"Рівний-рівному". Як це бути одночасно ув’язненим і соцпрацівником за ґратами

2705
24 жовтня 2017

– До дівчини конвой поставити. Ти і ти – підете з нею.

Уздовж довгого коридору Роменської виправної колонії №56 сектор довічного позбавлення волі.

Ми піднімаємося сходами: я, соціальний працівник, мій конвой – удвічі вищий та ширший за мене, та два-три працівники закладу.

Стіни сектору пофарбовані у коричневий. В одній з кімнат для чергових висять стенди з фотографіями: "Ім'я/прізвище – схильний до втечі", "Ім'я/прізвище – схильний до нападу та втечі".

Доки соціальний працівник відкриває рюкзак, черговий шарудить по залізному вікну "кормушки" у дверях однієї з камер довічно-ув'язнених.

– Хто там?

– Сто грам.

– Сто грам – це харашо.

Роменська виправна колонія №56, сектор довічного позбавлення волі

У секторі довічного позбавлення волі цієї колонії перебувають особи від 22 до 60+ років. На дверях камер – крихітні фотографії мешканців.

У кожній камері по два-чотири чоловіки. Умови вважаються кращими для тих, хто відбуває термін у чотиримісній: у такій більше можливостей комунікувати.

Максимальний рівень безпеки – це одна година прогулянки у внутрішньому дворику та 23 години перебування в кімнаті з розрахунку чотири квадратні метри на особу.

Раз на два тижні засуджені змінюють камери, щоб не було змови втечі, пошкодження чи руйнування стін. Проте особовий склад не змінюється: так і переходять групками по дві-чотири людини.

Раз на тиждень до колонії приїжджає соціальний працівник ГО "Клуб "Шанс". Минулої п'ятниці засуджені могли протестуватися на ВІЛ.

Тим, хто це зробив, нині привезли мотиваційні гігієнічні набори: мило, туалетний папір, станок для гоління. Останній, до речі, віддавати безпосередньо засудженому не можна, тож він залишається у чергового.

Ще є харчові набори для ВІЛ-інфікованих: пляшка олії, цукор та чай. Їх передають для підвищення калорійності раціону пацієнтів антиретровірусної терапії, що перебувають в колонії.

Доки соціальний працівник "Шансу" через віконця в дверях передає набори, ми сумирно чекаємо. Одні ув'язнені отримують своє мило, папір, інші – починають запитувати, коли можна так само протестуватися.

Проте нині моя основна мета чекає на нас у санітарній частині закладу. Там о саме розпочався робочий день соціального працівника Миколи. У Роменській виправній колонії він з 2012 року. Засуджений.

Два з половиною роки Микола працював у цій же колонії помічником санітара. А вже з травня цього року – на посаді соціального працівника пенітенціарного напрямку роботи "Клубу "Шанс".

Два з половиною роки Микола працював у цій же колонії помічником санітара, а тепер соцпрацівник

Організація з ним уклала офіційний договір, виплачує зарплатню, платить податок державі.

Працює Микола в проекті за підтримки "Всеукраїнської Мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом". Це перша подібна ініціатива в Україні, коли ув'язнений офіційно працює не на саму колонію, а на громадську організацію. 

Його робота – мотивувати засуджених до проходження тестування на ВІЛ, інформувати про шляхи передачі ВІЛ та засоби профілактики, доглядати та підтримувати ВІЛ-позитивних засуджених. Їх, до слова, у виправній колонії більше 40.

Хто там на прийом? От і всьо. Уже порозбігалися. Немає нікого на прийом, всі здорові. Всіх Коля вилікував, – жартує Микола. – Я зараз офіційну частину зроблю, а потім поговоримо.

У санчастині Микола разом зі штатним соцпрацівником громадської організації підписує протоколи: "Ну, у мене і підпис, як у президента".

У санчастині Микола підписує протоколи: "Ну, у мене і підпис, як у президента"

Тим часом під дверима збираються ув'язнені – прийшли до лікаря за знеболювальними, таблетками для профілактики туберкульозу, пожалітися на зуби, попросити мазь.

