Активізм vs атавізм. Як волонтери наводять мости з українським Донбасом

2891
22 червня 2017

Активісти третій рік поспіль навідуються на український Донбас, аби допомогти місцевим жителям з ремонтами осель.

Таким чином волонтери намагаються підштовхнути людей до активного суспільного життя.

Рубіжне.

Темний коридор багатоквартирного будинку, злегка затхле повітря, в якому подеколи вгадуються запахи вапна, цигарок і мокрого ганчір’я.

Чути, як вдалині працює шліфувальна машинка.

Часом око помічає у мерехтливому світлі старої лампочки, що висить під стелею, дрібну стружку, яка поволі кружляє у повітрі.

Знадвору тягне холодом, у вікно видно хмари, що нависли над містом від ранку.

Збирається на дощ.

Місцеві жителі швидко крокують під захист бетонних стін, іноді зиркаючи на кількох молодих людей, що майструють навпроти входу зону відпочинку.

Дерев’яний настил уже готовий, волонтери саме беруться за лаштування лавок.

З кімнати у темному коридорі, де надривно працює шліфмашинка, час від часу виходять хлопці із дошками в руках.

У напівпрочинені двері видно, як їх колега, дівчина-студентка, з медичною маскою на обличчі, затято орудує електроінструментом.

Іноді знадвору їй акомпанує циркулярна пила – активісти розрізають задовгу деревину.

"Вперше я на Донбас потрапив у 2015-му. Тоді ми поїхали відновлювати будинки у Слов’янську і Семенівці. Певно, там були чи не найскладніші об’єкти – бо житло доводилося відбудовувати ледь не від кількох стін.

Хоча сама ініціатива виникла у 2014-му році, коли звільняли Краматорськ. Місто сильно постраждало від обстрілів. Тоді волонтери пропрацювали десь із місяць в одній багатоповерхівці і за цей час підлатали приблизно зо два десятки квартир", – розповідає активіст Дмитро Черкас. Серед волонтерів він відповідальний за організацію роботи.

Ми сидимо із ним у Громадському домі – просторому приміщенні на першому поверсі все того ж багатоквартирного будинку.

Хтось у кутку заварює собі каву, у протилежній частині кімнати, за кільканадцять метрів, готуються до вечірніх посиденьок волонтерів – встановлюють проектор, розкладають крісла-пуфи.

"Сам проект, який запустила Львівська освітня фундація, називається "Будуймо Україну разом". Скорочено – БУР.

Зараз ми трохи розширилися і на відміну від 2014-го працюємо у форматі таборів. Тобто, ми винаймаємо гуртожиток, в якому живуть наші волонтери. Вони ж працюють на об’єктах.

Завдання різні. Скажімо, у Рубіжному ми нині працюємо у чотирьох квартирах – де перекладаємо підлогу, де займаємося масштабними ремонтами, – робимо зону відпочинку поряд із Громадським домом та малюємо мурал на школі", – Дмитро відволікається від розмови, бере колонки та ноутбук і виносить їх на вулицю.

До звуків циркулярної пилки додаються мелодії європейської поп-музики.

Хлопець та дівчина, які майструють лави, рухаються жвавіше. Втім, свої корективи вносить погода. Починається дощ, відтак роботу доводиться згортати. Молодь прибирає за собою, хапає інструменти та ховається у багатоповерхівці.

"Від початку у нас працювало десь людей 30, нині трохи менше – до 20-ти. Вони саме зараз мають завершувати роботу і десь за годину приїдуть.

У нас на вечір заплановані дискусії. Врешті, ми не лише працюємо, але й намагаємося організовувати дозвілля – лекції, екскурсії, тренінги. От завтра будемо говорити про тактичну медицину", – розповідає Дмитро.

За розмовами минає година.

Вечірні посиденьки волонтерів

До сірої багатоповерхівки, в якій ми сидимо, приїжджає мікроавтобус, з якого вивантажуються волонтери. Як вдається з’ясувати – більшість із них із західної України. Хоча є люди з Криму і Донбасу. Вистачає й місцевих. Вони помітні у натовпі і тримаються трохи відособлено. У кімнаті ж займають місця подалі від спікерів і заводять розмови із своїми знайомими серед активістів.

