20 днів пекла: історія студента, якому вдалося вибратися з Маріуполя
21-річний студент Маріупольського державного університету Марко Бойко провів у блокадному місті 20 днів. Жив у гуртожитку без світла та зв’язку.
Згодом йому з товаришем пощастило вирватися з "пекла" та нарешті доїхати до Львова.
Цьому передували довгі дні в розгромленому місті та небезпечна дорога через російські блок-пости.
Тим часом його шукала мати Валентина, з якою я познайомилась під час евакуації з Києва.
Через деякий час Марко знайшовся. Він розповів "Українській правді. Життя" історію своїх випробувань, яка може стати справжнім сценарієм для триллера.
Далі – його пряма мова.
"Поки живі, але не знають, скільки протягнуть"
З Валентиною я познайомилась під час евакуації з Києва 7 березня.
Нас з 72-річною матір’ю та 12-річною дочкою зі столиці вивозили волонтери з Солом’янського ринку. В одній машині із Валею ми пережили три тяжкі доби шляху.
Дорогою вона поділилась своєю бідою: єдиний син Марко, який вчиться на другому курсі в МДУ, кілька днів не виходив на зв'язок.
Останній раз Марко дзвонив матері з гуртожитка 28 лютого
 |
| Марко Бойко |
Валентина із сином до 2014 року жили в Донецьку, коли туди прийшли війна, поїхали у Київ. Згодом Марко переїхав на навчання у Маріуполь, а мама залишилась працювати у столиці.
Разом з нами Валя добиралася до села Шаян Закарпатської області, де на неї чекали друзі, яким вдалося взяти в оренду великий будинок.
Жінка трималася мужньо, зберігала оптимізм, але змінювалась в обличчі, коли читала новини з Маріуполя. На очах з’являлися сльози.
Нас довезли до Івано-Франківська, а потім мої друзі забрали на ночівлю у Болехів.
Ранком ми разом поїхали до Мукачева, звідти у Валі була можливість виїхати на Шаян.
Ми постійно тримали зв'язок, намагалися шукати Марка через знайомих волонтерів з Донеччини. Новин про нього довго не було.
14 березня Валя написала мені, що з нею зв’язався однокурсник Марка, який зміг зарядити телефон.
"Поки живі, але не знають, скільки протягнуть. Зв’язок знову зник", – написала вона мені.
 |
| Маріупольський державний університет до війни. Фото mdu |
У той же день мені прийшло повідомлення від однієї жінки, яка відгукнулась на оголошення в Telegram-каналі про зниклих в Маріуполі:
"Сьогодні вийшли на зв'язок наші діти. Дівчина повідомила, що всі, хто знаходився в гуртожитку, живі. Сказали, що Марко – серед них".
Далі на хлопця чекала важка дорога.
Мати щодня відслідковувала новини про евакуацію з Маріуполя та гуманітарні коридори.
А ще молилася, щоб Марко був живий, виїхав з пекла та не потрапив до "ДНР".
Маріупольське пекло: з чого все почалося
Марко каже, що любив грати в стратегії, тому, коли Росія почала нарощувати військову силу на кордонах з Україною, передбачав, що це – не навчання.
"Країна, яка збирає на кордоні понад 100 тис. солдатів, не може пройти повз.
Як в грі "Цивілізація": спершу збирають війська на кордоні, потім нападають.
Але мене всі заспокоювали, казали, нічого не буде", – згадує він.
24 лютого Путін таки напав. Мама кликала сина у Київ, але він вирішив залишитися в гуртожитку з міркувань, що до Маріуполя війна не дійде.
Думка, що треба їхати, прийшла 1 березня після того, як вимкнули світло.
Але коли за добу воно з’явилося, купити квитки на потяг ані на Київ, ані на будь-який інший напрямок, було неможливо.
Міст підірвали, і маріупольці залишилися відрізаними від зовнішнього світу.
Варіантів у Марка не було: довелося залишитися у гуртожитку, де на той момент жило близько 100 студентів, серед них – 18 іноземців.
2 березня у Маріуполі не було світла, опалення та води. Мешканці гуртожитку вже чули здалеку постріли, але в саме місто ще нічого не долітало.
Тоді студенти ще мали запаси їжі: крупи, картоплю та приправи.
У гуртожитку не було газових плит. Врятувало те, що будівельники, які до війни робили ремонт, залишили пічку, яку треба було топити дровами.