Крім цього, машинально запитують і у соцпрацівника про свої тестування та результати. Перепитують, як часто їх можна робити.

– А коли можна протестуватися?

– Так ти ж недавно. Чи є підозра?

– Ну, я три місяці тому. Але є підозра.

– Три місяці це мало, можна раз у півроку. Але якщо є підозра, то зайдеш.

Мені Микола пояснює, що їм легше звернутися до нього, ніж до медика, бо він свій, такий самий ув'язнений, як і вони: не збреше, гірше не зробить, не підставить, поганого не порадить. Звідси й система "рівний-рівному".

– Я на зоні вже 5,5 років. Всі знають, хто я і що я, тому і йдуть на контакт, довіряють. Я не обдурю їх. Скажу, як є.

Ув'язненим легше звернутися до Миколи, ніж до медика, бо він свій

СОЦІАЛЬНИЙ ПРАЦІВНИК ПІД ВАРТОЮ

Бути в медичній сфері Микола хотів рокiв з дев'яти. З дитинства його тягнуло до техніки та медицини.

Проте саме вивчитися на лікаря не бажав ніколи. Говорить, що розбиратися в медицині йому скоріше довелося. Зараз, пропрацювавши півроку соціальним працівником, він відчуває, що робить важливу справу.

– Вони ж не маленькі діти, самі прекрасно розуміють: якщо це ВІЛ, то це на все життя. Я розповідаю їм, які шляхи зараження, як від цього можна вберегтися.

Розповідаю про терапію, є такі ув’язнені, які не хочуть її приймати – їх доводиться переконувати почати лікування. Пояснюю, що гірше від цього не буде, без неї вони довго не проживуть.

Просто людині треба все досконало пояснити, розповісти, щоб в це повірили. А щоб в це повірили, треба бути довіреною особою.

Робочий день Миколи починається о десятій ранку та триває десь до 12:30 дня.

За цей час приходить багато ув'язнених, особливо "новоприбувших" та тих, хто тестується швидким тестом вперше. Їм, зазвичай, найцікавіше.

– Багато хто думає, що якщо результат "позитивний", то це добре. Радуються. Доводиться пояснювати, що навпаки.

Моя робота обговорювати з ними такі нюанси, типу, що одна паличка на тесті – це тест в робочому стані та вірусних антитіл не виявлено. Дві палички – це те, що можуть бути виявлені антитіла, але це не говорить одразу про ВІЛ. Це може бути застуда чи інший запальний процес.

Я пояснюю їм, щоб вони не думали, що вже смертельно хворі, а пройшли додаткове обстеження.

З роботою у Миколи з’явилося більше комунікації та спілкування. Говорить, що тепер час тут летить швидше.

З роботою, каже Микола, тепер час тут летить швидше

Зарплату витрачає в крамниці колонії – там всі предмети першої необхідності.

Окрім цього, для себе влаштовує і побут: на "товарці" купує фарбу, робить ремонт. Стверджує, що жити тут самим ув’язненим, а не адміністрації чи управляючим, тож і стіни можна пофарбувати власноруч.

У колонії Миколі залишилося бути ще 1,8 років. Він говорить, що якщо буде здоров’я та можливість – піде й далі працювати соціальним працівником.

Якщо не візьмуть – шукатиме будь-якої іншої праці: хоч водієм, хоч вантажником.

Чи знайшов себе у соціальній роботі, сказати не може. Радить запитати у своїх клієнтів або ж у роботодавців.

– Я просто-напросто засуджений, який відбуває свій термін покарання. От і все.

Хоч ми тут всі, як у консервній банці, проте свобода від тюрми мало чим відрізняється. Тут також знаходяться люди. Як і на свободі, вони можуть бути і ВІЛ-інфікованими, і здоровими. Різними.

Чи справляюся я зі своєю роботою, вирішувати не мені.

Чи подобається мені це? Так.

Олександра Токар, журналіст, Суми, спеціально для УП.Життя

Титульне фото claudiodivizia/Depositphotos, інші – надані журналістом

powered by lun.ua

Головне на сайті