"Невидимий батальйон". Марія Берлінська в боротьбі за статус жінок, добровольців та здоровий глузд

"Я не знаю… просто Марія Берлінська!" – відповідає вона на питання, як її представити. Адже перераховувати усі її здобутки і заняття надто довго.

Аеророзвідниця і керівниця "Центру підтримки аеророзвідки", волонтерка, продюсерка документального фільму "Невидимий батальйон", громадська активістка, що два роки вела боротьбу за права жінок у лавах Збройних сил України, а тепер ще й власниця премії від Kyiv Post "Top 30 under 30" – щорічна почесна відзнака для 30-ти лідерів в Україні, котрим ще нема 30-ти.

Цього року Марія Берлінська (праворуч) отримала премію від Kyiv Post "Top 30 under 30".
Фото автора

У перші роки війни практично не існувало офіційних бойових посад для жінок у ЗСУ, мінометниці, гранатометниці, снайперки працюючи у гарячих точках, за документами числилися "банщицями" та "кухарками".

Розширення списку бойових посад для жінок, їх фактична легалізація – це, значною мірою, заслуга Берлінської та її команди.

Адже проектом "Невидимий батальйон" вперше в українському суспільстві ґрунтовно та резонансно була піднята тема служби жінок в секторі безпеки та оборони.

Ми зустрічаємося під консульством Росії – попри те, що Марію очікували ще зранку на прес-конференції та урочистостях щодо нагородження, вона прийшла підтримати бойову посестру Юлю Толопу, росіянку, котра воює з 2014 року за Україну та ніяк не може отримати українське громадянство.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з Марією про діалог із владою; статус жінок на фронті; роль інформаційної війни та перемогу здорового глузду.

"ПІШЛИ НА ФРОНТ ПЕРШИМИ, А ВИЗНАННЯ ОТРИМУЮТЬ ОСТАННІМИ"

Чи тішить нагорода моє почуття власної важливості чи гордості?.. Ні.

Для мене публічність, нагороди, підвищення соціального рейтингу – це інструментарій, який дає можливість легше втілювати ті здорові ідеї, яких потребує суспільство.

Премія – своєрідний інструмент, і при правильному використанні – не повісити на стінку і пишатися, а зазначати в перемовинах із владою – це діє, це дає якісь аргументи.

Одна справа, якщо ти просто людина з вулиці, інша справа – якщо ти керуєш організаціями, є продюсером, маєш якісь нагороди – це спрощує діалог, це спрощує перемогу здорового глузду в перемовинах із тими ж чиновниками.

Марія Берлінська: "Премія – своєрідний інструмент, і при правильному використанні діє,
дає якісь аргументи". Фото автора

Я з вересня 2014 року поїхала добровольцем на фронт, працювала спершу з "Айдаром", а потім з іншими підрозділами. Критерій був один – на передовій.

Не була в Станиці Луганській, а так усю лінію фронту об’їздила вздовж і впоперек.

Влітку цього року вирішила від держави отримати юридичне визнання. Подала заяву зі своїм адвокатом, просто щоб держава визнала як юридичний факт, що я брала участь у бойових діях.

Це не означає автоматично статус учасника бойових дій і відтак якихось пільг. Це просто означає, що держава визнає: так, дійсно, ця громадянка там перебувала і виконувала аеророзвідку під час бойових задач.

Я виграла цей суд: прийшли свідки, мої побратими, посестри, офіцери, солдати… Всі свідчили, навіть на рівні командування частинами.

Однак Міністерство оборони подало апеляцію, мовляв, якщо за нашими наказами не проходила, значить не була. І взагалі, потрібно правоохоронним органам розібратися з цією громадянкою, мовляв, чи немає тут шахрайства.

Вони виграли цю апеляцію, позаяк судді не розбиралися сильно в справі.

Мене це обурило, і я написала пост, який і зараз висить у Facebook – про абсурд із боку Міноборони, і про сеанс лицемірства суддів.

Наступного дня мені подзвонив міністр і запросив зустрітися.

Я пішла на зустріч і підняла питання значно ширше. Вже не стояло питання мого статусу, а стояло питання добровольців взагалі, які, фактично, прийшли першими, а визнання до яких приходить останнім. Багато хто з них лишився "за бортом" і роками не може довести свою участь.

