“Лишила ключ сусідці, а через день її знайшли мертвою”: історії українок з евакуаційного автобуса
Евакуаційний автобус в Литву голосно гуде людськими голосами. Пасажири діляться між собою історіями та спогадами, аби не захлинутися в горі. А ще голосно реве мотор старенького ікаруса з 70-тих без кондиціонера та фіранок.
Усі пітніють, намагаються не плакати, відволікаються на дітей та собак, час від часу навіть жартують.
Люди в горі мають дві реакції: замовкати або постійно говорити. Ці історії не стоять у них комком у горлі – вони линуть і линуть назовні…
"Українська правда. Життя" записала розмови українок, яким вдалось втекти з окупованих територій та пережити бомбардування.
 |
| Евакуаційний рейс до Литви. Фото: Вікторія Андрєєва |
Три Тетяни і Христина
Двох автобусів у день евакуації виявилось замало. На майданчику для дитячих та інвалідних візків розташувалися три мами з п'ятьма дітьми.
Дівчата були худі, втомлені, такі тендітні. Але мов вовчиці оберігали своїх дітей. Їх звали Таня, Танюша та Тетяна. Вони порізно виїжджали з одного селища, що на Київщині. Їм довелось їхати, сидячи на сходинках автобуса.
Кожна з Тетян має свою історію перетину блокпостів окупантів, довгої дороги до безпечного місця, знову дороги та пошуку. Це замкнене коло мало перерватися у Львові – тепер вони їхали до дружньої та безпечної Литви. Час від часу обмінювалися повідомленнями про "наших хлопців" та новини з передової:
– Кажуть, що будівлі …(рев мотору) більше нема.
– Та, я чула, зараз наші відішли, а ті …. (автобус знову газує)
– Чуєте, а від Наталі так добу нема інформації. Цікаво, чи вдалось звідти вирватись.
– Ну та, з двома ж дітьми…
Поруч зі мною в автобусі сидить Христина. Вона жила в Харкові, збирала з хлопцем документи на іпотеку, а ще – кілька років тому покинула рідний Донбас через тих самих "визволителів".
Вона не плаче, про рашистів говорить зі злобою та міцно притискає до себе французького бульдога:
– Я на першому поверсі жила на орендованій квартирі. То зранку 24-го прокинулась, і не зрозуміла чи я знову вдома, біля Донецька? Чи то мені наснилося? А тоді подзвонила мама, сказала: "Почалось".
Я там два тижні жила, у ванній спала. А якось вигулювала пса, біля нас снаряд розірвався. То він так злякався, що знову почав хрокати та хропіти. Я тоді й вирішила: треба забиратися.
Вдень в автобусі було неймовірно спекотно. Усі наші спроби відкрити хоча б люк зазнавали невдачі – він, на відміну від людей, навіть не хотів триматися.
Від гулу не рятують навіть навушники, тому єдина доступна розвага – це спостереження за іншими пасажирами або споглядання пейзажів у вікні.
Хлопчик з темним волоссям просить одну з Тань гігієнічну помаду. Це Рома, але він не її син – жінка вивозить дитину свого сусіда. Хлопець нервує, тому постійно облизує губи та поглиблює на них маленькі тріщини.
Жінка порпається у поясній сумці, тоді вирішує дістати усі зайві предмети. Серветки, окуляри, павербанк, брелок від машини. Вона здивовано підіймає очі, і говорить на загал:
– Дивне відчуття. Вже два тижні як виїхали, а я жодного разу не згадувала і не шукала ключі від машини, яку ми кинули десь біля блокпосту. Далі було страшно їхати – орки розстрілювали авто.
 |
| Ілюстративне фото. Автор: javiindy / Depositphotos |
Люба і Валя
Автобус робить зупинку, у черзі всі перемішуються, знайомляться, дзвонять чи пишуть близьким. У черзі до туалету знайомлюсь з Любою. Висока приємна жінка років 50 з карими очима та освітленим волоссям.
Вона розгублено смикає у руках хустинку. Питає щось геть буденне, а тоді починає розказувати свою історію. Отак, просто і без додаткових запрошень – їй треба розділити це горе.
– Такий був гарний наш город, в серпні мало б бути 30 років фабриці. І от в 50 років їдь в нікуди з валізою. Вулиці немає, будинків немає. Якщо вони вже фабрику зірвали, то це вже все. Та і наші луплять, і ті… Та і як орків можна вибить, якщо вони через хату поселились? От з чоловіком вже 3 дні жодного зв'язку…
Вона витирає сльози, підходить черга, ми розходимось. Вже зовні біля Люби стоїть сестра Валя – вони двійнята.
