Коли мами немає. Якою може бути альтернатива інтернату

5072
11 липня 2017

Ви знаєте, чому до нас приїхали?

Бо мама п’є. Водку.

А тато ваш де?

В тюрмі.

Восьмирічний Олежик сидить на м’якому кріслі у кабінеті психолога Яни Рудакової.

Йому незручно: підібгані ноги, опущена голова, руками нервово теребить край шортів.

Учора його разом з молодшими сестричками і братиком привезли в Центр соціальної підтримки дітей і сімей "Добре вдома".

Сюди потрапляють діти, яких з кризових родин Дніпровського району Дніпропетровської області вилучають соціальні служби.

Центр не замінить дітям дім. Він є альтернативою українським інтернатам.

Журналіст "Українська правда. Життя" прожила тут декілька днів, щоб перевірити, наскільки ефективною є така модель і чи варто впроваджувати її по всій Україні.

 Центр є альтернативою українським інтернатам. Фото автора.

ЛЮБИТИ ВСУПЕРЕЧ УСЬОМУ

Як тільки дитину забирають від батьків, її одразу починає супроводжувати соціальний працівник, який працює при сільській раді.

Він пояснює малюку, що відбувається і чому, навіщо його везуть до лікарні на обстеження. Соцпрацівник підтримує дитину з моменту вилучення і аж до переїзду в "Добре вдома".

Коли Олежик з двома сестричками і братиком був у лікарні, мама жодного разу до них не прийшла, хоча знала, що з дітьми.

Ти думаєш, вона ще прийде? – питає хлопчика психолог Яна.

Не знаю.

У свої вісім Олежик доглядав наймолодшу сестричку Марічку більше, ніж мама. Вміє готувати макарони і навіть котлети.

Він любить футбол, але не має власного м’яча. І ніколи не був у лісі.

А ще – дуже чекає на повернення бабусі, яка поїхала на заробітки. Вона пообіцяла, що заробить гроші і за півроку їх забере.

У Яниному кабінеті стоїть акваріум. Вона пропонує хлопчику погодувати рибок.

Якби у тебе була золота рибка і три бажання, що б ти попросив? – питаю.

Щоб мама не пила і щоб бабуся приїхала…

А третє?

Футбольний м’яч.

"Щоб мама не пила" – заповітна мрія багатьох дітей, котрі живуть у центрі. Вони вірять: якщо мама перестане пити, то почне про них піклуватися і їх любити, пояснює психолог.

Ці діти люблять батьків не за щось, а всупереч всьому.

ЩАСТЯ – ЦЕ ЩОБ МАМА НЕ КИДАЛА НАС

"Де мама?" - єдине питання дворічної Марічки. Фото автора

- Нема мама… Нема… мама…Нема…

Ігровою кімнатою розгублено блукає дворічна Марічка – наймолодша сестричка Олежика.

Її розгублені великі оченята шукають маму.

Бачать дорослого, просяться на руки, обіймають… і повторюють знову: "Де мама?"

Мама на роботі, – лагідно обіймає Марічку сестричка Настуся. Їй чотири.

Дівчинка заспокоюється.

 Братиків і сестричом можна всиновити лише разом. Фото автора.

Вихователька кличе малечу на тиху годину. Настуся просить почитати їм перед сном казку.

Вона вкладає сестричку ближче до стіни, а сама лягає на краю ліжка – щоб малеча уві сні не впала.

Настусю, що для тебе щастя? – питаю після "І жили вони довго і щасливо …".

Щастя – це щоб мама не кидала нас.

А яке твоє найбільше бажання?

Щоб мама не пила. Мама нас била, і тато бив. Але він зараз в тюрмі.

А ти хотіла б нову родину?

Ага. Тільки щоб Олег і Руслан були зі мною, і Марічка! – обіймає сестричку і засинає.

МАЛЮКИ З КРИЗОВИХ РОДИН ЗНАЧНО ВІДСТАЮТЬ У НАВЧАННІ

Центр соціальної підтримки дітей і сімей "Добре вдома" створили майже три роки тому на базі дитбудинку. Це комунальний заклад, який фінансується з місцевого бюджету.

Кошти на перебудову приміщень дали спонсори, а саме "наповнення" і модель роботи – міжнародна благодійна організація "Надія і житло для дітей".

