"Літаючий будинок", або Хто вводить дітей з інтернатів у реальне життя

3587
28 листопада 2017

Уявіть: сформована, ерудована людина не знає, як щось собі купити в магазині або не вміє поводитися з оточуючими. Звучить дивно, але для героїнь нашого матеріалу свого часу це було серйозною проблемою.

Більше п'яти років тому Олена Куц і Тетяна Баранова закінчили Харківську спеціалізовану школу-інтернат №8 для дітей із наслідками поліомієліту та ДЦП. Діагноз ДЦП мають обидві дівчинки.

Вихованки закритого закладу боялися нових людей і обставин. Інвалідність додавала тягар незручності.

Поза парканом інтернату на дівчат чекало непристосоване до їхніх фізичних потреб середовище і соціум частково вороже налаштований, а частково просто незрозумілий.

Як миритися з цим? Звідки брати підтримку?

Тетяна Баранова закінчила Харківську спеціалізовану школу-інтернат №8 для дітей із наслідками
поліомієліту та ДЦП. Фото Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

В Україні понад 70 тисяч дітей мають статус сироти. Потрапити до прийомної родини щастить не всім. Розібратися в світі, який разюче відрізняється від замкнутого мікровсесвіту інтернату, випускникам та випускницям інтернатної системи вкрай важко.

Щастить тим, кому на шляху трапляється доросла людина, яка може передати дитині соціальний досвід і ввести її в реальне життя.

Така дружба-наставництво – це не про те щоб зводити підопічного в кафе чи зоопарк (хоча й це страшенно важливо), наставник пояснює звичні на перший погляд речі тим, у кого не було змоги "підгледіти" за дорослими. Що означає "погано", а що – "добре" – намагається пояснити на власному прикладі.

Подвійно щастить тим, кому трапилися люди не просто з великим серцем, а й з глибокими знаннями та несподіваним поглядом на світ.

З ВОЛОНТЕРІВ ДО НАСТАВНИКІВ

У 2011 році четверо небайдужих людей, співзасновники ГО "Еммаус", прийшли як волонтери до інтернату, де вчились Олена й Тетяна.

Цією четвіркою були філософ Олександр Філоненко, його дружина Інна, математик за освітою, колишня працівниця управління культури харківської міськради Лалі Ліпартеліані-Бєдоєва та психолог Андрій Доманов.

Олександр – постать для Харкова знакова. Викладач філософії Харківського національного університету, співзасновник проекту Пті-університет Іона, запрошений дослідник богословського факультету Кембриджського університету, академік Міланської Амброзіанської бібліотеки.

Він переконаний, що змінити світ можна, перш за все, через освіту. "Дехто вважає, що це досить нудно, та я вас запевняю: це весело", – сміється філософ.

Тож найпершою задачею, яку ставили перед собою волонтери, було дати дітям ту освіту, якої їм не вистачало.

Найсильніше вчитися, і взагалі – стати самостійними, – хотіли саме Олена й Тетяна.

Згодом до Тані й Олени приєдналися вихованки дитячого будинку з Херсонської області – Ірина Ларікова та Олена Жданова. Вони мають схожі проблеми зі здоров’ям.

Тетяна Баранова, Ірина Ларікова, Олена Жданова та Олена Куц.
Фото Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

"Спочатку ідея була в тому, щоб займатися з дітьми в інтернаті шкільними предметами і готувати їх до випуску, аби мали більше шансів кудись вступити.

І саме туди, куди вони хочуть, а не куди керівництво школи їх вирішило відправити", – розповідає кураторка проекту Інна Філоненко.

Вона згадує, як на спільному відпочинку помітила, що діти зовсім не адаптовані до життя за межами інтернату: "У якийсь момент ми зрозуміли, що будемо ходити до них довго, але проблему так і не вирішимо.

Ми відчували, що поки ми гості ми насправді не знаємо, чим і як вони живуть.

Тож вирішили зняти дівчатам житло та почати готувати їх до самостійного життя, створити свого роду адаптаційний центр".

"ЛІТАЮЧИЙ ДІМ"

Зараз ці четверо дівчат живуть у "Літаючому домі" ("La Casa Volante") як самостійні люди. А четверо засновників адаптаційного центру приходять до них як старші друзі, які можуть поділитися життєвим досвідом і знаннями.

Учасниці проекту, за домовленістю, мають п'ять років на те щоб здобути професію і знайти роботу. Відкладаючи соціальну пенсію, вони готуються у майбутньому купити чи орендувати квартиру.