– Ото як до мене зайшли – то був останній момент. Бо світла нема, води нема, газу – теж. Ще й ці зайшли. П*здець.
Валя не може дібрати слів до окупантів, тому називає просто "вони". Жінка розповідає, що російські військові спершу постукали навіть, а потім зайшли.
– Коли вони зайшли, у мене квартири більше ніби як і не стало. Я ночувала в сусідки дві ночі. Тоді коридором ледве виїхала до Сум. За день до того – снаряд позаду дому впав, у нас вікна винесло. Над моєю квартирою газову трубу пробило. Орки ж не дають ніяким комунальним службам приїхати. То люди самі якось ремонтували. Добре, що воно хоча б не бахнуло.
– Та-та, світла у нас нема з 9 березня, як ото бомбанули, а в деяких районах – з 3-го дня війни, – підтверджує Люба.
– Ми за селом мали дачу, там теж все вибило, – продовжує Валя. – Я зайшла затулити віконечко – мене трусило від страху. Я за свої 50 років ніколи нічого не боялась. Але стільки всього вже побачила. Наприклад, поговорила зі знайомою, гатити почали, то ми й розбіглись. За пів години вертаюся, а її нема – в будинок влучив снаряд, її розірвало.
На обличчі Валі проявляється гримаса болю, але сльози не йдуть.
– Я хоча б трохи речей перед від'їздом забрала, – каже Люба, – у валізу кинула. Курту легшу, кофтину на зміну. Але де золото моє – навіть не знаю. Бо нема коли про то думати – постійно бомблять. Не можна було навіть спокійно поїсти. То взяла ще документи на квартиру, але нам нікуди буде вертатися – вони все розбомбили.
– Мої документи десь у родичів, напевно не знайти їх вже. А ще у мене була повна "морозилка" м'яса. Не на все життя, але на якийсь би час вистачило. Я лишила ключ сусідці, а через день її мертвою знайшли. Та й яка різниця, як у мене ці "руські" посилилися? – з відразою на передостанньому слові запитує Валя.
Стоянка автобуса завершується, Люба торкається мого плеча і каже:
– Я б дуже хотіла, щоб ніхто не побачив того, що побачили ми. І щоб чоловік живим лишився…
На очах у Люби знову проступають сльози.
 |
| Евакуаційний автобус. Фото: Вікторія Андрєєва |
Нічні історії про "асвабадітєлєй"
Ми перетнули кордон до заходу сонця. Тож коли сутінки почали згущуватися, мами зробили спальне місце для дітей. Близько восьмої, коли вже зовсім стемніло, малеча лягла спати.
Гул стишився та вирівнявся, автобус продовжував розсікати фарами ніч. Ми з Христиною вирішили сидіти по черзі, щоб дати дівчатам з Київщини можливість перепочити "по людські".
Десь опівночі Таня і Тетяна нависли над нами і почали розповідати свої історії. Дівчата кидали їх на нас, наче м'ясник свіжатину на прилавок.
– Була у мене подруга, мала два своїх бізнеси. А як зайшли кадировці в селище, не стало у мене подруги. Зґвалтували її та повісили.
Мовчання та рев мотору. Таня-оповідачка перекидає густе та довге волосся, зібране у хвіст на інше плече. Від ліхтарів поблискують крупні білі зуби, мов перлини.
– Вони взагалі як заходили, завжди по кращих хатах йшли. Вламувались, розстрілювали, гвалтували, забирали машини та техніку. Тож нема у нас бізнесу більше. Ані маленьких крамниць, ані їхніх власників. То мені ще пощастило, що я з чоловіком та дітьми втікла. Страшно було, п*здець. "Асвабадітєлі", бл*ть.
Таня лається через слово, коли згадує історії "звідти". Вона більше не може назвати своє село чи будинок домом. Від нього вже нічого не залишилося. Слухаємо, як через слова виходить її біль.
–Я шо, думала, що так житиму? Я бізнес будувала, хтось квартиру в іпотеку брав, кредити на машини…. Ось місяць вже, як у мене життя, бл*ть, зруйновано. Ніколи той ранок не забуду.
– Я пам'ятаю, як низько-низько літаки летіли, – каже інша Таня. – Можна було розгледіти обличчя пілотів чи сфотографувати їх. Але тоді ми б померли одразу.
Коли ми проїжджали ділянки траси з яскравим освітленням, обличчя Тетян були спотворені від болю.
– А головне питання: проти кого вони воюють? Проти мам та дітей? Якщо ні, то чомусь паркують танки під будинками і ховаються за спинами місцевих? Подонки.
Таня ж випалює факти у гул автобуса зі спритністю м'ясника, що нарізає гуляш.
