Таня Малярчук: "Я перетворююся на фанатку лузерів"

Також вона стала одним з авторів збірки "100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки". Колись вона визначила жанр своїх текстів як "щось середнє між сюром та реалізмом". Ми зустрілися, щоб поговорити про творчість та цікаві епізоди життя - і як бонус, почули навіть перші дитячі віршики Тані Малярчук.

- Як ви почали писати?

- В шість років я почала писати вірші. Пам'ятаю, я сиділа на підвіконні, а мама робила м'ясний салат - так вона називала олів'є. Мали бути гості - тому стояли такі типові столово-радянські страви. І з мене вийшов вірш - я голосно продекламувала:

Тараканів в нас багато,

тато взяв до них автомата,

він у них стріляє,

але у ціль не попадає,

тарган прапор піднімає,

але чого, і сам не знає.

Або ось ще один:

Мама відкрила кампота,

а там плаває якась свинота.

Ну Світлано,

з твоєї голови упало.

Світлана - це моя старша сестра. Потім прийшов час, коли я писала ті ж вірші, але серйозні. Щоб їх зрозуміти, можна взяти учнівську хрестоматію з літератури з 1 по 11 клас - і подивитися, що на мене впливало.

От, коли ми вчили думи, то в мене були вірші про козака, який упав у полі, а серце йому клюють ворони, там стоїть три дубки... ну вся така метафорика там була. В 11 класі я з'їхала з глузду від Василя Стуса. Це були такі геніальні наслідування - я досі дивуюся, звідки брала такі слова. То була гранітна поезія. А потім я зрозуміла, що поет із мене не вийде - і перестала будь-чим займатися.

- А проза як почалася?

- З банальної ностальгії за батьківщиною - перепрошую за матюки. Я поїхала за кордон, в Сибір - і почала там писати, бо не мала, що робити. Там був інший світ, інше суспільство, інше все.

Писати там було приємно - я бачила все, що пережила в Україні, здалеку. Писала я прозу вже дуже свідомо - мені здавалося, що це вже щось... Писала щоночі, сидячи за комп'ютером... Моя тітка, в якої я жила, не розуміла взагалі, чим я займаюся. Зараз вона читає мої книги з жахом. Вона каже: "Таня, мне так жаль, что Сібірь проізвєла на тєбя такоє впєчатлєніє".

- А як родина взагалі сприймає творчість?

- Спочатку батьки дуже тішилися і гордилися мною. А потім прочитали - і подумали "Ой Боже, що це дитина пише?". А зараз продовжують гордитися, але не читають. Їхня позиція: "Ми нічого не знаємо, вона пише, книжки нам не дає".

- А сестра?

- Сестра читає, іноді ображається. От вона образилася на мене недавно, а потім сама за три дні запитала, чи напишу я про неї ще оповідання. Розумієте, це все несерйозно, бо родина не може бути критиком, вона не могла би впливати на літературу. Родина дуже заангажована, має дуже суб'єктивне ставлення, їй важко догодити.

От один український письменник перестав писати про свою родину - тепер він завуальовує дійсність так, що ніхто не може зрозуміти, про кого йдеться.

- Якщо з родини поганий критик творчості, то хто є хорошим критиком?

- Ніхто. Чесно кажучи, мене цікавлять думки про мою творчість, але я воліла б їх не знати. Мені критика не потрібна - я не змінюся, не писатиму інакше, аніж пишу, аніж хочу писати. Ну хіба що я змаразматію, і людина, чию думку я поважаю, скаже мені: "Таня, це таке страшне, це не можна друкувати, це треба викинути".

- А хто має право на таке вето. До чиєї думки ви прислухаєтеся?

- В мене є кілька друзів, яких би я послухалася. Хоча, як правило, ми про літературу не говоримо. Про літературу я говорю лише з журналістами.

Таня Малярчук: "Як людина я нецікава, цікаві мають бути мої книги"

- Де ви берете сюжети?

- Колись я брала їх з голови. Зараз я бачу, що навколишній світ все більше впливає на мене. Не знаю, чи це добре... Але впливає він не дуже добре. Останнім часом я звертаю увагу на якісь дрібні історійки, які трапляються з відверто маргінальними людьми, лузерами.