У гостьовій кімнаті "Літаючого дому" кожного дня – спільна вечеря: це одне з правил дому. Куховарять і прибирають дівчата за графіком. Але якщо "чергова" затримується на навчанні чи на роботі, кожна з сусідок може її підмінити.

У гостьовій кімнаті "Літаючого дому" кожного дня – спільна вечеря: це одне з правил дому.
Фото Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Ще 25-30 підлітків кілька разів на тиждень приходять до "Літаючого дому" на різні заняття. Для них це і додаткова освіта і досвід соціалізації.

Тут же проходять заняття з англійської мови. Господині запрошують на навчання знайомих і друзів, які опинилися у схожій життєвій ситуації. З випускниками інтернатів безкоштовно займаються педагоги.

Дозвілля молодь теж проводить із користю. Щоп’ятниці до них навідуються місцеві лектори. Хтось розказує про самореалізацію, хтось – про дружбу, дехто – про емоції та психологію.

"Ми не дуже любимо слова "наставництво", та може це воно і є. Чим би це було, це дає дітям постать дорослої людини, з якою можна порадитися", – підкреслює Лалі Ліпартеліані-Бєдоєва.

Довгий час центр існував завдяки пожертвам благодійників із різних країн.

Дівчатам знімали житло в спальних районах Харкова, але воно було непристосоване для їхніх фізичних особливостей: зросту, специфіки руху тощо.

Дівчатам довгий час знімали житло в спальних районах Харкова, але воно було непристосоване
для їхніх фізичних особливостей. Фото Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Читаючи лекції в Італії, Олександр Філоненко познайомився з соціальним технологом Нікола Лібоні з реабілітаційного центру Sim-Patia. Він створює комп'ютерні програми для полегшення комунікації та елементи "розумного дому".

"Нікола вирішив допомогти нам облаштувати "розумний" будинок під дівчат після того, як познайомився з ними, – згадує Лалі Ліпартеліані-Бєдоєва.

Розумієте, часто проблема в тому, що люди з інвалідністю (особливо діти, виховані в інтернатах) не хочуть адаптуватися, не хочуть бути самостійними. Вони звикають приймати допомогу і все. Це загальна проблема.

Нікола ж був вражений тим, наскільки сильно ці дівчата хотіли вибудувати своє життя, нести відповідальність за себе".

Дівчата брали участь в обговореннях на всіх етапах створення свого нового дому – літаючого і розумного.

Чому "літаючого" – бо, як сказала одна з дівчат, цей дім – це серця тих людей по всьому світу, які їм допомагають.

Нову квартиру команда "Еммаусу" придбала на пожертви міжнародного італійського фонду AVSI, а з облаштуванням кімнат досі допомагають приватні спонсори.

Нову квартиру команда "Еммаусу" придбала на пожертви міжнародного італійського фонду AVSI.
Фото Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

"Еммаус" наразі переймає технології у Sim-Patia. Вони роблять життя людей з інвалідністю зручнішим.

"Я бачив серед підопічних Нікола юнака, у якого рухається лише одна брова, – розповідає Олександр під час свого виступу на форуму про інклюзію особливих дітей у суспільство "Вчимося жити разом". – І за допомогою спеціального обладнання він тією бровою пише книжки про японське аніме, продає їх, веде власний блог.

Досить починати з того, чого нам не вистачає. Треба починати з того, що у нас є. Рухається одна брова – ок, що ми можемо з нею зробити? Так має бути влаштований підхід до допомоги людям з особливими потребами".

За підтримки Sim-Patia соціальна інженерія як спеціальність за останні два роки з'явилася в університетах чотирьох країн. Подібне італійці готові реалізувати і в Україні, щойно знайдуть партнерів.

"НАДТО ЧАСТО ОБМАНЮВАЛИ"

Ініціатори створення адаптаційного центру поставили собі за мету познайомити дівчат із першочерговими навичками: як у побутових справах, так і в спілкуванні.

У світі понад сто років існує подібна практика – ерготерапія (оccupational therapy). Раніше фахівці-ерготерапевти відновлювали людей після травм і хвороб, щоб пацієнти могли повернутися до роботи. Сьогодні ж вони допомагають формувати функції, якими раніше дитина або дорослий не володіли.

Обов'язки сучасного ерготерапевта не обмежуються фізичними тренуваннями та поясненнями, як тримати ложку чи прасувати одяг. Інколи такі спеціалісти займаються налагодженням статевого життя та розвивають у пацієнтів здатність розмірковувати.

Ініціатори створення адаптаційного центру поставили собі за мету познайомити дівчат із
першочерговими навичками: як у побутових справах, так і в спілкуванні.
Фото Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

За словами лікаря-педіатра Андрія Пенькова, в Україні цих фахівців немає. Теоретично, їх могли б замінити вітчизняні соцпрацівники, але питання досі не вирішене.