Тим часом дівчина біля проектора говорить про різні волонтерські проекти для молоді у Європі.

Слідом виходить її колега й агітує за чисте довкілля і відмову від поліетилену.

Наступний спікер говорить про запуск власної справи і перетворення її на прибутковий бізнес.

Активісти слухають, хтось попутно грає в шахи, хтось – у дженгу, хтось крутить у руках кубик Рубика, хтось – іде курити.

"З 2016-го БУР працює по всій Україні. Ми допомагаємо малозабезпеченим, незахищеним людям, переселенцям, сім’ям ветеранів війни на Донбасі.

Гроші збираємо по-різному. Це і гранти, і краудфандинг. Разом із соціальними службами складаємо список, з якого в результаті обираємо сім’ї і працюємо вже з ними. Кілька разів перед початком роботи табору навідуємося до них. Спостерігаємо, чи не зловживають господарі алкоголем, в якому стані у них діти тощо.

Хоча різні історії бувають. Он, працювали в Рубіжному з однією матір’ю-одиначкою. А коли приїхали робити ремонт, в неї чоловік з’явився, який, судячи з усього, налягав на стакан. Напружена робота була для наших хлопців і дівчат. Чолов’яга там і права качав, і сваритися ліз, і претензії якісь нашим волонтерам виставляв. Але ми таки допрацювали на об’єкті", – говорить Дмитро.

На дворі вже давно стемніло. Активісти збираються у гуртожиток і вантажаться у вже знайомий мікроавтобус.

От скажи – поїде БУР, і що ти робити будеш? – питає дівчина-волонтер в одного з місцевих хлопців.

Та навіть не знаю, якщо чесно. Знову на ці пари ходити доведеться, – напівжартома відповідає той.

Хлопець рушає своєю дорогою, автомобіль з волонтерами – своєю.

Ранок.

Та ж багатоповерхівка, все той же тьмяний коридор, все той же запах цигарок у дещо спертому повітрі. Вже знайомі звуки шліфувальної машинки.

У Громадському домі – порожньо. Всі волонтери роз’їхалися по об’єктах: кімната в гуртожитку, де потрібно міняти підлогу, квартира після пожежі в багатодітної сім’ї і спортивна школа.

Активісти кажуть: якщо поталанить із місцевою владою, то сьогодні вони зможуть почати малювати мурал на школі. Кажуть, що чиновники обіцяли допомогти із риштуваннями. Втім, далі слів справи поки не пішли.

Це ви тут працюєте, так? – питає силует жінки середніх років у одного з волонтерів у коридорі.

Так, ми. Парклет вам тут робимо, щоб відпочивати можна було! – говорить один з хлопців, який напередодні тягав дошки.

Прибирайте за собою! Бо сміття ж розносите, а нам потім підлоги мити! – відказує силует і рвучко йде геть.

Волонтери роблять парклет у Рубіжному, щоб відпочивати можна було

Ми ж прямуємо подивитися на житло, яке ремонтують волонтери.

Перше – кімната в гуртожитку. Дмитро каже, що там живе мати з дитиною, батько, як запевняють сусіди дівчини – у місцях не таких віддалених. Втім, щодо останніх тез закрадаються сумніви.

Підіймаємося вузенькими сходами до блочного приміщення. У коридорі темно, двері до кімнат зачинені. З-за однієї з них чути гамір.

– Так, давай, відрізай плити по лініях, щоб потім ламінат ліг…

– Куди?! Я ще на підвіконні працюю. Мазати його ти будеш?

– Кисті, подзвоніть хтось і скажіть, щоб привезли кисті!

Всередині маленької кімнати четверо студентів-волонтерів. Керує всіма одна з дівчат, архітектор за освітою. На підлозі лежать дві плити ДВП, на які в подальшому мають класти ламінат.

