Стягувала мертвих з машини, щоб допомогти живим. Фронтові історії бойової медикині

24545
15 липня 2022

Руслана – бойова медикиня на фронті з позивним "Чешир" (скорочено від "Чеширський кіт"). Вона служить вже 5-й рік. У дитинстві дівчина хотіла стати військовою, тож коли провалилась на іспитах у 18 років, попрямувала до військкомату.

До початку повномасштабного вторгнення вона була інструкторкою з тактичної медицини. Але Руслана каже, що їй було замало практики – лише суха теорія і протоколи для "ідеальних умов". 

З початком повномасштабного вторгнення військова отримала практики сповна. Доводилось рятувати побратимів на полі бою, часто – під обстрілами. Одного разу навіть заїхала за своїми хлопцями на позиції до ворога. 

Стягувала "200", щоб допомогти "300", бо евакуаційна бригада вивезла всі тіла скопом. 

А були дні, коли кількість поранених "перевалювала" за 30, і бойова медикиня переставала їх рахувати – механічно виконувала свої обов'язки.

Руслана розповіла для "УП.Життя" про свою пекельну роботу під обстрілами та гордість за врятовані життя.

Перші поранені з поля бою

Руслана мріяла стати військовою з дитинства, бо її дідусь був військовим медиком у Другій світовій. 

Згодом це бажання набуло реальних обрисів – дівчина панувала вступити до академії прикордонної служби. Але – не вдалось.

Її тато запропонував піти до військкомату, і як жартує Руслана, майже відвів за ручку.

Це був 2017 рік, дівчат брали на службу на 2 посади: зв'язківці та кухарі. 

Руслана вивчилась на зв'язківця, але завдяки командиру пройшла курси медичної допомоги та стала інструктором. 

Перший трирічний контракт вона вдосконалювала знання, вчила інших бійців, але гостро відчувала нестачу практики. Наступний контракт провела на "нулі" з піхотою.  Але все змінилось на третьому контракті – ворог розпочав повномасштабне вторгнення. Бойова медикиня тоді була на Донбасі.

"До Нового року все було більш-менш спокійно, а від 16 лютого почали накривати вогнем. То був День єдності, який ми разом з місцевими у Щасті святкували під звуки обстрілів", – починає розповідь Руслана.

 Руслана з побратимами. Фото з її архіву

Зранку 24 лютого почалися масові безперервні обстріли важкою артилерією. 

"За весь період, що я служу, це був найперший і єдиний раз, коли мені насправді було страшно. Я не знаю, скільки всього вони випустили в нашу сторону, але кілька годин вони просто нас крили, крили, крили. Не можна було голову підняти", – емоційно переповідає вона.

За перший день вивезли понад 15 поранених. Був, на жаль, один "200", але забрати його не вдалось – машину з тілом постійно обстрілювали, і після кількох спроб вона перетворилась на купу металобрухту.

Перший поранений Руслани чекав на неї з посмішкою. Сказав, що його трохи зачепило.

"Дивлюся, а в нього рука простріляна: є вхідний і вихідний отвори. Вона кровить, але замість жгута – звичайна пов'язка. Я зробила, як мене колись Ріта вчила – спершу накинути турнікет. І тут йому стало погано! 

Сиджу і думаю: що я не так зробила? Він і сідав, і лягав, і просив зняти той турнікет. Але кровотеча була достатньо така велика, масивна. Тож врятувала не лише руку, а й життя. А потім посипалися один за одним поранені…", – розповідає медикиня.

Читайте також: Із фронту на ринг, з рингу на фронт: історія спортсмена, який взяв до рук зброю, аби захищати країну

За кілька годин вона вперше побачила, як військові – сильні й мужні хлопці, можуть "зламатися" в один момент.

"У нас був хлопчина, який попав під обстріл і бачив, як його побратими почали просто падати на землю і не вставати. Його дуже сильно "переклинило".

Його привезли до мене, я намагалась з ним говорити: чи немає поранень, що сталося, але він на мене ніяк не реагував. У нього в руках був автомат. Він був розібраний. А військовий все повторював, що автомат – у нього зламаний, бо він його зламав і не може воювати. Руки скувало спазмом, розжати пальці було неможливо", – пригадує  "Чешир".

А ще кожен раз, коли обстрілювали позиції та було чутно звуки вибухів поряд, він вибігав на вулицю, наражаючи себе та хлопців навколо на небезпеку, додає дівчина.