"Річ у тому, що соціальні працівники вважають, що їхнє завдання – винятково приносити підгузки чи виділяти інвалідні візки.

Є дві моделі: або в соціальних службах узагалі не замислюються, що треба працювати ширше, або є ентузіастки й ентузіасти, котрі десь самі проходять тренінги і роблять що вміють, просто від серця", – говорить Пеньков.

Спеціалістка з соціальної роботи Тетяна Ямпольська стверджує, що дитячі будинки ніколи не вирішували основної проблеми сиріт – відсутності підготовки до реальних умов життя.

"Вихованці інтернату абсолютно не адаптовані до самостійного життя, в них немає жодної моделі сім'ї перед очима. Діти не вміють планувати час, розраховувати бюджет, розподіляти обов’язки.

Коли їх відправляють чергувати на кухню, підлогу дитина помити може, посуд теж, але рецептів приготування страв не знає. Її посадили почистити 20 кілограмів картоплі, і на цьому все", – пояснює Ямпольська.

За словами фахівчині, вихованці закладів закритого типу частіше потрапляють у скрутні історії, їм важче будувати стосунки.

Поряд немає людей, які б витягнули із чергової халепи, або просто порадили б щось.

Хвороби, небажані вагітності, депресії, відсутність роботи – молоді люди не знають, як діяти в складних обставинах.

Дівчата зізнаються в тому, що до останнього моменту не вірили, що це відбудеться.
Фото Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Лалі розповідає, як на відкритті "Літаючого дому" влітку цього року одна з дівчат вийшла на сцену і зізналася в тому, що до останнього моменту не вірила, що це відбудеться:

"За одинадцять років в інтернаті цих дівчат надто часто обманювали. Знаєте, приходять такі собі "благодійники" з цукерками й іграшками, привчають до себе дітей і за пару місяців щезають.

Нам треба було багато місяців обнімати цих дітей, щоб вони відтаяли і впустили нас до себе. І все ж, навіть провівши з нами пару років, не вірили, що ми не кинемо справу на половині дороги".

Відкриття адаптаційного центру підштовхнуло активістів будувати суспільний діалог між різними соціальними групами.

Наприклад, минулого року команда провела культурний фестиваль "Серце більше ніж війна", де розповідали, зокрема, про досвід італійського капелана дона Карло Ньоккі, одного з засновників сучасної європейської школи комплексної реабілітації дітей сиріт та дітей з інвалідністю.

На фестивалі обговорювали проблеми адаптації сиріт та людей з інвалідністю і шукали шляхи повноцінного співіснування.

Засновники "Еммаусу" продовжують займатися волонтерством у дитячих будинках Харкова.

"БІЛЬШЕ, НІЖ СОЦІАЛІЗАЦІЯ"

Мрії учасниць проекту – призвичаїтися до нормального життя – поступово збуваються.

Олена Куц закінчує магістратуру з культурології; Іра Ларікова вчиться на журналістку і багато фотографує; Олена Жданова після коледжу вирішила навчатися в університеті на соціальну працівницю, а Таня Баранова працює маркетологинею.

Іра Ларікова вчиться на журналістку і багато фотографує.
Фото Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Тепер головне завдання вихованок "Літаючого будинку" – вчитися і прагнути до вищих результатів. І це, за словами авторів проекту, їм вдається.

"У перший рік вони були абсолютно несоціалізовані. Зараз, через два роки, вони дійсно ростуть і змінюються, змінюють нас і проект. Ми всі стаємо кращими разом", – вважає Лалі Ліпартеліані-Бєдоєва.

Час спливає. Невдовзі комусь із дівчат доведеться залишити "Літаючий будинок". А сюди "злітатимуться" все нові діти у пошуках друзів, наставників, у пошуках себе.

"Ми намагаємося створити вимір цього дому не просто як соціалізації. Навчити усьому можна за півроку, майстер-класи, тренінги – це все є.

Але це більше, ніж соціалізація. Ми намагаємося передати відповідальність за життя", – підкреслює менеджерка ГО "Еммаус" Анастасія Золотова.

Керівництво центру сподівається побачити дівчат після випуску серед своїх волонтерів. Адже той, хто сам пройшов через усі кола адаптації (від інтернатної системи до нетипово сімейної), знає, як дати сироті віру, що в нього все вийде.

Альона Нагаєвщук, журналістка, спеціально для УП.Життя

Матеріал підготовано в межах спільного проекту УП.Життя та Харківської експертної групи підтримки медреформи "Жити разом"

powered by lun.ua

Головне на сайті