 На території "Добре вдома" - дитячі майданчики, стадіон і тренажери. Фото автора

У відділенні термінового влаштування живе 23 дитини.

У кімнатах – по два двоповерхові ліжка, подекуди – маленькі ліжечка для наймолодших.

На території – декілька ігрових майданчиків, стадіон і тренажери.

З малюками працюють логопед, дефектолог, психолог.

Фізіотерапевт займається індивідуально і по групах. Наприклад, у чотирирічного Міші ніжки були "колесом". Фізіотерапевт декілька місяців робить йому масажі. Дефект уже майже не помітний.

Діти займаються в кабінеті фізіотерапевта. Фото автора

Вихователі живуть з дітьми цілодобово. Соціальні працівники граються з ними, допомагають з уроками, малюків готують до школи.

Як правило, діти з кризових родин через недогляд батьків суттєво відстають у навчанні від своїх однолітків.

Керівниця відділення термінового влаштування Юля Данильчук пригадує, як їхня вихованиця принесла за четверть двійку з трудового.

– Кажу: "Так, давай виправляти". Що в тебе завтра? Тряпочки якісь зашити, в’язання? Ледве спиці знайшли. Прийшла потім: "Ура, в мене 10!", – сміється.

– У дітей дуже багато страхів: навіщо відповідати, якщо я все одно нічого не знаю. А тут відбувається переворот: для того, щоб чогось досягти, треба вчитися, – пояснює координатор міжнародної благодійної організації "Надія і житло для дітей" Дарія Дощук.

Я ТУТ, БО РОЗЕТКА ЗЛАМАЛАСЬ

З усіма батьками центр починає працювати одразу після потрапляння дітей до закладу.

Намагається "витягнути" їх з кризового стану і зберегти родину.

Половину сімей врятувати вдається.

Майже половину дітей після роботи з батьками вдається повернути у рідні сім'ї. Фото автора

Однак інші діти з часом мусять чути: "Нам доводиться позбавити твою маму батьківських прав".

Їм дуже важко прийняти, що мамі байдуже. Що вона не приходить у гості. Не намагається повернути.

Тому діти називають різноманітні причини свого потрапляння в центр, крім тієї, де винна мама.

– Ми тут, бо розеточка, бачте, зламалась, – гнівається Оленка, сидячи на своєму ліжку.

Мама до неї не приходить.

Взимку її разом з братом і трьома сестричками вилучили зі старої напіврозваленої хати.

Ілюстрація: videoboom.cc

Коли соціальна служба приїхала – в приміщенні було холодно, мами не було, зі стін стирчали відкриті розетки. 

Раніше родина жила на квартирі, поки обоє батьків працювали.

Потім тато звільнився, бо "втомився", розповідає десятирічний брат Оленки Сергій.

Тато пив. Родина переїхала в село у хату з глиняною підлогою і роздовбаною піччю.

 Фото:Depositphotos

Більше року тому батьки розлучились. Мами по три дні не бувало вдома – працювала на автозаправці.

Найстарша 15-річна Аня зранку їздила у школу до міста і аж о 9 вечора поверталася.

А Сергійко жив за іншим графіком: ділив час так, щоб побігти в магазин за молоком, побавити ще одну сестричку Кіру і приготувати їсти. Хлопчик став єдиним чоловіком в родині і замінив молодшим тата і маму.

– По факту, Сергійко з Оленкою не ходили до школи. Сергійко доглядав і за Оленкою, і за маленькою Кірою… – розповідає Дарія. – Мама сприйняла те, що забрали дітей, як "розв’язали руки", хоч ми довго її вмовляли. Майже одразу переїхала до якогось чоловіка і живе з ним.

За 5 місяців проживання дітей у центрі мама не зробила нічого, щоб повернути дітей.

Вони з цим змиритись не можуть.

 Багато дітей не можуть змиритись з тим, що мамі до них байдуже. Фото автора

– В Ані точка агресії – ми, але при тому вона розуміє, чому їх забрали, – пояснює Дощук. – Є в неї оце: якби соціальні служби не приїхали, не побачили їх самих вдома і умови, в яких вони живуть, вони б собі і далі там спокійно жили і все було б нормально.

– Якби мене мама забрала – ото було б щастя! – вигукує Сергійко, поки ми чекаємо в черзі на вечірній душ. – А знаєте, як смачно мама запікала курку з яблуком всередині? А піцу! А ще вона нас на Ані день народження на батут водила!

