Як з Молодіжного молодь виїхала. Історія одного забуття

– Скажіть, а де тут ввечері молодь відпочиває? – запитую бабусь, які сидять на лавочці на проспекті Леніна.

– Та яка молодьож, – сміються бабусі, – оце ми і є вся молодьож, яка тут залишилась.

Поряд, біля сільського клубу селища Молодіжне, що в Кіровоградській області, пухнастий чорний кіт уважно розглядає репертуар на поточний місяць. Приєднуюсь. Читаємо: вечір відпочинку, виступ танцювального клубу "Черемшина", презентація вокального гуртка "Калинонька".

– Оце ж наш найбільш зацікавлений глядач, – повертається з обіду пані Люба, завідувачка клубу, – він точно читати вміє, бо в бібліотеці між книжок полюбляє спати (сміється, – авт.).

– Кіт і на дискотеки в селі ходить? – питаю.

– Не в селі, а в селищі міського типу. І не на дискотеки, а на вечори відпочинку. Так нам правильно кажуть називати у сільраді, – виправляє мене пані Люба. – Та приходять, бува, людей 6-7. І усі в телефонах сидять. То що, мені їх за руку тягнути танцювати?

Зовсім неохоче пані Люба розповідає про іншу забаву молоді. Їй вже й назву дали – "горіхова мафія".

– Люди, які живуть у приватних будинках, жаліються на те, що вночі школярі крадуть горіхи, а потім продають їх, – каже жінка. – Вже двоє собі хребти зламало – вночі з ліхтариками на дерева лазять, розумієш. Так заробляють.

Щоправда, така поведінка молодих селян – це сезонне явище, допоки є горіхи. Пані Люба каже, що старші жителі селища не на жарт налякані поведінкою підлітків.

– Та молодь, може, десь би й відпочивала, але вони коли сідають на лавочці, то їх "пенсія" одразу ж виганяє, бо ті їм заважають, – втручається 40-річна пані Наталя з сусіднього села.

– А як же тут спати, як я їх намагалась перерахувати, та на 20-му збилась. Вони з різних сіл сюди як посходяться, – виправдовується 75-річна пані Марія. – І пиво п’ють під вікнами. Я стара і хвора – мені геть не до їхнього галасу.

СПОЧАТКУ БУВ ЗАВОД, ПОТІМ – СЕЛО

Селяни говорять, що Молодіжне посіріло рівно тоді, як 90-го року зачинили цукровий завод – єдине місце заробітку.

Втім, спогадами про ті часи люди живуть і досі. А ще – сумують за єдиним молодим техніком на усе селище. Він ремонтував усе, майстер на всі руки. Та кілька тижнів тому чоловік змушений був покинути селище та влаштуватись на гідну роботу в обласному центрі.

Саме тому тема молоді, якої тут майже не залишилось, – для жителів є наболілою. Кілька людей похилого віку охоче підключаються до розмови на проспекті смт. Молодіжне. Усі між собою знайомі.

90-го року зачинили цукровий завод – єдине місце заробітку

Спочатку, кажуть, збудували Долинський цукровий завод, а тільки опісля – 1960-го року, обабіч звели сотню двоповерхових будинків, школу, дитсадок, лікарню, пошту та міськраду. А також – єдиний чотириповерховий будинок – одвічне місце зустрічі для селян. Він відрізняється від решти.

Звістка про зведення заводу одразу розлетілась Україною. Василь Антонович їхав сюди аж з Вінницької області.

– У 1965 мені було 25, – розповідає пан Василь, – я тільки одружився і з молодою дружиною та маленьким сином ми переїхали до Молодіжного. Бо тут були великі перспективи. Я почав працювати вантажником і нам виділили однокімнатну квартиру. Яке ж це щастя для новоствореної сім’ї, хіба ні?

Молодь в Молодіжне постійно прибувала. Вже 1989-го року населення складало 2187 людей.

– Я за 500 рублів зарплатні за 2 роки будинок в сусідньому селі побудував, – з гордістю пригадує пан Василь, – і переїхав туди з сім’єю. Та і заздрили нам з усіх сіл навколо. Тут-бо було все для життя.

За переписом 2017-го року, населення селища – 1241 людина. Проте тепер найчастіше тут можна зустріти людей похилого віку та з півсотні собак і котів.

За 4 дні мені не вдалось побачити жодної особи (за виключенням двох підлітків), молодшої за 40.

Фотографую пана Василя біля його улюбленого місця роботи, що нині стало не більш ніж місцевою пам’яткою.

Пан Василь на фоні свого колишнього місця роботи

Чоловік біля трьох величезних колон здається мурахою. Охороняють завод тільки деколи, боячись, що люди розкрадуть увесь металобрухт.

В селі подейкують (а може, просто хочуть вірити), що на місці цукрового заводу скоро зведуть сонячну електростанцію. Мовляв, проект затвердили 2017-го року. Від цього, сподіваються, село пожвавішає.

