Перша-ліпша робота. Чи можуть українки реалізуватися за кордоном

Українці, які через війну вимушено виїхали за кордон, стикаються з різними проблемами, пов’язаними з адаптацією.

Країни, які прихистили українців, надають їм соціальні гарантії, однак переселенці мусять дотримуватися певних правил. Зокрема, вивчати мову, віддати дітей до школи, йти на запропоновану роботу тощо.

Українців можуть запросити на низькокваліфіковану роботу, від якої не можна відмовитися, існують проблеми з професійною реалізацією тощо.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з жінками, які хочуть працювати за спеціальністю, а не на першій-ліпшій роботі, запропонованій місцевими біржами праці, і мати право вибору.

Журналістки Ірина Виртосу (Данія) та Марина Балабан (Німеччина) поділилися своїм досвідом життя та подолання проблем за кордоном.

Ірина Виртосу: "Я не готова обнулити своє життя, щоб працювати офіціанткою у Європі"

Не обирала Данію свідомо

Ірина Виртосу переїхала у Данію з Києва. До війни працювала у ЗМІ.

"У мене маленька дитина, я поїхала насамперед через неї. А ще тому, що не була готова жити в умовах війни, злякалася. Мені довелося розірвати родину: мій чоловік залишився в Україні", – каже вона.

Пізніше до неї приїхав батько-пенсіонер з окупованого росіянами Скадовська Херсонської області.

Ірина Виртосу

"Я не обирала Данію свідомо. Скоріш, вона обрала мене. Я працюю у громадській організації, яка займається евакуацією людей з інвалідністю. Частина моїх колег переїхали саме в Данію, відкрили тут офіс і почали працювати. Вони запросили мене в цю країну", – розповідає Ірина.

Жінка каже, що в перші дні війни була настільки дезорієнтована, що поїхала б у будь-яку країну, куди б їй запропонували.

"Взагалі я потребувала психолога, який би допоміг мені розставити точки опори. Знаходячись тут, я взяла інтерв’ю у психологині, яка пояснила мені про провину вцілілого, про те, що зі мною відбувається, чому в мене ступор, чому мені хочеться повернутися під бомби плести сітки і чому цього робити не варто", – згадує вона.

"Я тут постійно щось виборюю"

У Данії Ірина знаходиться на соціальній програмі інтеграції переселенців з України від датського уряду, їй тут надали прихисток.

"Якщо б я просто сюди приїхала і сказала, що мені не потрібний соціальний захист, була б зовсім інша справа. Ніхто нічого і нікому не винний. Однак без допомоги влади я тут не виживу", – говорить вона.

Перша проблема – це житло.

"І справа тут не тільки в його високій ціні. Тут зовсім інша система, не як у Києві: зайшов на OLX і за два дні, якщо гроші є, знайшов житло. Тут стаєш у чергу, платиш просто шалений депозит, і ще треба рекомендація, щоб хтось поручився за тебе, що ти платоспроможний", – розповідає журналістка.

Друга проблема – платний садочок, який треба знайти, стати в чергу тощо.

Окрім того, Ірині, як одинокій матері, бо вона тут сама з дитиною, виплачують певні кошти. Вона також оформила лікарняну карту і влаштувалася у мовну школу.

Понад місяц Ірина чекала дозволу на окреме проживання і мешкала у данській родині.

"В мене тоді були рефлексії, чому я сильна, незалежна, самодостатня, я маю жити в данській родині? Вони добре до мене ставилися, але я не розуміла, чому через війну я втратила свою незалежність?" – згадує вона.

Нарешті родині надали окреме житло. Однак перший запропонований варіант їй не підходив: квартира була брудна і прокурена.

"Я добилася того, щоб мені дали нормальне житло. Мені його поміняли. Розумієте, я тут постійно щось виборюю. Але я не просто говорю: я – "зірка", поміняйте. Я проговорюю, чому це мені не підходить, аргументую, опираюсь на їхнє ж законодавство", – ділиться досвідом журналістка.

За житло Ірина сплачує, але за копенгагенськими мірками воно коштує копійки. Вистачає соцдопомоги, щоб його оплатити.

"Я вважаю, що витягнула щасливий лотерейний квиток, бо у мене власне житло, а не кімната у гуртожитку", – говорить вона.

"Я – людина, і в мене є право вибору!"

Після вирішення деяких побутових проблем жінка відправилася у місцевий центр зайнятості (job-center), тому що протягом трьох місяців їй треба працевлаштуватися.

"У job-center мені сказали таку фразу: "Ми вам запропонуємо роботу, а ви не можете від неї відмовитися".

Я кажу: "Як це? Я – людина, і в мене є право вибору!"