Незважаючи на байдужість мами, про неї Сергійко впродовж декількох днів розповідав з величезним захопленням і любов'ю.

Він розуміє, що може потрапити в нову родину. Але вірить, що мама покращить умови і забере їх додому.

– Вночі ми говоримо між собою про те, чому нас забрали, чому САМЕ НАС! Відповіді ми так і не знайшли. Ніхто не знайшов, – Сергійко обіймає мене, бажає надобраніч і йде спати.

ДІТИ ДУМАЮТЬ, ЩО БИТИ І ОБРАЖАТИ – ЦЕ НОРМА

А-а-а! С*ка!

Бл***! Я тобі зараз руку переламаю!

Луп! Гуп! Крик! Плач… 9 ранку.

12-річний Віталік з'ясовує стосунки з 6-річним Ігорем. Він кидає хлопця на землю і декілька разів щосили копає ногами.

Віталіку, перестань, він менший! – забігає до кімнати вихователька Катя з однорічною Наталею на руках.

Ігор втікає зі сльозами і матюками до своєї кімнати, а Віталік іде до своєї – заспокоїтись.

Ігрова кімната часто стає місцем для бійок між дітьми. Рідні не вчили їх спокійно спілкуватись. Фото автора

Агресія між малюками тут – річ звична. Вік немає значення. Матюками сипав на старших хлопців навіть 4-річний Михайлик.

– Як правило, батьки, які п’ють, агресивні до дітей, – пояснює психолог. Вони регулярно потерпають від насильства. Тому діти думають, що бити і ображати – це норма. Їх не вчили конструктивно спілкуватись.

Віталіка раніше били, тому він зараз поводиться відповідно.

– Але він великий молодець, уже не б’є маленьких дітей, – розповідає Яна. – Тепер, щоб нікого не вдарити, він виходить в іншу кімнату.

Психологу доводиться багато працювати над тим, щоб у дитини агресія зникла.

Яна займається з малюками індивідуально, щоранку гуляє разом з ними територією центру. Там вони читають казки, обговорюють, до чого призводить та чи інша поведінка.

Хлопцям, яким потрібно "випустити пару", відчиняють двері у тренажерний зал, де вони досхочу можуть гамселити "грушу".

Тренажерний зал допомагає діям "випустити пару". Фото автора

Агресія – один із симптомів того, що малюки звинувачують себе у тому, що сталося в родині.

Це проявляється також у пониженій самооцінці, жорстокості до себе та інших, додає психолог.

– Дванадцятирічна Віра каже: "Я не красива, не люблю себе". І це видно по її опущеній голові, згорблених плечах.

Коли Яна пропонує дітям щось зробити власноруч, чує: "У мене не вийде".

Видно, яким було ставлення до дитини в родині: "Дай сюди, я зроблю сама, бо ти не зможеш", – розповідає. – Іноді у дітей проскакує: "Я нікому не потрібен". Постійно треба налаштовувати їх і казати: "Ти пережив багато поганого, тому далі тебе чекає тільки хороше".

КОЛИ ВИ ВЖЕ МЕНІ СІМ’Ю ЗНАЙДЕТЕ?

Ще одна відмінність центру від інтернату: діти тут не живуть роками. Максимальний термін перебування – 9 місяців.

 За 9 місяців дитину або повертають до родини, або знаходять їй нову сім'ю.

Коли малюки потрапляють до центру, їм одразу пояснюють, чому вони тут і що буде далі.

– Головне – говорити дитині правду, – розповідає Дарія Дощук. – Кажемо одразу: "Ти тут ненадовго. За цей час ми спробуємо повернути тебе додому.

Зробимо все, щоб допомогти мамі. Якщо вона захоче – все налагодиться. Якщо не вдасться – знайдемо таку родину, де ви зможете спілкуватись з рідною мамою".

Це дає дитині стабільність і впевненість у завтрашньому дні: вона знає, що з нею було, що є, і що буде.

– Бо в неблагополучній родині дитина часто не розуміє, що буде завтра: чи буде їй тепло, чи буде що їсти. А так вона може контролювати своє життя, – пояснює Дощук.

Тут відповідають на усі питання, які ставлять діти.

 Діти знають навіть дату суду, коли маму позбавлятимуть батьківських прав. 

Вони знають, що мама зробила, а що ні для того, щоб зберегти сім’ю. Знають, коли її позбавлятимуть батьківських прав і навіть дату суду.