От навіть чоловік мені сказав, що я перетворююся на фанатку лузерів. Бо всі останні оповідання я пишу про страшно кончєних людей. Всі ці люди реальні... Якщо колись я видам цю книжку оповідань, то складу до неї ще й мапу з позначеними місцями, де цих лузерів можна випадково побачити.

- Які це люди?

- От наприклад, є одна продавщиця в зоомагазині. Вона дуже колоритна. Про неї є оповідання, всі події там вигадані, але персонаж - то вона. Ще є одна продавщиця чебуреків на вокзалі в Миронівці... Є багато таких.

- А що дає натхнення, поштовх до писання?

- Натхнення є взагалі в літературі найважливішим. Не знаю навіть, чи варто про це говорити. Я за цим слідкую, як за аналізами, як за фізичним станом. У мене все відбувається якось сезонно. А час між натхненням є депресивний, непотрібний - я нічого не роблю, нічого не люблю, цілими днями дивлюся телевізор, кіно... А коли приходить натхнення - стає дуже добре.

Наприклад, з продавщицею чебуреків я носилася 2 місяці. Я настільки її реально уявила, що могла сидіти десь в кафе і бачити її перед собою. Коли я закінчувала оповідання, то неймовірно тягнула - не хотіла з нею розставатися. Без неї я стала як сирота... Її звати Жанка.

- Як ви пишете?

- Щоб нікого не було вдома, щоб кіт мій не нервував, бо він останній часом дуже то любить робити - їсть мої кактуси, висмикує шнури з комп'ютера... Треба, щоб була тиша. Я пишу за столом, бо впадло перетягувати лептоп. Музика, яку я слухаю, змінюється. Була Емі Вайнхауз, тепер вона трошки приїлася - треба шукати щось інше.

- Є письменники, яких би ви вважали своїми конкурентами?

- У нас так мало літератури, так мало літераторів, що конкурентів тут бути не може. Нехай всього буде багато. В літературі не може бути конкурентів, тут можуть бути тільки якісь міжособистісні тьорки. А конкуренція - то щось особисте, це біда кожного окремого автора. Це як історія Роберта Мюзіля і Томаса Манна.

- Чия творчість вас стимулює, провокує до письма?

- Насправді, я мало читаю сучасну українську літературу. Мені так багато всього треба читати... Хоча мені все подобається... Не буду називати Андруховича, Прохаська, Іздрика - це і так ясно, що це хороші письменники. З молодих мені подобається Катерина Калитко, Ушкалов дуже прикольний, Андрухович Софія. З закордонних я зараз читаю Фаулза - і мені дуже подобається.

- Літературна творчість пов'язана з публічністю. Ви публічний письменник?

Ні, я антипублічний письменник. Те, що я даю інтерв'ю - це виняток. Мені публічність не дуже приємна. Так мало часу на все, а виступи та публічність цей час займає. Тим паче, я нервую, переживаю, неправильно говорю - а потім через це дуже мучуся та емоційно виснажуюся. Письменник не повинен бути публічний. Як людина я нецікава, цікаві мають бути мої книги.

- Зараз багато письменників заводять собі блоги...

[L]- Я теж мала блог, гралася в ЖЖ... мене вистачило на місяць. Я прокидалася з думкою про ЖЖ, лягала спати з думкою про ЖЖ. Думала коментами... А потім зрозуміла, що це неправильно.

- Було багато френдів?

- Десь 70 штук. Переважно всі свої - Михайло Бриних, Вікторія Стах, Отар Довженко, Стронґовський...

- Розкажіть про вашу найбільшу удачу чи невдачу.

- З одного боку, я дуже щаслива людина - мені щастить у речах, за які я не хвилююся. Але якщо я чогось справді хочу і докладаю зусиль, аби цього добитися, то я нічого не отримую, у мене облом.

Зі мною вічно трапляються якість страшні обломи. Живу я в будинку номер 13, квартира в мене 6, а номер телефону закінчується на 666... Ну і взагалі в житті трапляються такі ситуації реалізації літератури в житті - коли розумієш, що те, що придумав Кафка, то все правда. А найбільшого облому не можу пригадати. Може, я насправді щаслива людина.

Автор - Ірина Славінська

Всі фото надано літературним агентом Тані Малярчук

Реклама:

Головне сьогодні