Тортури й справи про "тероризм". Історія волонтерів з Маріуполя, які вийшли з полону

9500
22 липня 2022

Наприкінці березня російські окупанти полонили 33 волонтерів з Маріуполя, які вивозили містян і доставляли гуманітарну допомогу.

Росіяни ув’язнили їх на території колишньої виправної колонії №120 в окупованій Оленівці та інкримінували "тероризм".

Українці провели у полоні понад 100 днів, перш ніж вийти на волю.

Нині з ув’язнення витягли 32 волонтерів – один водій Сергій Тарасенко досі перебуває у колонії.

Волонтери Ганна Ворошева, Костянтин Величко і Станіслав Глушков дали пресконференцію у Варшаві, яку транслював польський YouTube-канал Telewizja Obywatelska.

Вони розповіли про своє ув’язнення, умови утримання в колонії Оленівки та довгий шлях до волі. 

"УП. Життя" записала найважливіші моменти цієї розмови.

Читайте також: Окупанти полонили 33 волонтерів та інкримінують їм "тероризм". Історії водіїв, які рятували людей у Маріуполі

 Ганна Ворошева, Костянтин Величко і Станіслав Глушков дали пресконференцію у Варшаві

Початок полону

"Нам замотували очі та руки скотчем, надягали мішки на голову"

Усі волонтери, яких викрали росіяни у Маріуполі – були цивільними людьми.

До початку великої війни 24 лютого Ганна Ворошева була організаторкою свят, Станіслав Глушков – водієм міжнародних перевезень, а Костянтин Величко – працював у ІТ.

Після повномасштабного вторгнення усі вони почали займатися волонтерством.

Костянтин вивозив жінок та дітей з Бердянська і координував волонтерську діяльність у Запоріжжі.

Ганна допомагала мешканцям Маріуполя і працювала на медичному складі, а Станіслав – у волонтерському центрі в Запоріжжі.

Однак уже наприкінці березня російські окупанти не пропустили їх через блокпост і "провели" по кількох місцях ув’язнення.

 Костянтин Величко працював у ІТ. Фото: 

"На крайньому блокпості Маріуполя російські військові під дулами автомата зняли нас з нашого транспорту і під конвоєм проводили нас до Нікольського. 

Наш бус був маркований усіма необхідними знаками, ми мали бейджики волонтерів, документи, паспорти – усе необхідне, щоб зрозуміти, що ми цивільні і займаємося евакуацією", – каже Костянтин Величко.

Російські окупанти стверджували, що водії вивозять людей за гроші, перевозять бійців ЗСУ, а також дають свої документи бійцям полку "Азов", щоб ті нібито могли покинути Маріуполь.

"Це була суцільна маячня, але, зрештою, це призвело до того, що нас закинули у камеру, і так почався наш шлях у 120 колонію", – додає він.

Перш ніж помістити у колонію, окупанти привезли волонтерів до так званого "Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю" у Донецьку. 

"Майже на всіх етапах нас переміщували із зав’язаними очима. Нам замотували очі та руки скотчем, надягали мішки на голову…

Якщо я неправильно сидів, мене били по ногах, якщо неправильно опускав руки – били по руках", – каже Костянтин.

За словами Костянтина, у камері з ним перебували й інші затримані українці: колишні військові та цивільні.

Багатьох із них окупанти катували струмом.

"Ці хлопці розповідали нам, що до них застосовували фізичний вплив. Вони (окупанти – ред.) чіпляли електроди до пальців ніг або клали ув’язнених на металевий стіл, обприскували водою та подавали напругу", – каже Костянтин.

Читайте також: Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

Умови утримання в Оленівці

"Постійно було чути звуки побиття чоловіків"

 Ганна Ворошева з перших днів великої війни допомагала маріупольцям

"Коли нас привезли на територію колонії, нам відкрилася гнітюча картина: закинуті території з кількома двоповерховими бетонними будівлями. Одна з цих будівель називалася ДІЗО і була дисциплінарним ізолятором.

Ці будівлі не експлуатувалися з 2010 року і підлягали списанню. Ця територія не могла бути призначена для утримання нікого абсолютно, особливо людей", – каже Ганна Ворошева.

У будівлі з 2 поверхів було 19 камер, де могли розміститися не більше сотні людей.

Окупанти залучали полонених до різноманітних робіт у колонії – однієї ночі Ганну викликали для того, щоб провести "перепис" у камерах.

"Так я змогла потрапити на другий поверх дисциплінарного ізолятора і на власні очі побачити, що в камері, яка була розрахована на утримання 10 людей і мала площу не більше 20 метрів квадратних, одночасно утримувалося 55 чоловіків. Вони спали по черзі", – розповідає волонтерка.

Усі камери були переповнені, але кількість полонених зростала щодня.

За словами Ганни, у корпусі, який був розрахований приблизно на 100 людей, одночасно утримувалися до 800 людей.

"Найжахливішим було те, що постійно було чути звуки побиття чоловіків, їхні прохання припинити тортури", – каже Ганна Ворошева.