– На тих блокпостах – "зелені" військові років 20. У них навіть щетина не завжди пробивається. Вони почуваються володарями ілюзорного світу. Вони мені знаєш, що наостанок сказали? Що куди б я не пішла, скоро вони і туди прийдуть "асвабаждать". А воно ж худе та чале, – каже Таня. – Я вища та сильніша, ніж він. А ще у мене є прописка і мій дім, але через цього "асвободителя" я маю покинути свою землю.
– Але вони ж нелюді!… У мене знайома три дні тому теж з Київщини виїжджала з грудним дитям. То їх на блокпосту з авто змусили вийти і руки підняти. То оця тварь підходить до жінки й під дулом автомату питається, чого це вона руки не підняла. Їй довелося дитину на землю покласти, аби він її не застрелив.
Тані пригадують, що орки на блокпостах телефони забирали. Кажуть, в трусах ховали, але якби окупанти знайшли, то в живих би не лишили.
 |
| Ілюстративне фото. Автор: Vianney CAHEN / Unsplash |
Хліб, дельфін та щури
Якщо заплющити очі, то можна було б згадати, як такий самий автобус віз мене років в 15 у дитячий табір в Криму. Так сам пахло гумою, підіймалися клуби пилу, стояв дитячий гомін. А тоді уявити, що Таня і Таня – старші дівчата, що залякують малюків страшилками. Але це наша нова реальність.
– А ще знаєш, як завжди батьки до хліба поважно ставились! Я не розуміла. Але коли рашисти зайшли, то все розграбили та розстріляли. Жодного продуктового нема. Їсти так хотілося, а вдома – ані хлібинки. Ми коли в Києві в магазин зайшли, а там - свіжі овочі та цигарки, уявляєш? А у Львові – свіжий хліб?!
– Так, а у Харкові хліб є, але по 120 гривень за буханку, – розказує Христина. – Кажуть, тим, хто в метро, хлібзаводи розвозили буханки. Але всім все одно не вистачало, часом навіть по шматочку.
– У Львові ми не могли його наїстися, скуповували буханці чорними пакетами BMW. Приїхали, а тут "цеглинка" по 15 гривень? Серйозно, тепленький? Такі ціни ще є?
Ніч щільніше обіймала автобус. Його коливання та постійний гул вже почали заспокоювати, сон підкрадався все ближче. Какофонія звуків заглушала навіть ті фантомні сирени, що намагалися пробитися з підсвідомості. Тані провели ротацію. До мене підсіла третя.
– А у мене у дворі "Дельфін" був. Орки коли гатили, то на моє подвір'я влучили, але він не спрацював. На щастя. Бо у сусіда такий самий вибухнув – ані сусіда, ані будинку. Ще й кілька навколо домів пошкодило. То дивіться, осьо він, – показує Таня на телефоні величезний снаряд, розміром зі справжнього дельфіна. Навіть хвіст металевий. – То приїжджали сапери, витягали, забирали…
Поки вона ховає телефон, Христина говорить поміж дівчат:
– А пам'ятаєте, як ми не вірили, що війна почнеться? Казали, мовляв "Війна, хі-хі ха-ха". Я з Донбасу виїхала, чимало бачила, але уявити собі Харків під бомбами не могла.
– Ми теж не вірили, поки зранку вибухи не почули, – доєднується інша Таня. – А вийшли з дому на двір – там дула танків, добрий ранок, бл*ть. Але я одного зрозуміти не можу, от вони готувалися, говорили про стягування техніки на кордон, навіть військових вчасно з баз вивезли. А про нас хтось подумав? Чому мирне населення прокинулося від обстрілу та танків? За що ми маємо розплачуватися?
Питання повисло у повітрі, воно здригалося разом з новим і новим ревом мотора.
– Пацани написали, що у нас серед своїх завелися щури. Окупанти заходять у точні будинки і забирають хлопців із тероборони. По три-чотири людини. Де вони та чи живі – невідомо.
– Та да, то тільки свої можуть своїх здати, ублюдки!
Раптово розмову перервало сонне шикання інших пасажирок, мовляв, дівчата не кричіть на весь автобус. Пауза поглинула нашу розмову та й затихла, розчинившись у гамірному гулі автобуса. Ми провели чергову ротацію дівчат та стали у проході автобуса. Пасажири спали, Тані намагались подрімати.
Цю "тишу" раптом пронизує дитячий крик уві сні. Напевно, маленькій Катрусі наснилася війна, доки автобус везе її до безпечного Вільнюса…
Вікторія Андрєєва, УП. Життя
Вас також може зацікавити:
По інший бік страху: що відбувається на залізничному вокзалі Львова в час війни
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.