Хазяйки житла не видно. Волонтери кажуть, що жінка з дитиною на певний час перебралася в інше місце, аби молодь мала змогу працювати й нікому не заважати. Втім, до спокою тут поки далеко.

"До нас сусіди з комуналки приходили. Скаржилися, що ми гучні.

Потім почали нам претензії висувати, мовляв, а чого це ми раптом ремонтуємо кімнату цій жінці, а не їм. Бо, мовляв, вони теж соціально не захищенні і грошей не мають, а в неї чоловік в тюрмі і взагалі вона не благонадійна.

Тепер намагаємося із ними не перетинатися. Працюємо собі помаленьку та й усе.

А роботи тут – самі бачите. Вчора здерли стару підлогу, сьогодні починаємо класти нову. Якщо встигнем – ще б шпалери переклеїти…" – хором розповідають активісти.

Виходимо в коридор. Повз нас проходить сусід. Він скоса зиркає на двері за нашими спинами, мовчки взувається і виходить на вулицю.

Ми ж прямуємо до наступної квартири. Житло постраждало внаслідок пожежі. Там нині мешкає багатодітна родина, яка не має змоги зробити ремонт власним коштом.

Підіймаємося на останній, третій поверх. За дверима нас зустрічає справжній склад – попід стінами, де не де почорнілими від вогню, одне на одному стоять меблі й різні дрібниці.

Посеред кімнати двоє хлопців натягують стелю.

Посеред кімнати двоє хлопців натягують стелю

У сусідній кімнаті двоє черниць рівняють шпателями стіни.

За нами до хати вбігає двійко дітей із собакою. Тварину закривають на балконі, малеча ж гасає поміж ногами у волонтерів. Ті лише сміються.

Хазяйка квартири, між тим, сидить на кухні із найменшою дитиною. Час від часу жінка виходить звідти подивитися на робочий процес.

"Насправді, тут ми працюємо навіть у вихідні. Боїмося не встигнути завершити роботи. Тут квартира горіла. Тож ремонт робимо повний – міняємо стелю, рівняємо стіни, замінюємо проводку.

У нас на післязавтра екскурсія, але, думаю, що на цьому об’єкті люди все одно будуть працювати", – говорить Дмитро.

"Ви б бачили, як вчора черниці тягнули електрику. Комусь розповісти – не повірять", – сміється хлопець з-під стелі.

Виходимо із Дмитром на сходи, аби не заважати роботі. Він розповідає, що активісти мали працювати ще й на п’ятому об’єкті, але підвела місцева влада.

"Була сім’я. Бабуся з дідусем і дитина. Там помешкання в жахливому стані. Дах протікає, сирість, пліснява.

Ми готові були взятися за ремонт, але просили місцеву владу про одне: підлатати дах. Бо ж якщо ми відремонтуємо житло, а дах буде дірявий – то в ремонті немає сенсу. Його знищить перший же дощ.

Нам пообіцяли, що все зроблять. Минуло кілька місяців, ми приїхали. Як ви здогадалися, з дахом ніхто, нічого не робив", – скаржиться Дмитро.

Виходимо на двір. Там накрапає дрібний дощ.

На балконі квартири, в якій ми щойно були, стоїть хазяйка в оточенні випраних м’яких іграшок. В руках у жінки сигарета. Вона час від часу затягується нею, поглядаючи на нас.

На балконі квартири, в якій ми щойно були, стоїть хазяйка в оточенні випраних м’яких іграшок. В руках у жінки сигарета. Вона час від часу затягується нею, поглядаючи на нас

Попереду очікує спортивна школа. Її волонтери планували дещо підфарбувати. Але погода заважає роботі, тож вони змушені перечікувати негоду у спортзалі.

Молодь розважається на батуті, стрибає через козла.

Тут же походжають працівниці учбового закладу, дещо невдоволені сторонніми.

Більш поважного віку активісти тихенько сидять на лавах.