На початку війни був такий хаос, що ніхто особливо не думав про оформлення, про бойові розпорядження. І тоді взагалі не було у нас такого поняття як "учасник бойових дій". Ми йшли, бо потрібно було йти.

Розуміючи резонанс навколо своєї історії, і він стався тільки тому, що я публічна людина, вирішила його використати на загальне благо – вважаю, що це правильно, зараз дати "зелений коридор" добровольцям.

Міністр пообіцяв, що готовий за місяць розглянути списки. Зараз я домовилася з "Юридичною сотнею", що вони проведуть первинну верифікацію, а потім ми ці списки подамо міністру на стіл, і міністерська комісія проведе вторинну верифікацію.

Якщо з певними добровольцями будуть складнощі, як наприклад "Правий сектор" чи ДУК, то значить потрібно вносити зміни в законодавство!

Неможна цих людей залишити обабіч тільки тому, що недосконалий закон.

Чиновники, судді, депутати – мають прямий обов’язок перед добровольцями і волонтерами, за чиїми спинами вони зберегли собі життя і можливість спокійно працювати.

Ідеальне рішення – щоб держава розібралася в кожній конкретній справі, адже дійсно можуть бути люди, які хочуть під загальний резонанс, "шумок" щось отримати.

Державна машина має бути сконцентрована на тому, що людина, в якої є свідки, є фотодокази, відеодокази, але просто немає довідки на довідку і довідки на довідку – тисячі папірців, ця людина має бути визнана, якщо вона дійсно брала участь у бойових діях.

Я знаю, що навіть деяких "кіборгів" досі держава ніяк не визнає…

Марія Берлінська на зустрічі з міністром оборони. Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook

Чому важливий цей статус? Передусім це страховка для здоров’я. І, у випадку загибелі тих, хто досі лишається на фронті неофіційно, воюючи як доброволець, це страховка для родини. Родина отримає, у випадку пошкодження здоров’я, можливість лікуватися, діти отримають якісь виплати і так далі.

Я вважаю, ці люди заслужили на це страхування – значно більше, ніж ті офіцери, прокурори і судді, в яких зараз паломництво в зону АТО під Бахмут… є просто реальні випадки одноденні, дводенні, люди, які просто приїжджають і зразу їдуть назад отримувати пільги.

Окреме паломництво за УБД в Часів Яр штабних офіцерів – сидять під шквальним бюрократичним вогнем, на них падають канцелярські приналежності великого калібру, вони проливають кров мішками за десятки кілометрів від фронту і отримують "учасника бойових дій".

Я вважаю, що це учасники щурячих перегонів, які горіли в "чугуївських котлах".

Зараз я цю історію максимально намагаюся повернути в те русло, аби протягти одним потягом всіх, хто дійсно брав участь і досі ніяк не визнаний. Маємо бути свідомими того, що це тривалий процес.

Треба сконцентруватися спершу на чомусь одному. Якщо зараз братися і за статус добровольців, і за питання, чому їм не дозволяють знаходитися на фронті, і за питання іноземців-добровольців і їхнього громадянства – тут є цілий спектр проблем, якщо розпорошитися, не вдасться нічого. Поступово.

"НЕНОРМАЛЬНО, КОЛИ АРМІЯ ПОДІЛЯЄТЬСЯ НА ЛЮДЕЙ І ЖІНОК"

"Невидимий батальйон" – два роки тому це були просто результати соціологічного дослідження і фотопроект. Я це починала так.

Але мені мало було оголосити, що в суспільстві є така проблема. Важливо було її вирішити. Тому була створена ціла адвокаційна кампанія.

Півроку це були ефіри, це підтримали міжнародні організації (ООН Жінки, УЖФ, DCAF) постійно давала інтерв’ю пояснюючи реальний стан справ, спілкувалися з журналістами, експертами, депутатами. Круглі столи та експертні дискусії.

В певний момент підключилися народні депутати з міжфракційного об'єднання "Рівні можливості" (серед них, наприклад – Ірина Суслова, Марія Іонова, Олена Кондратюк та Ірина Геращенко).