Спочатку полонені волонтери утримувалися в ізоляторі, який конвоїри називали "ямою".

Там було відсутнє водопостачання, каже Ганна. 

"Каналізація була влаштована таким чином, що все накопичувалося у зливній ямі і це все завжди було забите. Перші кілька тижнів було особливо жахливо, тому що забороняли користуватися туалетом і це було особливим видом тортур. 

Нас оточував бруд, занепад і пронизуючий холод", – розповідає волонтерка.

  Волонтерка Ганна Ворошева до війни працювала організаторкою свят. Фото: Facebook

Полоненим жінкам не видавали прокладки та інші засоби гігієни. 

"Деяким із нас довелося пройти по 3-4 менструальних цикли без цих засобів. Це були окремі катування – інакше це не можна назвати. Випросити ці засоби було неможливо", – пригадує жінка.

У багатьох камерах були відсутні дошки, на яких можна було спати, тому полоненим доводилося спати на бетонній підлозі.

"Особливим дефіцитом була питна вода. Ми могли розраховувати на воду в об’ємі 150-200 мл на людину в день. Інколи й цього нам не діставалося", – розповідає Анна.

Технічна вода також була в дефіциті.

"На момент потрапляння в колонію всі люди вже були в екстремальних умовах і здоров’я не витримувало ні холоду, ні стресу – всі починали хворіти.

З кожної камери було чути кашель. Але ні ліків, ні медичної допомоги, ні однієї пігулки, навіть окропу у нас не було", – пригадує жінка.

Якість їжі на "ямі" волонтерка також пригадує з жахом.

"Перше що я побачила з їжі – це близько 150 грамів сірого хліба, і брудна миска, яких теж не вистачало. У подальшому їжу приносили тільки у брудних використаних мисках, де були розварені макарони і тюлька. Це холодне місиво, яке необхідно було їсти для виживання".

У колонії був туалет, призначений для "працівників", але ним також могли користуватися люди, які обслуговували інших полонених, зокрема розносили їжу.

"Одного разу дівчата, які розносили їжу, повідомили, що у туалеті на підлозі з’явився прапор України і конвоїри змушували наступати на нього. Ніхто з полонених не став цього робити".

Утім, за словами Ганни, одну з жінок намагалися змусити наступити на прапор.

"Вона відмовилася і за це була покарана тим, що не могла більше виходити на вулицю і її відсторонили від роботи", – каже волонтерка.

Читайте також: "Я їм не сподобалась": історія дівчини з Маріуполя, яка пройшла фільтрацію окупантів

Переміщення з "ями" у бараки

"Нашим дітям та сім’ям вони сповістять, що ми полетіли у космос"

 Волонтер Костянтин Величко. Фото: Facebook

Після 2 тижнів в ізоляторі Костянтину Величку вдалося дізнатися від інших полонених, що на території колонії є так звані бараки, де умови перебування кращі, ніж в ізоляторі.

"Тобто можна дихати повітрям, можна лягти й спати, а не спати сидячи. За першої нагоди ми змогли запитати одного з офіцерів на прізвище Якурнов, який був начальником опервідділу колонії, щодо того, як ми можемо потрапити в ці бараки", – каже Костянтин.

За декілька днів Якурнов запропонував привезти у колонію кілька ноутбуків, тому що вона була повністю ізольована.

"Також у цьому брав участь начальник колонії Євсюков Сергій Володимирович – він усіляко цьому сприяв", – додає звільнений волонтер.

Полоненим дозволили зв’язатися з рідними. В обмін на кращі умови утримання їм потрібно було заплатити гроші або передати цінні речі.

"Нам давали зробити один, максимум два дзвінки рідним. У такий спосіб вони вперше за декілька тижнів дізналися, що ми живі і перебуваємо у колонії. 

Нам давали зробити дзвінок, ми мали пояснити, де ми перебуваємо, що у нас жахливі умови, і що потрібно передати в колонію гроші чи матеріальні цінності, щоб поліпшити наше становище", – розповідає Костянтин.

За словами чоловіка, з багатьох полонених волонтерів вимагали гроші на будматеріали.

Вони мали самостійно ремонтувати напівзруйновані бараки, щоб перебувати на свіжому повітрі.

 Станіслав Глушков до війни був водієм. Фото: Facebook

"Хочу наголосити ще раз ім’я та прізвище начальника колонії – Євсюков Сергій Володимирович. На мою персональну думку, це один із найжахливіших катів, який керує усім цим табором. 

Він неодноразово розповідав нам, що ми залишимося там щонайменше на 10 років, що нашим дітям та сім’ям вони сповістять, що ми полетіли у космос чи ми військові льотчики, які загинули. Він постійно тиснув на нас", – наголошує Костянтин Величко.

Спочатку конвоїри та адміністрація у колонії в Оленівці були з ОРДО, розповідає Станіслав Глушков.

Однак за два дні до приїзду українських військових з "Азовсталі", багатьох з яких нині утримують в Оленівці, приїхала російська адміністрація.

