько-заводської цивілізації", яким був, наприклад, Донбас.

– Д.В.: Це концепція письменника Олексія Іванова, який описував спосіб життя на Уралі, нанизаний на кістяк гірсько-добувної та металургійної промисловості.

Це те, що ми говорили про самопоселенців: одне тягне за собою інше, ефектом доміно. Ти будуєш завод, для нього потрібні робітники, те, інше – і структура формується навколо індустрії.

Вплив атомної станції на оточуюче середовище – локальне явище. Можна взяти радіус у 20-кілометрів навколо, а потім – відразу цей вплив обривається.

Наприклад, йдеш ти по лівому берегу Прип’яті, через оте хтонічне село Старосілля, з дерев’яними колесами в сараях, потім – підіймаєшся на кладовище з дерев’яними хрестами… і раптом перед тобою постає заплава Прип’яті, а на другому плані – комплекс атомної станції.

Головне – це не тотально. А гірсько-заводські цивілізації будувалися на повному перебудуванні навколишнього середовища. І ми бачимо тепер: висмикнули стрижень цієї "атомної цивілізації" – самопоселенці дуже швидко повернулися до якогось доіндустріального стану 20-х або 30-х років.

А з Донбасом, то там все життя побудоване на власне оцій структурі вугільно-металургійної цивілізації. І якщо висмикнути стрижень – попросту нікуди буде відкочуватися. Тільки і сидіти всередині порожніх бетонних коробок.

Щодо Полісся і Зони зараз, то це вороже середовище, іншопланетне. По суті, люди сидять у периметрі, якомусь огородженому, а за ним – починається хаос.

Подивись на Зону – скрізь буяння природи, а люди… у фортецях. Три четверті особового складу не були за кордоном Чорнобиля і навіть не уявляють собі цю Зону. Під час вахти вони перебувають на відносно невеличкій частині міста з двох вулиць "офіс-їдальня-магазин-гуртожиток". Точно "green zone" у окупованому Багдаді. Персонал на довгих вахтах якось розважається або нудьгує, але є і ті, хто грає за правилами Зони – самопоселенці та нелеґали.

Якщо подивись на Зону – скрізь буяння природи, а люди… у фортецях. Фото Дениса Вишневського

Про людей у фортецях особливо помітно з повітря. Коли я дивився на Зону взимку, з вертольоту: "Белое безмолвие" – тоненька ниточка від Дитяток до Чорнобиля і далі на станцію, інша ниточка – в промзону на Славутич. І все.

Навіть в Чорнобилі дика природа підступає відразу після заходу сонця, щойно люди розбредуться по гуртожитках. Народ здебільшого ходить тільки по заасфальтованому центру, а варто тільки зайти у закинутий приватний сектор – відразу почуєш рохкання кабанів або кого і побільше.

Охоронці периметру ЧАЕС розказували: після заходу сонця у камерах спостереження вони регулярно бачать, як тварини підходять дуже близько до огорожі і роздивляються її. Пряма ілюстрація наступу природи – знову ж таки, повертаючись до виду Зони з вертольоту, до малих острівців цивілізації.

Це без драматизму, але схоже на те, що я читав у дитинстві в "Deathworld" Гаррі Гаррісона.

Простий приклад: прокидається співробітник станції, їде на потязі зі Славутича на ЧАЕС, проїжджає велику частину білоруської та української Зони, дивиться у вікно, а там, по польдеру, ходять собі лосі.

Навколо цього створилася ціла система забобонів: серед робітників побутує прикмета, що коли побачиш лося – у той самий день мають перерахувати зарплатню.

Якщо боривітер – новий символ Прип’яті, то лось – священна тварина на ЧАЕС, яка приносить гроші.

Серед робітників Чорнобиля побутує прикмета, що коли побачиш лося – у той самий день мають перерахувати зарплатню. Фото

– М.К.: Ми поговорили про унікальність цього місця та його цінність з різних боків.

Наостанок, повернімося до теми, з якої починали розмову – до сміття. Розкажи більше про свою концепцію протиріччя: Зони, як генератора вражень, за які люди готові платити. І Зони, як продуцента радіоактивного металу та дерева.

Про цей конфлікт індустріального та постіндустріального світоглядів.

– Д.В.: Щодо конфлікту світоглядів, то після переходу до дикого капіталізму, підхід до Зони як до ресурсної бази став просто суперактуальним: тут загнати оцю кубатуру, тут оцю тону металу.

Це всім зрозуміло.

А ось продавати враження, чи ще щось, говорячи про туризм – тут це зрозуміло не всім. Я один час говорив, що відвідувачам в Зоні продають повітря, але потім зрозумів, що навіть не повітря. Ми продаємо якісь абстрактні стимули, які впливають на сітківку ока і мозок людини. Тобі, як письменнику, це більше зрозуміло.

Але за Союзу теж були показові випадки. Групу експертів якось попросили провести аналіз деревини з Рудого лісу. Вони це зробили і, ясна річ, що деревина була забруднена дуже сильно.

Коли виникло закономірне питання "Навіщо всі аналізи?" виявляється, що хтось з чиновників подумав: "А чи не використати цей ліс, він же помер, не можна ж його безхозним лишати. Треба хоч якусь користь з нього отримати і направити деревину для виробництва… книжок".

Ще одна причина, що звучать подібні заяви про сміття у тому, що майже всі матеріали у ЗМІ – про 3-5% відсотків території Зони. Про острівці цивілізації, про які ми говорили вище.

Наприклад, про тварин заговорили фактично тільки після статті Daily Telegraph на базі дослідження Портсмутського університету минулої весни. Цей матеріал переклали і пішла "хвиля", в якій інформація подавалося під соусом: "Тварини повернулися до Зони відчуження!" Так, ніби вони 30 років чекали відмашки і топталися біля колючого дроту.

Маркіян Камиш, Денис Вишневський, спеціально для УП.Життя

Автор титульної світлини Євген Мадатов

powered by lun.ua

Головне на сайті