І от тут в очах цього job-консультанта нібито з’явився напис "Error", він не знав, що робити далі", – каже жінка.

Фото: scornejor/Depositphotos

Консультант почав пояснювати Ірині, що йдеться про першу тимчасову роботу, яка допоможе стати на ноги, а далі вона знайде роботу своєї мрії.

"Словом, йдіть помийте посуд, а далі розберемося.

Та це для мене – втрата часу. Якою б найпростішою не була робота, вона займає день, плюс добратися до неї і назад, плюс у мене дитина, яку з садка треба забрати. Це – перший момент.

Другий момент. Я ще не настільки сильна ресурсно і психологічно, враховуючи, що в моїй країні – війна, а у мене – купа побутових проблем. Плюс вивчення мови. В мене просто не буде часу, щоб знайти роботу мрії", – розмірковує українка.

Разом з консультантом вони переглядали такі вакансії, як помічник консультанта в магазині, продавець сувенірів, роботу у пекарнях, прибирання у готелях.

"Прибирання у готелі – це вже класика, тому що дуже багато українок зараз прибирають в готелях.

Деякі розповідали мені, що починали з прибирання 17 кімнат, а потім роботодавці побачили, що вони роблять все швидко, і дали їм завдання прибрати вже 30 кімнат.

Я спілкуюсь з українками з Німеччини, Іспанії, Франції, Швеції, з жінками, які в Україні займали високі посади, мали вплив, змінювали нашу неповоротку бюрократичну систему, а тут вимушені ліпити вареники, прибирати вулиці і мити посуд. Я не кажу, що ці професії погані, але люди різні", – говорить Ірина.

Жінка кілька тижнів просила job-center просто подивитися інші варіанти, бо вона непогано знає англійську, і могла б бути, наприклад, посередницею між місцевою владою та українками, які мови не знають.

Але відповідь була одна: "ви підете на першу роботу, яку ми вам запропонуємо!"

І ось нарешті знайшли одну компанію, куди консультант відправив Іринино резюме, де написано, що вона – журналістка, комунікаторка.

Вона очікувала, що буде зустріч з керівництвом, інтерв’ю, де вона розповість про себе, більше дізнається про компанію і ухвалить рішення: працювати чи ні.

Однак їй просто подзвонили і запитали розмір взуття. Потім прийшов офіційний лист, у якому йшлося, що на роботі вона склеюватиме коробки.

"Коли я йшла туди, ще мала надію, що вдасться поговорити по інші види роботи, однак у мене навіть нічого не запитали і відразу дали робоче взуття.

На моє прохання дати можливість мене поспілкуватися з керівництвом, ввічливо пообіцяли подзвонити йому і передати", – каже Ірина.

На цю роботу жінка не пішла, сказала, що це – помилка. Консультант job-center на це сказав: "Ок. Це був важкий день, я йду у відпустку".

За цей час Ірина з’їздить в Україну, а коли повернеться, мусить або знайти роботу сама, або погодитися на ту, яку запропонують.

Фото: AndreyPopov/Depositphotos

"Я про себе подумала: є цілий місяць. Але зараз тут мертвий сезон, і якщо я зараз знайду роботу, то фактично стрибну вище голови.

Я зараз залучаю всі свої залишки ресурсів, бо їх направду дуже мало: LinkedIn, контакти, Facebook, всі данські сайти з пошуку роботи, відправляю резюме всім рекрутам.

Тобто зараз моя робота – знайти роботу, і спробувати це зробити влітку, перебуваючи у Києві", – розповідає вона.

"Я розумію, що права не дають, їх беруть"

Після "сутичок" на біржі праці Ірина думала: чому до українських жінок таке ставлення?

"Не тому, що вся Європа погана чи ненавидить українців. Просто вона була не готова до нового формату біженців.

У них працюють процедури ХХ століття, коли біженці перетинали кордони і не могли написати англійською мовою своє ім’я і спілкувалися жестами", – говорить вона.

[L]

Наразі Ірина сподівається, що все ж таки вдасться знайти якесь рішення проблеми.

"Коли говориш, пояснюєш, то завжди знаходяться якісь рішення. Я розумію, що права не дають, їх беруть", – каже жінка.

Жінкам, які опинилися у схожому становищі, Ірина радить відстоювати свою гідність і пояснювати європейцям свою ситуацію.

"Але все дуже складно. Усе дається просто крізь біль, сльози, істерики. Нова система, нова країна", – каже вона.

Ірина говорить, що не вимагає особливого ставлення до українців, а радше піднімає питання перегляду певних процедур.