"Вони підняли російський прапор. Повністю був бренд, що це російська тюрма", – додає водій.

Читайте також: Окупанти пропонували полоненому "Азовцю" паспорт "ДНР" – інтерв'ю бійця

Кого ще утримують в Оленівці

"10 років – це найменший строк, який ми бачили"

 Колишня 120-та колонія в Оленівці. Фото: zmina.info

За словами Ганни Ворошевої, за весь час перебування у полоні її утримували у кількох різних камерах.

Разом з нею в ув’язненні перебували і цивільні, і військові жінки.

"Я була з колишніми співробітницями поліції, один момент я була в камері з дівчатами, які вийшли з "Азовсталі" – це були медики та кухарі. Була з військовими ЗСУ. 

Там були дівчата абсолютно різних категорій: і вагітні жінки, і мами маленьких дітей, жінки, у яких закінчився контракт, бухгалтери Нацгвардії та абсолютно цивільні жінки", – пригадує Ганна.

Волонтери Костянтин і Станіслав утримувалися разом.

"Ми бачили дуже багато різних людей. Це були музиканти, колишні військові, фермери, чинні військові. Дуже багато цивільних", – додає Величко.

Багато людей отримали "постанови" або "мєри" від окупантів – це означало, що їх перекваліфікували з "адміністративно затриманих" у "слідчо заарештованих".

"10 років – це найменший строк, який ми бачили. 10, 15, 25, довічне ув’язнення.

Більш ніж 500 людей отримали "міри" та їх відправили у Донецьке СІЗО", – каже волонтер.

На запитання про те, що було найважчим у полоні окупантів, Костянтин Величко відповів:

"Нам доводилося бачити, що роблять ці люди з військовополоненими…Це були дійсно тортури – більш важкі, ніж застосовували до нас. 

І другий момент – це те, що ми не могли нічого зробити. Ми їхали з місією допомоги, нас заарештували і от ми сидимо у тюрмі, нічого не робимо, а люди гинуть – це для мене було мабуть найбільшим тягарем".

Утім, за деякий час волонтери почали допомагати іншим полоненим у колонії. 

Вони намагалися ділитися їжею та своїми речами з військовополоненими та іншими бранцями.

"Ми залишилася волонтерами і всередині колонії. Ми від цього нікуди не зможемо подітися", – додає Ганна Ворошева.

Читайте також: Тайра розповіла про російський полон і де її тримали

Повернення додому

"Нам віддали постанову прокуратури і виставили за ворота"

 Волонтер Станіслав Глушков. Фото: Facebook

Коли окупанти захопили водіїв у полон, то обіцяли, що повернуть їх за місяць.

За протоколами росіян, протягом 30 днів полонені вважалися "адмінарештованими", тобто проходили "фільтрацію".

Але коли так званий "фільтраційний термін" завершився, полонених продовжили тримати в ув’язненні.

"Нас просто заново арештували…

Це була нескінченна процедура, тому що нас випустили і за 2 хвилини змусили підписати заново такий самий протокол", – каже водій Станіслав Глушков.

Потім полонені зрозуміли, що їм намагаються інкримінувати "тероризм", за який в ОРДО можуть ув’язнити на 20 років.

"Перший документ, який ми побачили – це був протокол допиту в УБОЗ, який вони примушували підписувати. Майже у всіх не було дат.

Статтей у протоколі було дуже багато, і ми зрозуміли, що в основному ці статті інкримінують тероризм. Нібито ми на території "ДНР" (ОРДО – ред.) робили якісь терористичні акти", – каже Станіслав.

Зрештою, після сприяння багатьох організацій окупанти раптово почали відпускати полонених.

Частину волонтерів звільнили наприкінці червня, а когось – на початку липня.

Не відпустили одного полоненого Сергія Тарасенка – він досі утримується в Оленівці.

"Нам віддали постанову прокуратури, що до нас не мають претензій, і просто виставили за ворота. Ми спочатку не вірили, думали, що це наступний етап в іншу тюрму. 

Коли нас виставили за ворота, пішла якась адаптація і розуміння, що ми перебуваємо на тому боці, за парканом", – пригадує своє звільнення Станіслав.

Щоб дістатися дому, необхідно було виїхати з окупованого Донецька.

"Наша країна допомогла нам з грішми на переїзд і рекомендувала найбільш безпечний шлях, щоб евакуюватися з непідконтрольної території так званої "ДНР".

Більшість із нас виїжджали через Росію, далі Латвія, Литва і, врешті-решт, Варшава", – каже Костянтин Величко. 

Однак робота зі звільнення не завершена, адже у колонії утримуються багато українців, зокрема – Сергій Тарасенко.

"Я б дуже хотів, щоб ми спільно продовжили цю справу і допомогли йому вийти на свободу", – наголошує волонтер.

Читайте також: "У будь-який момент їх можуть "списати": як виживають полонені чоловіки у фільтраційному таборі

Колаж: Андрій Калістратенко/УП





Головне на сайті