Напередодні в будівлі замінили вікна на пластикові, а старі дерев’яні не встигли викинути. Студенти рубали їх на дрова.
3 березня Марко з другом Гошею вирішили сходити за продуктами, банкомати в місті не працювали, однак у хлопців залишилося трохи готівки.
"Магазини були вже зачинені. В єдиний, який працював, була черга з 300 людей. Займати її треба було о пів на п’яту", – згадує Марко.
На той час місто вже було під обстрілами та кілька днів без світла.
Коли хлопці вийшли на вулицю, то побачили, як люди грабують магазини.
"Виносили все. Добре, якщо б тільки їжу, але деякі несли телевізори, шкіряні сидіння. Тягнули пакетами, теліжками. Грабували ломбарди.
Люди вирішили, що якщо магазини не відчиняють, то вони візьмуть все, що треба, самі.
Поліція намагалася їх зупинити та стріляла в повітря, люди розбігалися, а коли вона від’їжджала, знову поверталися грабувати", – розповідає хлопець.
 |
| Фото Evgeniy Maloletka |
Марко та Гоша до пограбуваннь не приєдналися та повернулися додому ні з чим.
Потім вони пожалкують, що не взяли в той день хоч якихось харчів.
"Все це нагадало мені апокаліпсис"
Кілька днів студенти просиділи у гуртожитку, іноді спускалися до сховища, коли було гучно.
З 6 по 8 березня у місті було тривожно, але тихо, і хлопці вирішили вийти подивитися, що відбувається на вулиці.
Здалеку вони побачили залишки згорілого гіпермаркету "Епіцентр".
"Навколо були руїни, на дорозі стояли розбиті автобуси, машина "швидкої" з великою вмятиною, в яку врізалося щось важке.
На окраїнах траси були покинуті машини.
Все це нагадало мені апокаліпсис. Але на той момент місто ще не зазнало страшних руйнувань", – розповідає Марко.
Тоді майже повністю зник зв'язок, люди не могли ані зателефонувати рідним, ані поділитися відео про те, що відбувається в Маріуполі.
 |
| Фото Evgeniy Maloletka |
До того ж, на вулиці похолоднішало. Студенти спали в закритій кімнаті, вкривалися двома ковдрами, під час дихання та розмов з рота йшов пар.
"У нас вже встановився певний розпорядок життя.
Як тільки прокидалися, ходили до джерела по воду. Якось милися навіть.
Свічок не було, користувалися ліхтариками. Готували їжу, спілкувалися, читали книжки", – згадує студент.
У дні тиші була надія, що відремонтують електропостачання, але цього не сталося. А 9 березня почалося пекло.
За крок до загибелі
Снаряди почали падати вже не на окраїнах Маріуполя, а просто поруч з гуртожитком.
Студенти чули звуки ворожих літаків. По місту пересувалася військова техніка та точилися бої.
"Нам пощастило, тому що наш гуртожиток був оточений багатоповерхівками, то вони нас закривали. Але будинки поруч були розбиті.
Через дорогу в домі вже була дірка розміром в два вікна", – згадує Марко.
10 березня до гуртожитку українські військові передали небагато гуманітарної допомоги.
На одну людину по 200 грамів рису, по 6 штук печива та пакетиків чаю, а ще воду.
На той момент в гуртожитку було 70 студентів, хтось зміг вийти.
Ті, що залишилися, трималися разом та допомагали один одному. Комендантку гуртожитку Вікторію Павлівну студенти називали "залізною жінкою". Вона турбувалася за кожного студента та залишалась у гуртожитку до останього. На жаль, про її долю нічого невідомо.
У студентів з Туркменістану був мотоцикл, з допомогою якого можна було заряджати телефони.
"Вони брали стопки телефонів та заряджали. Не так швидко, як від розетки, але хоч щось.
І взагалі туркмени нас кілька разів врятували.
Було таке, що ми не їли дві доби. Вони прийшли та поділилися харчами", – каже Марко.
У той же день 10 березня студенти, підзарядивши телефони, пішли на 9-й поверх гуртожитка ловити зв'язок.
Мережі, щоб подзвонити, не було, але з’явилося слабке інтернет-з’єднання. Повідомлення відправлялися довго, але деякі студенти встигли написати рідним важливі слова: "живі, здорові".
Тоді ж на телефони надійшли смс-ки з номеру 777 з таким текстом:
"Украинские фашисты, вы окружены, вам осталось жить недолго, скоро вы умрете!"