"Я не готова обнулити своє життя, бо воно дуже тяжко "виплекалося", щоб просто все починати з нуля офіціанткою", – говорить жінка.

На її думку, до кожної людини має бути індивідуальний підхід.

"Я розумію, що я не буду тут головною редакторкою місцевого медіа. Але є багато інших варіантів", – говорить вона.

Наразі жінка ще не знає, коли зможе повернутися в Україну, у неї є дозвіл на проживання у Данії до 2024 року.

"Якщо в Україні буде безпечно, я повернусь. Але дуже важко відповідати на це питання, тому що, як кажуть, горизонт планування – один тиждень", – каже журналістка.

Марина Балабан: "Навіть після мовних курсів у Німеччині можна розраховувати здебільшого на роботу руками"

"Ми не знали, що ми робимо, куди їдемо"

Марина Балабан приїхала у Німеччину в перші дні війни.

Вона з дітьми виїхала Броварів з Київської області до Чернігова, де жили її свекри, а коли до міста вже наближалися російські танки, зрозуміла, що треба їхати далі.

Родина потрапила на захід України і 28 лютого вночі перетнула румунський кордон.

"Далі ми ще по Європі трохи поїздили. Ми не знали, що ми робимо, куди їдемо", – каже жінка.

У Німеччину вони приїхали на початку березня.

"Спершу займалися паперовими справами, думали, що робити, чим займатися. У Німеччині дуже повільна державна система. І це стосується різних сфер.

Наприклад, щоб відкрити банальну картку в банку, треба 2 тижні. Ми просто дуже розбещені цими "держава у смартфоні", "Дією", ЦНАПами, де все можна зробити за 15 хвилин", – розповідає жінка.

Водночас у Німеччині можна прожити на соціальні виплати . Також родина знайшла собі окреме житло.

"У Німеччині не вимагають від переселенок дуже швидко йти на роботу"

Марина влаштувалася ведучою на радіо, однак її робота поки що не оплачується.

"Робота в мене зараз – не зовсім робота. Але ми сподіваємось отримати грант.

Я завжди кажу, якщо всі люди знайомі через шість рукостискань, то журналісти – через два. Я тільки-но приїхала, а мені моя колега, яка була в Чехії, заочно познайомила з дівчиною, яка вже 20 років живе у Німеччині. Коли почалася війна, вони вирішили боротися проти путінської пропаганди і доносити правдиву інформацію до росіян і європейців. Вони організували власний радіопроєкт "Правда для Росії", – каже вона.

Марина Балабан

Марині запропонували співпрацю. Мовлення здійснюється російською, тому німецька мова жінці для роботи не потрібна.

"У Німеччині не вимагають від переселенок дуже швидко йти на роботу. Німеччина завжди була найсоціальнішою країною, і зараз вона такою і лишається", – говорить журналістка.

Всіх переселенців у Німеччині зараз прирівняли в правах до німецьких безробітних, їм виплачують гроші не соцслужби, а біржі праці.

Через біржу праці всі переселенці мають відвідувати мовні курси, які триватимуть щонайменше 8 місяців. Поки вони йдуть, від українців влаштовуватися на роботу і заробляти ніхто не вимагає.

Однак Марина сумнівається, що після їхнього закінчення вона зможе працювати за фахом.

"Власне, за 8 місяців можна вивчити мову до рівня побутового спілкування, скажімо так, низькокваліфікованої праці.

Тобто, щоб працювати на заводі, на фермі, навіть, можливо, продавцем в магазині, касиром, на якихось складах, на пакуванні товарів тощо. Зрозуміло, що до цього рівня мову вивчити можна. До рівня досконалого володіння ані за 8 місяців, ані за рік, ані за 2 її вивчити неможливо", – говорить вона.

Фото:pressmaster/Depositphotos

Марина вважає, що біржа праці не пропонуватиме роботу ані юристами, ані економістами, ані журналістами, а саме роботу руками, для якої потрібне мінімальне володіння мовою.

"Можливо, для того, щоб писати статті, за кілька років мову вивчити можна. Але знову-таки, ми оперуємо поняттями "багато років", та ми розуміємо, що лишатися десь будуть одиниці.

Люди все одно повертатимуться. І тому чи треба їм опановувати німецьку прямо до рівня С1 С2?", – каже жінка.

Українка не знає, коли зможе повернутися додому.

"Якби мені хтось сказав 25 лютого, що я опинюся в Німеччині, по-перше, я б не повірила, по-друге, я б не поїхала. Тому зараз, чесно, горизонт планування – тиждень. Не загадую далеких планів ані на рік, ані на два, бо ти не знаєш, як воно буде", – говорить Марина.

Яна Осадча, "УП. Життя"