Усе це з малюками проговорюють спокійно, детально і не один раз.

Зазвичай трьох місяців достатньо, щоб переконатись, чи готова мама змінюватись заради своїх дітей.

Інші – ні. В такому разі центр подає до суду на позбавлення батьківських прав і паралельно шукає родичів, які могли б стати дитині опікунами.

Якщо таких немає – малюку шукають нову родину.

Тому коли малюкам кажуть, що вони підуть у нову родину, це для них не новина. Вони готові. Навіть часто підходять з питанням: "Коли ви вже мені сім’ю знайдете?".

А ТО МОЇ БАТЬКИ ПРИЙШЛИ?

Чергова відмінність центру від інтернатів: тут не батьки шукають дітей, а діти батьків.

Психолог підбирає потенційних батьків відповідно до потреб дитини. Фото автора

Психолог дає рекомендації по кожній дитині, яка родина їй потрібна. Наприклад, дитині потрібна повна сім’я. Або: може бути одна мама. Можливо, малюку потрібна молода родина. Або доросла. Спортивна сім’я чи творча.

Якщо дитина активна – повинні бути активними батьки.

А ще – тут не розлучають рідних братиків і сестричок. Вони ідуть у нову родину лише "комплектом".

Коли потенційних батьків знаходять, їх не знайомлять з малюком одразу: "То твої батьки".

Спочатку дорослі приходять до усіх дітей центру у гості – як волонтери.

Діти хоч і маленькі, але розуміють, що відбувається.

На другий день мого проживання в центрі чотирирічна дівчинка запитала прямо: "А ви мама?", маючи на увазі, чи я прийшла, щоб забрати когось додому.

Буває, інколи діти підходять до вихователів: "А то мої батьки прийшли?".

Коли працівники центру бачать, що потенційні батьки малюку підходять, починаються індивідуальні зустрічі. Згодом дитину починають відпускати на вихідні до нових батьків. А потім – за рішенням суду – дитя назовсім іде в нову родину.

Зазвичай процес відбувається дуже швидко – за три місяці.

Вихователька Катя гуляє з дітьми територією центру. Фото автора

З ЧИСТОГО АРКУША

– Тьотя Люба! А я уже в понеділок додому їду! – Вася підбігає до стрункої білявки, яка в одній руці тримає ящик морозива, а в іншій – руку маленької дівчинки.

– Нарешті й ти дочекався! – сміється жінка.

Її звати Люба. Вона приїхала в гості до дітей центру з п'ятирічною донечкою.

Майже три роки тому приїхала сюди вперше. В центр вилучили однокласницю її племінниці, й поки дівчинка жила тут, Люба навідувала її разом з племінницею двічі на тиждень.

Тоді вона зустріла тут Оленку, яка була ще зовсім малям. Її забрали від неблагополучної мами.

Маму двічі "витягували" і повертали їй донечку. Але щоразу жінка зривалась.

Третього разу їй Оленку не повернули.

 Дівчатка в кімнаті починають готуватися до обіднього сну. Фото автора

Під час цих перипетій Люби в центрі уже не було, адже дівчинка, до якої вони їздили, повернулась у родину.

Минуло майже два роки, перш ніж Люба вирішила стати волонтером центру "Добре вдома". Вона почала приїжджати сюди тричі на тиждень – проводила з дітьми повні дні.

Згодом вони з чоловіком вирішили, що хочуть вдочерити дівчинку від 3 до 5 років. Спершу шукали дитину на спеціалізованому сайті.

А потім Люба приїхала до центру і почула: "Не треба нікого шукати, є в нас "ваша" дівчинка". Їй показали фотографію Оленки.

– Я й не думала, що вона ДОСІ тут. І вирішила: все – знайшла, – сміється. – Спочатку я приїжджала – вона в куточку сиділа замкнена. Оленка в центрі дуже змінилась: стала активнішою, впевненішою.

"Добре вдома" швидко допоміг зібрати і оформити документи. Останні два місяці дівчинка проводить у Люби вихідні.

– Тут я була "тьотя Люба". Але як тільки вона переступила поріг нашого дому – зразу "мама". Я навіть не очікувала, –  усміхається жінка.

У травні суд дозволив, щоб дівчинка назовсім переїхала до нових батьків.