12-13 березня обстріли посилювалися. Студенти розуміли, що треба йти з гуртожитку, однак вони гадки не мали, що відбувається на вулиці.
Нарешті вирішили знову сходити до магазину, бо їжа закінчувалася.
Вийшовши з приміщення, хлопці побачили навколо зруйновані будинки, ліхтарні стовпи та тролейбусні проводи валялися на землі.
"Біля гуртожитку стояв палаючий автобус. Дуже багато будівель повністю обвалилися.
Десь кидали бомби, від них летіли осколки, по дорозі ми ховалися, було дуже страшно йти", – описує Марко свій найжахливіший в житті похід у магазин.
Хлопець пригадує, як просто неба лежали трупи.
 |
| Фото Evgeniy Maloletka |
Один вони побачили по дорозі, інший – на лавці біля єдиного в місті працюючого магазину. Люди казали, що чоловіка вбило осколком і його тіло знаходилося там вже четверту добу.
Хлопці прийшли до магазину о 6 ранку, але перед ними було вже понад 200 людей.
Люди стояли в черзі, незважаючи на обстріл, вибухи та російські літаки в небі.
"В 100 метрах від "Дзеркального" впав снаряд, а люди навіть не зрушились.
Ніхто не побіг, не впав, не заплакав. Не заділо, і добре", – каже Марко.
Хлопці стояли в черзі до 11 години, а тоді з магазину вийшли військові, які його охороняли, і сказали:
"Тут зараз буде дупа! Йдіть звідси всі геть!"
Двері магазину зачинили, люди розбіглися.
Сирени в місті вже давно не працювали, бо з 2 березня не було електроенергії.
 |
| Супермаркет "Дзеркальний" до війни. Фото 0629 |
Наступного дня Марко та Гоша знову прийшли до крамниці і побачили, що там сталося.
"Було 2 чи 3 подання. Потім почули, що це був авіаудар.
Руїни, попіл, горіло кілька машин, у середині "Дзеркального" була невелика пожежа, але тушити її не було кому.
Поруч лежав труп жінки, через який всі переступали. Такий собі "звичайний" день", – говорить хлопець.
Пізніше до гуртожитка також прилітав вогняний "привіт" від росіян: снаряд попав у ліфт, осколками на одному з поверхів вибило вікна.
На щастя, студенти не постраждали, бо знаходилися в укриттіі.
Дорога додому через блок-пости
18 березня Марко сказав другу: або ми йдемо зараз, або нам кінець.
У гуртожитку на той час залишалось 30 людей.
Спочатку вирішили сходити на розвідку до місцевого житлового комплексу "Стріла", були чутки, що звідти можна виїхати з міста.
Йшли під обстрілами, однак виявилося, що виїхати звідти неможливо. Машини з білими прапорами їхали повз, людей не забирали, навіть з дітьми. Водії розводили руками.
Тоді студенти пішли в бік блок-посту "ДНР", але зрозуміли, що до початку комендантської години не дійдуть, тому повернулися назад.
20 березня Марко, Гоша, ще один хлопець та дві дівчини вирішили вибиратися з міста через селище Мангуш.
Студенти подолали 18 кілометрів та пройшли один блок-пост "ДНР", біля якого було багато розбитої російської техніки з літерами Z та V.
"Зустріли там студента з нашого гуртожитку. У нього "ДНРівці" відібрали телефон.
Сказали: "принесеш документи, що ти купив телефон, і тоді його повернем".
Вони забирали техніку, якщо вона була хоч на 3% заряджена.
У когось забрали гроші та ноутбук. Боялися, щоб фото відео не вивезли.
Чіплялися через фото руйнувань будівель, де було видно, що розбомбили з літака. У нас було все розряджене, тому у нас нічого не забрали", – каже Марко.
 |
| Фото Evgeniy Maloletka |
У окупованому Мангуші студенти побачили ще одну картину, яка їх шокувала.
У автобусі сиділи цивільні люди – чоловіки та кілька жінок – із загнутими за спину руками.
"Не знаю, хто це був, але навряд – перевдягнуті військові. Напевно, в полон брали мирних людей з села", – розмірковує Марко.
У Мангуші студенти переночували у друзів. Одну дівчину забрали батьки, то ж їх залишилося четверо.
Зранку вони вже прямували у місто Бердянськ Запорізької області, яке наразі окуповане росіянами.