"Я – Аліна, сама з Донецька. У 2014-му перебралася на західну Україну, до Червонограда. Там шахтарі, тут шахтарі.

Страшно тоді було. Особливо якщо у тебе проукраїнська позиція. Тож довелося лишити все і поїхати. От, трохи обжилися. Їздимо волонтерами по Україні. Довго БУР умовляли, щоб вони до нашого Червонограда приїхали. Врешті вмовили", – жінка сміється.

"Я місцевий. Вмію з інструментом працювати. З роботою у місті складно, тож я в інтернеті вивісив своє резюме. І мені з БУР написали. Запропонували попрацювати. Тим паче, робота ж на благе діло. Ми місто трохи кращим робимо. Так, мені зарплату платять, бо ж сім’я і дітей треба годувати якось.

Пропонували поїхати далі, волонтерити, але куди я жінку кину? Хтось має гроші заробляти. Та й мене вже на роботу в інше місце взяли.

А волонтери молодці. Правильну справу роблять. Хоча часом їх сприймають як робочі бригади, які безкоштовно за красиві очі ремонтують житло. Це не так", – говорить місцевий житель Віталій.

Надвечір активісти збираються у туристичному центрі поговорити про тактичну медицину. Тренінг влаштовують хлопці з місцевого осередку Правого сектору. Приблизно за півгодини до початку вони заносять у приміщення змінний одяг, пляшки із червоною рідиною та пакети із протухлим м’ясом.

Влаштуємо їм правильний тренінг. Із бойовими навчаннями. Бо розмови це добре, але практику не заміниш, – говорить активіст Микита, ховаючи пляшки.

То ви як минулого разу? Ви хоч "кров" не сильно розливайте, а то минулого разу довелося довго відтирати, – сміючись говорить голова турцентру.

Починають підтягуватися волонтери. Хлопці й дівчата сідають півколом, аби краще бачити тренерів.

Надвечір активісти збираються у туристичному центрі поговорити про тактичну медицину

Ті, в свою чергу, витягають перев’язочні пакети і турнікети. Навчання починаються.

"Запам’ятайте! Зони небезпеки можна розділити на три підзони: червону, жовту і зелену. Ви зараз у зеленій зоні, де відносно безпечно.

Але до лінії фронту кілька десятків кілометрів. Реактивна артилерія цілком може добити до Рубіжного. Тож вам варто пам’ятати, що у будь-який момент наша зелена зона може перетворитися на жовту або червону. І ви маєте бути до цього готові", – почав розповідь Микита.

Активісти впродовж трьох годин вчилися накладати джгути на руки й ноги, працювати в команді, правильно перевертати травмованих людей, закривати різного ступеню тяжкості поранення.

Не минулося й без традиційних для таких тренінгів питань про накладання джгутів на шию.

Врешті, за три години теорії, почалася практика. Тренери відібрали шістьох волонтерів і відправили їх перевдягатися.

У залі вимкнули світло. До приміщення занесли хлопця у протигазі, який постійно кричав. Волонтери попервах дещо розгубилися, але взялися до перемотки пораненого. З його одягу, між тим, вивалювалося протухле м’ясо, а тренери час від часу поливали волонтерів штучною кров’ю.

У деяких дівчат від такого здавали нерви і вони виходили в коридор подихати. Тривало дійство не довго.

– Які були ваші помилки? – питали тренери.

– Працювали не злагоджено. Не слухали старшого. Розгубилися, – перелічували активісти.

Під двері будинку приїхав уже знайомий мікроавтобус. Волонтери нашвидку відмилися у холодній воді і поїхали до гуртожитку. Ділитися враженнями.

Наступного дня БУР майже повним складом виїхав на екскурсію в Соледар.

На місцях були лише організатори і майстри, які продовжували квартирні ремонти.

До того ж, нарешті вдалося почати роботи з муралом на одній із шкіл. Знайти риштування так і не вдалося, тож довелося шукати виходів із ситуації.

Хлопець у поліетиленовому дощовику з капюшоном на голові виводить на цегляній стіні різнокольорові квіти. Під ним старий "козел", який хитається з різною амплітудою.