Зараз вона тулиться до мами у барвисному пляттячку і білих шкарпетках. Інші діти підбігають до неї, вітаються, а у відповідь чують надуте: "Відчепіться".

– У неї період страху зараз, – пояснює Люба. – Вона боїться, що я її тут залишу. Ми навіть домовлялись: "Ми сюди ненадовго!".

Півгодинки – і Люба, тримаючи донечку за руку, іде за браму центру.

Фото:Depositphotos

Замість інтернату Оленка отримала нову родину. І нове ім'я – Олеся. Сім'я вирішила: якщо нове життя – то повністю з чистого аркуша.

НЕ ЗНАЄ, КОЛИ У НЬОГО ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Дітям, які живуть в інтернатах аж до підліткового віку, щастить не так.

Знайомтесь, це Даня. Він поживе у нас, – дітей центру знайомлять з новоприбулим високим хлопчиком.

Його голова опущена. Очі бігають по кімнаті. А добра усмішка не сходить з обличчя.

Він підходить і міцно обіймає усіх дорослих у кімнаті.

Дані – 14. Йому важко говорити. Він не вимовляє ряд звуків, тому важко одразу зрозуміти, що хлопець хоче сказати.

Помітно, що логопед і дефектолог з ним не працювали. Як і психолог.

У Дані – розумова відсталість. Втім, він легко знаходить спільну мову з маленькими дітьми, які живуть у центрі.

 Діти багато часу проводять на вулиці на гойдалках чи в пісочниці. Фото автора

"Добре вдома" забрав підлітка з навчально-реабілітаційного центру (інтернату обласного підпорядкування). Там Даня прожив сім років.

– По факту Даня сидів в інтернаті круглорічно. Ми забрали з інтернату дитину, яка не розвинута і не має жодних соціальних навичок, – розповідає Дарія Дощук. Коли центр має місце, він шукає по інтернатах дітей зі свого району і забирає до себе.

З документів у Дані: висновок по психолого-педагогічній експертизі 2011 року і справка про неконтакт. Все.

Свідоцтва про народження, інвалідність, висновків вузькопрофільних спеціалістів, які його за ці роки мали б оглядати: що з ним, в якому стані він прийшов, що вдалося за ці роки зробити, ощадкнижка, куди йому мали нараховувати гроші… Документи з навчання... НУЛЬ. Я в шоці з цього "пакету" документів. Документи мають ходити за дитиною. Де?

Даня навіть не знає, коли у нього день народження.

Даня гуляє разом з соцпрацівником і однорічною Анею. Фото автора

В інтернат хлопчик потрапив у семирічному віці за заявою батьків. Потім, скоріш за все, вони від нього відмовились, бо дитина отримала статус.

Про батьків центр жодних записів з інтернату не отримав. Чи вони Даню привезли і поїхали назовсім? Чи приїжджали до сина? Пусто.

З одягу інтернат дав Дані лише те, в чому він приїхав.

Тепер з хлопчиком активно працюватимуть психолог, дефектолог і логопед. Дитині спробують максимально допомогти.

Хоча час, коли можна було б суттєво вплинути на покращення його розвитку – втрачений. Раннє втручання ефективне до семи років.

 Даня не розлучається зі своєю червоною сумкою. Фото автора.

У центрі хлопчик проведе все літо. З вересня житиме у малому груповому будиночку з дітьми, яким за 9 місяців не знайшли родини. Паралельно команда шукатиме Даніних рідних. Якщо не вдасться – хлопчику шукатимуть нову сім'ю.

Це має бути сім'я, яка свідомо зробить вибір на користь цієї дитини, – каже Дарія. – Бажано, щоб це була віруюча родина. Данька дуже добрий. У нього немає небезпеки чи агресії. Якщо його соціалізувати, він допомагатиме по господарству, прибиратиме в дворі.

Якщо не вдасться знайти сім'ю, яка візьме дитину до себе, центр шукатиме йому опікуна, який супроводжуватиме хлопчика у дорослому житті.

– Ми зробимо все, що знайти йому родину. Це буде важко, – додає координаторка. Але якби ми його з інтернату не забрали, далі його б чекав будинок-інтернат для людей з інвалідністю чи психлікарня, де він доживав би віку.

P.S.: Усі імена дітей і прийомної мами змінені з етичних міркувань.

Ірина Андрейців, УП

powered by lun.ua

Головне на сайті