"Невидимий батальйон" – два роки тому був соцдослідженням і фотопроектом, а став фільмом.
Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook

Дівчата виходили під Міноборони "маршем "Невидимого батальйону". За півроку міністр оборони був змушений підпасати розширення переліку посад для жінок.

Зрозуміло, що потім рапортували, що це досягнення Генштабу, керівництва Збройних сил і так далі.

Але ж насправді, нічого б цього не відбулося, відбулося б, але значно пізніше, якби "Невидимий батальйон" не "пушив" це, не лобіював.

Сьогодні законопроект №6109, поданий Іриною Сусловою, прийнятий в першому читанні (ідеться про зняття обмеження щодо проходження служби військовослужбовцями-жінками у запасі; зрівняння вікового цензу для жінок і чоловіків при прийнятті на військову службу; уніфікацію принципів призначення до складу добового наряду, направлення у відрядження та проходження військових зборів військовослужбовцями-жінками і чоловіками – авт.).

Можна нас привітати – та "скала", яку моя команда "лупали" два роки, сьогодні тріснула.

Коли міністр розширив перелік посад в червні 2016 – певна цеглина з цієї стіни впала, тепер – ще великий шматок цієї стіни.

Я вважаю, це велика заслуга людей, що боролись за це, перш за все дівчат, які розуміли, що це ненормально, коли армія поділяється на людей і жінок.

Риторика, яку я всюди артикулюю – найсильніші армії світу комплектуються за принципом професіоналізму, а не статі.

Нам потрібна професійна сучасна армія, отже, нам треба орієнтуватися на кращі світові зразки, де фактично немає заборон – США, Ізраїль, Норвегія. Проходиш повноцінний, прозорий відбір, можеш – служиш.

Я запросила "Юридичну сотню" – і ми спільно зробили юридичне дослідження за моєю редакцією. Станіслав Івасик цим займався. Це прискорило процеси.

Соціологічне дослідження – це одні дані, якими можна було оперувати як аргументом, юридичне дослідження всього сектору безпеки й оборони – це ще одне дослідження на предмет гендерної рівності.

Це два аспекти, плюс фотопроект, і тепер фільм. Тобто ця адвокаційна кампанія "Невидимого батальйону", вона об’єднує тематику з різних точок зору…

Адвокаційна кампанія "Невидимого батальйону" об’єднує тематику з різних точок зору.
Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook

Ідея фільму виникла у мене, команду збирала я. Героїнь, в принципі, теж підбирала я – такий список, з якого потім режисерки відбирали тих, хто їм ближче.

Разом з тим, моя роль в художній цінності кінопроекту насправді не дуже велика. Це абсолютне спільне досягнення режисерок і героїнь. Велику частину внутрішньої організаційної роботи взяла на себе виконавча продюсерка – Оксана Іванців.

Моя задача полягала в тому, щоб зібрати команду професіоналів, об’єднати їх цією ідеєю, правильно поставити задачі і не заважати їм працювати. Таким чином ми зняли цей кіноальманах, і це фактично перше документальне повнометражне кіно в Україні про жінок на війні, ще й зняте жінками.

Мені було цікаво, щоб це зняли жінки-режисерки. В проекті задіяно до 20-ти жінок. Були й пацани, але здебільшого таки жінки.

І це було теж цікавим спростуванням тези про те, що жінки разом не можуть нічого створити, має бути обов’язково керівник-чоловік. Керівник проекту – я.

І в нас вийшло дуже сильне кіно – я говорю так не лише тому, що продюсер, воно дійсно надпотужне, я бачила реакцію залу, коли ми його презентували нещодавно. Це було щось неймовірне, люди були вражені силою цих історій, і мені дуже важливо, що люди почули голоси "Невидимого батальйону" українських жінок, що наш "батальйон" почав бути видимим.

Мені важливо було почути думку від волонтерів і від бійців, які занурені в це все життя, всі ці чотири роки, і яких здавалося б, мало чим можна вразити.

Хлопці-бійці сприйняли вражено. Сказали – ще такого не бачили, і не думали, що їх – вони там все це бачать постійно – можливо зачепити. І це класно, значить, кіно живе.

Було важливо створити непафосну історію, і режисеркам це вдалося.

Важливо цим фільмом нагадати світові, що війна триває – через жіночі історії.