– Пам’ятаю, як в посьолку усі обідали під дзвін, що роздавався на заводі, – розказує колишній вантажник цукрового заводу, – так-от, цим дзвоном кликали їсти робітників, але йшло до обіду все селище. Просто звикли. А прокидались під рев сотень автомобілів, що розвозили цукор по СРСР.

ЦЕ ТЕПЕР НЕ МОЛОДІЖНЕ, А СТАРЕЗНЕ

Пані Галина та пан Михайло живуть у селі вже більше півсотні років. Усе – разом.

Галина протягом 37 років вчителювала у тутешній школі, а Михайло майже увесь свій вік пропрацював журналістом. Михайлові – 79. Галина – на 4 роки молодша.

– Я вам так скажу: зараз вийдеш надвір, а там тільки й ходять, що з ціпками, – говорить Михайло, – селище вже давно не Молодіжне – воно "Старезне".

Пара пригадує, яким село було у 90-х: не було місця, щоб пройти проспектом. Всюди – молодь.

– Хіба між деревами треба було проходити. Люди місця не залишали. Перерва у школі, обід на заводі – усі собі говорять, сміються. Селище було живим, тепер – напівмертве, – каже чоловік.

Пані Галина та пан Михайло живуть у селі вже більше півсотні років

Пан Михайло розповідає про завод і, стоячи на колінах, підписує мені на згадку книгу зі своїми віршами.

А от у книзі "Кіровоградщина – мій рідний край" почесне місце серед відомих людей Кіровоградщини займає директор цукрового заводу – Васільєв. Тут про нього згадують часто і тільки добрим словом. Він, мовляв, і квартири давав, і робочі місця.

Пан Михайло, відмовившись від престижної посади директора пошти у іншому селищі, теж тоді пішов працювати на завод.

– Хоча перед тим, як нам квартиру виділили, ми мусили ночувати у шкільному медпункті. Вдень – Галя вчителює, а я – на заводі, – згадує пан Михайло.

Нині будинки тут купують тільки для дачі. Дешево і газ є. Як для села, – гідні умови.

– Якось ми з Галею дивились телевізор і чуємо, що десь щось стукає, – розповідає Михайло, – спочатку і не зрозуміли, відкіля воно. Може, хтось б’ється, чи до нас хтось прийшов. Тоді визирнули – біля дверей нікого нема.

Піднялась дружина до верхньої квартири – у сусідів все добре.

Пішов я до квартири збоку, а там 7-класник у футбол в хаті грає: м’яч відбивається від стіни. Він – сам. Може, йому й нема з ким грати, не знаю. Я нічого йому не сказав.

Я – ТЕПЕР НІХТО І НІЩО

Дружина Михайла, Галина Мусіївна, зі слізьми на очах згадує, що колись навідувалась до своєї класної керівнички, за кілька десятків років після закінчення школи, коли та вже не працювала:

– "Я – тепер ніхто й ніщо", – говорила моя вчителька. Тепер і я так можу сказати. 37 років пропрацювала у школі. І ні в чому іншому себе не бачила. Але вже і я – ніхто та ніщо. Буває, навідаються до мене мої учні – тоді щастя. І те, частіше хлопці приходять. Дівчата – так-сяк. Більшість звідси вже давно виїхала. Прогресивній молоді тут нема що робити. Воно, мабуть, і правильно, – ділиться вчителька.

[L]У 90-х роках, за словами Галини Мусіївни, у сільській школі навчалось близько 1400 школярів (сюди ходили й з навколишніх сіл), тепер – 160 (нині учні теж приходять з сусідніх сіл).

– Нас ніби зурочили, – припускає Галина Мусіївна, – село за 50 років встигло розбудуватись і майже загинути.

– Такий величезний завод був непотрібен маленькому степовому селищу, де не можна виростити достатню кількість цукрових буряків. Їх ростити б десь там, на Поліссі. Тут їх просто не вистачило. Тому завод і закрили. Щоправда, цим тільки надію людям дали на щасливе забезпечене життя, – підсумовує пан Михайло.

Згадують люди і про те, що колись тут кожні півгодини курсував рейковий автобус до районного центру міста Долинська. Згодом – металеві залізничні колії розібрали без жодних пояснень. Виходу до міського життя стало все менше.

Михайло та Галина говорить, що селище опустіло ще й через те, що молодь їхала вчитись в інші міста і не поверталась. Не приїжджали назад люди тому, що працювати тут стало ніде.

Зачинили тепер більшість відділень лікарні, один з дитсадочків та пологовий будинок.

А от продуктових магазинів більшає. Жителі ходять туди, куди ближче. Бо більшість з них просто не може піти далі. От і ціни в магазинах за 300 метрів одне від одного разюче відрізняються.

– Молодіжне було оазисом, – додає Михайло. – Я як пішов я у 95-му взимку ялинку купувати, то на мене купа моїх однолітків накинулась, обіймали, цілували, вітали.

Зараз вийдеш – пусто, сіро, тихо, страшно. Уявіть, скільки таких "молодіжних" Україною розкинулось.

Марія Марковська, журналістка, спеціально для УП.Життя