У селищі був інтернет, тож Марко зміг почитати новини і навіть завантажити відео українського мітингу у Бердянську.
Якраз до нього на блок-посту при в’їзді у місто причепилися російські військові.
Окупант сказав, що якщо побачить когось з тих, хто їде у місто, на мітингу, забере "на підвал".
У Бердянську студенти вже відчували, що знаходяться в Україні.
"У деяких місцях майоріли українські прапори, ніхто їх не знімав.
Навпаки, на площі у парку старий пошарпаний прапор замінили на новий.
Місцеві мешканці відкрито висловлювалися на підтримку України і не боялися", – розповідає хлопець.
Біженців поселили в місцевій школі, дали матраци та допомогли з їжею.
Друг з дівчиною вирішили залишитися тут, батьки студентки приїхали та забрали їх на Донеччину.
Марко та Гоша хотіли їхати в контрольоване Україною Запоріжжя.
Росіяни не пускали до Бердянська евакуаційні автобуси, тому хлопці застрягли там на кілька днів.
Але невдовзі з ними зв’язався куратор евакуації і сказав, що автобуси на Запоріжжя стоять в селі Азовське.
Дорогою автобус мав перетнути 10 російських блок-постів. На кожному перевіряли дуже довго, чоловіків просили показувати татуювання, когось затримували та допитували.
Але на передостанньому блок-пості ледве не сталася трагедія.
Окупанти причепилися до чоловіка, який прописаний у Львівській області. Питали, що він робив в Бердянську.
Чоловік казав, що був в Маріуполі по роботі, де його й застала війна. Однак йому не повірили. Людину забрали з автобусу та десь повели.
Через 40 хвилин пасажири почули три постріли.
"Думали, що вбили його. Але через 15 хвилин він повернувся: весь у крові і з розбитим обличчям.
Розповів, що росіяни прийняли його за військового, допитували, били, стріляли в повітря.
Один сказав: або ти зізнаєшся, що ти – військовий, або ми тебе пристрелимо. Вже навів зброю та хотів натиснути на курок.
Але зайшов його командир, спитав, що відбувається, і сказав, що цього чоловіка чекають в автобусі.
Відпустили: "Йди, пощастило тобі сьогодні", – розповідає Марко.
На останньому російському блок-посту колонну з біженцями знову зупинили і сказали, що не пропустять.
Казали, мовляв, "вас зараз українська сторона розстріляє, а ми будемо винні".
Люди сиділи в автобусах до вечора наступного дня. Місцеві приносили їм хліб.
"Я думаю, нас там тримали, як живий щит. Не буде ж ЗСУ по своїх стріляти.
Поки автобуси з нами стояли, росіяни переганяли свою військову техніку", – припускає хлопець.
Врешті-решт, друзі подолали пекельний шлях тимчасово окупованою землею та в’їхали на територію, контрольовану українськими військовими.
"Наші військові ставилися з розумінням. Зайшли у автобус, подивилися, що все нормально, та пішли.
Хоча росіяни розповідали, що українські військові – жахливі, закликали людей не їхати в Україну", – говорить Марко.
У Запоріжжі хлопців розмістили в дитячому садочку та нагодували.
Потім вони сіли на потяг і доїхали до Львова, де наразі живуть у хостелі та вже думають про повернення до навчання.
Зрештою, з гуртожитка вибралися всі студенти. Іноземцям довелося їхати на батьківщину через РФ.
Питаю у Марка, що ж все ж таки для нього було найстрашнішим в ці дні.
"Бачити, на що перетворили Маріуполь. Як людей ховали у дворах розбитих будинків.
Страшно та нестерпно було дивитися, як місто, яке розвивалося, перетворили на руїни", – каже він.
Друзі згадують, що до війни Маріуполь був прекрасним містом, де відкривалися нові парки та магазини, а люди не грабували, а слідкували за порядком та чистотою.
 |
| Маріуполь до війни. Фото: |
"Мій друг хотів залишитися там жити після навчання. Але вже не залишиться", – говорить Марко.
Наразі Валентина з Марком ще не побачилися. Але жінка може кожного дня чути його та знає, що він в безпеці.
Валя вже збирається до Києва, хоче повернутися до роботи, і думає про те, як Марку продовжити навчання.
Вас також може зацікавити:
Окупанти з початку війни вбили 158 дітей, понад 250 – поранені
На Київщині поранена жінка врятувала двох дітей з обстріляної окупантами машини
Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.