Ми зараз цей фільм будемо показувати по світу, будемо возити його і по фестивалях, робити покази в університетах і кінозалах.

Програма показів по Україні та світу саме складається. Але це буде обов’язково і Британія, і Сполучені Штати, і Канада, і країни Європи. І міста України. Ми відкриті до співпраці.

В цьому фільмі одна проста мета – його показати. Неважливо "зрубати бабла". Важливо його привезти, якщо люди в містах готові за це братися, можна нам писати, і ми будемо включати в графік показів.

Все, що нам потрібно, це елементарні технічні вимоги для показу і покриття якихось простих витрат, щоб режисерки, героїні могли приїхати і після фільму поспілкуватися з глядачами.

На показі фільму була запропонована цікава ідея однією з героїнь – зняти фільм про жінок, в яких загинули чоловіки, які служили разом з ними, і вони продовжують служити.

Або про жінок, в яких загинули чоловіки, і які прийшли служити на їхнє місце.

Це ціла окрема історія.

ІНФОРМАЦІЙНЕ Й ТЕХНОЛОГІЧНЕ ОЗБРОЄННЯ

"Невидимий батальйон" – це наша зброя в інформаційній війні. Це протидія російській пропаганді. Мені цікаво в подальшому створювати проекти, які нам допоможуть виграти цю війну.

Зі своїми однодумцями я, з одного боку, постачаю технічні засоби розвідки на фронт і воюю з 2014 року технологіями, з іншого боку, я воюю в інформаційному полі, створюючи такі фільми, тут ми воюємо уже як солдати інформаційної війни.

[L]Наша задача показувати світовій спільноті правдиву, реальну ситуацію на фронті.

Проекту "Око небесне" рівно рік. Все доволі просто – приводжу на фронт і роздаю на передовій дрони, навчаю бійців літати.

Мені цікавий взагалі розвиток галузі аеророзвідки. Також мені цікаво продовжувати брати участь в інформаційній війні, нам українцям час навчитися вигравати ці битви в сучасному інформаційному світі.

І авіація, і професійна армія, і гендерна рівність, і сучасні технології мені цікаві рівно тому, що цікаве майбутнє. А це і є майбутнє. Я хочу щоб воно відбулось для нашого суспільства, щоб ми не залишились вкотре на узбіччі історії, сировинно-ресурсним придатком.

Я абсолютно відкрита до спілкування зі всіма притомними людьми. Значно легше говорити і грати "на своєму полі", аніж на "полі" противника, але я не звикла тікати з поля бою.

Я готова розповідати про той досвід, який у мене є, ту дійсність, яку я проживаю, і за що я можу ручатися щодо достовірності. Абсолютно готова ділитися, в тому числі з російськими журналістами.

Разом із тим, у мене діалог можливий з тими росіянами, які можуть чітко проартикулювати, що їхня країна окупувала мою країну, напала і вбиває мій народ. Вже четвертий рік. Тільки так.

Якщо ж починаються "мишебратья", "няш-мяш, Крим наш", розмова припиняється на старті.

Війна навчила… стійкості, абсолютної відсутності ілюзій щодо влади і політики, вірі в своїх людей, в свій народ.

Я думаю, більше сміливості в мені з’явилося, впевненості в тому, що не потрібно боятися. Потрібно літати, у всіх значеннях!

Марія Берлінська: "Потрібно літати, у всіх значеннях!"

І це – не лише про безпілотники: в мене є мій льотний інструктор Ігор Петрович Табанюк, який є військовим льотчиком, люб’язно погодився мене навчати. Зараз я відкриваю для себе з ним небо.

Я б хотіла літати професійно, але поки про це не йдеться. Зараз я на першій сходинці, мені для початку треба отримати PPL – "приватну ліцензію пілота". Але це така доволі дорога історія, у мене немає зараз коштів, щоб оплатити собі це навчання.

Взагалі тема малої авіації – окрема обширна тема. Це повністю закинуто, а потрібно розвивати її на державному рівні. Тому поки літаємо так.

Головне, що літаємо. Видимість хороша, швидкість і висота в нормі)

Олена Максименко, спеціально для УП.Життя

Реклама:

Головне сьогодні