Заїхали на позиції до ворога

Спершу Руслана працювала медиком підрозділу, але кадрів дуже не вистачало. Тому її "перекинули" на евакуацію поранених. Вона мала їх забирати з поля бою та везти до стабілізаційного пункту.

" Я не сиділа на місці, а заїжджала на передові позиції та вивозила хлопців до госпіталю. Спочатку мене не хотіли пускати, казали: "Ти ж дівчинка, не дай Бог щось станеться – як ми будемо з цим розхльобуватися?". Потім, коли побачили, як я працюю з пораненими, навіть під обстрілами і зовсім без страху – змінили своє рішення", – розповідає Руслана.

 Руслана і евакуаційний автомобіль. Фото з її архіву

За кілька місяців вона вивезла понад дві сотні жінок і чоловіків з різними пораненнями. Зізнається, що після побаченого спати не могла, бо постійно бачила картинки перед очима.

"Але тобі дають задачу – і ти їдеш. Кожен раз страшно тобі, твоєму водієві, тож ви разом читаєте молитву і їдете в саме пекло діставати хлопців.

Я заїжджала і на позиції та питала, як хлопці. Вони говорили, що коли я на евакуації, готові йти в бій. Це дуже приємно", – каже медикиня.

А якось "Чешир" з медичним екіпажем їхала на евакуацію – а заїхала на позиції до ворога. 

"Ми поїхали на допомогу сусідньому батальйону, бо вони мали великі втрати. Через те, що сили противника переважали, хлопцям довелось трохи відійти. А ми не знали про це і заїхали на передову, в лігво до ворога. Дивимось – а нікого немає.

Миттєво дуже близько відкрили вогонь. Тоді-но ми й зрозуміли, що заїхали не туди. Екіпаж – це не окремо водій і медик. Він має бути як єдине ціле та ідеально розуміти один одного. Тільки я про щось подумаю, а водій уже це зробить. Тож з машини водій вижав 200 км на годину, і ми дивом цілі, хоча й перелякані, повернулись на позиції до своїх", – розповідає дівчина зі сміхом.

Читайте також: Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

Роботи там було багато. Це вперше, коли Руслана побачила, як броньована машина вивозить тіла "200" і "300" разом.

"Скраю на цій машині "двохсотих" закидали, а всередину для безпеки – трьохсотих. Для того, щоб дістати поранених, треба було стягнути загиблих. До цього я сама двохсотих не тягнула, але вибору не було", – продовжує розповідь військовослужбовиця.

Щоб вивезти поранених та вбитих, військові "прикривали" вогнем позиції, обстрілюючи противника. За лічені хвилини медики збирали тіла та рештки. В особливо "криваві" дні з поля бою вивозили близько 50 людей.

Приборкати емоції

Медики мають відключати свої емоції для того, щоб повноцінно працювати, каже медикиня. Але це дуже складно, коли гинуть люди, яких ти знаєш. 

"Скажу чесно: приборкати себе не просто. На початку повномасштабного вторгнення загинуло чотири моїх побратими (двоє хлопців та двоє дівчат), у геть різних місцях, але в один день. Як тільки мені сказали, що вони не вижили, я почала плакати. Кілька годин проревіла. 

Але проплакатися повністю, щоб розслабитися, не вийде. Часом хочеться кричати, але ти не можеш цього тут зробити. Тобі треба зібратися і готуватися до наступного виїзду, до постійного круговороту поранених",  – поділилась Руслана. 

 "Чешир" навчає накладати турікет. Фото з архіву

Часом медикам доводиться забирати тіла чи рештки загиблих. Якось – не могли знайти голову на полі бою.

"Було таке, що після прильоту від людини не залишалося нічого. Одного разу хлопчина йшов на посту міняти когось. Стався прильот і від нього залишився лише таз і переламані ноги. Все. Більше нічого. Ми ходили шукали голову, але не знайшли.

Його опізнали по берцях. Бо хлопчинка приїхав на позицію лише кілька днів перед тим, і волонтери привезли йому новеньке взуття", – розповідає "Чешир". 

Вона зазначає, що проводити медичну евакуацію доводиться не лише для військових, але й для цивільних, які з певних причин лишаються у небезпечних районах.

"Ворогу все одно, кого вбивати. Йому неважливо, діти це, дорослі, старі люди чи медики. За усіма конвенціями медичні хрести чіпати заборонено взагалі, але для росіян це як ціль", – каже дівчина.

Деякі місцеві мешканці, які відмовились від евакуації, часом теж стають живими мішенями для ворога. Наприклад, 85-річна бабуся, яка отримала осколкове поранення, бо під час обстрілу поралась на городі. 