Час від часу художник злазить на землю, відходить на десяток метрів, оглядає малюнок і повертається назад, на висоту майже двох метрів.

Біля нього крутиться трійко дітей. Волонтер пропонує їм спробувати. Малеча залазить до нього і робить кілька ліній з балончика. Здається, цього вистачає для цілковитого щастя.

Деренчить дзвоник. Зі школи гамірною юрбою вивалюється зо два десятки учнів різного віку. Вони бачать мурал і хвацько дістають телефони. Активіста завалюють новою порцією питань.

– Красіво. А ви давно малюєте?

– А можна спробувати?

– А це графіті, да? У нас на школі?

За їх спинами стоїть і посміхається вчителька. Хлопець же не відривається від роботи. Квіти займають уже всю стіну. Діти поволі розходяться, художник просить допомогти перетягнути "козла".

"Я – Олександр Писарчук, сам із Запоріжжя. Так вже склалося, що я люблю малювати на стінах. Побачив якось, як майстри це роблять і теж захотів.

Потім купував балони, вивчав шрифти, намагався щось виводити фарбою. Врешті, доріс до конкурсів.

А сюди приїхав… сказали, що волонтери планують мурал на школі. Я й погодився. Тим паче, що фарби тобі дають.

Від початку ми мали працювати в одній школі, але не знайшли риштувань, хоч і обіцяли. Врешті, ми прийшли до школи, яка хотіла собі малюнок. Звісно, що ескіз був, але коли я почав роботу – захотілося імпровізації. Результат ви бачите", – всміхаючись, говорить Олександр.

Хлопець вставляє навушники у вуха, натягає капюшон і продовжує роботу.

Ми ж прямуємо на місцевий стадіон – там ввечері заплановані посиденьки біля вогнища.

"Насправді, наша ціль – не ремонти у квартирах, хоча це правильна справа. Наша мета – підштовхнути місцеву молодь щось робити. Щось робити без нас, без БУР. Щоб коли ми поїдемо, вони у своєму місті хотіли створювати зміни.

Ми ж не лише ремонтами займаємося. Концерти українських гуртів організовуємо, наприклад. Безкоштовні", –  говорить Дмитро

Вечоріє. Все той же мікроавтобус привозить активістів на футбольне поле.

"Он, приїжджали "Один в каное". Треба було гітаристу знайти барний стілець. Об’їздив все місто: там, де вони були, господарі закладів або посилали на три літери, або хотіли орендну плату.

Знайшли в одному закладі високий табурет. Безкоштовно. Врешті, хлопці круто відіграли, народу багато прийшло. Скоро також має бути "Тінь сонця".

А люди… люди до нас всяко ставляться. Деякі вважають, що ми десь таким чином собі гроші заробляємо, хтось думає, що ми проплачені. Бувало й таке, що нас просто як робочі бригади сприймали. Просили зробити ремонти, питали, скільки коштуватиме", – Дмитро сміється.

Бувало й таке, що волонтерів просто як робочі бригади сприймали. Просили зробити ремонти, питали, скільки коштуватиме

Волонтери збиваються у коло і починають грати у м’яч. Віддалік розводять багаття. Біля вогню збирається купка активістів. Лунають тихі розмови про волонтерство і Донбас.

"З минулого року ми їздимо по всій Україні. Частина міст – це будуть табори на Донбасі.

Ще ми хотіли їхати в Авдіївку, там роботи багато, але дещо небезпечно. Ми не можемо взяти на себе таку відповідальність за життя волонтерів. Подивимося, може ближче до кінця року туди організатори табором поїдуть, – замислено каже Дмитро, – А взагалі часом буває так, що люди реагують не так, як сподіваєшся. Але ми продовжуємо працювати. Може, врешті, нам вдасться щось змінити".

Олексій Фурман, Станіслав Козлюк, Анна Колянчук, Микита Юренєв, спеціально для УП.Життя

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади

powered by lun.ua

Головне на сайті