За словами медикині, потерпіла через свій вік вже майже не чує.

"Ймовірно, жіночка навіть не зрозуміла, що сталося. На моє здивування, коли я затягнула їй турнікет, вона просто зчепила зуби і навіть не пікнула, не сказала, що їй боляче. Трималася, як боєць", – зазначає Руслана.

 "Робоче" фото з архіву Руслани

Влягтися на бочок

Під час однієї з евакуацій Руслані довелось вивозити колегу – бойового медика. Він дістав поранення хребта і таза. Вона каже, була дірка розміром з кулак. 

Чоловік сидів на броньованій машині, коли розпочався черговий артилерійський обстріл. Осколок, схожий на букву L, прилетів йому в спину. Він впав з "броні", відчув гострий пекучий біль в спині та зрозумів, що не може рухати ногами.

"Коли ми його забрали, він такий весь на позитивчику був, хоч і лежав та кричав, що йому болить. Але – не здавався. 

Він розказував, що коли він впав, подумав: "Ось вже все". Ліг на бочок (у  стабільно бокове положення), якщо почну відключатися – так хоч язик не западе. А те, що в нього ззаду в спині  діромаха, це вже таке. І ото лежить задає собі питання – невже це все? Потім, каже, різко взбодрився, і каже – ні, я не збираюся вмирати", – переповідає історію військова.

У той момент поранило ще декількох хлопців. Коли всі попадали, почали кричати: "Медика!". А він кричить – я сам поранений. І всі сполохалися – медик поранений, швидко взяли білу сумку, завантажити усіх поранених техніку броньовану, поки Руслана з водієм їхали в їхню сторону. 

Читайте також: Готові пригнати хоч фуру: дорожні хроніки жінок-водійок, які везуть авто на фронт

Інша важка медична евакуація зі стабілізацією відбувалась після одного з найжахливіших кривавих боїв у Ямполі. 

У той день медикиня пересіла до іншого водія і поїхала не зі своїм екіпажем на маленькій чотиримісній Renault. Вона зізнається, що не взяла з собою ані каску, ані автомат – надягла тільки броню і медичний рюкзак, бо їхала за дорученням.

"Коли ми приїхали в те село, там було багато поранених – повна броньована машина, і поранених продовжували везти. Ми від'їхали до лісу, я відсортувала їх і дивом запхала 5 поранених в "Рено", а сама – лишилась допомагати далі. За інструкцією я мала б поїхати з ними. 

Можливо, це була моя помилка, але вона коштувала двох врятованих життів", – каже Руслана.

 Бойова медикиня Руслана. Фото з архіву

В одного пораненого, яким займалася бойова медикиня, були перебиті обидві ноги, рука і вхідний отвір в районі попереку. Через травму кожен вдих та видих супроводжував хрип.

"Коли він був на броньованій техніці зверху, він ще дихав. А коли його зняли та поклали на землю, він перестав дихати і хрипіти. Коли його стягували чи, можливо, навіть коли його затягували  на цей БТР, турнікет з нього сповз з ноги. Він унизу  бовтався, тож ні про яку ефективність говорити не можна. 

Я йому вколола знеболювальне, повернула на бочок, оглянула інші турнікети і посадила іншого пораненого, щоб той дивився, чи дихає важкопоранений. Мовляв, якщо перестає хрипіти – одразу кличеш", – згадує вона.

Іншим пораненим займалися хлопці-побратими. Вони робили все те саме, що й Руслана – перевіряли та накладали турнікети, бинтували поранення. 

"Я свій рюкзак відкрила, кажу – дивись на мене і роби так, як я. Якщо не знаєш, махай мені – підійду та зроблю", – розповідає дівчина.

Читайте також: Як залишитися людиною під час війни: 13 запитань психотерапевту

З цими важкопораненими поїхав медик. Коли Руслана запитала, чи вони вижили, їй відповіли: "так, один заговорив, а другий закурив".

"Іноді здається, що ти приймаєш неправильні рішення для себе та для своєї безпеки, але коли ти бачиш пораненого – не можеш діяти інакше. 

Коли хлопці бачать те, на що ти йдеш заради них – вони закриють своєю спиною і зроблять все, щоб зберегти твоє життя. Тож кожен має робити те, що він вміє і знає. І хто, як не ми?", – на завершення питається Руслана.

І додає, що робить все на 100%, де половину складають теоретичні знання, а іншу половину – бойовий досвід. У протоколах надання допомоги пишуть про "ідеальні" умови, а їх на полі бою бути не може.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя





Головне на сайті